Зненацька спалахнуло світло – водночас ізсередині й іззовні. Разом зі стусаном і відчуттям крижаного мокровиння на обличчі.
Я опритомнів. Розплющив очі й опинився у своїй кімнаті на підлозі. Мимохіть обмацав мокрі щоки, чоло, волосся. Розгублено й перелякано роззирнувся довкола.
Наді мною схилявся «фашист Янковський» – брутальний молодий підполковник з кремлівської охорони. У лівій руці у нього виблискував сріблястий сифон газованої води. А в правій він тримав чорний пістолет .
– Забудь усе, мерзото! Проковтни язик, якщо жити хочеш...
Мені стало по-справжньому жахно. Його погляд був гадючим – очі крижані й нерухомі. На вустах – гидлива усмішка. Губи вузькі, як ужва. Нахилився майже впритул до мене й видихнув прямо в обличчя:
– Ти, наволоччче, нічччо не бачччив, нічччо не чччув, нічччо не знаєшшш...
Як я цієї миті зненавідів запах шпротів! А також осоружний сморід яєць фаршированих – зі шкварками і смаженою цибулею під майонезом. Кадебіст притиснув холодне дуло до моєї скроні, зашепотів моторошно й шипучо, неначе отруйна гадюка:
– Слово ляпнеш – і капець! Кранти тобі, погань, і Гальці твоїй, і щенятам...
Жах скував мене паралічем. Від переляку я не міг ані вдихнути, ані видихнути. «Фашист Янковський » рвучко випростався. Став наді мною на повний зріст. Хвилю мовчки дивився. Не зморгнув жодного разу. Паки так виглядається на здобич удав. Або кобра чи гюрза в телепередачах Миколи Дроздова «У світі тварин» …
А тоді раптом як копне. Щодуху. Черевиком у пахву!
Умить у мене в очах затмарилося. І ніби знову спалахнули святкові фейєрверки, бо ізсередини вибухнуло блискавками. Либонь як салют на честь Дня Радянської Армії та Військово-Морського Флоту щороку 23-го лютого – вивергнення вогняних фонтанів і різнобарвне мерехтіння зірок на чорному оксамиті морозного неба.
Я схопився обіруч за матню. Там нестерпно пекло плавленим чавуном. Ніби мій прутень потрапив у ливарний стрижень на Дніпровському металургійному комбінаті або радше в коксову піч виробничого об'єднанням «Азот» у пролетарському місті Дніпродзержинськ.
У голові дзвеніло, у вухах гуло. Зоддаля, начебто з суцільного мороку підсвідомости й порожнечі, долинав голос «гестапівця». На моє щире здивування, звучав уже він спокійно й приязно, з добрим гумором – ніби нічого надзвичайного і не сталося:
– Ну, товаришу керівник науково-дослідного відділу, не розкисай! У житті різна хєрня трапляється. Ще й не таке буває. А ти міцний – усе загоїться як на собаці. Терпи, козаче, отаманом будеш...
Я розплющив очі й побачив як фашист-кадебіст ставить сифон на шифоньєрку і ховає пістолет у кобуру під пахвою.
– Відлежись, товаришу, проспися. У санчасть сходи. Розкажи усе, як було насправді. Так і так, хильнув зайву грамульку і на сходи впав. Ти ж сам знаєш: «Ішов, підслизнувся, упав, опритомнів – гіпс!»... Ги-ги-ги!
Я трохи підвів голову. Сперся на лікоть. Кадебіст бадьоро підморгнув і посміхнувся.
– Товаришу, ми з тобою не прощаємося. Якщо будеш молодцьом і робитимеш усе путьом, то житимеш. І не просто. А довго і добре. Це тобі гарантовано.
Він попрямував до дверей. Зупинився на порозі, обернувся й кинув наостанок:
– Скоро цікаві часи почнуться, товаришу. Не прощаємося! Пам’ятай про це.
Наступні кілька годин я намагався привести себе до тями. Блював, прикладав рушник з льодом до голови. Зжер жменю пігулок від головного болю. Блював. Відсидів у холодній ванні, знову блював. Вижрав пляшку «Столичної», яку тримав у загашнику на пожежний випадок.
Нарешті наважився піти у медпункт. Там доктор Владлен Сігізмундович Карась, до речі земляк, навантажив мене тими ж самими пігульками від головного болю. Оглянув і запевнив, що стан здоров’я у мене цілком задовільний, але порадив менше пити. Утім, як земляк землякові, прописав півлітра спирту. І прямо тут ми його прийняли на груди. Спожили внутрішньо, але виключно з лікувально-терапевтичною метою. Для профілактики можливих захворювань.
Біль помалу почав угамовуватися. Хоча шуму в голові не поменшало, бодай навпаки. Але то вже було мабуть инше, побічний ефект лікувально-терапевтичної профілактики з Владленом Сігізмундовичем. Коли допили спирт, я дошкандиляв до своєї кімнати, впав на ліжко й забувся.
Аж раптом знову будять. Млять! Той самий важкий дух вакси для чобіт, «Шипр» і «Пріма».Той самий солдат – темно-сині погони, жовті літери «ГБ».
Комендант викликав на екстренні збори усього цивільного персоналу, включно з моїм науково-дослідним відділом.
Генерал-лейтенат Грищенко виголосив, що товариш Брежнєв Леонід Ілліч увесь цей тиждень перебуває в Москві. Безвиїздно. З огляду на тяжку хворобу. Навіть, буцімто, мусив відмовитися від поїздки до нас, запланованої ще на вчора.
Комендант закінчив швиденько. У мій бік навіть не зиркнув. Насамкінець запитав чи все нам зрозуміло, чи може у когось є питання. Впадало в очі те, що він не мав жодних намірів розводити теревені чи затримувати нас миттю довше, ніж конче було потрібно.
Ніхто з нас не мав жодних запитань. Усе було зрозуміло. Радше, нікому нічого не було зрозуміло. Але то вже цілком не наша справа.
Почував я себе все ще дуже кепсько. Мене й далі нудило, голова розтріскувалася від нестерпного болю. Хоча жодних синців на собі я не помітив, але обличчя трохи припухло й змінилося кольором.
Я знову почалапав до Владлена Сігізмундовича. Він, добра душа, виставив мені діагноз «гостре респіраторне захворювання» й пообіцяв кілька днів лікарняного – аби я міг відлежатися в ліжку в своій конурі в гуртожитку для науковців.
