Напередодні свята кіт Маслюк вирішив написати лист до Святого Миколая.
Грамоту котик знав добре, бо спостерігав за Дмитриком, коли той робив уроки, і за Софійкою, яка якраз вивчала алфавіт. Про що просити чудотворця - теж не вагався! Усі його мрії були лише про одне: про масло. Він його так любив, так любив, що ним би і снідав, і обідав, і вечеряв.
Отож, котик вискочив на стіл, вмочив руду лапу у чорнило і на чистому аркуші нашкрябав:
«Хочу масла. Багато масла. Так, щоб масло рікою пливло».
Свого листа кіт поклав туди, куди й діти – під ялинку, а сам вмостився під диван і голосно замуркотів. Заснув Маслюк у передчутті великого дива.
Вранці, ще тільки за вікном сіріло, у будинку зчинився неймовірний галас. До кімнати вихором увірвалися діти. Софійка, тягнула за собою велику кучеряву ляльку, і верещала:
-Мені Миколай «дочку» приніс!
А брата навперебій їй горлав:
-Та що там твій подарунок проти мого! Ось глянь!
І хлопець взявся гупати м’ячем об підлогу, рахуючи: один-два-три.
І хоч суперечка дітей тривала, Маслюк далі не слухав. Він стрімголов кинувся до миски. З розгону тицьнув мордою у дно. Аж там – пусто!
Ох і сумно йому стало! «То виходить: Миколай тільки мого листа не прочитав» - подумав хвостатий і заплакав.
І аби ніхто не бачив його сліз, кіт шмигнув у прочинені двері і побіг геть.
Тинявся Маслюк селом туди-сюди. Все й сонечко вийшло. Вже й солоні струмки на морді присохли. Вирішив кіт додому податися, та тільки спершу звернув до річки, щоб напитись.
І ось перебігаючи міст, Малюк помітив, що внизу вода – біла. І як таке може бути? Адже снігу ніде нема – вже кілька днів така погода, наче весною.
Цікаво стало коту: що ж то за чудо. Він підбіг до берега, черпнув лапою, сьорбнув – масло! Та ще яке! Ріденьке, свіже, як у господині зі ступи. Не тямлячись від радості, рудий пірнув у білу гущу.
Цілісінький день щасливчик купався досхочу і їв – скільки влізе.
І коли звечоріло, ситий і задоволений, Маслюк зайшов на хазяйське подвір’я. Тільки от, все його хутро було вимазане маслом і він був схожий на хмаринку, яка впала з неба, і пливе по землі.
Побачивши його, господиня злякано закричала:
-Що це?
-Може, то - привид! – зойкнула її донька.
І тільки Дмитро підійшов ближче і сказав:
-Та це ж - кіт!
І придивившись краще, додав:
-Кіт з маслом.
З того часу домашнього улюбленця жартома називали: «кіт з маслом».
