Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Гра в піжмурки 10-11

© Пидюра Олександр, 07-11-2016
Фрагмент 10
Через десять хвилин вже стояв біля Замкової гори.  Вечірні сутінки ховали мене з Бананом від допитливих беньок перехожих.
- Привіт.  Що в тебе вже трапилось? –тиснув руку.  Скептицизм в голосі.
- Побачиш.  
- Ну тоді чого стоїмо?
- Сигарети маєш?  - Макс був знервованим. Долоні тремтіли. Крила носу червоні. Волосся розпущене.  Все складалось в образ кепських справ.
- Так. – простяг напівпорожню пачку.
Курили разом.  Мовчки.  Силоміць витягувати причину візиту не мав бажання.  Не варто. Сам розповість через декілька затяжок нікотину.
Ніч.
Тиша.
Два вогники.
Хрипле дихання Банана.  
- Все, ходімо.  – виколупав з недопалка залишки тютюну.
- Куди?  - запитання рафінованого ідіота.
- Нагору.  
- Ну веди,  Сусанін. – Я показав рукою на металеві сходи.  Ліхтарі не працювали,  тому печатка антропогеності сором’язливо ховала сухоребрість у пащі рідкої темряви.  
Легені курця дали взнаки. На гору ліз, ніби на Голгофу.  Позаду кректав Макс.
- Тепер куди?  - сперся на коліна.  Чекав, поки Банан здолає останню сходинку.
Хлопець показав у сторону капища рідновірів.  Я в знак згоди кивнув. Підпалив цигарку й ще одну простягнув другові.  Той відмовився.
Темрява виколювала очі.  Йшли практично на помацки,  ніби сліпі хробаки.  Дяка Богові,  пихатий місяць дозволив поцілувати його кістляві руки. Кинув своїм рабам  на землю скупий жмут ниток, які в’язали фантасмагорію перед зором блядуна нєудачніка.
Минули капище. Занурились з головою в рощу. Макс не зупинявся.  
- Ще далеко?  - в роті не залишилось слини.  Мороз кусав за вуха й облизував шию.
- Ні.  Майже прийшли.  – Повернув до мене голову.  Шморгнув носом.

Лісок густішав.  Обдертими вітами шмагав обличчя, подекуди кланявся під натиском вітру.  Макс вирвався вперед. Якби не його хрипле дихання, я б вже рахував зорі на небі у пошуках зрадливих орієнтирів.  
- Обережно,  тут багацько ям.  Можна й ногу вивернути.  
- Ага,  дякую.  – простогнав від болю.  Нога по коліно вгрузла у кашу із снігу та бруду.  
По диханню Банана зрозумів – він зупинився.  
- Все, прийшли.  
- Щось я нічого цікавого не бачу.  – пришкандибав до Макса. Нога пульсувала пеклом.
- Зараз побачиш.
Макс відсунув гілки, щоб я побачив те заради чого ми прийшли.
Мікроскопічна галявина поклонилась мені у пояс, що була  прохромлена електричним стовпом,  котрий зависнув над кручею, немов столітній вісильник.  В далечині горіли свічки нічного міста. Хоч градом мене бий чи смолу в рота заливай, та так нічого цікавого не побачив.  Лише  коли опустив погляд на основу  стовпа, помітив  велику купу.  Точніше дві. Одна з них практично зрівнялись із землею. Встановити зміст годі й пробувати. Ок.  Нехай поки що це буде екскременти єдинорога.  
Макс повернувся до мене.
- Братан, - очі набратись сльозами,  - я мав це зробити.
Його голос наганяв тривогу. Банан зашморгав носом.  Хрустів кісточками й розфокусовано дивився на купки єдинорога.  
Мій кадик зарухався поршнем, намагаючись дістатись надр слинових надр, коли я підшкандибав до стовпа. Місяць сховався за пазухою до хмар.  Нагнітав химерності положенню справ,  які встигли загуснути до максимуму.  
Я присів над купами й дістав з кишені смартфон. Чисте повітря змінилось на сморід.  Світло вибухнуло разом із моїм жахом.  Волосся на шиї перетворилось на рідкий чагарник, а ноги заячими конвульсіями відкидали мене подалі від побаченого.
Велика мавпа з розбитою головою притискала до грудей своє дитинча.

Фрагмент обривається.  Вдалося, лише розпізнати схематичний ескіз.


Фрагмент 11
У трилерах,  коли риють могилу завжди спускається дощ.  Та нам такої благодаті не дісталось.  Рили з Максом голими руками мерзлу землю. В думках вистрибнув давній сон. Все ж таки віщий.
Небо стояло навколішках. Ридало сліпим дощем й опадало на вологу землю лапатим снігом.  Білі зірки танули від скреготу лопати.
Стук.
           Стук.
                       Стук.
                                      СТук.
                                                   СТУк.
                                                                 СТУК.

Сніг падав мою голову, кусав за волосся, а потім зливався із ДНК й похмуро мовчав, коли заступ лопати  знову вдарився об пощерблений свіжими ранами камінь. Метал не витримав, зігнувся в дугу й ламаною ясницею жалібно задзвенів.
Я випростався. Підняв голову до неба, видихаючи ніздрями клубки сизої пари. Чекав на відповідь неба.
Воно мовчало.
Тиша продовжувала кричати снігом.
Схилив голову.  Оглядав могилу з нерівними краями, що натикались один на одного запалими грудьми. Так і стояв у ній, тримаючи понівечену лопату. Спокійно відкинув її у бік,  розриваючи плоть тіней, що скупчувались над мною чорним вогнем. Всього на мить, у довгих язиках полум’я угледів бліді обличчя.
Тіні затягували петлю.
Я не зважав на мертвий світ навколо себе. Все продовжував рити могилу. Зривав нігті об камінь, що  пелюстками опадали в багнюку під ногами й тонули в темних водах.  Стрічки крові на пальцях розливались в химерні руни маків, коли поклав останню брилу на край могили.
Я сумирно ліг на дно кургану. Вхопився за краї й почав закидати тіло крихтами землі.
Віддавав плату за свою несхожість до інших.
Обличчя дивились на мене. Поволі набули рис живих дикунів.
Підступали хижаками. Гризли зубами багно, пережовували сирий коктейль й випльовували вміст гнилих шлунків на голе тіло. Ще трохи й курган, немов матір обніме своє немовля. Співатиме колискову й ніжно пеститиме русяву чуприну.
Остання крихта землі, і  мій зір летить до зеленого небосхилу її очей. А потім, темні води увібрали в себе мою посмішку, розшматували на атоми й запили багрянцем сторічного літа.
Ми рили могилу не для мавпи. Ми рили могилу власним душам обдертими пальцями до крові.  Вона зливалась з багряницею примата й розтікалась каламутними потоками,  коли затягували мавпу до ями.  Мертві очі, які вперто не закривались, випікали в мені дірку до основи  кістковго мозку.  
Нудило.
- Далі я сам.  – Макс торкнувся плеча.
Я кивнув.  
Банан продовжував схлипувати виттям прокуреного вовка.
Я сів біля краю могили, спершись на стовбур.  Намагався задавити позив нудоти.
Не вийшло.  
За час коли я бекав,  Макс встигнув затягнути до ями дитинча мавпи з такою ніжністю, ніби це він біологічний батько й просто заколисує немовля, а не кладе його в холодну землю на груди матері у позу ембріона.  
Продовжував обряд поховання.  Ліг на дно поруч з горилою.  Обняв широку спину. Закам’янів. Ось так лежав й не ворушився.  Зовсім трохи.
Вічність.  
І нарешті,  коли здійснилась теорія Великого вибуху,  Банан повернувся до життя.  
З ніг до голови вимазаний у крові, він наблизився до вуха примата.  Щось заговорив, та я не міг розібрати. Правицею ще тримався за шию, а вільною рукою пестив волохату голову вміло обминаючи  кострубату дірку, котра вже встигла обрости гемоглобіновою вохрою.  
Нудота знову атакувала. Цього разу закінчив випльовувати останні залишки маминих голубців. А далі піде і борщ.
У зіниці влетіла ммска де Макс цілує в лоб  горилу і накриває мертві очі її ж руками. Банан часу не гаїв. Одразу ж почав закидати землею.  Спочатку, зовсім кволо, ніби руки відсохли, а потім набрав обертів. Либонь, в дупі запрацював на повну дизельний двигун.  
Бруд. Сніг.  Дрібні гілочки. У хід пускав усе.  Ніщо не оминув.  Кидав дарунки у голодну пащу могили. А та ковтала і не давилась, чим доводила Макса до сказу. Грала на прозорих нервах хлопця, які, інколи,  пульсували жилами на шиї.  Через півгодини каторжної роботи не каторжника, Банан тулився до стовбура, під яким я вже встиг пустити слюні.
Подав цигарки.
Брудні. Голодні.  У грудях дим.  
- Що за  херня тут відбулася?  - запитав після декількох затяжок.  Струсив попіл до ніг.  
- Це важко пояснити.  – в зубах цигарка. Макс витирав руки снігом.  Кров в’їлась добряче.  
- Так спробуй. Тільки не тягни кота за кишки.  Ок?  Бо мене вже харять твої містичні недомовки.  – зімітував пальцями лапки.
Макс посміхнувся,  підняв комір куртки й зарився носом у пазуху.  
- Ти ж знаєш,  я люблю ходити нічим Києвом.  Та більш всього – вишукувати цікаві,  потаємні місцинки. – голос звучав ніби просіяний крізь сито.  – Узвіз вночі притягує. Ти ніби перебуваєш в іншому вимірі,  коли ходиш старезною горою й ковтаєш її тіні, особливо, коли кислота знімає із тебе рамки суспільних догм.  Усе стає неважливим.  В цю мить існує лише матерія світу до якої ти хочеш доторкнутися, усвідомити могутність природи й свою нікчемність перед старими богами.  
- Оце тебе понесло.
Банан не зреагував. Загальмував на мить.  
Продовжив далі.  
- І от,  сиджу на руїнах стіни, палю і сьорбаю пиво та думаю про вічне.  Ну,  ти знаєш, як це буває. Тут бац, чую позаду дивне шарудіння.  Від такого раптового втручання в мою зону комфорту,  я ледве не відклав личинку.  Так от... - востаннє затягнувся й пожбурив недопалок. Обняв ноги й поклав голову на коліна.  – Повертаю сраку на 180 градусів й не вірю власним очам. Над обривом, спиною до мене сидить горила й коливається, немов той маятник. Завивала так, що й кров у венах застигла.  То був плач матері. Нестерпна біль від смерті дитини.  Вона тримала його на руках і колисала.  А я не міг зрозуміти, чи вона хоче, щоб воно ожило,  чи сама прагне вмерти. Все ж таки вирішив – вмерти.  Тобі ж не секрет – великі примати, як люди. Живуть,  кохають,  вмирають.  І не гоже,  щоб батьки пережили власних дітей.  
Макс підняв голову до неба.  Німий нарешті дозволив мацати його поглядом.  
- Не пам’ятаю, як валун опинився в руці...  Ніби все життя тримав поруч,  а зараз випала  нагода пустити в діло. Позбутись його і сверблячки,  яка наростала в руці.  Андрію,  вона не мучилася. Вмерла тихо... Тільки видихнула якось важко чи то з полегшенням. Я спочатку хотів сам їх поховати,  але важкена ж, зараза... Та якби й зумів, таку ношу самому в душі носити для мене – це занадто.  
Я випростався. Бруд скапував із пальто. Руки в кишенях.
- Велике тобі дякую,  Банане.  – бутафорно поклонився.  
- Нічого, разом витримаємо.  Ще подякуєш.  
- Навряд.  Це додатковий геморой.
- Можливо.  Але подумай гарненько.  – Макс повернувся до могили.  – Я зробив добро.  Тепер вони разом.  
- Це лише горила, та навіть за неї , ти не мав права вирішувати. – говорив йому про філософію, а насправді був за сотню кілометрів, десь біля Леськи. То уявляв, як кохаюсь з нею,  то від ревності вже душив її ж мереживними трусиками.  
- Я вибрав менше зло.  Вона б всерівно зачахла,  а так, поєднав їх у тваринному Раю.
- Звісно,  якщо такий існує.  – Банан переконував херово.  
- Треба надгробок поставити
- Це ж богохульство, хіба не так?
- Люди також тварини,  а хрести ставлять.  
Сперечатись з Максом не захотів.  В чомусь виявився правим.  
- Я он той запримітив, коли ховав її.  – тицьнув пальцем.  
Обернувся в той бік, куди вказував друг. Між купою битого каміння й бетону височів цар-камінь.  
Щербатий.
Порослий мохом та сухим плющем.
Ну справжній знак смерті.  Так і хотілось втовкмачити його в сиру земельку.  Макс вже кудкудакав над ним.  
- Не стовбич, а  допомагай. – пихтів.
- Щось ти дуже розкомандувався.  – під рукою відчув сторічний мох. Слиз.
- На рахунок три – тягни на себе.
- Ок.
Витягували каменюку, ніби гнилого зуба велетня.  Брила піддалась доволі легко.  Уламки зарухались й здобич вже у наших руках.  А далі сталось те, чого ніхто не очікував.  Я встиг лише крикнути «бля», як Банан провалився під землю.
Стони.
Матюки.  
- Макс, ти там живий?  - стояв на колінах й зазирав в очницю провалля. Реально пересрав.
- Йоб твою мать! Андрію, тут склеп.  – якась дитяча радість.
- Значить живий!  - від серця відлягло.  – Давай руку.
Банан, хоч сухий,  як тріска,  та на сімдесят кіло тягнув.  Тому прийшлося  попихтіти.
- На тобі подарунок з потойбіччя. – замість того, щоб подати руку,  це мудило вклало мені в  долоню череп. Навіть зараз пам’ятаю, як на маківці стирчали волосини.  Зелені. Кінцівка  на автоматі струснула мерзоту.
- Такого дебіла як ти,  ще світ не бачив.  – череп заскакав у хащі.
- Хз. – обтрушував джинси. Перемикач настрою в Макса барахлив.
- Завершуймо.  Бо ця вся істерика сидить у печінках.
- Захарив. Ти, Андрію завжди ниєш. То те тобі не те,  то ще щось.
- Принаймні,  я не вгрів каменюкою горилу,  лише через якийсь зайоб.
Мостили в земляне кубельце разом.  Банан зробив усе по фен-шую. Міліметр ліворуч.  Міліметр праворуч.  Хай вам трясця, ну справжній дизайнер могил.
- Їй треба ім’я. Та й дитині також...
Я закотив очі.  
- Ну хай вона буде Параскою,  а дитина Федором.  
- Мені не подобається.
- Боже! Максиме, ти реально втратив глузд чи просто стібаєшся наді мною?  Яка нахер різниця,  як будуть їх звати? Комедію тут ламаєш. – вхопився обома руками за чуприну. – Що ти  із себе праведника корчиш?
Макс на моє повітряне слинозрошування відповів цілком серйозно.
- Андрію,  я покликав тебе не для того,  щоб ти читав моралі.  Мені реально потрібна твоя підтримка.  Ти єдина людина,  крім матері, котрій можу довіряти. І якщо тобі важко сприйняти  те, що відбулося, то пиздуй звідси на всі чотири рівня пекла.
- Їх дев’ять.
- Що?  - Банан, ніби язика прикусив.
- У пекла дев’ять кіл.  
- Данте збрехав.
- Барана важко переконати. – глибоко видихнув.  – Гаразд, які імена хочеш дати?
- Венера.  Юпітер.  
Із внутрішньої кишені дістав складного ножика. Тицьнув йому до носа.
- Навіщо?
- Ти ж хотів, щоб все по-християнськи зробили, так що бери ніж й видряпуй їхні імена й дати смерті.  
- Дякую...
... Курили. Дивились на криві літери.  На мить,  здалося, ніби побачив наші з Максом імена. Тільки замість останніх дат вижались знаки питання. Сракою відчував – це все вилізе боком.  Таким жирним і смачним,  з якого скапуватиме темне майбутнє.
- Маємо йти.  – Банан зиркнув на мене краєм ока.  – Завтра ж на пари.
- Геть забув про них через увесь цей треш.  – звичайна похмурість нарешті повернулась до мене.  Бочка із сарказмом прокисла.
- Зачекай,  візьму сумку.  – друг поплентався у сторону найближчого дерева в той час, коли я намагався хоч якось привести одяг до ладу.
- Все, рвемо кігті.  – поправив лямки наплічника.  
- Угу.  
Вилізли із хащ і вже ступили на сходи, як Макс раптово затормозив.  Я  носякою врізався в його спину.
- Ти чуєш? – очі товариша округлились.
- Що? – лише чув, як гепало серце у кістяній клітці.
- Хтось плече.
- Що,  знову?  - заспокоївся. Мабуть,  бочка не зовсім скисла.
Посмішка з обличчя сповзла миттю.  
На нас дивилась пара чорнющих очей немовляти горили.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4090368747711 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …