Добрий день.
Просто жахливий удар по голові у голові у животі. Рвота вибулькнула здається очима, але легше не стало. Мені так тошно жити в цій хаті. Двері. Вікно в Америку, двері в Європу. Але зараз не до жартів. Якісь двері посеред кімнати, яких не було досі. Куди вони ведуть? Туди, де пахне кавунами і нема болю. Холод. Любов. Страх, перемога, відчай. Такі нероздільні в моїй боротьбі. Кожен вибір веде за собою сотні невибраних варіантів, тисячі шляхів, які можливо були б саме правильними і про які буде не дано знати, бо якось ти просто обираєш інший шлях. І щомить дарує мені можливість ще раз усе змінити і почати знову. Одне з найдорожчого, що в нас є – це той період життя коли ми ще здатні повноцінно відчувати…
Що не дає тобі мати крила за плечима, такі великі, не обов’язково білі, та ти вже випльовуєш пухову пір’їну з рота. Що тебе затримує?.. Що не дає тобі повірити?.. Так, ти маєш свідомість, яка безупину будує неможливість, і показує кордони, яких не існує, але за які ти вже боїшся вийти… Феномен людського польоту полягає у вмінні літати, торкаючись ногами до землі.
… нащо мені ноги, якщо я маю крила, нащо говорити словами, якщо кричить душа, і очі, мої великі очі, завжди мене видають…
Якщо ти чогось хочеш, то роби це, роби негайно, щоби потім не зрозуміти, що життя втрачене... а винний в цьому тільки ти! І не треба звинувачувати інших чи обставини і казати, що ти все зробив, просто не пощастило... Ні! Мабуть, ти не хотів того всім еством, а спробуй... Ти можеш більше, а хочеш менше… Парадоксально!
Коли все добре, нічого не прагнеш, бо все є... чим важче, тим вищого сенсу набуває боротьба...
… вдивляюсь у колір і втрачаю роздільну здатність свідомості…
задаю собі риторику…
Скажи, чи зробив ти хоч дрібницю, щоби покращити все навколо …
Гетерохроматична поруха погляду, коливання електрозвивин мозку і божевільні колові рухи очних яблук… Впевненість літає, як жарптиця – психологія.
А я просто просто просто просто собі думаю думаю думаю думаю нащо мені це, нащо нащо нащо…
Десь ти просто собі брешеш, при нагоді полегшити вже й так зіпсовану ситуацію, брешеш, що все буде краще, брешеш собі, коли брешеш комусь… уникаєш очевидного, втікаєш від правди, від людей, від себе… а не втечеш… лиш на мить подаруєш собі рельєфну ілюзію, про вже й так відоме прокляття, каяття…
Діапазон різноманітності відчуттів, що їх може на собі випробувати людина настільки широкий, наскільки та ж людина вирішила собі його дозволити. Скажімо: розчуленість, зневіреність, відчай, безпорадність, плутанина можуть творити опис чогось одного і водночас мати між собою десятки відмінностей залежно від обставин ситуації. Тут не образити й страх, ненависть, суїцид, щастя, закоханість, злість, ревність, біль, спустошеність і просто кілометровий перечень далі.
…від нерозуміння не втрачаю віру, натхнення до пошуку, дорога кличе, шукаю її, не знайду – відчую…
Ти… просто той, кого я до тепер чекаю. Ти… ясний образ у моїй збоченій уяві, мертве, вже гниле обличчя, але завжди усміхнене, пожадливе до видовищ і мокре… [шия у вічному зашморгу, стабільність, прагматичність, залежність від усіх, лиш не від себе, безособистісність, при трепанації черепної коробки очікувані об’єкти виявились відсутніми, прив’язаність до землі, зневіра у дива, нудьга, передбачуваність, безідейність, здеградованість, раціональність і розміреність – ось, що я ненавиджу у людях!!!] В тобі ж нема присутнього жодного пункту. Ти просто птах!.. і я чекаю тебе тут, на старті свого першого, справжнього польоту у дива. Але чи побачиш ти мене зі своєї звичної висоти?
Сьогодні ти прокидаєшся і кажеш, що все буде ТАК!............
Розумієш, це велике вміння – відчувати. А саме вміти контролювати свої відчуття, вміти самовільно їх викликати, стимулювати, відчувати за бажанням. О, так! Це саме вона. Штучна шизофренія.
Скажімо, ти маєш відчути те, чого ніколи не було і чого в принципі з тобою ніколи не могло статися або це просто ще не відбулося. Скажімо, ти пам’ятаєш, що було завтра? Згадай відчуття. Виходить, ні? Добре, а ти пам’ятаєш себе в старості? А в утробі? А після смерті?
Приходи послухати мої малюнки. Лиш ти є мій темп. Ніхто не витримує моїх безконечних… я не знаю про, що хочу повідомити.
Ти розумієш, правда? Спілкуватися словами не дуже виходить. Тут треба між буквами. Досить правильних, тих, що дотримуються синтаксичних регламентів і творчих стереотипів. Так і хочу розказати про Джордано Бруно. Але потім.
А це гидке бачення тілесної любові, що вважається способом досягненням внутрішньої свободи. І цей потяг до фізичного задоволення, що вже масово втрачає під собою глибокий зміст наявності почуттів, що іменуються пафосно - коханням. Людино, то чи не думаєш ти, що свобода набагато простіше, щиріше і досконаліше явище, ніж твої збочені поняття тваринних експериментів з куском твори світу, що є твоїм тілом і, що це не, що інше, як рамки в які ти просто вбігаєш, прирікаєш себе на них при бажанні знищити. Є любов – нема любові. Невже нема різниці?
…що швидше, час чи думка?
А, що важче зупинити: вертоліт рукою чи почуття, які щойно народилися…
Ти мусиш відчути все, про що я буду тобі говорити. Я до тебе звертаюсь, ти - аморфна маса, що хоче знати, як це жити, ти - що надієшся на спасіння і віриш у вічне життя, дароване Богом, ти - що нюхаєш і колешся, що не віриш у свої відчуття і шукаєш чужих. Слухай, кидай ці ігри і пограй зі мною в дибіла і лікаря. Я кажу, а ти відчуваєш, але відчуваєш доти щиро, поки не спливеш страхом, ненавистю, добром, собою, ротом, очима, тим, що поза ними. Слухай. Ти йдеш по лісу і бачиш себе за деревом. Ти розумієш, що це фантастика і протираєш очі, не віриш. Сядь прямо на траву і поклич себе сісти поряд. Ти інший підходиш і дивишся собі в очі. Спробуйте поговорити про дитинство, про маму і цукерки, про те, як ти поводиш себе в туалеті… коли нікого нема поряд і ти сам собою можеш бути, розкажи про страхи, про перший секс. Запитай, що робити з волоссям у носі і чи правда, що батько зраджував мамі з її сестрою. Поговори про все. Якщо ти зможеш штучно роздвоїти в собі особистість всі інші відчуття вже підкорені тобою. А зараз йди поговори.
Повністю щирими і неконтрольованими людськими відчуттями є біль і страх. І саме їх найважче довести до досконалості з власної волі. Теорія квазісамодостатності або чи варто собі брехати…
Я прокидаюсь завтра ввечері і думаю про вчорашній день, і здається ніби його не було... Якось дивно життя повертає, йде незрозумілими мені стежками, лише я заплутуюсь все більше і вже не бачу дверей, не чую того, що бачу, не контролюю думок, а вони мене контролюють, бо я не можу не думати про те, що вони мене примушують...Чи просто сніг за вікном падає? Чи без суті своєї природа проливає дощі? Вона мені хоче щось сказати, вона посилає мені знаки, інколи дивиться тільки на мене, я голосно чую цей погляд...
І народилася в цей день вона…
Так, я не люблю дощ, я не люблю осінь! Так! Це меланхолія. В мене нема на неї часу.
А потім ти просто розумієш, що це не ти, а хтось інший. Ти інший, але ти. Штучна шизофренія. Тобі все вдалося. А тепер живи далі, поки можеш!
