Я саме докручував пласкогупцями останню гайку, коли ввійшов мій старший брат Сашко.
-Що будильник розбирав? – спитав з порогу.
-Угу,- я кивнув.
-А чому такий сумний? – допитувався він: - Що забракло деталей?
-Ні, якраз навпаки! Зібрав, ще й лишні лишилися. Ось, - і я тицьнув пальцем на маленьку пружину-стрибунця і зубчатий круг.
-Он як, - шмигнув носом Сашко: - А хоч працює?
Я зиркнув на циферблат, по якому справно бігала стрілка, тоді перевірив час на нотбуці, і відповів:
-Ага, працює, як швейцарський!
-Ну тоді - не парся! – порадив мій старший брат і, плюхнувши у розлоге м’яке крісло, продовжив: – Я чого прийшов: мене мама попросила підтягнути тебе з історії.
Я зітхнув. Справді, за цим предметом - добрячі «хвости» тягнуться. А все тому, що його вчити мені видалось дуже нудною справою. Ну подумаєш, нащо воно знати, що було колись багато тисяч років чи багато сторіч тому? Невже нема проблем актуальніших?
«Та у тебе брат на історичному вчиться» - докоряла мені наша класна керівника за погані оцінки. Мабуть, вона думала, якщо мій старший знає історію, то її і я маю знати. «На жаль, знання історії генами не передається» - пожартував я. Усі засміялися. Усі, крім вчительки. Вона схопила журнал, де були записані усі контакти батьків, і пішла в учительську телефонувати.
-Ну веселіше, тягни підручник. Я тобі допоможу з навчанням, - підбадьорював мене знайомий голос.
І цікаво те, що Сашкова допомогла виглядала дуже специфічно. Він майже в прямому значенні «ткнув мене носом в книжку», а сам з навушниками, передивлявся щось на телефоні, при цьому раз у раз хихочучи. Видно, свою місію він вбачав, лише в тому, аби я не чкурнув геть.
Ну і я, звісно, сидів на місці. І звісно, робив вигляд, що читаю. А насправді, ж мої думки шастали десь на футбольному полі. Адже недавно мені купили фірмові кросівки, а я ще в ними жодного гола не забив.
Та все ж, отак сидіти назирці у брата було нудно. Я глянув на годинник – пройшло лише півгодини. А здається, наче вічність. Це ж треба: інколи час тягнеться так довго, як жувальна гумка.
Далі я чомусь почав думати про будильник. Після смерті діда ним ніхто не користувався. Його закинули на горище, де він припадав пилюкою разом з іншою купою непотребу. А недавно я втопив у річці свій телефон. Мама дуже розгнівалась і пригрозила, що до дня народження мені новий не купить. А тому мені довелось відшукати серед мотлоху цей раритет, протерти з нього сірий наліт і поставити до себе на тумбу. Від тоді саме цей круглий дзижчавий механізм, з порепаною білою фарбою на боках, будив мене вранці. «І от тільки навіщо було заглядати йому в «нутрощі»?» – задав риторичне запитання.
-Ну що готовий? – раптом озвався мій наставник.
-Угу, - буркнув я і почав розказувати щось навмання.
-От ледар, та ти ж: ні бе, ні ме, - і Сашко лупнув мені під затильника, тоді ще і ще. – Бери і зубри, якщо не хочеш, щоб твоя макітра аж до Різдва боліла.
Я вмостився на диван і впер очі в параграф. Тільки тепер я читав насправді. І навіть силкувався запам’ятати – не хотілось заслужити ще стусанів.
І невдовзі мій «помічник» спитав:
-Давай розказуй.
І тут я розповів Сашкові усе, що згадав. І навіть трохи додумав від себе, бо на вигадку я - мастак.
Але моєму мучителю цього виявилось мало. І він розпочав справжні терор. Сашко питав дати, доколупувався до якихось дрібниць і навіть хотів, щоб я завчив якісь маловідомі факти, про які він дізнався лише на третьому курсі університету. І я бідолашний мусив слухняно все завчати, щоб не накликати гнів мого старшого і без сумніву сильнішого брата.
Отож, до вечора, я вже разів п’ять перечитав історію Риму і п’ятко разів її переказав. «Лящів» я більше не дістав, і навіть, навпаки, – заслужив похвалу.
Вкладаючись спати, я почував себе професором історії. Адже я знав все. Про Колізей, про бої гладіаторів, про імператорів. І раптом я усвідомив дуже дивну річ. Раніше зі мною такого не трапллось. Я зрозумів, що з нетерпінням чекаю уроку. Так-так. Я уявив, як здивується Марія Михайлівна. Як ніс Левка він несподіванки стане ще довшим. Як буде заздрити Галя Сковорода – відмінниця, коли почує, що який в мене солідний «багаж» знань. А я говоритиму і говоритиму, і так вправно, майстерно, як Ціцірон.
Перед тим, як погасити настільну лампу, я наставив будильник. Накрутив його на 7:30, аби вранці можна було ще раз перечитати – так би мовити, пригадати на «свіжу» голову. «А все таки добре йти в школу, коли ти вивчив урок» - подумав я, і десь на тій думці спіймав сон.
Прокинувшись від телефонного дзвінка, сонний, а від того ще безтямний, я почвалав у коридор. Зняв слухавку:
-Ало!
-Ти шо знову за старе? – кричав гнівний голос.
За мить до мене дійшло, що то - мама.
-Ти про що? – гмикнув я.
-Ше й дурня клеє! Ти чого уроки прогулюєш? Ти чого дома, а не в школі? Ти чого не відповідаєш? Га?
Далі я вже не чув, бо поставив трубку на важіль. Пішов до кімнати, глянув на годинник - десята година. Проспав! І перший урок – історія. І мені зробилось так прикро.
«Але чому мене ніхто не розбудив?» - міркував я. І погляд мій в впав на круглий дзижчавий механізм, під яким валялись маленька пружинка і зубчасте коліщатко.
