Вважається, що ти приходиш у вересні. Але я бачу твої поставлені на клумби чемодани ще до Спаса. Ти плигаєш мені така тепла й сонячна на коліна і я вигладжую твого жовтогарячого хвоста з балабушками чорнобривців, підіграючи тобі, так ніби ти ж – літо. Знаю твою цю щорічну хитрість, яка дивиться на мене твоїми довірливими очима. Ти цілком видаєшся лагідною і пухнастою, не брешеш, але й правду не говориш. Ти мовчазна. Тобі не треба слів, бо ти прекрасна. Твоя сила у цій красивій мовчанці до нас.
Я не можу сказати про тебе – чергова. Ти завжди особлива. Раніше я в тобі нічого не тямила. Ненавиділа, ображалася, виносила невтішні вироки… А коли прийшла любов – закохалася, полетіла… разом з твоїм листом - вільним падінням. Відділася легко й назавжди. Сприйняла твій спокій.
Осінь – це випадковий день, пропущений в школі. Мабуть уся сума життя – це складові тих моментів, коли ти щось не те, не так, і не тоді робив. Осінь – це остання ілюзія засмаги. Поцілунки сонця, вже без ластовиння. Осінь – це доречність кросівок й ера усіх кофтинок із шафи. Осінь – це перше побачення: ще без цілунків, але вже з квітами. І ти знаєш, що все буде. Тільки пізніше. Осінь – це привід погрітися зайве в його обіймах, осінь – це шерхла нота дотику тертя його неголеним підборіддям, м’якість светру, запах листя в його диханні.
Запах осені – це запах свіжої фарби в шкільних коридорах. Нова готовність приймати старшання. Вмощеність у кріслі перед фільмом життя під назвою «Як я провів літо»… Як літа провели мене? А як зустрічали, о… Шоколадні шкаралупки каштанів, потрощені дитячою енергією, зрощеною довгими канікулами. Та каштанів нема, самі лиш порожні «їжачки», бо каштани – то скарб, але це секрет. Безкоштовна радість й багатство.
Терпкі чорнобривці – останній врожай міських клумб. Їх місія – пропікати тебе кудись глибше, аніж просто тішити око, підсвідомою любов’ю до матері, домівки, одвічного раю, докір, що рідко дзвониш. Ти не висаджуватимеш їх, бо ж… місто. І кожну осінь милуєшся ними як востаннє, під хатою. Осінь – час розуміти усе. Навіть те, чого відверто розуміти не хочеш.
Осінь - це порожні пляжі. Встояна лінія берегу, вологий пісок, холодне каміння, мудрість рибалки. Спокій плеса. Дріботіння акацій. Батькове слово. Його грибна наука й найсмачніший бутерброд, чорний хліб, часник… Йому достатньо бути собою. Просто бути поряд. Просто бути в тебе. Аби всотати навік його характер.
Осінь – це коли тобі десять, ти з кісками, рожевими заколками, lдивишся як фотографують наречену: білосніжна посмішка, високі підбори, сукня принцеси, - смерть дівчинки й народження жінки. Осінь – сестрина джинсова спідниця, яка тобі буде ок наступного року… Чекай, чекай, чекай…
Це горобинове намисто й яблука на зиму. Зимові сорти. Повні погреби. Холодні сливи. Гарбузиний печворк городу. Прілість зілля. Стара груша, схилена на хату. Час загляда у вікна. Галузки для комину. Твої шкільні зошити на розпал. Батькові сірники й розкладений на газеті тютюн. Старі наволочки, набиті сухою липою. Шипшина ще достигає у лісі, але чай «з літа» вже париться. Набряклі дощами стовпи воріт, голий барвінок парканом, злущеність фарби, зіщуленість плечей, сусідські заблукалі бджоли, річка на вигоні, сухостій, квиток у кишені.
Осінь – це наочність шляхів, розвиднення доріг й остаточне їх гублення за туманами. Це тривожна незгода й м’яке обвисання на своїх постулатах. Це втома року, що просить посидіти з нею на причілку вічності, поки вона куритиме цю останню самокрутку… Осінь це тиша в собі, бо нічим крити ззовні. Осінь – це лукавість до самого себе. Осінь – це обіцянка собі жити, бо то не буде вічно. Й найліпша молитва.
