Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44143
Рецензій: 86095

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.7

© Михайло Нечитайло, 11-11-2016
Як на гріх, небо затулилося хмарами, немов паранджею, та подалося від християнства до зовсім іншої релігії. Там і лишилося. Минав тиждень, другий, уже й сніг сипонув, уже й висипався весь, а хмари пливли, як молебень, нескінченним потоком, і годі було благати Господа розвіяти їх – хто ж припиняє, рве на клапті зіткану йому осанну.
Ванда Михайлівна не витерпіла. Недоказане нею, не почуте з учительських уст манило її до батьківської хати, як адамове яблуко до гріха.
- Піду до вчителя, повитріщаюсь у телескоп, - мовила Мирону Марковичу, ледь почало сіріти надвечір’я.
- Він від тебе скоро буде замикатися на сім замків і залазити в погріб, - відірвався Мирон Маркович від телевізора.
-  Чого б то?
- Бо твій язик, як довбня, від нього в людському тімені утворюються ями, а мозок чавиться, як виноград під ногами, та стікає юшкою донизу, де й випісюється на гноярку, бо після твоїх балачок то вже не мозок, а якийсь туман та полова, що й знала людина, то ти відбереш, а про що й гадки не мала – то ти напхаєш у голову, наче сіна в матрац, та й товчешся по тій голові, як відьма по горшках. Розумне щось, то замкне горшки, аби не побила, а дурне – то буде носити й носити, доки не потовчеш на глину до останнього.  Вчитель, бачу, дурень.
-  А ти хто тоді, що тринадцять літ горшки носиш, аби товкла?
- Хе-ге, я розумний, я тобі череп’я накидав, аби буцалася з ним, а горщечки, ось вони, тута всі, - поплескав себе по маківці, - твоїм балачкам до них зась. Доки ти гуркотиш десь за потилицею, я з телевізора в них цінну інформацію кладу, як масельце, а коли телевізора немає чи ніколи дивитися й ти прешся з помийками, то хоч би й хотіла – нікуди налити, повне все вщерть. Ти б і рада повиливати все з горщечків, аби ляпотіння свого туди напузирити, але масельце, воно мастке, його не виллєш, воно – назавжди. Так що, бабо, паняй до вчителя, бовтай йому свою калапецю, швидше з села втече, бо якщо до тебе хоч у зірках розбирався, то опісля вже й Місяця не впізнаватиме.
Сміявся, реготів, наче комедію по телебаченню транслювали, себе мав за генія, бабу – за балакуху, тож тішився сотвореним своїм світом, як дурник тішиться зліпленою з болота лялькою, думаючи, що вхопив Бога за бороду та з болота золота наліпив.
Тільки вийшла Ванда Михайлівна за оббиту бляхою хвіртку, Микола Пантелеймонович суне вулицею.
- Добривечір, молодице, знову до телескопа поспішаєте? – привітався-запитав.
- Аякже, без нього й світ не світ.
- Щось видивилися донині, чи так тільки, в язиковій гімнастиці біля скелець вправляєтесь?
- А ми поєднуємо гімнастику з розглядинами. Це ж, знаєте, на морозному повітрі, воно стимулює, це ж не на лежанці, де стеля перед очима, з якої коли щось і влетить в око, то штукатурка лиш, а в голову як і вповзе дещо, то виключно сон, як мед. Біля телескопа, Миколо Пантелеймоновичу, мізки відточуються, а на лежанці залипають медом-сном, тупіють, як муровані кутки.
- Хе-хе, - хмикнув сільський голова, - ви, Вандо Михайлівно, теє, не стимулюйте тільки вчителя відводити телескоп від неба, не втрачайте ока Божого над собою, бо з морозного повітря без нагляду захочеться в теплу хату на лежанку, а там, поміж розмов, самі ж знаєте, облипає мозок медом, губиться між тепла. Подумайте, до чого зійти можуть люди, розум утративши.
- Миколо Пантелеймоновичу, - мовила осудливо Ванда Михайлівна, - що це за думи бродять у вашому п’ятдесятип’ятилітньому болоті, які чорти там шастають? Най би в двадцять про загублені мізки казали, я б не подивувала, я ж пам’ятаю ще, як із загублених мізків народжуються язики й снують поміж уст. А в п’ятдесят п’ять… Чи ж личить людині, яка давно схоронила гріх, раптом длубатись у могилі, діставати труп і тягти іншій людині до оселі, аби мала з поїденого червою тліну точити трунок. Ая-яй, Миколо Пантелеймоновичу, ая-яй. Невже не схоронили гріх, невже по ночах потай від Марії третесь об нього думкою, зроджуєте іскру й тою іскрою когось відстороненого від вас, але такого близького, намагаєтеся підпалити, й хоч подумки погрітися біля уявного хай, та вогнища все ж.
- Вандо Михайлівно, - занервував голова, - йдіть краще під телескоп, ідіть до вчителя, замакітрюйте голову йому, він ще, може, не спалив пороху дотла, то пхається кудись у небеса по зірку. Дістати, звісно, не дістане, а крильцями перед очима полопотіти може. Не пробуйте тільки за ним злітати ви. Бо кокона з вас однак уже не сплести, а людині – розпач. Не пробуйте сушити людей на гербарій, Вандо Михайлівно, вони тільки на вигляд метелики, а насправді – люди. Знаєте, як їм, засушеним, потім важко сунутися по світу? Та що ви знаєте, пані бібліотекарко, ви звикли отам, між рафінованих словес, черствою скоринкою стирчати, звідки вам знати про роль краплини вологи в людській душі, особливо коли та краплина одна, а інші всі води, що грядуть потім – суціль міражі серед дикого сухого степу. Хліб – основа життя, але коли він пухкий та запашний і до столу поданий вчасно та належно, а коли тобі замість хліба щодня сунути черству скоринку, то нащо й така основа життя, як життя те й не життя зовсім справжнє, так – міраж.
- Я так зрозуміла, - мовила Ванда Михайлівна, - що це лісова пісня два. Останній акорд. Злий і з образою за недоцілований цілунок.
- Яка ще лісова пісня? – огризнувся Микола Пантелеймонович.
- З юності, з-під дерева. А я ж кликала повторно. Чи забув?
- Марні крики серед моря, коли водолаз уже на дні.
- Здійнявся б.
- До чого? До черствого окрайця? Та пішла ти, Вандо, до свого телескопа. Йди рахуй зорі, не каламуть води, бо мороз надворі, замерзне, збовтана, горбками, де не ступиш потім, то посковзнешся.
- Боїшся впасти?
- А задля чого? Заради твого язика в своєму роті? А на біса він мені тепер, старістю битий, потрібний? Яка з нього користь? Аби борошна намолов?  Я, знаєш, уже не з тих пекарів, що твій учитель. Хай пече, як узявся.
З розмаху ляснула голову рукою по щоці.
- А знаєш, я не дарма злякалася тоді твого барила.
- Якого ще барила? – бісився, не міг уторопати, про що верзе молодиця.
Схаменулася, згадала, що це не Гриша перед нею, звідки знати Миколі Бублику, що таке в її розумінні барило.
- Отого, що в твоїй голові. Я думала, в ньому хоч щось хлюпається, якесь слово на світ зроджує, а то ж гул один пустий, злість за недосмоктаний язик і задарма розтривожене господарство в штанях.
- Тьху, вивірка оглашенна, - вилаявся Микола Пантелеймонович.
- Взагалі-то я Ванда Михайлівна, а ви – Микола Пантелеймонович, - змінила співрозмовниця тему, - я – бібліотекар; ви – сільський голова, давайте з цього почнемо й цим закінчимо, бо інше нам просто немає потреби чіпати. Навіщо кидати одне в одного камінням, як воно вже давно зібране, в купу складене та мохом дорідним обросло. Мир, Миколо Пантелеймоновичу, бо вам уже треба повертати до хати.
Засопів, пішов мовчки в бічну вуличку.
- Значить, будемо без миру, - зітхнула Ванда Михайлівна.
- Пані бібліотекарко, - наразі долинуло з вулички, - завтра доповісте, скільки зір цієї ночі перечовпло небом. Будемо краще говорити про зорі, вони – не камінці, ними кидатися не доведеться.
Відлягло від серця. Простив ляпаса начальник.
А зір, між іншим, цієї ночі немає. І ніхто не помітив – ні Мирон, ні Микола. Зір немає, хмари, хмари. То куди ж ідеш, Вандо? Ясно, до вчителя. По що, з чим, нащо? Зір же немає. Хочеш переконати молодика, котрий собі на умі, аби й твій ум біля свого примостив, а потім свій викинув, бо твій вартніший? А чом би й ні? Ой, Вандо, рве кришку в твоєї каструлі, збав вогню, бо википить, стече душа. І хай. Скільки ж їй уже варитися, скільки впрівати в посудині поза людськими очима, словесами безперервними та хитрими прикритою будучи? Весь вік чекала, аби комусь її вилити всю. Боялася лише, що обпечеться той хтось гарячим, злістю пройметься та ошпарить її, Ванду, її ж сповіддю.
А вчитель не ошпарить?
І впевнено здалося їй, що ні. По-перше, молодий, по-друге, свій кип’яток згодився в її миски розливати, по-третє, ніякої впевненості немає.
Є тільки двері батьківської хати та молодик за ними.
Двері відчиняються завченим рухом.
- А чого не наготовлено телескоп? – дивується Ванда Михайлівна.
- На що, на хмари? – ще більше дивується Григорій.
- Ти диви, а я й не подивилася на небо. Доведеться теліпати, прісно поївши, назад до Мирона Марковича.
- А він що, має сьогодні розповідати таємниці свого життя-буття?
- Ні, звичайно.
- То куди ж спішити? Сідайте он біля столу, я собі місце намітив отут, на канапі, та й слухайте. Можливо, наша сьогоднішня словесна вечеря не здасться пісною. Минула ж не здалася.
- Та невже? – всміхнулася Ванда Михайлівна.
- Не здалася, - висловився остаточно Григорій Неук. – Отже, моя історія. Вона не така бурхлива, як ваша, в крайньому разі, спочатку не така бурхлива. Народився та виріс я в нормальній сім’ї – батько, мати вік прожили разом, не розлучалися й особливо не скандалили. Тож біографія складалася звично й нудно – після школи педагогічний з фізико-математичним ухилом, ось цей ще за батьківські гроші куплений телескоп, потім робота – ось і весь, здається, спектр. Немає чого й розказувати. Але оскільки ваша біографія мала досить значний нахил до теми любові, як рушія буття, в чому, я ще раз наполягаю, я глибоко сумніваюся, мушу й свою долю сфокусувати в цю площину, аби переконливо й однозначно доказати вам, Вандо Михайлівно, як буття формує, розвиває, рухає та нищить любов.
Вперше закохався я, студентом будучи. Рая – я б міг добру годину змальовувати красоти її, але не буду, бо співзвучність слів Рая та рай тоді для мене була незмірною. Як віруючий прагне раю, так і я линув думкою до Раї. Як людина, йдучи до раю, часто-густо опиняється в пеклі, пекла сягнув і я.
Бо Рая знала інший рай. Він - високий, чорночубий, нахабний – носив святе прізвище Миколай, але святим далебі що не був. Він мав нитку та творив з неї намисто, а намистинки видзьобував з жіночого племені. Ми разом добралися до зернинки – я та Микола-ювелір. Я в те зерня душею влетів, як у вихор, я його хотів нести, в добро класти, аби зростало, леліялося, цвіло, аби плодами світ засипало й тішилося ними зі мною на пару, я хотів із зерна створити сад і хвалитися ним до скону, бо в тому саду співала б моя любов, а кохання гніздилося б пташками солодкоголосими. Я хотів…
Але хотів і Микола-ювелір. Він до зерна підкрався, як чапля до жаби, він хотів його лапнути, шліфонути дзьобом чи що ще там мав, нанизати шліфовану бездушну крупинку на нитку, а інше все, що від шліфування лишиться, викинути, як непотріб, та й піти. Серед того непотребу малися бути мої сади, цвіт мій і зав’язь, птахи солодкоголосі й любов.
- Я люблю тебе, трояндо моя, волошко, саду мій, поле моє безкрає, я люблю тебе, Рая, впади мені на груди, як зерно падає в ріллю, пусти корінчик до серця, там пожива, там сік цілющий, зійди травинкою ніжною з мого серця, зійди та розквітни.
- Ой, ні, - чув у відповідь, - не впаду я тобі на груди, як зерно в ріллю, бо не схожі вони, бліді та незугарні, на ріллю, он на Миколу глянь, чуб чорний – ото рілля, отам моє ложе й до небес зростання, отам мої квіти, зав’язь і плоди. Отам моє кохання, яким мене поллють, як бадилинку дощик.
- Раю, Раю, - стукав я до дівочого серця, як стомлений подорожній до теплої оселі серед полярних морозів, - та то ж не в ріллю ти линеш, у сажу падаєш, а в сажі не сходять, у ній лише викачуються до чорноти безпросвітної, а чорне сплямоване зерно не поливають дощики, його змивають водою з-під крана, змивають у каналізацію, бо ювелірам не треба схожого насіння, їм треба матеріал для експериментів, тож зерно для них - не живе та життєдайне, а сухе, ламке, та на днину лишень, не на вік дане.
Не послухала, не повірила, впала між чорного чуба на широкі груди Миколині, забилася там пташкою закоханою, а мене пустила без саду, без трав та квітів, у жарку пустелю шукати та гризти полин розпуки та несамовитого жалю за втраченим зерном.
Серед степу гарячого, пустелі безводної, здибав я вечір. Тихий, сонний вечір прибрів до долі, дав мені в руки книгу буття, аби я, сліпий та незрячий, хоч пальцями вимацав у ній істину про любов, як пил, що куриться зі шляхів наших, ними народжується, віється й від них нікуди не дівається.
Я, злий і розгублений, сидів серед студентів-однолітків у гуртожитку та кляв світ. Я знав, чому я його кляв. Бо він, клятий-таки, клятий, сотворив за десять метрів від мене темну кімнату, заставив її ліжками, накрив їх простинями та покривалами й на ті покривала кинув мою Раю, кинув горілиць, а зверху вивершив Миколу-ювеліра, що точив, точив моє зерно, точив, як шашіль точить дерево.
Ось, бреде до гурту – пихатий, засапаний, вдоволений.
- Мужики, - гуде, - ще хтось хоче лизнути меду?
«Мужики» гудуть, від меду не проти, але де ж він, той мед.
- Райку он загнав, як вовк коняку, - хвалиться Микола, - лежить серед тьми, вся в знемозі, ноги розкрила, як врата, як хто хоче, йдіть, чухмарте віхтя, бо я вже ним оскому набив, уже не потребую, пора чалитися до чогось свіжішого.
І така гіркота оповила мені очі, такий чад у душу найшов, що пішов я шукати свого саду в скорчованих Миколою пеньках. Чи я не тямив, що творю, чи я сперчив душу, аж вона згоріла, чи божевільним я став, чи без Бога в голові лишився й без волі в тілі. Я йшов у темну кімнату, я праг врат, яких не знав ще до того, бо я їх любив, я ними марив, я інших знати не хотів, іншими їздити до життя не мався. Я знав, що в мене їх украли, що споганили, коліями спориш зелений та звабливий з’їздили, замки ковані привезли, аби замкнути по собі та не пустити, не пустити мене до єдиних, які першими малися бути й останніми.
«Будуть, будуть першими, - стугоніло в голові, - бо найсолодші єсмь».
Я ступив до кімнати. Тьма, тьма стояла в ній, темінь, як у душі моїй.
- Коля, це ти? – почулося Раїне.
- Угу, - хмикнув я невиразно.
- Іди сюди, - кликали з ліжка Колю, але ж я, я вже за нього.
Благенька одежина злетіла з мене вмить, мої душа й розум раптом загусли, затверділи та скотилися донизу, в ту твердь, яка одна зараз кликала вперед і прагнула врат.
Я поніс твердь до воріт, я, не знайомий з їх будовою та системою, не схибив, відразу втрапив на належну трасу, але тільки-но твердь закотила покривало та глянула одним оком у глибини, що кликали в себе, як крихта невідомо чого відкололася від тверді, гупнула в голову й між зубів моїм голосом шелеснула по кімнаті:
- Раю…
Глибини закрилися. Моє тіло потужним ривком було скинуте з ліжка, й твердь, безпомічна та непотрібна, стриміла над ним, розпластаним, осяяна недоречним світлом, яке ввімкнула моя Рая, аби роздивитися, що це за лже-Микола приповз до її ложа.
- Коля! – волала закутана в простинь Рая, доки я, гублячи твердь, борсався у власних штанах, намагаючись видобути з них спіднє й усю оту конструкцію якось натягти на грішне тіло.
Микола постав у дверях – веселий, рожевий, чорночубий.
- Що за крик? – питався.
- Коля, тут Грицько… - літало по кімнаті, - ґвалтує… Коля!..
- Та яке ґвалтує, - реготів Коля. – Тебе зґвалтуєш. Та я в тобі півцвяха вже стер, а я ж не перший. Дай дитині, хай поплямкає, я ж обіцяв, що дитина медку занюхає.
- Ти?! – очі іноді таки здобувають розмірів всесвіту.
- А що тут такого? – мовив Коля, глянув востаннє на нову намистинку в своїм намисті та й пішов шукати наступну.
Намисто розсипають одні, а збирати примушують інших. Рая мене била за всіх – за себе, за Миколу, за мене самого врешті-решт. Я не пручався.
Я тільки взяв її, стомлену від бійки, голу-голісіньку, бо простинь давно зісковзнула з розпасійованого тіла, за плечі й мовив:
- Раю, Раю, я ж тебе любив, як Бога, а ти змаліла на намисто. Це так мілко, дрібно, це так паскудно в цьому світі, Раю, що мені аж повіситися на моїй любові хочеться. Та вона струхла, не втримає.
Та мало було того, що любов струхла. Її хотіли ще й згноїти.
Рая подала заяву до міліції про її зґвалтування мною – а свідків не бракувало. Микола-ювелір, сволота, першим свідчив. Завис, як комар у повітрі, інститут, воля, й та пищала ненависним комаром, бо малися її задушити. З’їхалися батьки – мої, Раїні – раду радили. Постановили не псувати мені життя, а здерти з моїх батьків дебеленьку суму, вишкребти з мене пробачення, забрати заяву й розлізтися по своїх норах, дбати кожен про свої інтереси.
І я, що цвів любов’ю, що мав дівчину за ангела, стояв перед нею на колінах (батько поставив) і, ковтаючи сльози зла, просив пробачення за непотребну свою твердь, що осмілилася заглянути одним оком у провалля, де вже валялося достобіса цурпалок.
- Я ж любив, любив, - повторяв я в процесі принесення вибачень.
Але мене ніхто не почув – ні батьки, ні Рая, ні світ. І зрозумів тоді я, що любов є нікчемна конячка, на якій возять воду незугарні особини, котрі вбили собі в голову, що любов – основа життя. А вона всього лише конячка, яку життя народжує, аби бродила по ньому та возила воду до сердець, тупих у зоології до такої міри, що звичайну шкапу плутають з голубами та соловейками, і ллють воду на млини ліриків, аби світ не розкумекав, що лірика – пусте; бо життя – проза й ще раз проза.
Ота історія зі лже-згвалтуванням так мене, чесно кажучи, налякала, що я років п’ять від жіноцтва за версту тримався. Вже й інститут закінчив, і до роботи став, і розвивався фізично та духовно, як і всякий молодий організм, але коханням ніде не спалахував, бо конячка серед шляху до якогось горіння не спонукала. Відповідно, і твердь ніде не застосовував, вакувалася, як непотріб, бо перший похід до омріяних врат нарив таких ровів у душі,через які й твердоносні молоді поривання не могли перебратися навіть до якоїсь калабані, аби хоч якось розм’якнути.
Вчителював я в одному селі в сусідній області. Жив там у діда й баби на квартирі, літературився та небоспоглядався, наче засохлий академік у пориві наукоманії. У тих діда й баби було чотири дочки. В літах уже. Старших три я й не бачив ніколи – десь далеко занесла їх доля, що й не з’являлися. А молодша, на вісім років за мене старша, в райцентрі тамтешньому мешкала, наїжджала чи й не щотижня. Я на суботу та неділю до своїх батьків їздив, а вона своїх навідувала, тож майже не зустрічалися.
Але одного разу я побачив під своїм телескопом записку.
«Шановний Григорію, - писалося в ній, - вибачайте, але я користувалася вашим інструментом. Люблю, знаєте, роздивлятися світ, у якому живемо. Тож тільки невігласи кажуть, що ми не бували на небі. Бували і є. І не тільки очима, сутністю своєю ми там. Де планета наша кружляє? На небі. І ми, оскільки на ній, деінде в іншому місці бути не можемо. Вибачайте ще раз, але я не тільки той гріх маю, що телескопа вашого чіпала, я й у нотатнику вашому блукала. Такі думки, такі прозріння! Іноді щастя людське не в тому, як вона живе, що їсть, де спить, а в даності знайти на світі душу, яка мислить, як вона, прагне, як вона, дбає, як вона, живе тим же й світ сприймає з тієї ж призьби крізь тую ж призму. Навіть не важливо, що та душа на іншій стежці, не твоїй, що вона в іншу ріку пущена, в інші долі в’яжеться, інші стодоли складена й під інші ціпи розтрушена – головне, відчути, що ти на світі не одна своїми думами мереживо тчеш, не на одну лише свою сорочку їх мостиш, аби самій же її й зносити лютою зимою під товстелезним кобеняком до стління, цим самим згноївши й свої думи, які так виводила над світом, а вони каракулями недолугими явилися людству, що ніхто прочитати не зміг. Дякую, Григорію, що ви є. Вважайте це за дивацтво, залицяння, та за що хочете, за те й вважайте, а я щаслива, що ви є. Відповідь не обов’язкова, обговорення цієї писульки також. Ліда.»
На мерзлій дорозі, вистудженій холодними вітрами, ти можеш оминути камінь, гору, задубілу худобину, сліпого подорожнього, але ніяк не можеш оминути вогнища, ти летітимеш на нього, як метелик, бо краще згоріти вмить, ніж замерзати ніч.
Я полетів. Я повів Ліду під зорі, я припав з нею до телескопа, ми вивчили небо до найдальших видимих глибин і навіть далі. Ми вивчили небо й повернулися одне до одного. Стояла зима, білів сніг, десь за морозами в райцентрі пиячив до осатаніння Лідин Петро, в бабиній хаті дрімали її двоє діток, а ми, розгорнувши вустами ніч, дотулилися одне до одного, вчули здухмянілий зорями присмак наших облич і злякалися, що на морозах потріскаються, наче лід під гріхом, губи. Тож перенесли балачки в хату, де серед трьох кімнат в одній хропли дід та баба, в іншій сопли діти, а в третій, найпотаємнішій, ми вели бесіди. Бесіди велися щотижня по суботах та неділях (до батьків я їздив дуже рідко – зима, знаєте, пояснював, дороги слизькі, непевні, не до поїздок), бесіди набиралися словами, як соком, важчали, їх годі було втримати стоячи чи сидячи, з ними вельми зручно було поводитися тільки лежачи. Тож я падав на своє ліжко, як і мався падати на нічліг, а Ліда кралася крізь двері з дитячої кімнати, де холонув безнадійно її диван, вона сідала скраєчку й ми шепотілися, шепотілися. Дуже остерігалися, аби не почули наш шепіт Лідині батьки, тож жіноча голова з днями хилилася нижче, нижче, доки й не лягла на подушку.
Шепіт наблизився, посилився, він котився по моєму тілу, тож воно тверділо, рвалося в шепіт, воно пило його з уст, здіймало руки, аби обійняти її, Ліду, осмислити її зваби, як очі осмислювали небо… Але Ліда була в халаті, вона не давала рукам заглиблюватися далі тої ситцевої перепони, як не дає небо очам заглибитися до його окраїн.
- Ну, чому, чому? – гаряче стогнав я.
- Ліжко, - видихала Ліда, - воно ж рипить, наче світ рветься на шмаття. І якщо ми зійдемося на ньому в колапсі, стискуючи наші світи в одну точку, на те світооновлення збіжаться не лише мої батьки, а й сусіди включно до шостої хати з обох боків. Зачекаймо весни, шовкової трави під вербами, де лише річка та зорі чують стогін, а земля не рипить, бо вона така тепла та ніжна веснами, що приймає в обійми легко, наче Бог.
Ех, Ліда, Ліда. Ти тими зимовими вечорами була мені така рідна, така близька, така єдина, що я аж плачу, як згадаю, що згризло ту велику пісню іржаве старе ліжко. Я ж летів до тебе, Лідо, я мчав крізь темінь, я брав на крила твоїх дітей, я виривав тебе з пекучих горілчаних морів твого Петра, я тебе ніс, ніс, тобі б учепитися було в мою шию, сповзти з ліжка на діл, впасти в мій гріх і свій у ньому втопити, окропитись моєю росою, з тої роси зачати в своїх глибинах мій ранок, аби я не мав з наших ночей іншої дороги, аніж у наш день. Не здогадалась, а я не осмілився підказати, чекала весни, немов не знала, що весни таким дурманом віють над землею – боги сиплються з небес, як листя, що вже про людей казати.
Ти була шепотлива, душевна, близька. Але ж, Лідо, ти була значно старша, ти була зовсім не вродлива – довготелеса, зі змарнілим довгобразим лицем, яке ще й ніс псував, наче тать зелений гай, з пожовтілими потрісканими нігтями на пальцях худорлявих ніг. Я за життя розділився, Лідо. Душа йшла до тебе, а тіло, тіло здибало в клубі на танцях молоду колобкувату Марину.
І хай вона була опецькувата, хай незграбна, хай небо їй було, як мені папські регалії, але вона була молода, вона пахла весною, а не городом, вона чіплялася мені на шию, терлася дорідними пружними персами, а в тебе, Лідо, маленькі й зовсім не тугі, крізь халат же вимацав. І головне, коли йшлося б до вінця, я так легко міг представити Марину моїм батькам. А тебе, Лідо, я сотні разів за зиму брав подумки за дружину, я жив і проживав з тобою роки, я лягав з тобою опісля в могилу, але я ніяк не міг уявити, як я поведу тебе своїм батькам на оглядини. Я, молодий парубок, якого мати мала за красунчика, а батько якщо й не за генія, то за половину його точно, раптом привозив у двір на глум усьому селу старшу, незугарну, з дітьми, вже заміжню колись молодицю. І кому яке діло до душі, її ж не видно, кожне ж буде витріщатися на тіло, на вроду, на вік урешті-решт.
А тут Марина: «Люблю, люблю». І весняного вечора, під вербами, де шовкова трава малася стелитися під інше тіло, де зорі збиралися слухати зовсім інший стогін, відбулося єднання молодих незнайомих тіл. Юні вуста розлилися жагою, затопили й душу, й тіло, все, моя зцементована бездіяльністю твердь знайшла вологе джерело, зламала замок на шляху до нього й у кривавім герці знищила Маринине дівоцтво, аби збудувати на його уламках жіночий дім.
- Ти мій перший, ти мій найкращий, я ж для тебе й душу, й любов, і все – бо я твоя, тільки твоя – і будь моїм, будь, - це Марина, налякана, нажахана скоєним, шепотіла в хвіртці, як привів її додому.
Це був не той шепіт, не Лідин, не про зорі, а про першість лиш і про єдність – але я скорився йому, я не відвернувся, бо мене визнали першим, мене мали за єдиного – а ми так любимо впасти в лестощі та похвалу, як оса в мед. Ми прилипаємо до тих, хто несе мед, ми застрягаємо в них тілами, ми, забовтані та облиплі, навіть не згадуємо про душу, що лишилась у колючому степу та горнеться між будяків до вітру – сухого, пронизливого, але того, єдиного, що зносить у небо, кидає до зір, у висоти, де ми є ми, такі, як є. На жаль, ми не стаємо такі, як є, ми стаємо такі, як трапились – умочені в буття, як у мед, мед скислий, скристалізований, і серед тих кислот та кристалів зроджуємо свою подальшу любов, яка не може визначити наше життя, вона лише дрисляє по ньому, як корова, йдучи з пасовища, щоби потім висохнути, стати порохом на життєвому шляху, який аж ніяк не визначає його, а лише засипає очі – то й блудимо, зсковзуємо зі шляху, аби через мить знову зійти на нього по чергову порцію пилюги.
Взяв я Марину за дружину, спорядив собі в дорогу двох помічників – сина й дочку, які, зродившись, додали мамі снаги до життя, й та снага геть уся пішла в тіло, перетворивши колобкувату в юності Марину на лантухоподібну, смальцем оброслу молодицю. А сало, переповнюючи тіло, воно ж і в душу хлюпає, густе та жирне, сповільнює її літ, до землі гне, до поту. Звузився й Маринин виднокрай. Він і так недалеким був, ледь за тин, що довкола подвір’я, перевалював, а це звузився до мінімуму, що й огорожі не сягав.
- Наші діти, - мріяла, бувало, по вечорах, - повинні дитинство по пухкенькій ковдрі перейти.
Заради тої ковдри до садиби, що батьки купили й у дар молодим передали, понастягувано було худоби, птиці, свиноти різної, котра натовпами стояла не тільки в двох хлівах, а й поза хлівами, в халабудах усіляких, котрі тесть понатулював і в садках, і в городах, і при самій дорозі, що мимо хати йшла. Те тирло вимагало жерти, щогодинно, щосекундно вимагало праці каторжної денної та нощної. Мені здавалося, що все це хазяйнування малося забезпечити не тільки двох діток-крихіток, а й армію цілу в період бойових дій. Тим паче, товктися в ступі господарській – це не моє, це чиєсь інше, це селянства безмовного діло, але не моє, не моє. Вчительська праця, телескоп, небо та роздуми під ним – я там утоплений і схований. А мене гаком зачепили, тягли кудись до коси та клунків з дертю, до рохкання та мукання, до півнів та індиків, що гасали, як почамрілі, подвір’ям, гелготіли та кукурікали, немов знущаючись, немов хотіли доказати, що вони на світі господарі, а я зі своїм телескопом – нікчемний раб, що ради зернини  в їхніх пельках повинен був гепнути телескопом об землю та длубатися до старості, до борозен на чолі та тріщин-проваль на руках, у якійсь рослинності в пошуках не зернятка правди та знань про світобудову, а просто зернятка-корму для царюючої живності.
Я повстав. Я кинув забиту буденністю сільську школу й улаштувався методистом у райвідділ освіти. Я щоднини пхався за тридцять кілометрів на райцентр, я проциндрював на дорогу та харчування поза домом ледь не всеньку зарплату, але я був радий з того, що вмив руки від осоружних гноїв власного подвір’я. Будні святом вважав, вихідні мав за пекло. І Марина в ньому Люцифером стирчала, гнула мою душу до відра сечі коров’ячої під повіткою, аби прикипів до нього, як наркоман до зілля, аби пристав, прилип і своїм дітям з тої сечі перли здобував.
Та я не мав потягу до сечі, я не впивався її духом, не радів здобутим з неї перлам-копійкам, я вже не радів і дітям, якщо ради них мався довіку плавати в океанах гноївки, а до Марини, просмерділої свинями та гусаками, потяг втратив остаточно, як вона колись втратила цноту від нажаханої Лідиною підстаркуватістю тверді моєї не використовуваної. Толку з тої тверді, як вона занурювалася між Маринине сало, наче в тунель для поїзда, наче у вакуум, товклася в тому тунелі серед непорушної гори, плювалася невдоволено й, утомлена нескінченним шляхом до вершин блаженства, котрих не видно було й на горизонті, засинала байдуже, подаючи до мозку імпульси, що десь там, поза захламленим тварюками подвір’ям є не засалені пічурки, котрі ведуть до омріяних вершин і потребують моєї тверді, яка, гляди, ще й померти може остаточно в жирних, безпросвітно-одноманітних до нудоти глибинах Марини-Люцифера.
Люцифер тим часом змобілізувався й поставив переді мною вимогу – або він, чи то б пак, вона, Марина, або клята робота в райцентрі, від якої ні копійки, ні користі, ні радості навіть, одні збитки. Я аж зрадів, я навіть не думав ні секунди, я відразу дав відповідь:
- Робота.
І перебрався в райцентр. Винайняв там квартиру в якоїсь бабусі, отаборився зі своїм телескопом і заходився шукати для серця любові, а для тверді – блаженства. Спершу не дуже ладилося ні з одним, ні з іншим. А потім буття підсунуло мені іншу роботу, кинув я безперспективного методиста й почав завідувати в райвідділі освіти питаннями оздоровлення дітей. Де яка путівочка, де який курортик, де закордон якийсь завалящий чи й путній – все через мої руки, над усім я цар. Потяглися до мене стурбовані мамки й інші зацікавлені особи. Завелися в мене хабаристі грошенята, які Марині між корів та свиней не завжди й снилися, заспівав я пісні дивної, згукуючи жіночий світ. Прагнув любові, але з нею чомусь не складалося, бо твердь попхалася поперед серця, потягла за собою, кинула в море розпусти та плавала там, не томлячись, роками. Іванна, Неоніла, Галя, Зіна, Вероніка, ще одна Галя, Лариса, Ніна, Юлька, Світлана – десять басейнів, серед яких я хлюпався, ніби бездарний плавець, шукаючи вершин серед водної гладі, як ото пришелепуватий божевільний чоловік у божевільності своїй шукає ознаки великого розуму.
Я потопав. Намагаючись серед боліт обіпертися на твердь, стромляв твердь у баговиння, а вона, ніж малася дати мені грунт під ногами, тягла в глибини, де ні серця, ні душі, ні пориву, а лише морок, дебелі тілеса (а ніби під замовлення, всі десять басейнів моїх не набагато менше сала несли в своїх надрах, ніж законом визначена для мене Марина), хекання, піт та пухирі сум’яття нескінченного в душі. Вже не по велінню, не за покликом, по звичці вештався між своїх басейнів, бовтався в них тушею бездушною, бо душа зирила крізь телескоп у небо, мов там, поміж зір, мався здибати материк, на якому серце й твердь зійдуться на одній діагоналі й нею сягнуть вершини не блаженства, ні, обридло блаженство, вершини радості всього-на-всього.
Хто ту радість мені мався дати? Марина? Отой Люцифер із захаращеного худобою подвір’я? Ні, звичайно. Діти? Я їм допомагав, звісно, завжди й наскільки міг, але ж любов до дітей, то не та любов, що гори верне в наші серця, з яких джерела кохання дзюркочуть по життю.
Я визирав із-за басейнів, я вдивлявся в довкілля – ні, пустка, ніхто й ніколи не ніс у тих роках до мене в долонях свою душу. А як, може, й ніс, то або я її не бачив, бо дрібною була до нестями, або до мене її не доносили, бо була водою з чергового басейну, тож стікала крізь пальці, пробігала мимо, і я не звертав на неї уваги, адже в басейнах накупався вже, аж гикавка напала.
Раз і до Ліди був навідався. Отієї, за якою жалкую й понині. Але Боже милий – вона старіла не по днях, а по годинах. Чоловік-п’яниця висисав з неї соки, як павук із мухи. А я саме розкошував між басейнів, тож знову відвернувся від затухаючої жіночості, знову не зродив у собі бачення душі поза вродою – привітався, пробовкав з годину казна-що та подався геть. Незабаром Ліда розлучилася-таки з алкоголіком Петром, батьки її померли, й вона завіялася за тридев’ять земель до своїх сестер, що ні стежок, ні доріг до неї не лишилося.
Та я не знаю, навіщо і їздив того дня до Ліди. Не міг я до неї прихилитися ніяк, адже вабила мене зовсім інша особа – Вікторія Львівна Задонська, директор сиротинця. Міцна була, ніби мурована, й нога, литка, стегна, стан, груди – все в масть, усе в тон, усе в ранжир і в асортимент. Ні сала, ні худорби – все точене, припасоване, все відшліфоване та виколихане. Лице – ніби зірка на небі; коси – комети шлях; очі – галактики; вуста – вічний поклик. Моя душа зітліла в снах між її грудей, мої мрії топились у її розкішниці замість тверді, якій годі було й мріяти туди дістатися, бо мала Вікторія Львівна за чоловіка голову райдержадміністрації, а замість серця мала зверхність незагнуздану та пиху, що через край била.
Десь же там, за зверхністю, пихою  жила й душа. Вона була, її не могло не бути, вона існувала, як існують усі душі, вона лежала, як під каменем, під життям, що вміщає в себе всі ранги, становища та владність, та тисне, тисне тим, ох і тисне. Я хотів побачити ту душу, я вірив, що в точеному тілі й душа повинна бути точеною, я вдивлявся у Вікторію Львівну при всіх наших робочих зустрічах, я вдивлявся до нестями, але не міг нічого розгледіти, окрім дружини голови райдержадміністрації та директора сиротинця.
Я жив у своєму світі, а в іншому, паралельному, заварювалася каша. В одному з сіл району, якійсь закаляній Рогозівці, нипав світом чоловічок – Гнат Гусаченко. Мав дружину, матір, дочку трьох років від роду. І от дружина його взяла та й померла. А чоловічок попивав, мати його була стара та немічна, тож і здали дитя, аби мале та нещасне не стало ще нещаснішим, до дитбудинку. Навідували, перевідували, але додому не забирали. Тим же роком пошесть котилася світом – багаті іноземці шастали по сиротинцях, визбирували малят на всиновлення та вдочеріння. Запримітили й Гусаченкову доню – потішне було дитинча. Шарпнулися до Вікторії Львівни – що говорили, невідомо, що робили, тим паче – але коли Гнат Гусаченко в черговий раз заявився до сиротинця з гостинцем для дочки, гостинець мав лишити при собі, бо дочка була вже далеко. Кажуть, той Гнат два дні сидів на східцях дитбудинку та гірко плакав.
- П’яниця, - зверхньо переступала через солону ріку Вікторія Львівна.
- Батько, - перечепилася об чоловічі сльози одна з виховательок дитбудинку, Маша Сніжок.
Зчинилася веремія. Маша звідкись змогла видобути адресу, за якою Вікторія Львівна сплавила дитинча, достукалася з Гусаченком до газет, судів, прокуратур і ще деяких організацій, достукалася до нових батьків Гусаченкової дочки й ті, іноземці жирні та заможні, заявилися знову до нашого райцентру, привезли батькові дочку, всі довго й слізно плакали, врешті-решт повернута Гнатові дочка знов-таки отаборилася в дитбудинку, а Вікторія Львівна мусила, певно, щось повертати іноземцям, бо дуже гнівалась і витурила Машу Сніжок з роботи, наче слину, гіркотою повну, з рота виплюнула.
Та слина не випарувалася під сонцем, вона тицялася по судах, псувала всім нерви й лише високий статус Задонського в районі й області рятував Вікторію Львівну від незгод і негараздів. Справа ж росла, як ракова пухлина, вона пустила метастази далеко поза район і область, уже обснувала столицю, а через пресу й півдержави. Хмари клубочилися добрих два роки, сивиною посипаючи молоду ще голову Вікторії Львівни, гримлячи над добрим іменем її заможного й авторитетного чоловіка – потрібен був дощ, аби вони, хмари кляті, розсмокталися хоч трохи.
Тож на землю ринула злива. Дві хтивоокі дівулі з дитбудинку, одна - п’ятнадцяти; друга – шістнадцяти літ від народження, зродили раптом перед людські очі голу правду. В ній, наготі сороміцькій, раптом зринув силует Маші Сніжок. Дівулі заявляли, що колишня вихователька здавала їх у сексуальний найм дідові з-під лісу, за це брала гроші, а дівулям давала пряники та всіляко залякувала, аби мовчали, бо повбиває. Дід з-під лісу потвердив істинність усього, й перед Машею Сніжок ясно вималювалася тюремна камера.
Мене ж дідько затяг у керівники комісії по розслідуванню інциденту.
До того я ніколи тої Маші Сніжок ув очі не бачив, чув лишень про таку, а це довелося стрітися. Сиділо переді мною худюще, тоненьке, малесеньке дівча років двадцяти п’яти по паспорту, сімнадцяти по виду, сиділо якесь дитя перед батьком, хоч і я мав усього-на-всього тридцять – і оце сутенер?!
- І як це ви, - кажу, - Маріє Петрівно, докотилися до такого сорому?
- А ви ймете віру моєму сорому? – очі, більші за саме дівча, глипнули на мене.
- Ну, не знаю, - мовлю, - дівчата ось папір накатали, дід з-під лісу щось шамкотить про правдивість.
- А ви чули, що в світі є дві правди? – одно допитується Маша.
- Які це, - цікавлюсь, - аж дві?
- Одна правда зветься правдою, - веде своєї Сніжок, - друга – брехнею. Ви знаєте, як їх розрізнити? Треба просто стати на чийсь бік. Тоді протилежний бік буде здаватися другою правдою, брехнею себто. Якщо ж ви станете на бік брехні, візьмете її за першу правду, то протилежна правда, як би вам її не представляли, буде для вас виключно брехнею й нічим іншим.
- Закручено ловко, - аж у долоні сплеснув я, - так будь-що можна виправдати, бо як дізнатися істинну правду, коли критеріїв ніяких, окрім місця твого стояння.
- А ви в небо дивилися колись? – запитала Маша.
Я тільки мугикнув.
- Одні кажуть, - продовжувала дівчина, - що все оте розмаїття створив Бог, інші – що все само створилося. Де правда, де брехня, як спізнати істину? Виключно вірою, стоянням тобто на якомусь із боків. Стоянням аж до точки відліку, де містяться докази чиєїсь правди, а чиєїсь брехні. Отак і зі мною. Я кажу, що йде на мене поговір, а Львівна торочить, що я – сам сатана. Вам вирішувати, де ставати. Бо в пошуках правди, чого б то не стосувалося: світобудови, чи мене, комахи дрібної; є одна особливість – збирання доказів багато в чому залежить від точки стояння збирача та його бажання ті докази не фільтрувати своєю вірою, а явити в чистому та повному вигляді, аби вони формували в подальшому віру, а не віра – їх.
- Оце й усе, що ви можете сказати на свій захист? – поцікавився я.
- А який резон говорити більше? – зітхнула Маша.
Ох, нас з дитинства б’є громовиця. Вона розколює, розвалює нас навпіл, тож так, розчахнуті, й бредемо світом.
Я так хотів, так хотів допомогти Вікторії Львівні у вирішенні її проблем, я так хотів їй допомогти, як хотів її саму. Але якби стати на прю з кимось іншим, хоч і зо всім світом, але не з Машею Сніжок. Дитино, дівчино, нащо ж ти запхнула свою тонюсіньку шийку в таку гарбу, на якій начальства, як бліх на собаці? Куди ти пнешся, розумна твоя душа й такі незрячі очі, куди й що ти хочеш тою гарбою вивезти, кого вивести хочеш на чисту воду, як сама в ній плавати не вмієш? Нащо тобі була здалася та Гусаченкова дитина, він однак їй ради не дасть, хоч і ноги твої цілував за повернення доні, нащо тобі вселенський клопіт, як твого тіла на горобиний скік? Що з того, пташко, що душа твоя розміром зі всесвіт, як вона прикута до землі, кинута під ноги  людям з душами-мікробами, але такими темними, що з-за них, хмарою налізлих, і зір не видно, світу не видно, а ти хочеш, аби твою душу побачили. Не побачать, Машо, швидше затопчуть. Бо мікроб не здатен бачити всесвіт, у нього свій світ – вузький і мікроскопічний, він у ньому бабляється й вилізти деінде не годен. А душу-всесвіт може побачити лише інша душа-всесвіт. Та де вона?
І раптом стало мені страшно. Невже, думаю, і я став мікробом? Утопився в своїх басейнах, звошивився, зійшов на ніщо й навіть менше за ніщо. Невже прийшла пора побити телескопа, бо нащо бактерії зирити в небо, як вона в ньому нічого не тямить? Невже твердю так зчухав душу-всесвіт, що сиджу на купі потерті, як погорілець біля зруйнованого житла? Та ні ж бо.
Людина завжди зустрічається нам несподівано. Тому що рідкісна. Людей – багато; а людина – рідкісна. Ти чекаєш її, чекаєш, махаєш безнадійно рукою – порожній, мовляв, світ; і раптом, коли очікування розтринькані, а залишки їх викинуті геть, вона, ота людина, являється тобі, й ти розумієш, що все – знайшов.
Буття дарує нам людей, що селяться в душах, як ластівки під стріхою – а вже потім господині садять попід вікнами мальви, та з того пташино-квітуючого світу зроджується літо.
Тож на засіданні комісії, хоч вона нічого й не важила, та комісія, бо на Машу Сніжок напосілися міліція з прокуратурою, я один серед притихлих перед владою мікробів посмів обізватися:
- Сніжок не винна, її просто оббрехали.
- Докази? – пінилася Вікторія Львівна.
Ох, Вікторія Львівна, точена моя красуне, за кого я проти тебе пру, за оте манюсіньке дівча, де лиш одні очі, а все інше – дух; де й вустам ніде розгулятися, а тверді – то й поготів? Чи й не здурів, чоловіче? Тобі б у Вікторію Львівну, як у мед, щоб аж булькнуло, а ти – гуляка з басейнами за плечима, за дитиною потягся, наче збоченець розтривожений.
Ох, Вікторія Львівна, нащо ви душу свою під камінець буття поклали, нащо розплюснули її, я ж прагнув і прагну всесвіту, не млинця. Маленька немічна Маша вмістила в собі всесвіт, а ви, бій-жінка, грім і блискавиця над морем крові з молоком – і все в млинець. Ох, який жаль, який жаль.
Я став за Машу проти влади, але став так вдало, що переміг. Бо влада злетіла з гнізда і в одну мить Вікторія Львівна стала ніким, її витурили з сиротинця, хтивоокі дівулі під натиском слідства забрали свої заяви, ще й повиливали на свою колишню під’юджувачку відра багнюки, а дід з-під лісу зізнався, що за добрий могорич та дещицю грошей і ще б з десяток дівуль зґвалтував, бо гвалтувальник у нього висить безпомічно вже років двадцять, а на словах, та ще за могорич і плату, можна ґвалтувати до нестями та білої гарячки. Чоловік Вікторії Львівни, випаскуджений за керівництво районом по саме нікуди, плюнув на кримінальні дитбудинківські проблеми дружини й позбувся всіх бід одним махом – звіявся світ за очі з коханкою.
І горда точена красуня, яка за виявлені витівки з торгівлею дітьми-сиротами дивом уникла тюрми та відбулася умовним терміном покарання, покинута й пограбована чоловіком, висмикнута з розкоші в невтішне микання з двома дітьми звичайним життям, не знайшла, певно, нічого ліпшого, як проклясти мене. Інакше чого б я потрапив під машину та добряче-таки покалічився.
Лежав у лікарні побинтований та болем мучений і жодна з десяти моїх коханок-басейнів не спромоглася провідати й бодай одне підбадьорливе слово мовити. Суки.
Марина, дружина, з якою я числився в шлюбі, але п’ять років навіть не сидів за одним столом, звістку недобру вчувши, примчала:
- Нагулявся вже, дурню? – мовила. – Хоч калікою, може, вернеш у сім’ю?
Я не відповів. Я не знав, чим скінчиться моя пригода, але я знав, що в сім’ю верну тільки тоді, як з подвір’я звіються хмари худоби, або як дійсно стану калікою, що та худоба мене не обходитиме.
А через годину після Марини відвідала мене Маша. Вона прийшла, ми розговорилися – й питання повернення в сім’ю переді мною більше не стояло. Переді мною була друга Ліда. І дарма, що звалася Маша, це була Ліда – душею, словом, думкою. Мені стало тепло. Не гаряче, як у товкачах-басейнах, а просто тепло. Друга Ліда явилася мені значно молодшою навіть за мене, з досить-таки привабливим личком, а що іншого тіла не мала – то я, перенасичений у басейнах, порахував, що не тілом живе людина, а дечим іншим.
Ми зійшлися. Марина не давала розлучення, судитися я не захотів, Маша не наполягала, тож так я й зажив: у шлюбі – з однією; у житті – з іншою. Після сальних басейнів мені здавалося, що сплю не з Машею, дружиною своєю, хай і не зовсім законною, а з дитям якимсь. Але звик. Тим паче, мені було тепло. І спокійно. Наче брів десь джунглями роками, гнобився вічною тінню, а це вийшов у степ – і так любо від чистого сонця, так добре на видноті, так чудово, що сам себе любиш і всіх довкола себе.
Маша завагітніла, народила мені донечку, працювала, як і раніше, вихователькою  в сиротинці, я, з каліцтва вийшовши славно, без особливих утрат, теж на своїй посаді тримався.
На ту посаду й заявилася до мене по якімсь часі Вікторія Львівна. Вірніше, яка вона вже була Вікторія Львівна, просто Віка – без посади, без роботи, по літах мені ровесниця, бита одинокістю та невлаштованістю жінка. Гарна, щоправда, до сказу, розкішна, зваблива – не жінка, зойк.
Я тоді саме формував групу дітей-сиріт на відпочинок ув Італію, тож Віка й благала включити її діточок до списку, бо слабі, мовляв, здоров’ям, їм би італійського повітря та апеннінського вітаміну – богатирями б росли.
Я не зміг відмовити. Я легко  й невимушено відсторонив від поїздки якихось двох незугарних сиріт з дитбудинку й затесав на їх місце напівсиріт при живому батькові Задонських. Чим викликав шалений гнів дружини.
- Я тебе в суд подам, - маленька Маша не голосом брала, вогнем з очей, - це ж якого хабара тобі Задонська пообіцяла, що ти її пестунчиків втулив на місце битих нещастям дітей.
Я втік з дому, я заховався від Машиних очей у кафе, куди мене покликала Віка. Покликала на розрахунок за італійську послугу – малася, себто, вручити хабара. Ну, не можу сховати шила в мішку, як воно за той мішок більше – за обіцяний хабар я дітей Задонської прилаштував до закордону.
Тож сидів у кафе, на халяву обжирався, жлуктив коньяк, а очі, очі мої безсоромні, вони не бачили ні харчу, ні пійла, вони паслися, як зголоднілі коні, на обтягнутій стильним костюмом поставі… так, так, тієї, тієї, що аж пахла, аж памороки забивала, аж зуби зводила в скреготі й металу в душу рідкого цебрами лила, щоби пік, випікав ту душу до дна, випарював з неї всі басейни й тендітну Машу спопеляв, як метелика.
Я вичерпував той метал, я зав’язував хитро сплетені розмови, які ніяк не хотіли в’язатися та весь час сповзали до обсмоктування широких кісток Вікиного колишнього чоловіка.
- Вікторіє Львівно, - набридли мені кістки, - та годі вже клинити світ вашим благовірним. Є ж виднокраю й поза ним.
Я ліз у небо, ліз між зорі, я ліз бозна-куди й по що, але куди б я не ліз, то скрізь натикався на недосмоктані кістки Задонського й приєднувався до їх обсмоктування та перетирання в попіл.
- Мені пора, - буркнув я нарешті опухлим чи від безперервного смоктання, чи від коньячного градусу язиком.
Вікторія враз зашарілася, засмикалась.
- Григорій Григорович, - потупила голову, - пробачте, але ви не могли б зачекати з обіцяною вам сумою. Не встигла зняти з рахунка, - відвернулася, дістала з сумочки хустинку, притулила до очей.
Не було вже пихатої, гордої Вікторії Львівни, сиділа навпроти звичайна зі звичайних, але ж гарна, гарна до нестями Віка.
- Підемо звідси, - хмелем битий, запропонував я.
Вийшли на криту нічною чорнотою алею.
- Не плачте, - мовив я, - не терзайте себе рахунками, які стирив і поволік за собою ваш чоловічок, не йдіть знімати гроші туди, де їх у вас уже немає. Та ви й на цю вечерю, напевно, позичили. Візьміть те, що заплатили.
Я вийняв з кишені гроші, не рахуючи, кинув до сумочки Віки.
- Гришо, не треба, - вжахнулася жінка. – Та що я верзу, - аж скрикнула, - як не треба, коли я ці гроші дійсно позичила. Я навіть не знаю, як з вами розрахуватися. Чим? Собою хіба що, – прошепотіла ледь чутно.
- Віко, Вікторіє Львівно, - я впав на коліна, я припав устами до точених литок, я випав зі світу, я не хотів нічого, окрім як крити цілунками ці литки, коліна, й усе, все, що має це тіло, геть усе.
Я відкрив у серці сейфа, витяг звідти конверта, прочитав написане та з жахом, величезним жахом зрозумів, що ні Машина душа, ні розмови довгі та приємні з нею, ні тим паче її тіло не здатні замінити мені Віку, бо якщо я кого й люблю зараз на землі, то її, виключно її, Вікторію Задонську.
Вона ледь відірвала мене від своїх ніг, вона обвивала мене руками, як хмелем, вона цілувала мене, як росою вмивала, вона шепотіла, кликала:
- До мене додому пішли, до мене додому.
Я сміявся, як дурник, я веселився, як божевільний, я розкидав руки по небу й сузір’я стягував до коханих зіниць.
- Телескоп у мене є, - хвалився, - я навчу тебе дивитися в нього, я навчу тебе любити небо, ти вивчиш його, як я, й тоді, коли нам обом будуть знайомі на ньому всі дороги й стежки, ми помчимо, помчимо ними до краю всесвіту, бо там заховане щастя, а ми ж повинні його торкнутися, ох, ми ж повинні.
- Щастя далеко, - шепотіла Віка, - й доки ще до нього, може, ти захочеш торкнутися мене.
Завела до розкішної квартири – нерухомість Задонський з собою потягти не зміг.
- Повечеряємо, - запропонувала господиня.
Яка вечеря, я припав до її вуст, лиця, очей, кіс пахучих, шиї ніжної, я руками бродив по тілу точеному, наче ангела торкався.
- О, ні, - не пустила господиня мої руки до найпотаємнішого запасу, - не можна, місячне в мене. Розчарувався? – наразі розсміялась. – Отак ви всі, мужики, торочите про любов, а як скоромне на замку, то вже більше нічого вас і не цікавить, зразу б у двері – та хода.
- Чого ж, - не погодився я. – Повечеряємо, погомонимо, я тобою полюбуюсь, а коли скреснуть криваві ріки, я припаду до чистих джерел, осушу їх устами та, як буде воля господині, то й глибини сягну.
- Криваві ріки, глибини, - передражнилася Віка. – Але ж, окрім русла, в мене ще є шия, груди, руки. Є що цілувати, є що любити, було б бажання.
- О, та я до ранку тебе цілуватиму, - пообіцяв я, - та я шкіру з тебе злижу, та я з’їм твої груди, як яблука, я шию засмокчу, як льодяника, руки обцілую, аж спухнуть, а ноги лизатиму ніч, мов цариці.
- Тоді роздягайся, лицарю, - командувала цариця, - лягай у постіль, бо думаю, є ж і мені до чого рук прикласти. Чи немає? – провела рукою, як блискавкою, по штанях.
- Є, є, - повнився я.
- А я зателефоную піду, - керувала цариця, - дуже треба пробити один дзвіночок, а потім гарно випарюсь у ванній, аби лицар не чадів від духу кривавих рік, а дурів від пахощів мого тіла. О, воно розкішне, моє тіло. Ти ще не знаєш, яке воно розкішне. Півгодинки зачекай, лицарю. Хватить духу на півгодини, не піде лицар опущено попідтинню, впавши в очікуванні безнадійно?
- Не піде, - ріс я на очах.
- Бо не люблю пониклих лицарів, - зауважувала цариця, - до свого тіла, до скарбу цього пускаю лицарів лишень стійких, могутніх і закоханих до нестями. Чи ти такий?
- Я такий, такий, - кричав лицар.
- Ти любиш мене?
- Люблю.
- До нестями?
- До нестями.
- Ти хочеш мене?
- У-у-у.
- Тільки хочеш, чи й любиш? – в очі заглядала пильно.
- Люблю, - відповів.
- А Маша ж як? – ніби батогом по голій задниці.
- А що Маша?
- Ти ж її теж любиш?
Задумався лицар, кріпко задумався.
- Ні, - видихнув урешті правдою, яку й сам собі боявся сказати.
- Невже не в смак її скелетик? Невже моїх точених форм прагнеш?
- Ти знаєш, Віко, - мовив я, - от хочу тебе, хочу, й не лише спожити та й піти. Хочеться бути біля тебе, впиватися твоїм тілом, лицем, цілувати тебе хочеться, жити поряд. Бог його знає, що воно в нас за душі – одними шляхами ведуть, а до інших прагнуть.
- То ти не забалакуйся, роздягайся, - знову ожила цариця. – Ще побачимо, що ти за козак, аби біля себе лишати. Але ж ти знаєш, ти не можеш не знати, що твоя Машка – мій лютий ворог, курва, яка зіпсувала мені півжиття. Ти усвідомлюєш, що ти кидаєшся в люту зраду, бо стаєш на бік ворога тієї, якій обіцявся. Ти повинен розуміти, що коли я буду казати на Машку курва, ти повинен будеш казати те ж саме, інакше вжитися ми не зможемо ніколи. То чи варто розпочинати вживання, чи не краще розійтися зразу? Хоча жаль, звісно, он такий Еверест у тебе на трусах зріс, я б облизала льодовики з його вершин. Я, знаєш, трохи збочена, я люблю з півгодинки погризти ковбасу, перш ніж жарити її в духовці. То що робимо, відкриваємо Еверест чи закопуємо його назад у джинси?
Я не став нічого казати, я відкрив свою вершину.
- Смачний, - аж облизалася Віка. – Але ж до нього такий важкий шлях, а в мене немає сил, я їх не здобуду, поки з твоїх уст не зірветься зізнання, що Машка твоя клята – курва, курва.
Я мовчав. Я не смів таке казати. Але я хотів Віку, я хотів з Вікою, я… О, дідькова сила, Еверест хитнувся й почав хилитися.
Глянув на царицю. Стояла, закривши очі, бліда, точена й прекрасна.
Я плигнув під ковдру.
- Машка – курва, - бовкнув.
- Ще, - просили мене.
- Машка – курва, - повторив я.
- Ще.
Я повторяв ще й ще.
- Добре, чекай, - засяяла Віка, нахилилася до мене, поцілувала в губи, скріпила тим цілунком твердь, аби не хилився Еверест, помчала до сусідньої кімнати.
Цариці не було з півгодини. Я аж задрімав.
- Лицарю, - почулося з-за дверей, - здіймися над ложем, я заходжу, я хочу бачити твій Еверест у бойовій готовності, я припадаю до нього.
Я встав. Я стояв, як мати народила, націливши Еверест на двері, наче стріляти зібрався кудись у стелю.
Двері розчахнулися.
- Машка – курва; Машка – курва, - линуло по хаті моє бовкання, хоча я мовчав, як риба.
На порозі стояла моя Маша, а поперед неї з диктофоном у руках стовбичила Віка.
- Машка – курва, - линуло довкола.
- Ось ми й квити, суко, - розреготілася Віка. – Бачиш, я не дарма тебе покликала, дивися на своє одоробло, як воно тебе продає за шмат гнилої ковбаси та клапоть вовни під моїм пупом.
Еверести, які б високі вони не були, падають в одну мить і ти стоїш тоді голим придурком перед двома жінками, яких, здається тобі, так любив, але більше не любитимеш ніколи, бо вони спопелилися від ненависті, як солома від гарного полум’я.
- Машо, - промимрив я.
Метелик згоряв. Він склав тендітні крильця та тьмяним ліхтариком падав додолу.
- Віка, - стогнав я.
А вона, точена та гарна, дихала вогнем, як дракон, і я згоряв услід за тендітним моїм метеликом, згоряв трухлим пеньком і чадів, чадів, як кізяк у печі без комина.
Так життя залишило мене без любові. Віка через місяць після мого сорому вийшла заміж за якогось бізнесмена й пихи напхала в свої губи ще більше, ніж мала, а Маша, забравши мою доньку, пішла до Гусаченка. Того самого, якому вернула дочку, а тепер її ще й удочерила.
Знову навідалася, дізнавшись, що я вже не з Машею, Марина, але я, будучи в якомусь аж надто гіркому настрої, послав її прямим текстом під три чорти.
А Маша, бідна Маша, скільки ж її, дрібненької, Гусаченко, добре лигонувши оковитої, убив її одним ударом по трьох місяцях спільного життя, посиротивши тим дітей і запроторивши себе на довгі, певно ж, роки за грати.
Лохів карає життя. Карає царицями, які, прибіднившись, хоча бідність біля них і не тулилася, плетуть інтриги помсти, вплітають тебе в свої сіті, як павук муху, висмоктують і кидають, пожованого, перед очі не цариць, не королев, а простих закоханих, аби роздивилися вони, що ти за один – гидка муха, жадібна до павучих поцілунків, здатна вплести за них у сіті небуття всіх до останньої людини, що липли до тебе душею, як до людини, а влипли замість того не в душу, а в шмарклі, котрі кинув хтось з переповненого носа на брудний асфальт, бо немає в тебе душі, скришилася вона, потрапила під дощ життєвий та й розкисла, шмарклями стала звичайними, слизькими та сизими, що не те що людям показати, самому гидко дивитися.
І - о, клята доля, о, душа-шмарклі – виконуючи службові обов’язки, довелося оформляти мені Гусаченкову дочку назад у дитбудинок, а разом з нею й свою рідну, бо що ж мені лишалося робити з таким малям.
- Ніколи, - раптом, як грім, розляглося серед мого кабінету, - ніколи не дозволю, щоби при живому батькові дитина по інтернатах микалася.
Це була Марина. Вона поїхала в дитбудинок, вона забрала мою з Машею дочку, а коли забирала, то Гусаченкова дитина, що встигла прикипіти до названої сестрички, так, бідне, казали, дивилося, так дивилося, що забрала Марина і її, прирісши, не народжуючи, ще двома дітьми.
- Вертайся в сім’ю, - знову висла наді мною офіційна моя дружина, товста сільська баба, що в своїх тридцять, зношена господаркою, тягла на сорок, клялася в любові трепетній до мене, все прощала й гукала повернутися.
- Бо куди ж мені самій з купою дітей: - добавляла.
- Марино, нащо я тобі здався, - відбрикувався я, - коли зраджував тебе чи й не під кожним кущем?
- Ти не про мене, не про себе вже думай, - стояла на своєму Марина, - дітей увібгай нарешті в свою голову, дурню, про них дбай, а не про дилду в штанях.
- Діти дітьми, - опирався, - а нащо тобі я?
- Як це нащо? – дивувалася жінка. – Ти ж чоловік мій.
- Та який я тобі чоловік, - заперечував я, - коли забувся, які й губи твої на смак? Не люблю я тебе, Марино, - зізнався врешті чесно, - нащо я тобі?
- А я люблю, - мовила вкотре. – Я дітей твоїх у люди веду, вийди на дорогу, хоч сніг перед ними розчисти – й то поміч. Мені ж важко самій з господарством, я ж зношуюся, як старий трактор. А я ж іще молода.
- То кинь господарство, - порекомендував я.
- Та куди з дітьми, попідтинню? – аж злякалася Марина.
Я нічого не пообіцяв.
Наступного дня до мене зателефонували син з дочкою.
- Тату, ми до тебе в неділю приїдемо, - повідомили.
- Чого? – поцікавився я.
- На коліна станемо, - чую доччин голос, - проситимемо, аби вертався додому, бо нам важко самим.
Я злякався. Я знав, що не встою перед дітьми. Але ж там, у селі, господарство, худоба, свині. Ні, ні! Я за день зібрався, розрахувався з роботи, спакував телескопа й опинився ось у вашій, Вандо Михайлівно, квартирі. Отак буття вело мене до любові, а привело до самотини в порожній хаті. А ви кажете, любов визначає буття. Та якби я йшов за любов’ю, то не никав би оце, як привид, у чужому селі. Ні, я плив по життю, ось і приплив.
Запала мовчанка в хаті.
- Я не судитиму тебе зараз, - порушила мовчанку Ванда Михайлівна, - я не одобряю тебе, але не судитиму. Я уважно слухала твою розповідь, я повірила тобі в усьому, окрім одного – отієї історії з Вікторією Львівною. Щось таке ти розказав, наче сценарій для кіно придумав. Не правдиво, не вірю, щось було не так, ну, могла жінка тебе заманити, міг ти в неї закохатися, але зателефонувати твоїй дружині, дочекатися її, а та ще якогось біса й приперлася, записати всі балачки, їй крутити ту радіовиставу – якесь казна-що, а не історія. Брехня, Гришо, щось ти придумав, не хочеш правду мовити. Негоже бути нещирим, коли в щирості обіцялися.
- Ну, добре, - мовив Гриша, - якщо ви вважаєте це брехнею, розповім таке: так, я випхав двох сиріт з поїздки в Італію, вмостив туди Вікиних дітей, взяв за це гроші, рідна моя Маша подала мене за це до суду, Вікторія потвердила дачу хабара (діти однак уже були в Італії), мені дали рік тюрми, зняли з посади, повернувся, Маша вже в могилі, Гусаченко в тюрмі, Марина забрала дітей, як я й казав, кликала до себе, а я втік сюди, у ваше село. Тепер вірите?
- Тепер вірю, - вдоволено посміхнулася Ванда Михайлівна. – Світ не такий складний, щоби ми не могли його зрозуміти, але й не такий простий, аби датися нашому розуму.
- Тобто ви вірите більше в свої паралельні світи, ніж у мою історію чорних дір? – перепитав Гриша.
- Звісно, що так, - потвердила Ванда Михайлівна. – То ж моя версія, а то – твоя. Я не можу вірити тобі більше, ніж собі, інакше світ вивернеться навиворіт.
- Я згадую свою Машу, - мовив Гриша. – Вона казала, що докази повинні формувати віру, а не віра – докази. Не буду про світобудову – там доказів мало, мусимо більше покладатися на віру. Але ж у моїй історії з Вікторією Львівною правдою є та, з диктофоном у дверях, а не з хабаром у суді. Чим вам доказати це, хіба тим, що після тюрми я навряд чи викладав би в школі, ага, та й у трудовій книжці є запис, коли я звільнився з попередньої посади, от тільки трудова книжка не в мене вдома. Та чи й потрібно доказувати аксіому, як вона аксіома? Навіщо списувати гори паперу  та роками томити язика, аби довести, що один плюс один буде два? Чи є потреба доказувати це?
- Є потреба доказувати абсолютно все, - не погодилася Ванда Михайлівна.
- Але не на все можна знайти докази, - заперечив Гриша.
- Наприклад, - стояла на своєму Ванда Михайлівна.
Глянув Гриша на жінку.
- Добре, приклад, то й приклад. Ось я, на двадцять років менший за вас, попри всі запевнення й заперечення, попри всі розбіжності й непримиренності, за час наших зустрічей закохався у вас, по суті, мою матір, але закохався не як у матір, а як у жінку. Докажіть, правда це чи ні. Знайдіть доказ на підтвердження чи спростування. Якщо брехнею є це кохання, то навіщо я вам це бовкнув, а якщо правдою – то що мене до вас веде: тілесна жага чи духовний потяг? Якщо тілесна жага – то невже немає молодших; а як духовний потяг – то де він узявся; коли між нами спільного – тільки балакучість; а інше все: погляди, думки, твердження – по різних кінцях ойкумени.
- Ого, давненько вже мені не зізнавалися в коханні, - розсміялася Ванда Михайлівна.
- Я не зізнався, - заперечив Гриша. – Я дав вам інформацію, а ви знайдіть докази й підтвердіть або спростуйте її.
- Математики й кохають у формулах та числах, - мовила Ванда Михайлівна. – То вони точно підрахували, що мали десять, ні більше, ні менше, басейнів, то зізнались у коханні до жінки й вимагають, аби вона заглибилась у формули. Але ж я ще не доказала своєї історії. Я повинна її доказати й аж потім уже шукати якісь докази.
- Прошу, - погодився Гриша. – Мені приємно й хочеться вас слухати. Прошу.

                                                           (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Семен Санніков, 15-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45037317276001 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …
Огляд роману Ліян Моріарті «Велика маленька брехня»
«З біса добра книжка. Смішна і страшна» Стівен Кінг Бестселер за версією The New York Times «Велика …