Він не бачив її після того, як закінчив школу. Немов би її непримітна постать провалилася у безвість білої плями ока. Та дивною була ця нестача… чогось безвідмовно прихильного, постійного, немов зайвої зірочки з фюзеляжу лишився. Ненавидів, ігнорував, ціни собі скласти не міг:
- Втюрилася, дурочка? Дивишся знов? Їсиш очима? – ну їж, не шкода, все одно тобі до таких, як я… - І де вона тепер? – Думав мимохіть, коли залишався сам-на-сам без невгамовної Ірусі. - Ця видра ще та штучка! З такою самі проблеми, але ж і шал..! Це тобі не сіра миша, а рівень! Всією школою, та що там.., усім містом визнана красуня. І моя! – потішався самолюбством. Та чогось бракувало. Щирості чи що? Відданості? Так, ніби ніхто не дивився на нього більше отак. Ті очі, пильні, сумовиті.., самотня дивна дівчинка, завжди шарілася при зустрічах, таїна її симпатії все ж була неприховна…
- Де ти тепер? Ким захопилася? Чи вийшла ти заміж? Чи згадуєш?
