Після кожного вдалого випуску чергової групи мамлюків Директора завжди охоплювало почуття гострої невгамовної ейфорії. Він був людиною настільки цілеспрямованою, що кожний крок зроблений в напрямку до заздалегідь поставленої мети робив його ще сильнішим, ще впевненішим у вірності вибраної цілі. Земля і небо мають підкоритися його волі. Він щиро пишався, коли його підлеглі називали Творцем, відчуваючи при цьому в глибині душі саме ту силу духу, яка творить чудеса. Сьогоднішній випуск був для нього тою довгожданою подією яка буде закарбована майбутніми поколіннями в віках: через кільканадцять років, творіння його Лабораторії – бездоганні люди «мамлюки» – стануть управляти цією державою для загального благополуччя без страху і сумління. До бісу честь і совість, він викреслив їх з геному людини, це вони, заради злого умислу, були створені для підбурення людей до непокори і анархії в державі заради якоїсь, надуманої філософами-мрійниками, волі. А хіба людина може бути вільною по суті? – байки. Ми всі залежимо один від одного, а всі загалом – від примх сильних світу цього.
Директор скептично відносився навіть до вчення геніального Макіавеллі про владу: «Байки середньовіччя», – казав він при нагоді в секретаріаті Президента. «Я побудую країну без страйків і майданів, без внутрішньополітичної боротьби за посади, без ненависті і злоби. Держава збудована лише за програмами кібернетичних технологій, опрацьованих вимогами його «бездоганних людей», раз і назавжди забуде тернисті шляхи уявної, як марево, демократії» – це та ціль до якої він ішов усі ці роки. Колишні сумніви, відсутність належної матеріальної підтримки з боку влади, а часом і непорозуміння в застосуванні практичної генетики у формуванні суспільства майбутнього, відійшли в минуле. Йому вдалося переконати як самого Президента, так і його ближне коло, в необхідності консервування влади в тому олігархічному стані, в якому держава знаходиться зараз, і поступово переходити до заключної фази управління – методами керуючої кібер-технократії. Він і його Лабораторія були на вершині цього шляху. Вони готували кібернетикам гідне підґрунтя.
З терміном технократія Директор вперше ознайомився будучи студентом факультету філософії Львівського державного університету, вивчаючи теоретичні статті Уільяма Генрі Смітта, в яких той посилався на технократію, як метод в досягненні індустріальної демократії. Але вже тоді він схилявся до думки, що це був хибний шлях, який неминуче приведе країну до руйнівної охлократії. Він був більш схильним до вчення Сен-Сімона, якого й називав, уже будучи Директором, своїм ідейним натхненником. Зараз Директор уже чітко усвідомлював систему майбутнього кібер-технократичного управління державою, винайденого в Лабораторії. Його спосіб генетичного моделювання особистостей відкриває шлях до побудови суспільства з єдиним центром управління в системі прогнозованої комп’ютерної ергономіки. Система – людина-комп’ютер – має бути основою нових суспільно економічних відносин. Йому були відомі брифінги Більбергської групи стосовно «нового світового порядку», що пройшли з шостого по дев’яте червня цього року в британському готелі Гроув, а тому необхідно поспішати, аби не залишитися на узбіччі цивілізації.
Для остаточного втілення проекту двадцять першого сторіччя, Директору конче потрібні були кошти, великі кошти, які, нажаль, держава, в тому жалюгідному вигляді в якому вона перебуває зараз, дати йому не може, і, усвідомлюючи це, він, зі своєю маніакальною завзятістю приступив до побічного, не менш грандіозного проекту – омолодження людей стовбуровими клітинами, заради накопичення коштів на подальший розвиток практичної генної інженерії.
«Ми, в першу чергу, проведемо повне омолодження влади і почнемо це з Президента, щоб він сам відчув на собі відновлену чудотворну силу молодості, яка надасть стимулу якомога на довше залишитися лідером нації. Ми законсервуємо владу примарою бажання жити вічно, спершу підсиливши її нашими кібер-технологами, а вже потім, після обов’язкового омолодження, зробимо з неї панівну надбудову лише для представницької місії, залишивши управління державою на розсуд гуманоїдів-мамлюків», – вголос промовив Директор сам до себе.
Почуття своєї величі здіймали Директора до рівня Творця. Він енергійно вимірював кроками вздовж і поперек свій робочий кабінет, який, на відміну від дзеркального, був ідеально налаштований для творчих задумів. Ніщо тут не відволікало його думки, а інсталяції у стилі сучасного мистецтва лише притупляли емоції, надаючи волю раціоналізму, що було разючою відмінністю хайтек-дизайну дзеркального кабінету. Аура мистецтва примітивізму надихали Творця на мовчазну самовпевненість і гостроту думок – «ніщо не відволікає так людину від реального життя, як споглядання на реалістичні сюжети академічного малярства», – любив повторяти він на симпозіумах. Для випадкового відвідувача кабінет здавався б якоюсь незграбною печерою неандертальця, але саме тут Директору спадали на думку самі найграндіозніші його проекти, він, в цій печері, відчував себе вільним від нав’язливих думок сьогодення, а дивовижні розписи на стінах, незграбні меблі з-під сокири, та світильники у вигляді кошачих очей понатиканих повсюди, створювали атмосферу хаосу в просторі, але не в голові господаря.
Нарешті ейфорію замінило бажання розслабитися: Директор натиснув кнопку виклику. Двері, що нагадували вхід до грандіозного сейфу, беззвучно відчинилися. До кабінету стрімко зайшов начальник охорони, один із універсальних солдат кластеру «Z», створених ще першим випуском Лабораторії.
– Черговий офіцер майор Ведмідь, – віддав честь охоронець. Він стояв у стійці «струнко» витягнувши руки по швах в очікуванні розпорядження. Директор любив своїх вихованців і завжди милувався їх виправкою, яка була яскравим наслідком повсякденної солдатської муштри. «Універсальний солдат-мамлюк не має права і обов’язку про щось інше думати окрім служби, він має бути завжди заточеним на виконання наказів командира», – любив повторювати Директор своїм вихованцям і підлеглим.
– Сьогодні клубний день, майоре, – промовив Директор дивлячись в очі охоронцеві.
– Так точно, пане генерал!
– Підготуйте машину для перегонів, хочу трохи погарцювати з хлопцями, сьогодні ювілей клубу – нам вже п’ять років. Давно вже не відчував буйства адреналіну в крові. А ти, майоре, не бажаєш погасати наввипередки з божевільними автоекстремалами?
– Ні, пане генерале. Мені вистачає службового адреналіну.
– Жаль! Але кожному своє. Дрегстером треба народитися. А для мене швидкість і рев двигуна крутої тачки – це найбільша насолода в час відпочинку.
Майор Ведмідь знав про автомобільні забаганки свого шефа, а тому не здивувався наказу.
Директор лише від однієї думки про дрег-рейсінг відчував як в скронях починала пульсувати кров, а руки автоматично напружувалися в передчутті очманілих перегонів. Для нього нічні забави на автодромі з такими ж божевільними дрегстерами як і він сам, були вершиною насолоди від справжньої чоловічої забави.
– Яку машину готувати, ту що пригнали після рестайлінгу?
– Звичайно «Нюську», – так він люб’язно назвав свій новенький спорткар NISSAN GI-R, нещодавно доставлений дістрібьютером по індивідуальному замовленню. Він його вже апробував і був задоволений своїм новим надбанням.
Генерал повністю перевтілився у звичайнісінького екстремала: в нього вже стрибали бісенята в очах, він, в передчутті справжнього фурору на сьогоднішніх змаганнях, енергійно потирав долоні.
– Розслабся майоре. Готуйся до погоні за нічними привидами.
Рівно опівночі почали з’їжджатися на автодром дрегстери автоклубу «Егоїст». Більше ніде в Києві неможливо було побачити стільки представницьких і спортивних авто зібраних в одному місці. Саме тут збиралися на тусовку любителі гострих відчуттів на своїх автомобілях, щоб похизуватися перед знайомими та виплеснути надлишок адреналіну в змаганнях на швидкість. Тут була вся краса світового автопрому.
Сьогодні, як і завжди, згідно райдеру, водії мали бути одягненими в костюми і маски відомих персонажів.
Машини під’їжджали одна за другою вишиковуючись рядами напроти табличок з товарними знаками виробника. Поміж рядами ставно ходили урядники одягнуті в помаранчевого кольору жилети і щось нотували в електронних записниках.
Спорткар чорного кольору майже нечутно підкотив на своє членське місце в ряду «NISSAN», до нього відразу підійшов упорядник.
– Хелло, Бетмен! – привітався він з людиною за кермом в образі відомого персонажу коміксів. Маска Бетмена, голосом Директора Лабораторії, відповіла: – Хелло Стейк!
Тут ніхто і нікого не називали по іменах – члени клубу мали свої прозвища за якими і проходили реєстрацію. Всі були рівними серед рівних, нікого не цікавили посади і статки, членів клубу об’єднувала любов до коштовних автомобілів та змагання на швидкість. Переможцю на змаганнях почесне журі присвоювало звання Король дрег-рейсінгу і нагороджувало золотою перехідною відзнакою у вигляді оскаленої голови тигра. За три перемоги нагорода залишалася назавжди у Короля, а титул дозволяв довічно залишатися почесним членом клубу. Бетмен був ветераном клубу, але до звання Король якось не довелося дотягнути. Сьогодні він мав намір взяти цей рубіж, щоб довести, в першу чергу собі, про його велич не лише як Творця, а й супермена серед усіх смертних дрегстерів.
– Тачка нічогенька, – Стейк поплескав долонею по капоту який аж іскрився віддзеркалюючи чорною полірованою емаллю світло прожекторів. – Сьогодні на рейсінгу поки що ти в фаворі.
Маска промовчала ховаючи за образом посмішку задоволеного егоїста.
– Стилет сьогодні на заїзді?
– Нервує. Його на Львівській, по дорозі на автодром, нахабно підрізав якийсь жигало на «Pajero Waqon».
Стилет раніше вихвалявся своїм «Lexus LS Sport» і Бетмен мав на нього зуб.
До них почали підходити костюмовані любителі авто драйву, підійшов і Стилет, він ховався за маскою Спайдермена.
– Нова модель? – запитав Стилет.
– Прямо з конвеєра. Ще тепленька, як жінка в ліжечку, – пожартував Бетмен. – Так і рветься до фінішу прийти першою. Бетмен був на взводі.
– Скажеш гоп, як випередиш, – Стилет був завжди гострим на язик.
Упорядник, готуючи пари для заїзду, завжди перевіряв технічні характеристики автомобілів і заносив дані в планшет для протоколу.
– Який літраж в цієї лялечки? – запитав він Бетмена.
– Чотири літри. Хочеш вір, хочеш перевір.
– Краще зазирнути в паспорт.
– Айн момент, – Бетмен подав документи на автомобіль.
– Сьогодні, в зв’язку з ювілеєм клубу, ставки на заїзди подвоєні. Десять штук на кон – і, Король, отримує все.
– Ой ля-ля!.. Гуляти-так-гуляти, – Бетмен простягнув пачку зелених, яка вмить пірнула в нагрудну кишеню упорядника.
Покінчивши з бюрократією упорядник назвав пари для заїзду. Суперником Бетмена, як він і розраховував, був Спайдермен. Обидва дрегстери, в масках супергероїв коміксів, не без задоволення під’їхали до стартової полоси.
Стихія змагання повністю заволоділа єством Бетмена. Лише тут, на автодромі, Директор відчував себе звичайною людиною не позбавленою пристрасті. Його спорткар слухняно підкорявся своєму володарю. Бетмен майже розчинився на шкіряному сидінні. Він злився з автомобілем і був готовий до вирішального стрибка в клас привілейованих осіб клубу. Мотор чутко відгукувався на кожний рух ноги на педалі акселератора. Серце пілота ледь не вискакувало з грудей, дихання уповільнилося в передчутті драйвової миті швидкості і солодкого смаку перемоги.
Стартер підняв руку з прапорцем. Мотори заревіли. Ще мить і боліди, набираючи шалену швидкість за лічені секунди, неслися до фінішу розриваючи нічну темряву. Бетмен, на якусь долю секунди замешкався на старті (спрацювала різниця у віці) – Спайдермен був молодшим на два десятки років. Але то було лише на старті, зараз він відставав лише на пів корпусу від суперника. Під ногою для педалі акселератора був ще значний люфт. Стартове хвилювання вмить щезло, Бетмен впевнено натиснув на газ. Миттєвий форсаж двигуна підсилив упевненість пілота. Машини почали поступово зрівнюватися корпусами. Пілоти, прилинувши до керма, відчували всім тілом лише потужний спротив повітря за вітровим склом. Спереду вже виднілося світло прожекторів фотофінішу. NISSAN почав давати фору LEXUSу. Спідометр немов застиг на позначці 340км за годину. Його бампер першим перетнув невидимий промінь фотофінішу.
Радість перемоги охопила Бетмена, він, немов божевільний, вискочив з салону машини і з несамовитим криком: – Я Король! Я Король!
Бетмен став несамовито цілувати бампер.
