Ще ніколи в житті я не почував себе таким впевненим у свободі вибору. Гроші… В них закладена така магічна сила з якою я зіткнувся чи не вперше в житті. Але, якщо по правді сказати, я й раніше не був обділений заробітками. «Смажені» новини, корупційні викриття зарозумілих чиновників, кримінальні оборудки бізнесу і влади, давали непоганий прибуток. Мені вистачало на життя, щоб бути не голодним, але не більше. Я добре розумів своїх колег які заради великих гонорарів «лягали» під когось з політиків чи олігархів. Так, вони були в шоколаді, але їхня честь і гідність була продажною. Гроші, навіть талановитих журналістів, робили слухняними, «жирними котами».
«Ти не вмієш жити», – сказав мені колишній однокашник, а зараз спецкор газети «Пульс», якось зупинившись біля мене на тролейбусній зупинці, явно, щоб похвалитися новеньким «Porsche Cayenne». «Правдолюбством не прогодуєшся. Весь шоу бізнес живиться з корпоративів, а нашому брату, журналісту, доводиться збирати крихти зі столу можновладців і писати, писати й писати у відповідності із сумою запропонованого ними гонорару», – повчав мене колишній товариш.
І ось зараз я маю зробити свій вибір: або відмовитися від грошей, посилаючись на моральні принципи, або… стати «жирним котом»…
– Інго! Нехай всі проблеми вимруть з нашими ворогами. Завтра хапаємо горілі дві путівки і, гайда в Анталію, на золоті піски, смажитися, – вигукнув я, нащо Інга лише знизала плечима, посміхнулася і байдуже відповіла: – Гаразд-гаразд, не гарячкуй, зараз повечеряємо, а потім… в ліжечку, й вирішимо всі наші проблеми, – звабливо-лагідним голосочком відповіла Інга.
Мені лише зараз дійшло до свідомості, що в нас з Інгою вже три тижні не було близьких стосунків. Гостре відчуття провини і водночас нестримного бажання миттєво охопило тіло. Несамовитий лоскотунчик пройшовся в мене по шкірі і опустився до низу живота, від чого серце стрепенулося в передчутті насолоди кохання. Ми зрозуміли один одного і почали швидко роздягатися. Я охопив Інгу за талію, наші губи, відчувши смак бажання, готові були випити його зараз до останньої краплі, саме тут, посеред кімнати…
Нарешті я, знесилений і щасливий, лежав до горілиць встромивши очі в стелю. Інга лежала поруч з заплющеними очима, вона не спала, як і я. Думки плуталися, і я не в змозі був сконцентруватися на чомусь одному; то уявляв себе з Інгою на Середземномор’ї, то, знов і знов спотикався в лабіринтах клятої Лабораторії. А ті акваріуми з бурдюками в яких вирощувалися людські ембріони, зараз здавалися такими не правдоподібними, що я міг запросто все списати на звичайні глюки свідомості, аби не слова Директора, що глибоко запали мені в душу, і мовлені, як я тепер розумію, людиною, що переступила норми суспільної моралі. Я достеменно пам’ятаю як він сказав: «Ми за цими стінами Лабораторії створюємо нову популяцію людей». Мене й зараз холодом проймає від його слів.
– Інго!
– Що?
– Я тебе кохаю.
– То обійми мене.
Вона була гарячою і жадібною до пестощів.
– Ні. Ти мене зрозуміла не вірно. Я кохаю тебе і тому хвилююся за наше майбутнє. Вони, там, в Лабораторії, вирощують людиноподібних гуманоїдів, умовно називаючи їх мамлюками. Це, по їх задуму, буде нове покоління людства зі зміненим геномом, а ще, їм, накштал щеплень від всіляких недугів, яке роблять зараз після народження дитини, будуть вживляти в мозок своєрідні електронні штучки для повсякчасного контролю за цими мамлюками. Вони, поступово, будуть витісняти нас, HOMO SAPIENS, з нашого життєвого простору. Я не уявляю себе під владою цих людей-гуманоїдів.
В Інги, після цього несподіваного монологу Юрка, душа опустилася в п’ятки. Вона, завжди, доволі довго вгамовувала себе після любовних втіх; марила вічним блаженством в обіймах коханої людини і ніщо, ніщо не могло її зворушити в ці хвилини, вона повністю відключалася від нагальних проблем поринувши в незбагненний світ уяви жіночого щастя, недоступного для чоловічого розуміння, але зараз Інга стрепенулася немов ударена струмом.
– Що? Що ти сказав? В тебе після відвідин тієї клятої Лабораторії та амнезії, точно, не всі дома… Вживлювати в мозок якесь залізяччя?!. Марення сивої кобили!.. Ти ще скажи, що спілкувався з прибульцями з космосу!
Інга схопилася з ліжка і ввімкнула світло. Було вже за північ. Від різкого світла я миттєво заплющив очі, марево підсвідомого видіння щезло, мені стало соромно за свою бездоказову манію. Потім вона всілася на краєчок ліжка і сиділа мовчки спиною до мене. Я розплющив очі. Її скуйовджене золотаве волосся було розсипане по оголеній спині, а над головою, в промінні при ліжкового бра, сяяв справжній яскравий ореол. Мене миттєво охопило відчуття бачення поруч себе янгола охоронця і я, здригнувшись, знову впав у сомнамбулічний транс образів і фантазій…
…Я був зовсім невагомий і міг переміщатися простором вільно, без будь яких зусиль, лише від незначного руху долонями – вони й були моєю рушійною силою. Моє тіло могло стрімко підійматися ввись, коли я долоні спрямовував до землі. Я ніби відштовхувався від неї якоюсь незбагненною силою ясно розуміючи, що це було всупереч силі тяжіння. Я по дитячому радів своїм здібностям по-новому відчувати світобудову. Легкість з якою я маневрував у небі була настільки природною, що я міг би навіть посперечатися з самим Ісаком Ньютоном. Закон всесвітнього тяжіння для мене був лише фабулою якогось незрозумілого епічного твору, який ще потребував детального усвідомлення. Натішившись маневрами вищого пілотажу я нарешті взяв курс на Анталію. Дивно, що це було так просто. Вистачило лише одного бажання, щоб мрія здійснилася. Мені зовсім непотрібні були гроші, а золота кредитна карта – це взагалі зайвий атрибут надуманий людською цивілізацією, нібито для здобуття якихось переваг над собі подібними. Все доволі просто, щоб бути щасливим – треба лише захотіти бути щасливим. Я летів далі на південь. За Чонгаром панувала суцільна темрява – сюди вже давно не подавався струм, і лише багряні язики згарищ подекуди облизували нічне небо. Я навіть заплющив очі, щоб не бачити цих жахливих пожеж, що вирували над півостровом. Суховій роздмухував полум’я степом яке вже підкрадалося аж до Ай-Петрі поглинаючи на своєму шляху міста і села. Тушити згарища було нічим. Природні озера висушила спека, а дніпровська вода залишилася на великій землі. Я соколом кружляв над Кримом пересвідчуючись в хибності вчинку місцевих «ватників». Вони, підбурені засланими козачками, збирались у натовпи на березі моря і відчайдушно кричали наперекір стихії: – КримНа-а-а-ш!!! КримНа-а-аш!... Ось він – Кримський гамбіт, злорадісно подумав я і, за звичкою круїзного маршруту, полетів над Чорним морем до Босфору.
В далині, в передсвітанковому мареві, вже виднілося яскраве сяйво Стамбулу, а над Босфором, золотою короною відродженої Османської імперії, височів міст Ататюрка – гордість турецької нації, це він, тонкою ниткою геніальної інженерної споруди, з’єднував два континенти – Європу і Азію. Від видовища небаченої краси мені перехопило дух. Але що це, повз мене зі свистом прошмигнули два видовжених сріблястих циліндра – «крилаті ракети», – з жахом зрозумів я. Вони, ніби мисливські собаки, маневрували ранковим небом вишукуючи здобич. «Сьогодні ж двадцять друге червня – день ікс», – чомусь притютюрилася мені символічна дата. На годиннику було рівно 4-00 по Києву. Я, розпроставши руки крилами, прискорив швидкість і полетів вслід зло віщим вогням двигунів ракет.
Нарешті я зрозумів, ціль ними вибрана, вони, немов гігантськими обценьками, в одну мить, обрізали обидва кінці красеня мосту. Ще мить і над віковічним Босфором з’явилася чорна дірка. «Ватники», одягнуті в камуфляж «зелених чоловічків», по обидва береги Босфору несамовито горлопанили: – БосфорНа-а-аш!!! БосфорНа-а-аш!.. Їх, від ейфорії «великоватного» шовінізму почала бити пропасниця. «Це кінець історії», – блискавкою промайнуло в голові.
Раптом з нівідкіль з’явилася Аліса, вона кричала не своїм голосом:
– «Вертайся назад! Тут зараз війна!» Але я відмахнувся від нав’язливої дівчини і все ще продовжував летіти над Босфором. Аліса, не втерпівши моєї впертості, підлетіла впритул і несподівано, з усього маху ляснула мене по обличчю, та так вдало, що я різко зробив розворот в напрямку затишного Києва…
Від божевільного сновидіння я корчився на ліжку, доки від рефлекторного ляпасу Інги не гепнувся на підлогу. Сон як рукою зняло, але я ще перебував під маревом нічного вояжу. Інга проснулася і теж не розуміла причини мого падіння.
– Вибач любий, – ледь чутно промовила вона. – Мені з просоння здалося, що ти вже втрете за ніч захотів нашої близькості, а я дуже хотіла спати і ось бачиш – трохи невдало відмахнулася від тебе рукою.
Я миттю збагнув весь казус нашої ситуації і залився божевільним сміхом. Тепер мене корчило на підлозі.
– А мені притютюрилося, що я літав, – крізь сміх ледь вимовив я.
– Літав? І куди ж тебе носила нечиста сила посеред ночі в такому вигляді? Інга розсміялася дивлячись на моє негліже.
Мені зробилося ніяково, я мерщій шмигнув під простирадло. Моє тіло все ще здригалося від приступів сміху. Нарешті втихомирившись я запитав Інгу: – Ти не спиш?
– Ні.
– Я в сновидінні бачив майбутнє. Хочеш розповім?
– З мене досить твого марення мамлюками. Спи. В нас сьогодні буде клопіткий день.
– Я вирішив не летіти в Анталію. Поїдемо відпочивати потягом у Буковель.
– Гаразд. Буковель так Буковель, а зараз давай заснемо.
Я притиснувся до тепленької і зворушливої Інги. Через хвилину ми обоє провалилися у глибоку вирву молодого здорового сну.
