ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СМЕРТІ
1933 рік минулого століття для України був жорстокий рік - рік українського голодомору. Особливо масове вмирання людей в моєму селі відбувалося навесні 33-го року. Жителі мого села помирали від нестачі харчування. Їх чекала голодна смерть на дорогах і полях, в своїх оселях і на сільських вулицях, у лісах і далеко від рідного дому. Кількість померлих людей у дні українського голодомору і по теперішній час невідомо. Початкові відомості про померлих громадян України у дні голодомору були шокуючими: «В Україні за період зими-весни 1932-1933 років померло 12 мільйонів чоловік». Після закінчення деякого часу ця цифра зменшилася на багато мільйонів. Керівництво держави приховувало від народу дійсне число померлих громадян. Вважаємо, керівники Радянського Союзу, в тому числі і керівники України, не могли знати дійсне число померлих громадян, так як у дні масового вимирання людей облік померлих громадян не вівся. Дані про кількість громадян, які проживали на території України і конкретно в кожному населеному пункті, були вилучені владою. Подальший перепис населення і його кількість, з відомих причин, не може відповідати істині.
Щодня в дні голодомору помирало велика кількість жителів України. Конвеєр поховань не встигав вчасно ховати померлих від голоду людей. Люди помирали, і їх тіла цілодобово лежали там, де спіткала їх смерть. Вимирали цілими сім'ями. Померлий останнім з усієї сім'ї був приречений багато дні лежати там, де зупинилося биття його серця. В ослаблених від голоду людей не було фізичних сил, щоб поховати своїх родичів або сусідів.
Щоб вирішити питання поховань померлих сільських жителів, сільське керівництво мого села виділило вїз і коней для збору трупів. Була організована бригада трунарів, в обов'язки якої входило: риття загальних могильників на сільському цвинтарі, збір по селу трупів, а також їх захоронення в загальних могилах. Похоронна бригада збирала по селу трупи жителів села, відвозила їх на кладовище, ховала у спільних могильниках. При похованні померлих громадян не дотримувалися узаконені християнством правила при похованні людей.
Так в один з весняних днів 1933 року в нашому селі померла молода дівчина. Померлу дівчину нікому було ховати. Її батьки та її близькі родичі померли до цього часу. Збирачі трупів привезли її на кладовище для поховання. Трунарі опустили її мертве тіло у загальну могилу. В могильній ямі вже були навалені трупи померлих людей, які померли до цього. Так як могила ще не була заповнена трупами, збирачі трупів землею могилу не засипали. Вони виїхали, залишивши цю роботу до завтрашнього дня.
Поблизу знаходилися люди, жінки нашого села. Вони спостерігали за подією, яке відбувалося навесні тридцять третього року щодня. Жінки підійшли до могили подивитися, хто помер і кого на цей раз привезли збирачі трупів. У могилі, на кинутих у яму мертвих тілах лежала дівчина. Жінки зібралися йти з цього сумного місця, але одна з них помітила, що дівчина заворушилася. Вона подавала ознаки життя. Жїнки витягли з ями ще живе тіло дівчини і поклали його поруч з ямою на мокру холодну землю.
«Води», - попросила дівчина слабо чутним голосом. Одна з присутніх жінок пішла до розташованому недалеко колодезю. Вона зачерпнула у кухоль води і повернулася на цвинтар до вмираючої дівчини. Тремтячими від безсилля сухими руками жінка притиснула до губ дівчини банку з життєдайною рідиною. Дівчина зробила ссохшимися губами рух в себе. Більше вона не могла пити. Для цього у неї не було сил. Вода, з притиснутою до її губ гуртки малої цівкою текла по її обличчю, скочуючись на холодну землю.
Що могли зробити присутні жінки для цієї молодої вмираючої дівчини? У кожній з них в голодні тридцять треті роки вмирали діти, батьки, родичі, сусіди. Жінки, відчуваючи свою безпорадність і ситуацію, що створилася, не могли дивитися на вмираюче, розпростерте на холодній землі тіло молодої дівчини. Не поспішаючи одна за одною, сором'язливо, поодинці, вони йшли з кладовища від ще живого тіла дівчини. Обессилившее тіло молодої дівчини залишилося лежати вмирати на холодній землі біля могильної чорної ями, на половину заповненої мертвими тілами: старих, жінок і чоловіків, юнаків і нещодавно народжених немовлят.
Дихання дівчини ставало тихим, непомітним, повільним. Остигаючі її губи ледве чутним шепотом, з внутрішнім стогоном, з благанням про допомогу і разрывающим душу на частини тонким голосом страждання і болю, вимовили слово, яке ми в дитинстві вимовляємо вперше: «Мама-а...». З останнім її диханням сила залишила її тіло. Дївчина пішла з життя тихою смертю і назавжди. Остання її сльоза, як чиста ранкова роса, скотилася по її щоках і наповнила її остигаючі блакитні очі. Сльоза струмком потекла по її щоках, по сухих губах, які ще не відчували солодощів вечірніх поцілунків коханої.
Застиглі відкриті очі мертвої молодої дівчини продовжували з надією дивитися в ту сторону, звідки могла прийти до неї допомога. Вони дивилися в невидиму даль. Дивилися в той бік, куди пішли жінки. Дивилися туди, де там, далеко, давно нікого немає. Дивилися туди, де імла і невідомість. Але ... її життя в ці хвилини зупинилося й завмерло для неї назавжди.
Вранці на кладовище прийшли вчорашні жінки. Вони підійшли до могильної ями. Померла дівчина лежала в тому ж положенні, в якому вони вчора її залишили. Мокра ранкова роса вкрила траву, сиру землю могильної ями і тіло померлої дівчини. Крапельки роси іскрилися від променів зійшло ранкового сонця. Великий палець правої руки померлої дівчини був затиснутий у роті білими молодими зубами. Смерть застала її в момент, коли її останнє бажання і її думки були спрямовані до невидимої уявної скоринки хліба. Печаль і смирення закарбувалося на її худому молодому мертвому обличчі. Так вмирали в ті жорстокі часи українського голодомору усі: старі, дорослі жінки і чоловіки, юнаки і тільки що народжені немовлята.
Незабаром на кладовище приїхали збирачі трупів. Вони привезли померлих за ніч людей. Опустили їх у загальний могильник. В могилу опустили і білозубу дівчину. Поспіхом засипали могилу свіжою землею. Поставили на могилі зроблений з жердин хрест. Перехрестилися. Перехрестили могилу. І поїхали з кладовища за новими жертвами голодомору.
