Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43886
Рецензій: 85490

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Спіритичний сеанс

© Аркадій Поважний, 14-11-2016
Спіритичний сеанс

Старенький синій «опель» зупинився там, де закінчувався асфальт, у бік на пагорб ґрунтовий шлях, саме туди треба їхати, та водій не наважився, бо нещодавно пройшов дощ.
- Здається тут недалеко, – сказав водій. – Далі пішака.
- Так, кущі є, – погоджувався другий, виходячи із машини. – Будинок значить там. Що тобі було сказано?
- Хата вкрита зеленою бляхою. Куток Хільківка. Принаймні так сказав той чудар. Судячи з навігатора ми на місці.
Обережно пішли бічно дороги по мокрій траві.
Дійсно за кущами терену побачили зелений дах і під ним благеньку хатину, по якій видно, що господар не збирається тут доживати вік, вочевидь планує ось-ось виїхати назавжди. Свідченням тому – зарості дикого клену, бузини, слив та ще багато чого, усе це росло на подвір’ї, огорожа відсутня. Про те, що в оселі таки хтось живе можна здогадатися по стежині, що вела від трухлявого ослону до скляної веранди.
Молодики йшли до діда, який ніби то може спілкуватися з мертвими.
Кожен по-своєму надумав образ фахівця по спіритизму. Корній, той, що водій, уявляв діда у довгій мантії з клобуком, та вишитими кабалістичними знаками, Жора впевнений, що побачить чоловіка з бородою і довгим волоссям, якусь незвичну вишиванку зі свастичними символами.
У дворі дрімав старий пес, який при появі чужих ліниво гавкнув, аби тільки попередити господаря про гостей, видно атакувати не збирався, бо по людських стандартах йому вже років сто і через цю ж причину визначав хто хазяїну ворог, а хто ні. Хоча на псячому віку своєму жодного разу не бачив того, хто б хоч якось загрожував господарю.
На порозі з'явився літній лисий чоловік, добре виголений, в окулярах із товстою діоптрією, вдягнутий у спортивні штани з адідасовськими лампасами, сорочка фасону 80-х років ХХ сторіччя, під якою видно тільняшку, поясниця обмотана шерстяною хустиною, йшов спираючись на саморобний сучкуватий ціпок.
Дід запросив гостей до оселі. Хлопці кожен про себе подумав, що мабуть старий чекав на них.
- Вам якого чаю? – спитав господар, дістаючи із шафи дві пачки зеленого і чорного чаїв.
- Байдуже, – відмахнувся Жора.
- Що ви те і ми, – говорив Корній, теж зробивши схожий жест.
- То може наливочки? Слив’янки? Малиновий лікер? – пропонував дід, дивлячись на Жору, ніби і тут знав, що Корнію пити не можна.
Жора не відмовився.
- То що у вас за справа? – спитав дід, після того, як випили з Жорою по першій чарці.
- Розумієте, – почав Кіндрат. – Ми – історики із Сум. Досліджуємо одну справу.
- А, знаю-знаю, – перебив дід. – А хіба то матиме яку вагу у науковому світі? Не мені звісно вас повчати, що історія базується на писемних джерелах з підписами та печатками. Навіть перекази не є історичними доказами.
- Це не для наукової роботи, – відповів Жора. – Нам необхідно докопатися до істини.
- Значить ви не історики, – дід налив по другій чарці. – Ви письменники, принаймні один із вас.
- Так, все вірно, – зізнався Корній. – Письменник я, пишу історичну повість, а Георгій він таки історик, правда не практикуючий. Просто журналіст.
- Мені цікаво, – додав Жора.
- Кого хочете викликати?
- Був один такий – Блюменштейн-Барановський.*
- А навіщо вам правда? – дід налив по третій чарці. – Знаєте ж таку істину, раз таємниця перейшла в інший світ, значить так і треба, так було замислено тим, хто набагато впливовіший від усіх представників потаємних товариств, що керують світом, і цей «хтось» зовсім не любить коли порушують його схеми.
- Та годі вам, – зробив звичний жест Жора. – Не ми ж перші. Ось ви практикуєте і нічого, живі-здорові. Скільки вам? Сімдесят п'ять?
- Трохи більше, – посміхнувся старий.
Хлопці глянули на стіни, чомусь вирішивши, що відповідь можна знайти десь там. І не помилилися. Разом зі старими світлинами у рамках висіли ювілейні грамоти, видані ще окупаційним режимом, починаючи від 50-ти річчя, закінчуючи 80-річним ювілеєм, але остання грамота видана ще у 1985-му.
- То вам, що… сто одинадцять років? – перший підрахував Корній.
Дід замислено дивився на грамоту, ніби багато років її не бачив. Кіндратові вуста вже викривилися у подив, бо письменник вбагнув, що «сто одинадцять» – приблизна цифра, а діду можливо і більше.
- А ви кудись зібралися виїхати, чи того? – Жорі стало соромно за «того», та в той же час був впевнений, що питання закономірне для людини такого віку, адже значно молодші вже готуються до переходу в інший світ.
Дід посміхнувся, показавши ряд зубів, власних, не вставних, таким чином, мабуть, натякаючи, що найближчими двадцятьма роками помирати не збирається.
- Дочекаюся доки Бровко до країни вічного полювання переміститься, до свого собачого раю. Тоді й поїду.
Жорі хотілося розпитати куди ж він поїде, та стримався, бо вже визначив, що цей дідуган різниться від інших літніх людей, які охочі поговорити, а у цього регламент на оповіді.
- Отже, – старий почав розкладати на столі таблички з пентаграмами навколо мідного блюдця, куди поклав світлину, яку дали хлопці, із зображенням чоловіка років 35-ти в уніформі з комірними кубиками, що позначали помічника начальника слідчого відділку ЧК-ОГПУ. – Починаємо.
У блюдце з фотографією старий налив воду.
***
«Народився я у єврейській родині в Станіславові. Моя сім’я постійно зазнавала утисків від панівного класу поляків та русинів-українців. Мій батько – Цахарія, чоботар, не зумів мені дати достойну освіту, яку давали своїм чадам українці та поляки. Моя кар’єра почалася з початком першої світової війни. Я був мобілізований до армії Габсбургів, де я служив стрільцем. Після розпуску останньої потрапив до угорців у лавах яких воював проти румунів. Потім вже у складі Галицької армії, служив у Кам’янець-Подільському де і познайомився з товаришем Кацом, який у большевиків Росії був якимсь великим цабе і водночас дуже утаємниченим. Я спочатку думав, що він має якісь родинні зв’язки із Лейбою**, бо зовні дуже схожі. Кац мав звичку говорити короткими фразами, з паузами, дивлячись уважно у вічі, ніби намагаючись визначити чи розуміє його співрозмовник.
- Я тобі одне скажу, Шимоне, приходе наш час і ми маємо не втратити шанс, який удруге дається від часів Мойсея. Ми повертаємо собі землю обітовану і вона не в убогих нетрях Палестини, як на це багато хто сподівається, а вона у самісінькому едемському саду – тут. Нам як ніколи потрібно наполегливо працювати, шалено працювати. І перша найважливіша спотичка перед нашою великою метою – це аборигени, тобто – українці.
- А росіяни? – питаю.
- Що росіяни? Їх вже немає як виду, лише назва. До того ж більшість змішалася з корінними народами Сибіру. Тепер руським може назватися хто завгодно: бурят, мокша, ерзя, вепс. Їм лише дай царя-батюшку з канчуком і вони вдоволені та горді, для них достатньо величі їхнього пана, навіть мертвого. Будуть голодні – дамо їм горілки і тих же гордощів.
- А з українцями хіба не так?
- У тому то й справа, що не так. Для них гордість це погляд крізь іншу призму. Пересічний українець не сприймає святості лідера і йому не втлумачиш, що цар діється богом, не повірить. Їх не надуриш перспективою царства небесного за нужденність у земному житті, вони виборюватимуть блага тут і тепер. А щоб цього уникнути, ми повинні у-першу чергу забрати серед них найрозумніших, відберемо у них мову, не дамо їм освіти, читати й писати нехай навчаються російською, врешті назвемо їх росіянами, навіємо, що це добре, це модно, це благородно, що розмовляти по-російськи  це культурно, а українська – до для неотесаних селюків. Лише два покоління Шимоне, лише два покоління і вони наші. На даному етапі, коли побачиш українця з книжкою – без роздумів стріляй, це ворог революції.
Потім доля закинула мене до Харкова. Я сумлінно працював у ЧК і товариш Кац був правий, наших ворогів в Україні як ніде багато і вони міцно вкорінилися у державний апарат, очікують слушної миті, аби вдарити. Та я зробив висновок, що товариш Кац не до цяти осягнув небезпеку українця. Тут повітря запалене отією націоналістичною єрессю. Українці мають властивість добре маскуватися, коли їм треба тимчасово перетворяться на росіян, а потім наблизяться і вдарять ножем. Вони всі сподіваються, що колись відродять свої химерні ідеї про незалежність держави.
Мене вижили із ЧК і я деякий час працював у міліції. Чи варто говорити, що і тут не втримався через постійні доноси. Я змушений був поїхати до Москви, аби знайти товариша Каца і спільно відпрацювати нові методи боротьби із внутрішнім ворогом. Та його на місці не було, він прислав мені телеграму із Архангельська в якій прохав знайти товариша Івана Ландіна*** і приєднатися до його експедиції, що я і зробив. Ми вирушили до Західного Таймиру, де обстежували місцевість аби відзначити місця для майбутніх летовищ Полярної авіації. У цих сурових умовах я мав перебувати певний час, там я був недосяжний для ворогів. Повернувся лише коли відбувся деякий переворот у лавах ЧК та міліції.
У Харкові на конспіративній квартирі зустрівся з товаришем Кацом та ще одним товаришем із Німеччини, який назвався Ісаком Ліберманом. Мене ознайомили з новою легендою, впровадження якої почнеться відразу після зустрічі. Спочатку мене виключать із партії та засудять, можливо для достовірності доведеться відсидіти у тюрмі, або у виправному таборі, конспіративний процес затягнеться на кілька років, перед війною відпустять.
- Буде війна? – питаю. – Хто воюватиме?
- Німеччина та союз, – відповів Ісак.
- Але ж як? – перепитую. – Ми ніби союзники… Та хіба на цьому етапі Німеччина потягне війну? Та ще й Версальський договір.
- Зараз неспроможна, – відповідав Кац. – Але шахова партія вже розпочалася, поки що обирається фігура рівнозначна Лєніну, за якою потягнеться не лише німецький пролетаріат.
В ув’язнення я поїхав до виправного табору під Москвою, де працював в адміністрації. У сороковому році повернувся в Україну, у Сумську область. Де знову зустрівся з Кацом, та товаришем Павлусем**** з яким вперше познайомився ще у Москві під час роботи у таборі. Ми розробили план, яким чином мені наблизитися до місцевих осередків ОУН. У першу чергу грати на тому, що я постраждалий від радянської влади.
Я засів у Краснопільському районі, працював на цукровому заводі. Намагався підступитися до професора Сапуна*****, який мешкав у Сумах. Із НКВД мені дали на нього досьє, яке я потім повинен передати гестапо.
І ось сорок перший. Коли німці увійшли в місто, на вікні я виставив записку на картонці: «A magyar itt élek, vár rátok.», що значить – «Тут мешкає угорець, який очікує на вас». Перший, хто завітав до мене із німецької адміністрації це Ісак Ліберман, тепер він Карл Мюнг, гауптштурмфюрер. Мене було призначено начальником поліції Краснопілля. Ми з Карлом за чаркою частенько обговорювали майбутні перспективи. Тепер дійсно той переломний момент, наш шанс остаточно звільнитися від надто активних українців і звільнити місце для розбудови нового Єрусалиму.
Невдовзі, взимку, прибув і товариш Кац. Тепер він у чині рейхскриміналь-директора.
- На даному оперативному просторі у вас повністю розв’язані руки, – говорив Кац. – Особливо наголошую на такій деталі – не перейматися втратами серед мирного населення.
- Але ж вони свідчитимуть проти нас, – сумнівався я. – Совєти неодмінно повернуться.
- Про це теж не хвилюйтеся. Насправді, по факту, населення зовсім не мирне. Навіть у товариша Сталіна є відповідна директива. У вас зелене світло з обох сторін. Що ж до повернення сталіністів, то вони прийдуть за рік. Ти, Шимоне, перекваліфікуєшся на червоного партизана.
- Але ж мої вчорашні колеги… – знову засумнівався я. – Буде слідство.
- Кажу ж, про те не хвилюйся. Формуй загін, бери твердих духом, не чистоплюїв, хто крові не боїться.
З приходом червоних наш поліцейський відділок вже йменувався партизанським загоном імені ВЧК.
Нас перекинули до Західної України, група тепер мала кодову назву – «Задністровці», а я отримав оперативний псевдонім – «Корецький». Через Строкача я тепер мав координувати дії з Ковпаком та Мєдвєдєвим.
У першому ж бою з націоналістами ми зазнали значних втрат. І все через те, що Строкач не проінформував нас про високий ступінь небезпеки тутешнього ворога. Їх було двоє. Ми всім загоном (15 чоловік) зупинили на лісовому шляху, що з’єднував два села. Представилися бандерівцями. Наказали роздягнутися. Одного планували вбити на місці, а другого нібито проґавити. Так діяли інші спецгрупи, під виглядом націоналістів чинили терор, аби спровокувати серед них чвари.
План здавався легким, адже цим хопчакам на вигляд і сімнадцяти немає. Той, що менший на зріст, схожий на цигана, сказав: «Ніякі ви не бандерівці». Наступної миті звідкись видобув ніж і одним порухом чиркнув Седих та Скворцова, ті впали з перерізаними горлянками, а другий гуцульською сокиркою зніс пів черепа Матвієнку. Мізки полетіли мені в обличчя, поки я витирався, хтось із цих двох убив Абраменка. Звісно, нам залишалося лише ретируватися, бо перед нами не прості селяни, а добре підготовані специ-диверсанти. Коли ми відступали вони навздогін кинули ще дві гранати, вочевидь забрали у наших загиблих товаришів і тяжко поранили Калмикова. Я того ж вечора надіслав Строкачу радіограму, що завдання не сумісне з можливостями загону, у нас немає відповідної підготовки, що зіткатися у бою з таким серйозним супротивником не доводилося. Тому прохаємо перепрофілювати нас в інше русло, наприклад на залізничні диверсії. За зрозумілих причин я не доповів що ворогів було лише двоє. Інакше нас відкликали б, розформували і відправили на передову. Відповідь прийшла незабаром – «Не зупинятися, виконувати завдання».
Що ж, на заступництво товариша Каца більше годі сподіватися, як вийти на «Павлуся» гадки не мав. Порадившись із товаришами, ми вирішили надалі уникати  сутичок з бандерівцями, тим більше не лізти у їхнє кодло, тобто на підконтрольну територію.
Ми перейшли Буг і підійшли до кордону з Польщею. Від Строкача прийшов наказ на ліквідацію Ганса Франка******. Однак ми далі Люблинського воєводства не пішли. Тут лісами вешталося багато всілякого люду: колишні військовополонені, дезертири, всі прагнули скупити провину кров’ю і таких набралося понад трьохсот чоловік. Я надіслав Центру шифрограму про успішне формування партизанської дивізії НКВД, на що Строкач наказав мені припинити ініціативу. Я звітував про успішні операції проти регулярних німецьких частин. Мені відомо, що так само роблять Ковпак, Бегма та інші. Бо хто після війни перевірятиме дійсність тих звітів?
Коли в район прийшов 340-й мотопіхотний червоноармійський полк, представники полкової розвідки мене заарештували і передали СМЕРШу. Потім переправили до київської «Луб’янки».
Слідчий Когут відразу взяв оберти, не слухав мої доводи, що я глибоко законспірований агент, на першому ж допиті вибив мені передні зуби. Мені інкримінувалася зрада батьківщини. Не бралися до уваги мої досягнення по антиоунівській боротьбі, учепилися за прикриття – роботу начальника поліції, а щодо того, що я Сапуна знищив, Когут говорив:
- Те, що ти зі своєю зграйкою якогось немічного вчителя гестапівцям віддав, не тягне на подвиг, це вчинок боягуза. Разом із тими чотирма оунівцями німці спалили сімох відданих комуністів.
- Але ж товариш Кац…
- Досить мені баки забивати своїм Кацом, у спецуправлінні немає такого і Чорного теж немає. Твоя, так звана, «задністорвська» компанія це пшик, ви тільки з безпорадними бабами воювали, а як тільки зіткнулися з двома рядовими бандерівцями, так відразу всралися. На заступництво Ковпака не розраховуй, Сидір Артемович говорить, що не знає ніякої групи Зарецького.
У камері я розмірковував над скрутною ситуацією. Схоже мене приносять у жертву. Списали. Потрібно написати «Павлусю», хоча вийде як із Ковпаком. Та й Когут не передасть інформацію, схоже у нього завдання на мою ліквідацію. Але послання я маю залишити.
Приблизно опівночі до камери зайшов лисий чоловік, сів на табурет біля ліжка. Я підвівся. Деякий час просто мовчки вивчали один одного.
- Я Остап, - представився невідомий.
- Дуже приємно, - відповідаю. – Семен.
- На Каца не очікуйте, його немає.
- А де він? – намагаюся визначити хто переді мною. Не арештант. Вочевидь якийсь оперативник.
- У Москві удавили, в одному із підворіть. Труп на дні Москва ріки. Під Бородинським мостом, перша пролітка з боку Кремля.
- А як же таке можливо? Хто його убив?
- Я.
Остап більше нічого не сказав. Підійшов, тихо прочинив двері. Мене здивував факт, чому двері не відчиняв конвоїр.
На ранковому допиті спитав у Когута про нічного візитера, на що слідчий роздратовано відповів, що зі мною окрім нього ніхто не має права контактувати. Але ж якийсь Остап таки приходив. Розлючений Когут запросив журнал. Далі зовсім казна що. Після двадцять третьої години нікого в журналі не записано, та й охоронці стверджували, що у моїй камері сторонніх не було.
Я не мав права ні на папір, ні на чорнила. Когут все забороняв. Тому написав листа «Павлусю» кров’ю на шматку онуч. Я писав йому секретне слово, про яке говорили ще тоді у Москві. Написав, що приховав інформацію, яка буде розголошена у разі моєї смерті. Там вся сутність оцих німецько-совєцьких змагань – розбудова нового Єрусалиму, звільнення нових територій. Та схоже вороги, які убили Каца, добралися і до мене.
Вночі до камери зайшли двоє. Я відразу зрозумів хто це такі, бо неодноразово виступав у їхній ролі. Значить без суду і слідства…»
***
- То як? – питав дід. – Отримали відповіді?
- Ніби так, – приголомшено відповідав Корній, озираючись у темній кімнаті, ніби тільки отямившись від глибокої дрімоти.
На столі догорала свічка, віск якої вилився у мідне блюдце зі світлиною Шимона Блюменштейна, яка скрутилася. Дід вилив воду за вікно, потім шепотів над фотографією і кинув до груби.
- Після подібних візитів хату вичищати треба, – говорив невдоволено.
Хлопці не прийняли це на свій рахунок, та й надто шоковані ще були. Попрощавшись пішли до машини.
- Це дійсно якось неправильно, – перший порушив мовчанку Жора. – Ефективно, але неправильно. Уяви як то буде коли подібним чином почнемо тормошити покійників, аби дізнатися що вони там з собою унесли. Антиприродно. Та й дід казав відповідати треба буде і тільки тепер розумію, що відповідати доведеться нам.
- Не скажу, що одкровення цього Шимхи були для мене новиною… Треба було дійсно якийсь оберіг чи що попрохати. Мо’ повернемося?
Здавалося відійшли від дідової оселі недалеко, метрів двадцять, та чомусь хати із зеленим дахом не було, лише самі кущі дикої сливи та бузини. Та й місцина ніби змінилася, праворуч звідкись з’явилися осики, каштани і ставок.
- Валимо звідси, – тихо сказав Жора.

Примітки

* Блюменштейн Семен Захарович (1894 – 1945) «Барановський», «Вільгельм Естерзі», «Корецький» – чекіст, професійний провокатор, терорист, начальник поліції у Краснопільському районі Сумської області під час німецької окупаційної адміністрації 1941 – 1943 рр. Відзначився масовими убивствами оунівців та мирного населення на Сумщині, на Заході України, Білорусі та Польщі.
** Вочевидь мається на увазі Лейба Бронштейн (Лев Троцький) .
*** Ландін Іван 1897 – 1937 – працював у системі Полярної авіації (1931-1932), керував північно-східною полярною експедицією. Розстріляний НКВД.
**** «Павлусь» він же Павло Судоплатов – керівник радянських закордонних диверсійних спецслужб. Брав безпосередню участь у розробці та виконанні гучних політичних убивств опонентів сталінського режиму. Убивця лідера ОУН – Євгена Коновальця.
***** Сапун Семен – 17.04.1893 – 20.03.1943 – український революціонер-підпільник. Лідер Сумської обласної мережі ОУН (б). Під час німецької окупації – Голова товариства «Просвіта» у м. Суми. Жертва сталінських репресій. Убитий гестапівцями.
****** Ганс Франк – 23.05.1900 – 16.10.1946 – німецький політичний діяч, один із нацистських лідерів. Генерал-губернатор генеральної губернії у Кракові.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 17-11-2016

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 16-11-2016

[ Без назви ]

© Євген, 14-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.53133702278137 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …
Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …