Відеоконференція з начальниками Боксів Лабораторії добігала кінця. Це подекадне віртуальне спілкування з підлеглими, закладене в основу двостороннього зв’язку, надавало можливість персоналу відчувати себе долученими до справи без відриву від робочого місця. Бачити, чути і спілкуватися через технічного посередника і не мати прямого контакту один з одним, створювало атмосферу відкритості перед всевидющим оком монітора.
Особливо Директор був задоволений результатами роботи Боксу з репродуктивного клонування людини. Ця структура Лабораторії, паралельно зі структурою штучного запліднення, була заснована декілька років тому і базувалася в основному на клонуванні одноклітинних організмів та деяких людських органів, але для подальшого розвитку когнітивного напрямку наукових досліджень, заважав моральний бар’єр. Директор, в першу чергу заради науки, зумів його перетнути і, ось перший обнадієний результат – клонований ембріон людини подавав признаки життєздатності. Перспективи цього напрямку науки були безмежні, а головне, що відкривається можливість зробити життя конкретної людини безсмертним.
– Які ваші запитання? – після короткого роздуму промовив Директор вдивляючись в гарненьке обличчя недавньої випускниці Гарвардського університету Аделаїди Фрумкіної, яку він призначив керівником Боксу клонування три місяці тому.
– Для прискорення дослідів з автономною реплікацією плазміди нам потрібний сучасний електронний мікроскоп.
– Добре. Я вас зрозумів.
– Ще запитання будуть?
– Ні, пане Директоре.
– Бажаю плідної праці. Все. Кінець зв’язку.
Була десята година ранку. Офіцер служби логістики, закінчивши оформлення протоколу, підвівся.
– Ти вільний, – промовив Директор.
В цю ж мить, телефон з державним гербом прямого зв’язку з Президентом, протяжним дзвінком дав про себе знати.
– Я слухаю вас, пане Президенте, – промовив Директор утримуючи слухавку на деякій відстані від вуха (Президент мав доволі гучний баритон штучно поставлений логопедами для представницької солідності).
– Привіт драгстере.
– Бажаю здоров’я, пане Президенте. «Мабуть вже доповіли про мої нічні витівки», – подумав Директор.
– В мене до тебе є невідкладна розмова. Будь добрим, приїжджай на Банкову о 14-00.
Слухавка миттєво змовкла як і обізвалася.
Чорного кольору мерседес, рівно в призначений час, зупинився біля воріт ажурної металевої огорожі «Будинку з химерами» зі сторони площі Франко. Оскільки Директор не був публічною людиною, то він ніколи не заходив до Президентського палацу з парадного входу.
Служба президентської охорони знала Директора в обличчя, а тому, привітавшись як і подобає військовим, без зайвих бюрократичних перевірок, пропускали його у внутрішній двір. Директор мав зосереджений вигляд чоловіка, що знав собі ціну. Військова виправка і його аскетичне округле обличчя типового степовика, швидше нагадувало обличчя гайдамацького ватажка Івана Гонту, з картини художника Васильківського, ніж генерала Служби Безпеки – Директора Лабораторії.
З Президентом вони були давніми знайомими по службі, навіть товаришували родинами до недавнього часу. Директор, спираючись на ядро прихильників «твердої руки», привів його до влади після декількох років безладу в країні, але відразу дав знати, що його місце саме там де він і є зараз – бути в тіні, забезпечуючи надійний тил Президента. Він сам, особисто, вибудував лінію їх відносин, а тому, з часів інавгурації, вони, ніби забувши свої імена, називали один одного лише по представницькому званню. Субординація витримувалася навіть у приватних розмовах. Директор Лабораторії возніс посаду Президента до вінценосних висот в своєму баченні вершини влади, підкреслюючи в своїх доказах малозначущу роль особистості на її вершині. По його переконанню, особистість, з її мінливими поглядами на дійсність в залежності від ситуативних обставин, негативно впливає на владу, а тому влада в своїй основі повинна опиратися на синергізм – коли всі елементи вибудуваної ним системи, у їх сукупності, забезпечують вищу ефективність, ніж сумарна ефективність частин механізму влади, взятих окремо. В основу влади майбутнього він закладав біоніку, яка зв’язувала докупи відразу три наукові направляння: кібернетика, біофізика та інженерну психологію, що в недалекому майбутньому мають забезпечувати потенційне безсмертя правлячої еліти. В його уяві влада повинна мати своє кібербіофізичне ядро з єдиним центром управління, а Президент, як глава держави, має виконувати лише представницькі функції і бути законсервованим ореолом цього гігантського «спруту» управління під кодовою назвою – «СУД» –- Система Управління Державою. Президент був згоден з таким філософським підґрунтям щодо зміцнення прогнозованості управління державою. Директор, на реальних прикладах, переконав його в невідповідності вчення Макіавеллі про владу у вік науково-технічного прогресу, а тому всі кадрові питання він вже не вирішував без наукового обґрунтування Лабораторними вченими.
Двері приймальні Президента були відчинені. Черговий офіцер охорони, одягнутий у цивільний костюм, привітався по військовому – чітко і малослівно: – Здоров’я бажаю, пане генерал! – і відразу запросив до кабінету. – Президент чекає на вас.
Двері робочого кабінету Президента відчинилися автоматично. Інкрустована цінними породами дерева паркетна підлога мерехкотіла перед очами віддзеркалюючи полірованою поверхнею полуденне світло, що проникало через доволі високі вікна бувшого кабінету архітектора Городецького.
Президент підвівся і, зробивши декілька кроків назустріч гостю, голосом Ієрихонської труби, віддав належне шанування Директору.
– Радий бачити тебе живим і здоровим! – він простягнув обидві руки для привітання.
– Добрий день, пане Президенте!
Чоловіки тепло потисли руки пильно дивлячись в очі один одному. Їхня поведінка була схожа на поведінку двох левів одного прайду, що добре розумілися в своїх обов’язках.
Собака Президента, Конті, здоровенна сука породи лабрадор чорного кольору, сиділа біля президентського крісла і по-собачому уважно спостерігала за гостем господаря. Їй було байдуже до слів цих двох левіафанів, вона уважно слідкувала за кожним їх рухом, за інтонацією голосів, щоб, в разі потреби, виконати свій обов’язок охоронця. Конті знала Директора, а тому не напружувалася навіть коли той емоційно розмахнув руками вітаючись з Президентом. Її коричнюваті очі випромінювали розум і непоступливий характер.
Нарешті Директор звернув увагу на собаку.
– Привіт, Конті! – він фамільярно змахнув рукою в ознаку дружніх відносин із собакою.
Конті була не зворушлива. Вона лише ледь ворухнула своїм товстелезним хвостом, підкресливши свою прихильність гостеві.
– Конті, привітайся з генералом, – наказав Президент.
Собака, виляючи хвостом, підійшла до гостя і підняла праву лапу для привітання. Директор потис лапу, залюбки поплескав долонею по тугій масивній шиї. – Ти справжня красуня.
– Ступай на своє місце, – суворим тоном промовив Президент. – Собаці завжди треба вказувати, хто в домі господар, – якось загадково він доповнив свій наказ, що насторожило Директора. – Давай присядемо, в ногах правди немає. Хочу поздоровити тебе, адже ти, відтепер, не просто генерал, а Король драг-рейсингу! – Президент не приховував свого напруження. – Ми з тобою затіяли таку грандіозну справу, а ти ночами десь гасаєш наввипередки з якимись шибайголовами.
– Ти що, шпигуєш за мною? – Директор несподівано для себе перейшов на ти.
– Облиш. Я знаю про твоє хобі, але я хвилююся за твоє життя. Ти не повинен так ризикувати.
– Пане Президенте, – Директор знову перейшов на офіційний тон, – ви мене лише заради цього викликали?
– Не гарячкуй, це в мене якось необачно зірвалося з язика – кожному своє, як то казали ми в молодості: Кому кіно – кому футбол, а нам стилягам – рок-н-рол. В мене давно вже виникла одна проблема, а зараз, нажаль, вона переросла в загрозу для держави…
Президент зробив заклопотану гримасу.
– Я вас уважно слухаю
Моїх любих друзів охопила манія збагачення. Я незчувся як вони, приспавши мою пильність, підступно присмокталися до державної скарбниці, і почали красти гроші мільярдами, та перти все в офшори. Прямо пошесть якась. Не довіряю я їм, друже… Я їм країну підніс на блюдечку: Їжте, пийте, але міру знайте! Жадність перемогла вірність. Ми, генерале, на межі дефолту. Я задоволений твоїми «універсальними солдатами», але ж і їх треба годувати, а доки ти виростиш мені своїх нових «бездоганних людей», які будуть управляти державою з Кібербіофізичного Центру, то я збанкрутую і нас підімнуть під себе недоброзичливі сусіди, – обличчя Президента почервоніло від емоційної напруги.
– А я тут при чому? Ви ж з Прем’єром керуєте грошовими потоками. Я й сам, як бідна рідня, ходжу з простягнутою рукою. Ось і зараз мені потрібно купу грошей на новенький електронний мікроскоп для новоствореного Боксу клонування. В економічних проблемах я вам не помічник. Вибачте!
– Та що ти заладив своїм виканням! Справа серйозна. Ми повинні захищатися, а не то нас з’їдять із середини!
– Що ви пропонуєте? – Директора охопило тривожне відчуття доки ще не зрозумілої загрози. Йому здавалося, що вибудувана ним схема консервування влади була бездоганною.
– Тебе визнано як Творця нової генерації людей, але зараз я прошу тебе: Зроби моїм любим друзям якесь щеплення проти непомірної жадоби. Поверни їм вірність і гідність, – на Президента було жалісно дивитися. Здавалося навіть Конті зрозуміла глибину провалля у владі, вона стала навіть підвивати, як за мерцем, в тон словам господаря.
Директор був приголомшений таким відвертим проханням.
– Але ж я вже зробив для тебе декілька випусків мамлюків, – став їх на керівні посади, а тих волоцюг жени в три шиї, – Директор знову перейшов на довільне спілкування.
– Ти дійсно не розумієшся в фінансових справах. Вигнати можна, і ротацію на твоїх вихованців зробити не складно, але для цього потрібні болючі реформи, цей процес може затягнутися на роки. А в мене часу вже катма. А як повернути назад кошти сховані в офшорах без доброї волі власників рахунків? Га?
– Це ваша справа.
– Тому й звертаюся до тебе – ти все можеш. Слухай! Ну, від чуми ж придумали вакцину! На електронний мікроскоп я виділю гроші із спецфонду. Давай, генерале, баш-на-баш і справа в шляпі.
Конті поблажливо свердлила очима гостя.
Генерал вагався, але ситуація змушувала його діяти. Він зрозумів на що натякав Президент.
– Мої генетики виростили антиген (нокаут-ген) здібний блокувати в людини гени непідкупності з метою пониження потенціалу деяких людей з сильним природним почуттям гідності. Ми зараз випробовуємо його дію на деяких журналістах-правдолюбах, що занадто дошкуляють нам своїми журналістськими розслідуваннями. І вже маємо позитивні результати – вони стали небайдужими до грошей. Думаю, що ми зможемо знайти антиген і для твоїх казнокрадів, – промовив Директор.
– Ти геній! Ми заткнемо пельки всім демократам-горлопанам грішми! – Президент аж підстрибнув від радості. – Ми підкупимо всю Верховну Раду і розчистимо шлях до повноцінного авторитаризму з подальшим втіленням задуманим тобою кібертехнократичним управлінням державою, аби лише вистачило в тебе антигену.
Президент був задоволений розмовою. Він почухав Конті за вухом.
– А ти як гадаєш? Ми зможемо антигеном змусити моїх любих друзів повернути гроші до держскарбниці? – запитав він у Конті. Собака, в ознаку згоди, задоволено поплескала хвостом об підлогу. – О! Ти моя розумниця! Він нахилився і поцілував Конті в чорний шершавий ніс. – Ну, добре, але ти не розслабляйся, будь на стрьомі. Конті, стверджуючи свою відданість господарю, тричі гавкнула у відповідь.
– Собаку потрібно ввести в штат Адміністрації Президента, – Директор багатозначно посміхнувся ледь стримуючи емоції від благословення на антиген проти жадібності.
– Можливо… можливо… Та що це ми все про справи та про справи! Хіба в житті вже не лишилося якихось забаганок і для душі? – Президент дав знати, що офіційна частина розмови скінчилася. – Ось ти знайшов для себе забаву… А давай, генерале, в цей вихідний гайнемо на полювання, бо «життя проходить мимо коли ми будуємо плани», здається сказав Джон Леннон. У мене гарні мисливські угіддя. Доречі, любі друзі потурбувалися.
– Ой, ні-ні… Я не люблю п’яної стрілянини. Це небезпечніше ніж авто перегони – лячно очманілих куль. А в президентську баньку я б залюбки. Нехай би твої одаліски мені спинку потерли.
– Ти ще не забув про сексуальні забави? А я останнім часом став байдужим до дівчат. Мабуть щось з головою сталося… Вікові обмеження…
Президент заклопотано похитав головою.
– А чому б і Президенту не пройти в нашій Лабораторії процес омолодження організму. Ми вже практикуємо зі стволовими клітинами на деяких публічних особах. Результати блискучі. Ми надали старим маразматикам нове життя. Вони почали одружуватися на молоденьких профурсетках і, що дуже важливо, почали народжувати дітей – це головне. Відродження природної статевої чоловічої сили, прошу мати на увазі, відбувається без руйнівної для організму «Віагри» – навіть афродізіаки непотрібні. На базі генної інженерії ми плануємо відкрити клініки омолодження по всій країні, вже й законодавча база підготовлена. Мода на омолодження стане звичною процедурою для всіх заможних. До біса старість! Ми винайшли алексир вічної молодості!
Директора завжди охоплювала ейфорія навіть при одній згадці про його Лабораторні надбання. Він давно вже відчував себе Творцем, а тому був і сьогодні, як і раніше, переконливий в своїх творчих помислах. Він задумав у майбутньому заснувати навіть свою релігію, обґрунтовану не на духовних цінностях, а на пізнанні матеріальної складової самого життя.
– Ми побудуємо нове суспільство яке не знатиме криз і революцій, а життя правлячої верхівки буде вічним як і сама Вселена.
– Ти вмієш переконувати людей.
Конті, ніби зрозумівши Директора, знову тричі гавкнула.
