ПОХОРОН СИНА.
Голодна весна 1933 року. Поруч із цвинтарем на колгоспних землях мого села були посіяні цукрові буряки. Сходи буряків оброблялися вручну. Цю роботу у нас завжди виконували жінки. Повз працюючих сільських трудівниць, по околиці села у бік цвинтаря, йшла жінка. Жінка несла в брудному простирадлі тіло дитини. Це був її померлий дванадцятирічний син. Він помер голодною смертю. Через отвори рваного старого рядна видні були худі, обтягнуті шкірою ноги померлого. Колгоспниці зупинили своє заняття і з жалістю дивилися на зігнуте тіло приходящої жінки, на ноги дитини, які були видні через дірки рваного матеріалу. Жінка зі своєю ношею пройшла повз трудівниць в сторону цвинтаря. Там, на кладовищі, вона повинна була залишити назавжди тіло свої улюбленої дитини.
Сина, померлого сина несла мама. ... Цю дорогу їй ношу, своє улюблене дитя, вона несла в останній раз, і в останній шлях. Жінки стояли і дивилися на віддаляющуюся матір, спершись немічними, худими руками на свої зношені сапи. Вони співчували нещасні і вбитій горем жінці. Але співчуваючи їй, вони безпорадні були чим-небудь утішити її або допомогти.
