Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44369
Рецензій: 86707

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза психологічна новела

Про літеру "Л" і літеру "П"

© Євген, 03-11-2016
     Вона сказала своє ім’я. Він ледь дотерпів, почергово натискаючи клавіші свого мобільного телефону, доки записував номер її мобільного. Така нетерплячка... Завтра перше побачення. Ніби забавляючись, доля на додачу до того, що це взагалі було перше у його житті побачення, наділила їхнє знайомство такою взаємністю, якої він ще не знав. Його пристрасті перейшли межу, до якої вони іще паморочать голову, а після якої – це вже інша голова. Він ні про що не турбувався – це був той особливий спокій, що настає лише поруч із людиною, яка віддала свою душу тобі. Дивуватися вже не вистачало сил, та й вже якось недоречно це було. Вона ніби чекала... Хоча ніяких вимог у її погляді не було – як себе поведеш, так і буде.
     Але ж як вона відреагувала на запрошення? Здивувалася... Зраділа... Він відчув, немов якась могутня хвиля накотила на нього – це були її незбагненні переживання, що вони сильно заявили про себе у ній, почувши ті слова.  Побачення... Воно ніби символ. Воно ніби ритуал. Він, вона і їхнє побачення. Він чекатиме її, а вона їхатиме до нього на зустріч, вони зустрінуться, і разом підуть туди, куди він її запросив... Усе це променем освітлювало його, своїм світлом сягаючи глибоко, виявляючи нові у ньому сили, і нові бажання. І ця дівчина, що назвалася Тетяною, хай їй грець, була гарною!
     Валерій із задоволенням натиснув останню клавішу, закінчивши записувати її номер. А ще ж ім’я! Під яким іменем його мобільний телефон запам’ятає її номер? Вона сама... Вона не була звичайною подругою для нього. Вона не заслуговувала на те, щоб запам’ятати її, немов якусь Таню, яких багато. Написати її повне ім’я, підкресливши для себе... Що саме? Навіть якби у нього іще був запас терпіння, і він взявся би записувати її повне ім’я, змушуючи її мовчки чекати і дивитися на його роздратований поспіх, про що б воно потім йому говорило? Коли він брав би свій мобільний, відкривав адресну книгу і знаходив у ній її ім’я? Кого там тільки не було, у тій адресній книзі – колеги, друзі, знайомі, родичі... А вона! З котрою завтра на побачення... Хто вона? Хто вона для нього – і її найповніше ім’я, із прізвищем і по-батькові не вмістить у себе те, ким вона була для нього...
     І він зрозумів. Він зрозумів, що саме хотів би переживати кожного разу, коли йому на очі трапиться її номер під її ім’ям. Чи то буде телефонний дзвінок, чи то буде смс-повідомлення, чи просто погляд заради задоволення... Хто ж відмовить собі у задоволенні нагадати собі про це, просто подивившись... Він відкриватиме адресну книгу у своєму мобільному лише заради того, щоб вкотре поглянути на її «ім’я». Воно говорило все. І як годиться, виключно для нього. Воно говорило йому, нагадувало про найголовніше! Про те, чого спрагло вишукують у житті хлопці і дівчата, що є мрією явною і бажанням глибоким.     І що – це таки була правда, це було насправді! – відбулося і в його житті.
     – Будеш у мене під літерою «Л-л-л...»! – вимовив він театрально, зробивши гримасу, закінчуючи вже зі своїм телефоном.
     Вона у відповідь лише простодушно посміхнулася, немов була його давньою знайомою. Її ім’я починалося зовсім не з літери «Л», і такої взагалі не було у ньому. От вигадник! Фокусник! Хоче погратися з нею!
     ...«Л» потребувало пояснень. Думками-припущеннями, що раз по раз переставали бути підвладними, воно оплітало її душу, немов павутиння, позбавляючи спокою. Пройшла ніч. Вона заснула, згадуючи їхнє знайомство... Прокинулась... Зустрілася з ним – і запитала його, що означає «Л».  І отримала відповідь... І не отримала відповіді. Засмутився Валерій. Чи усвідомлювала вона, з якою спрагою, з якою жадібністю вона задала йому своє питання? Як разюче при цьому змінилося її обличчя, так, що він навіть і не думав, побачивши його, посміхнутися? Вони йшли, не зупиняючись, а вона жадала відповіді, вп’явши в нього свої очі, надавши своєму обличчю волю виражати, що було на душі.  
     Цілком нормальне, і навіть передбачуване запитання, на нього майже одразу знайшлася відповідь. І навіть кілька їх стало – на вибір... І кожна з них по-своєму впливала на їхні стосунки. Він розумів це, та що б він собі не думав, що встиг подумати – все ніби обрубалося.
     Спантеличений, він відвернувся від неї. Йому немов заборонили говорити правду. Немов вищі сили наклали печатку на оте «Л»... Він не смів порушити її і сказати... Звідки така спрага? Звідки ця невимовна жадібність почути нарешті те, про що вона й сама здогадувалась, але... Її здогад був привидом, що шукав собі воскресіння. Думка про «Л» хвилювала її, бо хвилювалося давно поховане в її душі, відчувши те, чим воно колись жило, і дихало. Її здогади потривожили це мимоволі, ненавмисно, і як помираючий жадає життя, так і вона жадала відповіді про те, що таке «Л».
     Він не роздумував над усім цим, але душею відчував – щось не так... Він знав, що таке «Л». Ще вчора, після того, як вони розпрощалися, він, прийшовши до себе, сидячи у своєму кріслі дивувався цьому «Л». Наскільки доречним, не сказати б, влучним воно виявилося! Ніби такий собі павучок, який направляє думки дівчини у потрібному напрямку. І його можна було б назвати божим павучком, тому що слугував він єдиній меті. Заради якої хлопці  запрошують дівчат на побачення, особливо, якщо це вперше в житті і по-справжньому.
     Він чекав цього побачення, немов казки. Цей павучок мав вести думки його дівчини до його ж серця, у якому і жила відповідь тому, що таке «Л». Надто щирим і відвертим було їхнє знайомство, яке переповнило його душу, аби він спромігся на якусь хитрість стосовно її. Цей павучок був народжений серцем. Воно кликало до себе інше серце, воно було відкрите йому.
     ...Жадібність. Він ледь не застогнав.
Вона його обдурила. Він простяг їй із гордістю своє службове посвідчення, яке разюче контрастувало із його захопленнями і тим місцем, куди він її вів. Воно не справило на неї враження. Натомість вона показала йому своє і він не втримався від здивованого вигуку – у її посвідченні було інше ім’я. Подив був настільки сильним, що він просто не міг промовчати:
      – Навіщо ти вчора назвалася по-іншому?
     Вона винувато посміхнулася, але їй не було ніяково: «Як же ж тобі пояснити?». Вона не хотіла пояснювати, він це відчув. Не довіряє незнайомим хлопцям – думав він, – цілком нормально, ображатися немає чому. Навпаки, вона показала йому своє посвідчення, а це, що не кажи, довіра. Це можна було вважати справжнім знайомством. Отже, тепер Валерію було відоме її справжнє ім’я.
     ...Секунди спливали. Вони йшли вдвох, мовчанка затягувалась. Дуже неприємно йому здалося, що кожна мить мовчання наближає його до чогось відверто злого... І воно обов’язково відбудеться, якщо він промовчить, не давши взагалі ніякої відповіді. Зовсім несподівано для нього задрижали струни у їхніх душах, яких він не знав. Таких глибоких струн він ніколи не чув. Саме ця глибочінь спантеличила його найбільше. Він міг посміятися з її питання, пожартувати, як це зазвичай роблять хлопці у відповідь на дівочу серйозність, або ж навпаки стати навпроти неї, міцно взяти її за плечі, і подивитися в очі, промовивши: «Я також хочу це знати». Сказати б їй: «Я також у тому павутинні, у якому й ти, і немає спокою моєму серцю, як і твоєму...». І зійшлися б тоді їхні серця, почувши одне одного. Надто серйозно для жарту. І не від щирого серця звучала так глибоко її струна. Не міг він стати навпроти неї, і міцно взяти її за плечі. Не посміє він сказати їй про неспокій свого серця!
     Валерій приховав це під удаваною помстою, одягши свою схвильованість у суддівську маску. Він так само повернувся обличчям до неї, як і вона до нього, і насупився:
     – «Л» означає... І з іронією назвав її справжнє ім’я, яке також починалося не з літери «Л», що додавало іронії.          
     Колишня Тетяна різко відвернулася від нього. Обличчя прийняло нормальний вираз, але очі блищали, дивлячись кудись вперед. Таємниця замкнула її вуста.
     Ця дівчина вся була таємниця. О, таємниця жінки! Тебе оспівують у піснях, тобі поклоняються, і який же щасливий той, кого торкнулася вона, хто відчув на собі те, про що він, можливо, лише читав, а яка ця таємниця насправді, то звідки ж йому знати? Не дізнаєшся! Не зрозумієш! Лише мимовільний дотик, немов дмухнув легенький вітерець... Лише свою нездатність зрозумієш, ніби чогось не встиг, щось пропустив дуже важливе – доторкнися ж іще раз! Хапаєш її руками, ковтаєш... Не схопиш. Смак її губної помади – ото й усе, що ти зрозумів.
     Якої думки ти був про себе до того, як зустрів цю дівчину? Не пам’ятаєш. З її допомогою, хоча їй про це і не казав, зростав у власних очах, і вдавався до чогось вперше все частіше. Все більше новизни... Ти не губився на незнайомій вулиці – поруч була та, яка притягувала, а ти її вів. Хоч на край світу, але повів би, не знаючи дороги, і не розгубився би.
     Вона відвернула своє обличчя, і глибинні струни прозвучали іще раз. А може, це щось інше було? Як це назвати, Валерій не відав! Ніби за одну мить у Галині зрушувалося усе, що лише у неї було... Це показувалося Валерію у своєму порусі, вражаючи, і розчинялося безслідно у ній, ніби цього і взагалі не було. Що це? Неперевершений артистизм? Грайливість, яка паморочила голову? Чим би це не було, над ним відчувався ореол жіночої таємниці, якщо її взагалі можна поєднати із поняттям ореолу.
     Однак разом із таємницею притягуючою з’являлася інша таємниця. Щось невловимо змінилося у ній після того, як Валерій сказав їй про свій вік. Він був задоволений своїм віком, повним сил, здоров’я і бадьорості! Галина, почувши його, чомусь уважно подивилася на землю, і немов хвиля від здригання усім тілом пройшла по ній... Це не оминуло його увагу, німим запитанням оселившись посеред його думок. Думки сполохано крутилися довкола цього питання, не знаючи, з якого боку підступитися; роблячи неприємно, відтісняючи радість від побачення.  
     Працівниця гардеробу, енергійна чорнява дівчина, якось вже надто уважно дивилася на нього, беручи його одяг так, ніби вони були знайомі.
Вистава була із перервою. Його супутниця, щойно вистава почалась, увагою повністю поринула у неї, не помічаючи того, хто сидів поруч. Валерій спочатку дивився на сцену байдуже. Терпляче чекав розвитку дійства, свідомо не поспішаючи з висновками. Вистава була драматичною. Цей глядач відмічав окремі свої враження, що зрідка починали з’являтися в нього – від монологу актора, від штучного туману, що його напустили на сцену... Одне, друге, третє... Ось головний герой заплакав, ледь не умивається сльозами – не кожен, певно, так зможе перед глядачами. Як чорти виходили з-під сцени... Враження наростали, так що по перерві від байдужості не залишилося й сліду. А ще ж буде друга частина! Після вистави Валерій подумав, що, певно, спізнав той катарсис, про який читав: усе те, що пережив під час вистави, злилося у щось всеохоплююче, щось нове, і свіже.
     Він хотів був поділитися зі своєю сусідкою думками, та вона вже встала зі свого місця, і пішла до виходу. Валерій пішов слідом за Галиною. Його раптом охопило гостре відчуття, що він для неї просто не існує... Як неприємно! Але ж ось вона, зовсім поряд – невже його не бачить? Чи як це взагалі пояснити?! Та ні, все гаразд, Галина м’яко посміхнулася до нього, і спитала, які у нього враження. Так вони підійшли до гардеробу.
     Чорнява дівчина з якоюсь рішучістю подала йому його одяг і почала говорити, дивлячись повз нього, тим тоном, коли одна подружка розмовляє з іншою, і предметом розмови є хлопець однієї з них. Валерій чув її скороговірку, у якій промайнуло запитання:    «І що ти в ньому знайшла?», не надто прислухаючись із ввічливості. Взяв свій одяг і повернувся до своєї супутниці, яка чекала позаду. І остовпів – її вираз обличчя був яким завгодно, тільки не спокійним і байдужим. То це їй адресувався цей монолог? Валерій подивився знову на чорняву. У неї, певно, не було хлопця – злорадно подумав він.
     Галина охоче підхоплювала його гру з нею. Після вистави вони йшли, як джентльмен зі своєю мадам, і розмовляли. Усе було просто. І він, і вона обоє насолоджувалися цією простотою, йдучи рука під руку, допоки не настав час прощатися. Вона була задоволена, і без вагань погодилася зустрітися знову. Валерій – захоплений Галиною, театром, виставою, побаченням – був без висновків. Не міг нічого думати про всі ті неприємні моменти, які він із задоволенням відніс би до власної вигадки, якби це не було сущою правдою. Ця правдивість контрастувала із тією замріяністю, яка є звичайною для тих, хто на побаченні. І як би він цього не бажав, але повного ладу в душі, і спокою не наставало, не зважаючи на все хороше, що вже відбулося між ним та його дівчиною.
     Він добре розумів свою роль як хлопця, її хлопця. Він не мав жодного досвіду у таких справах, і тим сильнішим було його бажання бути чесним, бути щирим та відвертим. Звичайно, він бачив, що отримував те ж саме і з її сторони. Її щирість та чесність стосовно нього дивним чином вносили в його душу неспокій саме через те, що вона – він не сумнівався в цьому! – була щирою, була чесною з ним. Тоді як пояснити оте?.. Глухий кут.
     Галина потім писала йому у своєму смс: не очікувала, що все розвиватиметься настільки швидко. Валерій розумів її. Він нічого не очікував, просто прийшовши на чергове побачення, і логіка підказувала йому, що це повинно перейти на вищу сходинку, ніж те, що було раніш. Він ретельно оберігав свою чесність перед самим собою. Чоловік є чоловік! Тому й не дивно, що у цьому побаченні він і вона були набагато ближчими один до одного, ніж на попередньому. Галина задоволено знітилась під його відвертим поглядом, і сама потягнула Валерія із кафе, у якому вони сиділи, гуляти головною вулицею країни. Її задоволення від його уваги до неї паморочило йому голову... Він знайомився із нею ближче, але вона не наближалася сама... Незважаючи на слова, які вони говорили один одному, не зважаючи на старання Валерія, і серйозне взагалі ставлення до самого побачення, Галина була незрозуміло окремою... Запаморочення від обіймів і поцілунків, і незрозумілий, такий набридливий неспокій в душі, який псував задоволення від побачення. Якою насолодою було дивитися на її відверту розгубленість, що наповнювалася жіночою радістю від його пропозиції пройтися якось по магазинам жіночого одягу, і підібрати їй те, що їй найбільше личитиме!
     Раптовий телефонний дзвінок до неї перервав їхнє побачення – їй потрібно повертатися додому у справах. Він зізнався їй, що вона оп’янила його.  
     – Нічого, скоро протверезієш! – Галина дихала, і жила, а її посмішка була глибокою.  
********************************************************************************              
     ...Валерій із жахом усвідомив, що смс-ка взагалі залишилась останнім мостом...
     Він писав їй: «Сумую без тебе» – певно, це остаточно підштовхнуло її. Не сам зміст смс, у якому вона, окрім іншого, ставила його до відома, що набагато старша за нього, і що у неї є дочка, скільки тон усього повідомлення... Це були щирі слова – він був готовий побитися об заклад! – слова, вище яких тільки зізнання в коханні. Почувся прихований біль, жаль, сором... Ледь не у відчаї Валерій уявив, як вона видаляє із пам’яті свого телефону його номер і як більше ніколи не зможе зустрітися з нею... Хіба міг таке допустити? Нізащо!
     По-перше, заспокоїти її. Валерій написав їй, щоб та заспокоїлась, а через годину він напише їй іще. Самовдоволено перевів подих – розумів, що зробив правильно, у чому потім переконався. Валерій залишався чесним із самим собою. Він не дозволить, після всього, що було, попрощатися якоюсь смс-кою. Холодна рішучість і непохитність керували думками. Тон її повідомлень змінився на протилежний – колючий, цинічний, втомлений. Валерій не зважав. Хитрував, стиснувши зуби... Вони мусять зустрітися іще раз! І Галина погодилась.  
     Не знав, що їй говорити, хотів просто подивитися на неї... Як тоді, на самому початку. Усі писані і неписані правила розвалились, і не було більше чітких рамок. Ігри закінчились. Вона не очікувала... Валерій їхав до неї, і сам себе запитував, що йому думати? І не отримував відповіді. Звичайна людяність стискала нутро, штовхаючи крізь сум’яття душі, крізь розгубленість розуму до місця зустрічі. Продовжували вдаряти струни, яких Валерій не знав. Галина не припиняла вражати його, відкриваючись вкотре з нової сторони. Невже таки почув голос її серця у тій смс? Він знову і знову проходив подумки по словах того повідомлення, вивіряючи їх, зважуючи, осмислюючи. І чим далі, то сильніше переконувався у тому, що вони були правдою, щирою правдою... А потім на це Сонце наповзли хмари, вдарив грім і пішов холодний, докучливий дощ.
     І ось – Валерій вперше в житті приїхав на зустріч останню. «Троянди вже не потрібні» – думав, побачивши її. Галина холодно подивилася на нього. Він тепер добре знав, що таке холод в очах, і в душі. Ніколи раніше такою її не бачив – все ж її природний артистизм давав про себе знати, проявляючись навіть у душевній холоднечі. О, вона у жодному разі не вдавала із себе таку, і від цього було якось особливо неприємно, пам’ятаючи її зовсім іншою. Валерій підбадьорював себе, кріпився, бажаючи сприймати все таким, яким воно було. Грайливо обняв її за плечі, зробивши зауваження, що вона веде себе зо-о-овсім по іншому! Сарказм підбадьорював. Вона порожнім голосом відповіла: «Ти також –                  по-іншому». Валерій зняв руку з її плечей і більше нічого не говорив. Вони мовчки пішли у кафе, де зустрічалися раніше.
     Сіли за той самий столик, що подивувало її, а його трохи заспокоїло. Важкість її форм... Ледь помітні зморшки біля очей... І ця плавність у рухах... Валерій не був досвідченим у таких речах. Можливо, його запитання було неввічливим, але ігри закінчились. Він вже не відчував, а просто бачив, що від нього чекають запитань. І бовкнув:
     – Скільки ж тобі років?
     Галина криво посміхнулася. Вгадай. Валерій назвав число... Мимо! Він трохи підняв планку... Її посмішка зменшилась, але хитрості у ній побільшало. Він мимоволі глибоко вдихнув. Ще вище... Мовчання... Валерій видихнув – вона була старшою мінімум на десять років. Це був кінець. Якби хоча б років на два... Йому стало огидно від цих думок. Вони були негідними чоловіка. І він починав здогадуватись – усе те, що турбувало його у їхніх стосунках, отримувало свою відповідь. Галина бачила бурю у його очах, і її холод дужчав... Вона важко дивилася на нього, стаючи злою. Почуваючись винною, вона ніби нападала на нього, і її злість самотньої жінки з дитиною на руках ножами проникала у нього... Він страждав. Усе відбулося дуже швидко. Він лише встиг відмітити свій біль, що вона завдавала його своїм поглядом – вона була артисткою! Відсіч була миттєвою:
     – Давно ти розлучена?
     Валерій потім роздумував над цим питанням. Можливо, за інших обставин воно було б хоч і не тактичним, але принаймні не таким, на яке слід реагувати так, як відреагувала вона. За наявних обставин воно виявилося віртуозним ударом у самісіньку рану, яка за роки розлучення так і не загоїлась.
     Що б могли означати ті дві секунди? Галина подумала щось сказати, нахилившись до Валерія, простягнувши руку – слова ось-ось злетять з її вуст... Хотіла заспокоїти? Відповісти якоюсь хитрістю? Цілком можливо, що відтоді, як вони зустрілись, і після того, як сіли за столика, між ними проводилася якась гра... Болюча, вимушена, важка гра, яку він терпів. Протягом цих секунд вона, певно, ще була у цій грі...
     І так і завмерла.
     Болем перекошене обличчя... «Та вона зараз заплаче!» – Валерій відчув, як дико витріщаються на неї його очі, як він увесь стискається до розміру крапки... Тремтячими руками вона дістала із сумочки його книжку – його подарунок! – і поклала на стіл, підсунувши до нього. «Не роби цього!» – тільки й подумав Валерій. А вона вже піднімалася зі свого місця – вона хотіла йти! Він відчув, як його душа виходить з нього, щоб піти разом з нею... Він не хотів втрачати свою душу. І це була єдина причина його вчинку. Єдина. Він не тямив, що робив, та й часу вже не було. Так, ніби це було питанням життя і смерті, своїми словами він схопив її... Він вдарив кулаком по столу, і кожною літерою своїх слів проник у її волю, у її душу, у її розум:
     – Ану, сядь!!!
     Хтось у залі здивовано вигукнув. Вона зойкнула, і повалилася на своє місце... Повністю підкорена. Втупилась у нього якимось дитячим поглядом, не пам’ятаючи свого обличчя, що воно мало виражати...
     Вони обоє вийшли з тієї гри, яку вели перед цим. Кожен зробив це по-своєму. Вона сиділа перед ним, як чистий лист паперу, дивлячись на нього, як мала дитина на дорослого. А він відчув себе вже настільки дорослим, що з нього було досить... Досить цього всього... Він вже не тримав себе в руках. Як правильно себе вести, як неправильно... Він не міг... Йому стало соромно за своє питання. Це він вже потім десь дізнався, що чоловік не повинен так робити. Але він зробив – попросив у неї вибачення. Певно, даремно він це зробив.
Вона визвірилась на нього. І замовкла. Він не чув, що вона говорила. Якісь звуки... А потім тиша. Тільки книжку нехай забере – він наполягає.
     Здалося, ніби спокій почав глибоко наливатися в душу... Із кожною секундою відчуття піднімалося вгору по тілу, розслаблюючи ноги, руки, обличчя, заспокоюючи дихання. Жодного натяку на неспокій. Немає гри. Немає запаморочення. Галина спокійно сиділа прямо навпроти. Така, якою вона була. Це потрібно було зробити. Задати оце питання... І ним перекреслити усе погане, що було і ствердити усе хороше, що є. І ним сказати всю правду за них обох, щоб більше не мучити ні себе, ні її. І ним – остаточно з’єднати, і остаточно – роз’єднати. Розставити крапки над «і» і заявити самим собі і Богу, що вони відповідають за все, що зробили по відношенню один до одного і що роблять зараз. І що вони приймають один одного – такими, якими вони були.
     – Ти була б зі мною, якби ми були б хоча б однолітками?
     – Так!
     А за вікном їздили машини, і горіли вогні. Та й нічого цікавого там взагалі не було, за тим вікном. «Він мене любить!»... Він подивився на неї – вона мовчала. Не говорила...
********************************************************************************
      Після свого робочого дня Валерій був втомлений. І на додачу до цієї звичайної втоми були переживання в іншій справі, яка також є для нас роботою, хоча й із зовсім іншої сторони життя. Прийшовши у своє житло, не думаючи про вечерю, про відпочинок, лише перевдягнувшись, він сів у крісло, звичним рухом підсунув до себе журнальний столик і розкрив ноутбук, що лежав на ньому. Через кілька секунд Валерій вже переглядав свою поштову скриньку. Більше за все він не хотів, щоб у ній не виявилося нових листів. Ось вже кілька днів, як він чекав відповіді. Він написав кілька електронних повідомлень своєму адресату, гублячись у думках, як би спонукати його до відповіді. Хоча, Валерій розраховував на більше, принаймні, на діалог, нехай і в електронному варіанті. Він був згоден на цей неповноцінний, нікчемний замінник живого спілкування, у якому дивляться в очі, чують голос, доторкаються до рук... Доведеться про все це забути. На жаль! І справді було шкода, що все ніби закінчилось... А може, й ні? Може, воно має продовження... матиме... Повинно мати. Він хотів іти далі. Недавно пережита шалена буря, крах, падіння і воскресіння – не зупинили. Він боявся зізнатися самому собі... Він на щось сподівався...
     Він «думав тільки про себе». Валерій із німим запитанням в очах розкрив листа, який нарешті прийшов на його електронну адресу, на мить викликавши радість і задоволення.
Це був її останній лист. Валерій пробіг його очима, розуміючи, що стоїть за кожним словом... Тільки заголовок її листа... Все ж таки недаремно він захопився нею! У цьому заголовку було все. Тільки та людина, яка переживала разом з тобою від самого початку і до самого кінця, могла назвати свій останній лист таким чином. Всього одна літера – «П».
     «Все одно «Л» сильніше за «П»!» – думав він. Цю думку можна було б вважати за самовтіху від обридлих вже переживань. Його думка здалася йому дещо наївною... Нехай так! Вона – для нього, і більше ні для кого. І це навіть не думка була – це була правда. Та правда нашого повсякденного життя, яка може для когось стати глухим кутом, а для іншого ледь не трампліном, чи мостом, чи ще щось у тому сенсі, що протилежне глухому куту. Він був спочатку посміхнувся з того «П», і навіть було засміявся, та якось неправильно пролунав цей сміх. На його обличчі залишилась глибока, вдумлива посмішка... Ні, це була усміхненість. Теплим, і замріяним ставав його погляд, коли він згадував оте «П». У цьому він у жодному разі не був вигадником. Його дивувала і захоплювала оця правда повсякденного життя. Наївності у ньому не було. Він дивився на літеру «П», яка була вжита, використана тільки у такому своєму значенні, тільки за цих-тих обставин, і більше ніколи. І тільки той автор був здатен на таке, і більше ніхто. І лише він, Валерій, спонукав того автора до цього. Саме він, Валерій, був причиною цього «П» – він стояв у центрі всіх тих роздумів автора, що під заголовком «П» вихором налітали на Валерія. Його не хвилював зміст цього листа – це те, що лежало на «поверхні». Тільки одна паралель могла бути проведена задля повного і ясного розуміння всієї глибини, складності, і багатогранності цього «П», яке одинокою літерою означувало увесь лист. Слова у листі були простими, і безхитрісними, як і сам автор. Вона не вміла брехати. Стиль її письма був важким, і не через те, що вона у своїх словах була роздратованою, і незадоволеною жінкою. Тільки один читач мав бути у цього листа, і вся велич її внутрішнього світу, яка свого часу розчулила його до краю – до думки одружитися на ній! – вся вона була в одній літері, яка із такою претензією виднілася заголовком до її листа.
     Свого листа вона закінчувала побажанням йому успіхів. Вона знала, що таке «Л».
     Що ж, якщо на те пішло, то «П» могло бути прощальним, чи ще щось у такому дусі.  
     Все одно «Л» було сильнішим, ніж «П».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 06-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 05-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46434903144836 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нічний цирк» Ерін Морґенштерн — книга-квиток до країни магії
Є книги, які потрібно читати. А є ті, котрі потрібно «дивитися». Вони мимовільно переростають в нашій …
Книга для тих, хто прагне переважати
Книга «Перевага. У чому сила корпоративної культури» — це нон-фікшн для директорів, власників бізнесу …
«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …