Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86450

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Хід під Універом у майбутнє

© Арсеній, 08-11-2016

Про таємний і підземний хід під Універом чутки ходили давно, але ніхто навіть не підозрював про таке… Але про все по порядку.

Ми якось сиділи в буфеті на другому поверсі, їли сухуваті пиріжки, Сан Санич пив каву, вийняв з кишені Снікерс, поклав на стіл, але так і не наважився його з’їсти. Сидів, дивився на нього і чомусь гиготів. Я теж гиготів і пив каву. Потім Сан Санич припинив гиготіти, посерйознішав, глибоко і важко зітхнув, покрутив головою та почав депресивно розпитувати про нашу групу і факультет загалом. «Ну і шо, як ви тут? Мммм… А як там наші хлопці? Ммм… Ясно. А Катя як там? Нормально. Ясно. А що там ееее Ректор? Давно не бачив? Прикольно… Ех…». Сан Санич давно не відвідує Універ, у нього якась алергія чи то на перші пари, чи на крейду, я так і не зрозумів. Порозпитувавши, Сан Санич крутить Снікерс в руці, щось римує і решту часу, поки йде пара (на яку ми спізнились та і взагалі не збирались) без перерви на рекламу розповідає про те, як у нього минув тиждень. Сан Санич гуляв, кілька разів пройшов весь Харків, полистав книгу буддійського філософа, вирішив стати буддійським монахом, розбив копілку, купив квиток на літак, вилетів, записався на курс до передового монаха, який змушував його стояти на одній нозі, їсти рис паличками і копати буддійську картоплю. Це було в понеділок. У вівторок Сан Санич вирішив зайнятись музикою, він сколотив власну групу, там було три барабанщика, але не тому, що це був Сліпкнот, просто гітаристів не знайшлось, як і барабанів, тому барабанщики стукали по свіжовимитих каструлях, а Сан Санич у саморобний мікрофон читав філософський речитатив і трохи підскавулював; у групу він взяв себе, поета Мирослава з іншої групи, качка Едуарда з нашої групи, Міху, Петю, Стьопу, Хетфілда і навіть мене. Група розпалась надвечір, годині о п’ятій. У середу Сан Санич накопав в Інтернеті інформацію про харківських дігерів, але нікуди ні копати, ні лазити по тунелях не пішов, бо йому було тупо лінь, натомість він вирішив поділитись цією інформацією зі мною:
— Та там багато всього. Так. І групи, і… групи. Їх багато цих дігерів, цілі організації. Лазять собі, шукають, прикольно.
— Я чув, що під нашим Універом є підземний хід, — сказав я.
— Так, так! — активізувався Сан Санич. — А я про що? Одні кажуть, що це байка, інші — що ні. Треба перевірити.
Мені ця ідея сподобалась, решту пари ми протеревенили про дігерство, ходи і трошки про дівчат. У результаті обговорення було вирішено забити на другу і третю пару (все одно там якась аспірантка читає) і розпочати пошуки ходу вже сьогодні. У нас, звісно, не було жодного спорядження, у Сан Санича були лише Снікерс і у наплічнику купа дрібно списаних аркушів з віршами про Катю, але це навряд чи допомогло б. У нас не було карти, але ми мали бажання знайти хід. Це — головне. Тому як тільки почалась друга пара, ми підвелись, спустились на перший поверх і почали там блукати. Ми пройшли повз ксерокси, де стояв весь наш потік і ксерив безкінечні сторінки конспекту про Франка, повз каси, де, як завжди, було повно арабів із зализаними зачісками, завернули за кілька рогів і натрапили на клітку ліфта (очевидно, вантажного), а поряд — спуск на цокольний поверх. Клітка була зачинена, самого ліфта не було. Тоді ми спустились на цокольний поверх. Тут була купа якихось речей: дошки, балки, пилки, лопати і навіть величезні, масивні кирки, такі, які використовували шахтарі на Дикому Заході, а може навіть на Донбасі. Було порожньо і всі двері були зачиненими, але ось одні двері відчинились і в коридор вийшла людина. Ми так і завмерли, бо ніяк не очікували побачити цю людину в господарській частині Універу. Це був сам Ректор. Він побачив нас, підійшов і заговорив першим: «Хлопці, а що ви тут робите?... У вас такий вигляд, неначе ви шукаєте таємний підземний хід під Універом!». «А ви що тут робите?», — не розгубився Сан Санич, намагаючись усміхатись, але виходила доволі кріпова гримаса. «Я? — розгублено перепитав Ректор і покосився на інструменти. — Гуляю… Тобто, перевіряю, як йде ееее ремонт. Ну все, мені пора, чао-какао». І Ректор побіг до виходу, мелькаючи підошвами своїх дорогих черевиків. Ми перезирнулись.
Все ясно. Хід під Універом — є, і ми не одні його шукаємо. Ректор теж шукає. Але це був тривожний дзвіночок для нас — у Ректора є все необхідне для пошуків: лопати, кирки, сотні студентів, яких можна за залік вигнати на розкопки. У нас були лише бажання і Снікерс. Але ми не збирались здаватись.
Наступного дня, знову забивши на пари, ми почали детальні пошуки і розкопки. Почали з того, що пішли в буфет на п’ятому поверсі і з’їли по піці. Потім ми взяли по каві. Потім у нас закінчились гроші. Роботу того дня вирішено було припинити. Наступного дня ми здійснювали розвідку — ходили коридорами і заглядали в різні кутки, навіть аудиторії, де були привідчинені двері, там йшли пари, студенти байдуже дивились на нас, а якась студентка у великих окулярах затримала на нас співчутливий погляд, але потім почала несамовито підкреслювати синім маркером підпункти в конспекті. Наступного дня ми почали копати: копали в газонах, копали під Пам’ятником, який нам здавався охоронцем ходу, але ми його не боялись. Копали біля тенісних кортів. Залізли крізь дірку в заборі зоопарку, дивились на звірів й копали і там, тільки нафіга? Простукали підлогу на першому поверсі, просканували стіни, погримали дверима. Здерли всю фарбу і паркет, розбили вікна. Розвалили кілька стін, зняли дах, знову взяли по піці, і вже на вулиці, втомлені, вимазані, але не голодні, сиділи на бордюрі і відчували негарний погляд на своїх натруджених спинах. Я різко обернувся і побачив у вікні останнього поверху Ректора, який уважно спостерігав за нами, ледь привідкривши важку атласну штору.
Тепер все стало ясно. Треба було знайти ту кімнату, з якої за нами спостерігав Ректор. Там, мабуть, і карта, і купа інших смаколиків. Ми піднялись і підозріло швидко знайшли ту кімнату. Там двері були незамкненими, вікна були відкритими навстіж, вітер грався важкими атласними шторами, все в кімнаті було перевернуто, схоже, що Ректор збирався поспіхом, неначе знав, що ми прийдемо. Ми вирішили пошукати, почали лазити по кімнаті, порпаючись у безладно розкиданих підручниках з мовознавства, Сан Санич  раптом завмер, втягнув повітря, немов мисливський пес, і витяг з купи речей візитку. Там був намальований Сан Санич, який витяг з купи речей візитку, і вказано номер. Ми вирішили подзвонити за номером, там спочатку було чути шуми, хтось хрюкав, а потім нарешті рівний голос почав говорити: «Вам ніколи не знайти Хід, бо він з’являється лише в понеділок на першій парі в аудиторії 2/5879. Ви ніколи не ходите на першу пару. Ви ніколи не знайдете Хід. Ваш Ре, ахахаха».
Завдання видавалось дійсно складним. Ні я, ні Сан Санич жодного разу не були на першій парі. Ті, хто там був, розповідали про неї страшні речі, я не здивуюсь, якщо там підвищений радіаційний фон, людей катують великим щипцями і перевіряють конспекти. Те, що в цей час там відривається хід у підземелля, — та запросто.
— Настав час зібрати всі жмутки мужності в кулак, — пафосно сказав Сан Санич уже ввечері, уже коли ми зависали в нього на хаті. — Настав час прийти на першу пару.
І ми почали думати, як це зробити. Ми зробили собі з обрізків гуми, пластикових пляшок і маминого халату спеціальні костюми, щоб захиститися від можливої радіації. Ще ми взяли собі щити і пару кийків, щоб відбиватись від зомбі, які полізуть до на перевіряти конспекти. Ще була думка закрити Вконтакт, не сидіти за камеді-клабом до другої ночі, щоб заснути вчасно і без проблем прокинутись на першу пару, але ми вирішили більше покладатись на костюми з маминого халату і кийки.
І от вранці, коли небо зафарбувалось червоним, ми одягли костюми, взяли кийки, Сан Санич закинув у наплічник Снікерс і ми пішли до метро. Там на нас і наші костюми не звернули жодної уваги, бо в Харкові усім на всіх насрать. В Універі нас пропустили без жодних проблем, бо в нас були студаки. Ми зайшли в аудиторію і почули розпачливий крик Ректора, який не розраховував, що ми зайдемо так далеко. Але він не збирався здаватись: спочатку випустив на нас Старосту, яка, розмахуючи журналом, почала вимагати від нас гроші на подарунок дівчатам на 8 Березня. Ми не дали жодної копійки, Староста зникла, натомість на нас з гавкотом накинувся Деканат, який хотів нас висмикнути з першої пари і змусити на кафедрі клеїти скотчем вікна. Але коли і ця атака була відбита, нарешті відкрився портал.
В підземеллі було прикольно, все, як ми і очікували: факели на стінах, загадкова атмосфера, прохолода. Сан Санич відразу об щось спіткнувся — це був, звісно, сундук з підвищеними стипендіями. Ми пройшли трохи далі і в одному із відгалужень знайшли катівню, де карали хвостівників і тих, хто забув файлик для курсової. І, нарешті, нам трапилась розвилка з трьома ходами в різні сторони і табличками над кожним: «Пари», «Майбутнє» і «АТБ 500 м». Сан Санич запропонував зайти в майбутнє. Продершись крізь павутину і якусь волосню, ми потрапили в наше майбутнє. Це був магазин якісного китайського одягу. Я побачив себе і Сан Санича: я цілий день стояв біля одягу, відчуваючи, як терпне спина і віднімаються ноги, бо сидіти заборонялось, а коли намагаєшся десь присісти, начальник, менший від тебе на два роки, при всіх тебе опускає і погрожує звільнити. Сан Санич же, в одязі, в якому він ще в школу ходив, неголений і голодний, ходить між рядами і прицмакував, бо в нього немає грошей, щоб купити кросівки, бо його вигнали з Будмена через те, що в нього було занадто довге волосся. Нам стало страшно і ми повернулись в підземелля.
— Оце таке наше майбутнє, — з жахом сказав я.
— Ага, триндець, — теж вирячив очі Сан Санич.
— Я думаю, ми просто неправильний хід вибрали, — зазначив я. — Треба було сходити на пари, а потім уже в майбутнє. Я думаю, нас у тому магазині не було б…
— На пари? — поморщився Сан Санич. — Ходімо краще в АТБ. Я тобі покажу, де там продаються дешеві Снікерси. Крім того, мені обридло це дігерство. У мене виникла нова ідея — я хочу стати водієм тролейбусу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© , 08-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.23098611831665 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …