Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Голінка (уривок з роману)

© Аркадій Поважний, 01-11-2016
Начальник голінської поліції Григорій Федоренко сидів на призьбі, чистив «парабелум». Пістолет розібраний по деталях, лежав на хустинці, і він кожну протирав промащеною губкою. Так завжди робив коли поглинався у думки. Зараз його непокоїло те, що другий місяць немає зв’язкового від Дяченка *, крайового провідника Чернігівщини. Своїх людей посилати не хотів, із дня на день почнуться бої з росіянами. Німці шалено готуються до відступу, гауптман Тілль пропонує варіанти: відступати з ними, або залишитися для партизанської війни. І тепер Григорій у роздумах, адже Дяченко говорив, що від Чупринки прийшов наказ у разі відступу німців усі поліційні загони приєднуються до УПА, а значить треба йти на захід. Хоча Григорій не прагнув того, залишатися треба тут, хоча шансів вижити партизанством мало, та й небезпечно для своїх же ж селян, кого захищали. Німці із гестапо не церемонилися за партизанку спалювали села, а росіяни чинитимуть не менш жорстокіше. Чи розуміють це усі шістдесят два поліціянта? Звісно розуміють, та більшість зачерствіла душею, їм головне бити росіян, мститися. Тілль пообіцяв залишити арсенал, навіть маленьку артбатарею, хоча гармата – зброя не маневрова, а воювати доведеться мобільно, постійно пересуваючись, тут багато чого продумати треба: фуражна база, ремонтні табори для підвід, заміна коней. На минулому засіданні штабу поліцейський загін був поділений на відділки по п’ять чоловік, цільність загону буде порушена і значить доведеться відступати, п’ятірками пробиватися або до Західної України, або ж до командного центру, що у лісах Чернігівщини. На тижні приходив вістовий із Чернігова, від якогось «Бєлого», колишнього капітана Червоної армії, який потрапив до німецького полону та із якого утік, але збирається підняти антибольшевицьке повстання, вже ніби то зібрав групу колишніх сталінських офіцерів. Пропонував Григорію діяти координовано, але не разом, мовляв голінські козаки можуть воювати самостійно. По-перше Григорій не дуже вірив в успіх оцих офіцерів, надто за іграшковий виклад майбутньої боротьби, багато офіцерського пафосу, який не доречний у протистоянні з росіянами. По-друге – це міг бути чекістський проект, перевірити цього «Бєлого» не мав можливості, через службу безпеки створив із цим офіцером «мертвий» зв'язок, спілкувалися через ґріпси, закладені в деревах.
Протягом війни Григорій дійшов висновку, що зі Сталіним треба воювати по-іншому, інші правила в яких забути про вояцьку честь.
Скільки б сталіністів не полягло у боях, на заміну прийдуть інші, і так буде нескінченно, бо надто глибоко в покоління увійшла їхня пропаганда, росіяни живуть законами орди із ними треба залишатися і підточувати їх із середини і витратити на це все життя,  і життя ще двох-трьох поколінь. Ось тут би створити який координаційний центр, щоби частина козаків лишилася тут і втерлася до окупантів, а інші молодші, пішли б на захід де продовжили б військовий вишкіл. Хлопці-поліцейські у думках розділилися, одні хотіли воювати тут, інші – йти до УПА.
До двору зайшов Корж.
- Ну що? – спитав Григорій.
- Все гаразд Грицю. Тілль дав дві підводи набоїв.
- А форму?
- Із цим складно, на складі лише одинадцять червоноармійських комплектів.
- Ну то ліпше ніж нічого.
- То ж коли відступаємо?
- Спочатку вийдемо на зустріч росіянам, розстріляємо весь запас снарядів, ось тоді й відступимо.
До двору забіг Михась, наймолодший поліцейський, хлопець років вісімнадцяти, який за власної ініціативи пройшов у німців вишкіл зв’язківця і навчився деяких диверсійних штук.
- Звістка від Дяченка, – Михась простягнув конверт.
Григорій кілька разів перечитав цидулку.
- Гестапо розстріляло, – Григорій передав записку Коржу. – Івана немає, його заступник прислав повідомлення. Отже, діємо на власний розсуд. Йдемо на шлях.
* * *
Гармати розмістили на пагорбах уздовж Конотопського шляху звідки мають наступати червоні. У ліску і ярку гранатометні гнізда, Григорій в одному із них став коректувальником.
Ось з’явилося семеро мотоциклів-розвідників, їх пропустили. За двадцять хвилин випливла колона.
- Першому розрахунку приготуватися, – скомандував Григорій.
Ланцюговим зв’язком слугували сільські хлопчаки.
Григорій напружено дивився у бінокль, і коли перша машина минула орієнтир – одиноку берізку над дорогою, скомандував «вогонь».
Міна влучила у закритий кузов «полуторки», в якій переміщалася піхота. Колона зупинилася, червоні почали розосереджуватися по полю і вести неприцільний вогонь. З пагорбів запрацювала голінська артилерія. Григорій наказав зв’язковим підліткам мерщій тікати до села. Завдання артилерії – вивести із ладу якомога більше техніки. У колоні чотири танки. Один вистрілив, вибухнуло десь у полі. Большевики ще не визначили звідки по них б’ють. Голінські мінометники зробили ще залп і перемістилися. Григорій наказав усім відійти ліворуч від дороги і укритися у байраку. Большевики тим часом вже намацали орієнтири і стріляли у бік артбатареї. Два снаряда перелетіли і вибухнули за двісті метрів, інший врізався у пагорб. Командир артилерійського розрахунку Семен Під’ярний наказав швидко пересунути гармати на двадцять метрів назад, закінчувалися снаряди. Коли був здійснений останній залп, гармати вивели із ладу, знявши замки і підірвали гранатами дула. Артилеристи приєдналися до інших у байраку. Тим часом червоні танки поїхали бічно дороги, один відхилився у поле, маючи намір об’їхати голінців.
У байраку приховані коні, на позиціях залишилися п’ять мінометників, які постійно маневрували, вводячи ворога в оману, що їх очікує щонайменше два десятки мінометів. За байраком кінна група наткнулася на російський Т-34, який намагався обійти невідомого ворога з тилу. Михась зіскочив з коня, і з «фаустпатроном» побіг до танка. Вистрілив приблизно з двадцяти метрів, цілячи в лівий борт. Танк закружляв на місті від підбитої гусениці. Кулеметник-танкіст шалено обстрілював Михася, який спокійно зарядив другу боєголовку.
- Він заговорений, - говорив Григорію стрілець-кулеметник Омеляненко.
Михась у цей час дійсно був схожий на заговореного від смерті. Довкола нього здійнялася курява від куль і жодна його не зачіпала, а він надто спокійно поводився для подібної ситуації. Зарядивши «фаустпатрон» став на коліно прицілився, снаряд влучив під башту, утихомиривши кулеметника назавжди. Розбиратися чи живий екіпаж не було часу, потрібно переміститися на іншу позицію і забрати мінометників.
***
Григорій зібрав командирів відділень, їх десять чоловік. На військову нараду вирішили зібратися за селом між Голінкою і Дептівкою.
- Отже, товариство, у нас дуже і дуже мало часу, – він стояв у середині кола, бійці ж сиділи на землі. – За десять хвилин по конях, про пункт призначення знаєте, прориваємося п’ятірками.
- Пане коменданте, – підняв руку козак Ковтун. – А як же бій? Я не хочу тікати наче щур з корабля. У нас добрі укріплення, ще за часів гетьманщини, ми спроможні навіть ось цими силами тримати оборону.
- Ні, – Григорій зітхнув і відмахнувся. – По-перше перестаньте мене називати комендантом, ми вже не під німецьким командуванням, по-друге – зараз не часи Вишневецького. Ворог має танки, важку артилерію, авіацію врешті-решт. Тому із Голінки ми вийшли без бою і з боєм не будемо її забирати. Варто нам зробити хоч один постріл, сталіністи не залишать від Голінки каменя на камені. Не забувайте, це не німці, большевики не рахуватимуться із тим, що в селі самі жінки, діти, та старі. Їм тільки дай привід, лише один постріл із Голінки і вони використають реактивну артилерію. Зараз пропоную відступити до Чернігова. Там вирішимо, хто залишається, а хто приєднається до Чупринки. А зараз…
Григорій глянув на годинник і хотів скомандувати «по конях», як у небі загуркотів літак.
- Розвідник, – Омелько Вернигора передав бінокль Григорію і став під деревом.
- Бачу, – зітхнув Григорій, він зрозумів, що у літаку їх помітили.
Раптом із секрету на шляху стрельнуло. Григорій визначив, що то «фаустпатрон», таким озброєний лише Михась і то із одним зарядом. Його прохали закопати, аби не тягав із собою непотрібну у бою штуку, та Михась уперто не залишав «бандуру» і ось виявляється знадобилася, але який був у всіх подив, коли у літака відпало крило і ревуча машина впала у полі.
- Хай йому грець, який везучий чортяка, – говорив Вернигора. – Грицю, йому німці вже давно «залізний хрест» заборгували. Ще так повоюємо трохи і він буде над нами генералом.
***
Бій тривав уже другу годину. Мінометник Андрій вистрелив останній снаряд із ротного міномета, підповз до Григорія:
- Пане командире, все.
- Чому вони не наступають? – питав Вернигора. – Могли б закрити нам вихід танками та взяти на цьому триклятому узвищенні.
- Невелика стратегія, – зітхав Григорій, роздивляючись позиції большевиків у бінокль, які наче на долоні отаборилися на відстані мінометного пострілу. – Росіяни прагнуть аби ми відступили до Крутого Берега, а потім вже зрівняти разом із мешканцями танками.
- Що ж робити? – питав Андрій.
- Спробуємо просочитися крізь їхній правий фланг, – Григорій вказав напрямок, до якого півтора кілометри. – А там головне поле перетнути, і ліс.
- Самогубство, – Вернигора ліг на спину і дивився у сіре небо. – Не прорвемося. Одна втіха, що не казна де поляжемо, а вдома.
- Звісно не вирвемося, але спробувати треба, – спокійно відповідав Григорій. – Росіяни як тільки вбагнуть, що у нас немає мінометів і гранатометів сунуть танками витісняючи нас до Крутого Берега. За всіма правилами логіки ми повинні відступити саме туди. Отже, рішення таке, повземо негайно на лівий фланг росіян.
Не всім до душі цей наказ лізти на пузі у пазурі червоним. Тридцять п’ять бійців попластували один за одним, усі, що залишилися, тридцять козаків впало під час відходу із Дептівських балок.
На позиції залишився Михась. Сам визвався. У нього шансів вижити майже немає. До певного періоду буде імітувати присутність вояків на висотці. Кожні двадцять хвилин стрілятиме з різних точок у бік росіян. У разі неминучого полону застрілитися, хоча тут Григорій зробив нишком натяк:
- Роби як знаєш, ти не носій секретної інформації, перебудеш деякий час у їхній тюрмі, а там бог дасть, виживеш.
Григорій був упевнений, що Михась виконає наказ і у разі чого живим не дасться. Вже скільки разів себе ловив на думці, що коли сам опиниться перед вибором – полон, або застрелитися, вибере перше. Буде до останнього відбріхуватися, терпіти катування, але ж залишиться жити. А Михась зможе застрілитися. Правда стрілятися навряд чи буде, для такого трапунку у внутрішній кишені він носить саморобну плескату гранату щоб у разі чого підірватися не самому, а кількох росіян забрати на той світ. Можна сказати, що із усієї команди він найменше зазнавав горя від большевиків, бо був наймолодший, а також можна сказати, що Росія з її большевизмом найбільше у його житті горе; дитинство почалося в період широкомасштабної російської операції по вимору козаків голодом, потім колективізації, репресії, вже у сороковому році пішов у запілля, після того, як росіяни забрали усю його сім’ю і вивезли кудись на Урал та Донбас. Михась легалізувався тільки з приходом німців.
Ще перед німецьким відступом, по ночах з боку Сум прилітали легкі літаки скидали листівки, де пропонували українцям амністію і не чинити опір успішно наступаючій Червоній армії. Григорій помічав, що деякі бійці ладні зголоситися, хоча впевнені, що їх надурять, це знов-таки спрацьовувало те бажання вижити за будь-яких умов. Під двома-трьома роками «праці на соціальному будівництві і народному господарстві» криються десятки років каторги.
Ось вже підповзли до позицій росіян. Так близько, що чути матюкливу мову, ніби хто перемовляється. Григорій дав знак спинитися, сам з Вернигорою полізли вперед. Росіяни почувалися настільки розважливо, що не виставили стійки. Та підповзши ближче побачив, що розмовляє лише один, вочевидь сам із собою:
- Значит как за водкой, так Сєдих оставайся, что б вас суки, мать вашу…
- Командире, можна і без бою пройти, – тихо мовив Вернигора. – Вони наступають, тому і не прикрили фланги, ти таки вірно вирішив.  
Григорій і сам про це подумав. До того ж десять бійців, у тому числі Григорій у совєцькій уніформі.
Підповзли ще ближче і переконалися, що на позиції лише один солдат, який у виярку сидить на підніжці вантажівки.
Григорій підвівся, за ним Вернигора.
«Нахабство та самовпевненість» – сказав про себе, підходячи до солдата, що сидів на підніжці вантажівки.
- Што за бардак! – грізно мовив Григорій, звертаючись до солдата. – Фамілія?
- Сєдих, – мовив перелякано солдат підводячись і виказуючи знак військової пошани, приставивши долоню до «порожньої голови», бо пілотка валялася поруч на землі.
- Што за бардак, я спрашую? Где все?
- За водкой пошли у село.
- Што, все?
- Я остался и еще рядовой Шалаєв.
- Автомобіль на ходу?
- Да.
- Как нужно отвечать, дурак? – гаркнув Григорій і навіть замахнувся, аби дати солдату потиличника.
- Так точно.
- Машина реквезируется на пользу второй разведроти, сто тридцять шостого полка.
В цей час підтягнулися інші бійці. Остовпілий Сєдих спостерігав, як група невідомих людей сіла у вантажівку. Перед тим як рушити, Вернигора вистрелив зеленою ракетою, то був сигнал для Михася, аби знімався.
Вантажівка помчала до лісу.
***
Михась, як тільки побачив зелену зірку в небі, залишив периметр і рушив у тому напрямку куди пішли побратими. Тепер було темно, йому без потреби пересуватися по-пластунськи. У нього на озброєні «парабелум» і автомат МП. Командир наказав у вогневий контакт вступати тільки за крайньої необхідності. За першої можливості змінити зброю на совєцьку, бо від МП і «парабелуму» виходили набої.
Коли добувся лівого флангу побачив, що він повністю оголений, солдат не було, лише близько до лісу була підігнана техніка і гармати. Росіяни вже зняли те кільце, за помоги якої планували загнати голінців до Крутого Берега. Над лісом з’явився важкий бомбардувальник. Михась побачив як із пуза сипонула порція бомб, за мить вибухнуло десь у глибинах лісу, а потім почали «переорювати» із мінометів.
Михась присів на кротовині.
«Що ж тепер?» – думав. Побратими можливо не вийдуть живими із лісу, хоча командир міг і обтуманить большевиків. Отже, від завдання не відхилятися, самостійно пробиратися до Чернігова і приєднуватися до місцевого запілля.
Михась виструнчився, застебнув ґудзик під комірцем і попростував на захід.
До півночі перетнув дві балки і піднявся на пагорб, який пересікав шлях. Відчув неприємний запах, суміш горілої резини та смаженого м’яса – запах підбитої техніки. Місяць добре освітлював низини яру, де на шляху побачив перевернутий легковик. Спустившись, обстежив машину. Снаряд влучив у капот, водій згорів на місці, пасажир переднього сидіння наполовину вискочив із лобового скла, третій вочевидь вилетів із заднього сидіння, лежав за кілька метрів від легковика зі зламаною шиєю. Михась зібрав зброю, це пістолет «ТТ», автомат ППШ і гвинтівка «мосіна». У того, що сидів на задньому сидінні уціліли документи. Сховавши тіло того третього, рушив далі. Під ранок надибав на околицю якогось села. Вже добряче зголоднів, пригадав, що востаннє їв учора перед боєм. Із запасів лише торбинка з трьома сухарями та трохи води у фляжці. Розташувавшись у невеличкій посадці терену, що за селом біля ставка, під’їв та почав ознайомлюватися із трофейними документами. Загиблий Матвій Петрович Кожухов, двадцять четвертого року народження. Супроводжувальні документи до 236 Воронезького полку, а також паспорт на гвинтівку «мосіна», яку Михась залишив собі, іншу зброю закопав тут же у посадці, а також свою поліцейську уніформу, натомість вдягнув трофейну совєцьку, перед цим довелося біля ставка затирати плями крові в районі грудей. Для себе визначив легенду: до частини добирався на попутньому «вілсі», під вечір автівку обстріляв літак і скинув бомбу, його тяжко контузило, йшов цілу ніч невідомо куди, добирається до свого полку. В умовах теперішнього стану історія цілком схожа на правду.
У селі здалося надзвичайно моторошно, хоча був вже ясний день. Моторошно від того, що не було природніх сільських звуків: крику півня, мукання корів, гавкоту собак. Михасю здавалося, що він не знає страху, адже не боявся тоді залишатися сам на позиціях під прицілами російських танків та артилерії, був упевнений, що ось-ось прийде смерть, як тільки вороги зроблять перший залп, а зараз стало неймовірно страшно. Тут пройшлися росіяни і село залишилося без людей, без господарки. Зайшов до першого двору, де побачив криницю.
- Хальт! – почулося за спиною.
Михась зрозумів, що це не німець, німецькою він сам добре володів і вже міг розрізнити хто носій, а хто ні. Обережно обернувся. Перед ним стояв хлопець років сімнадцяти, у російській формі, який тримав напоготові совєцький карабін «десятку», і тут же побачив, що карабін без затвора, тобто юнак фактично тримав палку.
- Ти що німець? – спитав Михась.
- Рускій, – відповів нервово дивний червоноармієць. – Ти хто такий? Атвечать!
- Ти точно рускій? Не українець?
- Яка разніца? Хто ти такий? Атвечать негайно.
Михась продовжив набирати із криниці воду, а потім перелив до фляжки, скоса вивчаючи нервового червоноармійця. Для себе визначив, що без сумніву мобілізований недавно, цілком вірогідно забрали звідкись зі Східної України.
- Чому пиняєш німецькою? – Михась присів на пеньок.
- А як же ж із диверсантами говоріть?
- Якими це диверсантами?
- Ти і єсть диверсант. Зараз стрєльну тебе і мені медаль дадуть.
Тут Михась вбагнув, що перед ним навіжений. Ймовірно росіяни мобілізували десь по дорозі, а потім залишили тут напризволяще, бо душевнохворий це тягар. Дали зіпсовану гвинтівку і маячливе завдання – «ловити диверсантів».
- У селі ще хто є?
- Нікого.
- А чим ти харчуєшся?
- Мені консерви залишили.
- Де люди?
- Наші на станцію повели, вони тут усі диверсанти були.
Михась рушив до станції. Спочатку було дещо шкода юродивого хлопця, адже осінь і консерви у нього напевне скоро закінчаться і він приречений на голодну смерть, навіть якщо прийдуть росіяни. Вони неодмінно влаштують голод. Командир Григорій говорив, що вони завжди так роблять, як тільки захоплюють територію перше, що роблять – це убивають місцеве населення голодом. «Товаріщі» спочатку завербували дурня, зіпсували і без того хворий мозок, а потім прирекли на смерть. Михась відкинув амбіції, йому є про кого опікуватися. У Голінці залишилися мати з сестрою. Тепер тільки молитися, аби Голінку не спіткала така ж доля, як це село, яке у чомусь провинилося перед Богом.
До залізниці дібрався, коли вже стемніло. На станції багато совєцької техніки: бронетранспортери, танки, мотоцикли. Це був якийсь мотопіхотний полк, який рухався у бік Києва. Ешелон готувався до відправки, Михась дізнався що ешелон йде спочатку до Чернігова, де формуються нові частини для форсування Дніпра. Тут же шикувалося багато цивільних чоловіків різного віку, від п’ятнадцятирічних хлопців до шести десятирічних чоловіків.
Михась скористався загальним стовпотворінням, вліз на дах вагону, де розмістився посеред червоноармійців, більшість із яких були п’яні, що неабияк здивувало його. Він добре знав німецьке військо, так там теж випивали, але у вільний час і ні в якому разі не на марші. Ще більше дивувався потім у дорозі, коли з вагону впало двоє солдат і ніхто не підняв тривогу, навіть бойові побратими, та факт свідчив про те, що у росіян не було бойового побратимства, або ж увесь цей нетверезий набрід тільки-но сформувався. Та все ж Михась поцікавився у солдата поруч чому командири не відреагували  на втрати.
- Нехай, вони тепер герої.
- Герої?
- А ти як думав. Ми їдемо Дніпро форсувати, а там знаєш яка сила-силенна народу поляже, одні потонуть інших постріляють. А ці гаврики значитимуться, як зниклі без вісти під час переправи.
- А хто ті у цивільному? – показав на сусідні вагони, на яких їхали ті самі селяни, яких бачив на станції.
- То чорна піхота**.  Необліковка.
- Що? – Михась у натовпі помітив селянина із Дептівки, який був сліпий на око і якому щось біля шести десяти років.
- Це ті, хто у тилу відсиджувався, вони зрадники, розумієш, а тепер спокутуватимуть провину кров’ю.
- А ці, що попадали?
- Вони герої, що зникли без вісти на переправі, їх родини отримуватимуть допомогу від держави.
«Отакої» – Михась вирішив якомога швидше дризнути з вагону. – «Треба і самому зникнути безвісти».
Та потяг безупинно мчав і повз Чернігів. До того ж з’ясувалося, що з вагону можна тільки упасти п’яним, а сплигнути ніяк, на гальмових майданчиках пильнували тверезі енкаведісти, бо кілька чоловік сплигнуло у річку і були миттєво застрелені із автоматів. Вранці із вагону на дах передали велику сулію горілки, солдати знову упивалися, пускаючи відерну ємкість по колу, пройшло і до Михася, та він відмовився.
- Правильно робиш, – говорив той же солдат поруч. – Коли штурмуватимемо київські пагорби теж наливатимуть, а ти відмовляйся. Може виживеш.
- А навіщо сам дудлиш?
- Бо смерть чую, а під мухою не так страшно дивитися їй у вічі.
***
Михасю так і не вдалося втекти з ешелону. Добувся до розташування 3 піхотного полку, що мав захопити Лютізький *** плацдарм. До складу влився без прискіпливої фільтрації, на переписі навіть назвав своє ім’я, а прізвище про всяк випадок Тереха, був такий хлопець Михайло Тереха із Тиниці, пропав безвісти ще в перші роки війни у складі сталінської армії, документами Матвія Кожухова вирішив скористатися при іншій нагоді.
Перед штурмом бійців зовсім не укомплектовували боєзапасом і не міняли зіпсовану зброю. На питання солдат, у яких зовсім не було зброї, дивізійний комісар кричав:
- У бою добудете! Навіщо вам гвинтівки на плотах? А на позиціях багато всього лежить, ось там і озброїтеся. І запам’ятайте, гниди, тут вашої землі немає, ваша земля там – на правому березі!
Михась розумів, що у цій промові таки крилася неприємна, страшна раціональність. Вочевидь перші партії смертників забрали із собою чимало зброї і всі полягли хто в Дніпрі, хто на березі, тому інтенданти не бачили за раціональне розбазарювати військове майно на «чорну піхоту», «зрадників» взагалі і не думали озброювати.
На цьому політпідготовка комісара не завершилася, «чорну піхоту» та червоноармійців знову вишикували біля свіжовиритої ями, привели хлопця у брудному однострої, Михась відразу впізнав того навіженого, що зустрів у мертвому селі, той дикувато обзирався, посміхався.
- Це дезертир! – кричав комісар. – За законом воєнного врємені…
Комісар дістав наган і вистрелив хлопцю у голову. Другого привели якогось селянина із бандажем на лівій руці, цього звинуватили у «самострільстві» і теж вбили. Підручний комісара ще зробив чергу із ППШ у яму.  
Михася зачислили в другу роту, яку повели заготовляти колоди. Доки йшли до вирубки було помітно, що знищений вже чималенький ліс. Дорогою познайомився із солдатами своєї роти, це Гриша та Яша, один із Ростову, другий із Воронежа, обидва із сформованих частин Брянського фронту.
- Вертухаї паскуди в спину цілитимуть, гірше їх нікого немає, – жалівся Гриша.
- Я німців не так ненавиджу, як цих паскуд, ті то вороги, а ці ж свої, – вторив Яша.
- Чесно кажучи я до Берліна не так хочу дійти, як помститися цим паскудам, – Гриша метнув сокиру в дерево, мабуть уявляючи когось із групи заградзагону.
- Я можу це зорганізувати, – мовив Михась.
Гриша і Яша зупинилися всівшись на пеньки, даючи зрозуміти, що уважно слухають.
***
У той час коли друга рота споруджувала плоти, Гриша і Яша відвихнулися до артилерійських позицій, від Михася отримали завдання – здобути два снаряди що дали осічку. Ті принесли чотири.
За тим, як Михась майстрував «пекельну машинку» спостерігав Гриша, Яша був «на шухері». Детонатором слугувала звичайна граната «лимонка». Пристрій був розміщений у солдатському наплічнику.
До штурму залишалося дві години, Михась скликав своїх поплічників на нараду:
- Отже Гришо, і Яшо, кулеметне гніздо приберемо за моїм сигналом. Будете мене слухатися, доберемося до того берега і уціліємо.
- Коли так буде, то я за тобою і у вогонь і у воду, – казав Гриша.
Яша теж висловив готовність бути відданим Михасю, якщо виведе із пекла.
Коли почала «працювати» артпідготовка, трійця поповзла до шанців «вогневого прикриття», відділення НКВД, яке окопалося на висотці. Озброєне двома кулеметами «максим», чотири чоловіка обслуги, ще двоє кулеметниками з «дегтярями». В один із залпів Михась запустив у дію механізм, висмикнувши із «лимонки» кільце, Гриша з Яшою удвох на «раз-два» жбурнули наплічник в окоп і мерщій з гори. Залягли, коли задрижала земля від потужного вибуху. Осколків не було, бо вибухнуло практично під землею, не було чутно навіть криків загиблих чекістів, вочевидь вони відразу не вбагнули що то за мішок упав до затишного окопу, де їм здавалося безпечно.
- Що ж, – Михась підвівся і отрусився. – Тепер наступаємо без прикриття. Гайда, Гого і Магого, на позиції, буду героїв із вас робити.
- Вертухаї так цього не залишать, – сумнівався Гриша. – Будуть землю рити.
- Нехай риють, – Яша видно дуже щасливий, бо збулася давня мрія поквитатися з енкаведешниками. – Командир то знає що робить, адже знайдуть залишки від наших снарядів. Тут або самі щось там підірвали через головотяпство, або ж артилеристи не так стрельнули.
По закінченню артпідготовки по Дніпру пішов туман від димових шашок. Рота розмістилася на чотирьох плотах. Гриша і Яша трималися біля Михася, який десь на середині річки наказав зняти верх і чоботи і триматися краю плота. З пагорбів строчили німецькі кулемети і у воду занурювалися мінометні снаряди. Ось один влучив у якийсь із плотів, почувся гулкий стогін і крики.
- Роби як я, – скомандував Михась.
Він сплигнув у воду і плив поруч, тримаючись за колоду плота. Чоботи, верх гімнастерки і гвинтівка лежали на плоту. Сліпа кулеметна черга пройшлася по їхньому плоту, відразу шістьох бійців убило і кількох поранило. Михась занурився під воду, кулі врізалися в колоду. Туман швидко розвіювався, кулемет на мить затих, Михась виліз на пліт і почав гребти веслом-дошкою. За ним вилізли інші уцілілі.
Потім налетіла німецька авіація, літаки скидали бомби і обстрілювали із кулеметів. Пліт майже пошматувало на друзки.
- Скоро буде дно, – кричав Михась. – Не зупиняйтеся.
Ось вже метрів за п’ятдесят вимальовується берег усіяний трупами. Михась вже визначив, що берегова лінія обстрілюється із іншої точки, не з доту на висотці, тепер намагався визначити із якої. Ось нарешті ногами можна дістати дня, на плоту залишилося живими сім чоловік із двадцяти.
- Усім увага, – крикнув Михась. – Добираймося до того поваленого дерева, хто як може, там спасіння.
Сам, виповз на берег, тільки тепер відчув, що від крижаної води почалися судоми і дуже важко бігти і петляти. Тому біг з перекатами, кидаючись із боку в бік. Нарешті добрався до дерева, де, була «мертва точка» для німецьких дзотів, надів гімнастерку, чоботи втратив. Тут залягло двоє бійців, які переховувалися з минулої хвилі наступаючих. Підтягнулися семеро, серед них Гриша з Яшою.
Дим над Дніпром остаточно розвіявся, з інших флангів точилися бої, перед Михасевою групою добре зміцнений дзот.
- Нам до чергової артпідготовки треба до того бункера дібратися і захопити його, – Михась визирнув із-за колоди. – Зараз вийдуть снайпери, аби добити таких як ми, то ж повземо.
Михась розраховував дібратися до шанців перед дотом і вступити із командою зачистки в рукопашному бою, тому наказав усім тримати напоготові холодну зброю, у кого що є: ножі, багнети, лопатки.
До дзоту метрів тридцять на пагорб. Німецький загін вийшов із дзоту і зайняв шанці, вниз у «мертву зону» полетіли гранати, де тільки-но був Михась із групою.
- Бій! – закричав Михась, першим дібравшись до окопів і накинувшись на лейтенанта.
Зав’язалася рукопашна колотнеча. Німці наявно до такого бою не готові, здебільшого озброєні снайперськими гвинтівками у вузьких шанцях були не повороткі. Михась проткнувши лейтенанта багнетом, забрав у того «парабелум» і з ним проривався до входу у дзот, устигши застрілити трьох. Увірвавшись до бункера, застрілив ще одного офіцера, біля перископа, кулеметник, захопившись стріляниною, не звернув уваги на те, що підземне укріплення вже атаковане із середини, його заколов Гриша, кулеметник виявився прикутим до стіни ланцюгом за ногу****.
Переконавшись, що у дзоті німці перебиті, Михась наказав усім укритися, сам спостерігав із бойниці як Дніпро знову затягує дим димових шашок. Тільки тепер вирішив відпочити, зібратися із силами, оцінивши міць бункера, був спокійний, що його не порве бомбардуванням. Влігшись на снарядний ящик, заплющив очі і навіть задрімав, не прокинувся, навіть після землетрусу, що почався у результаті артпідготовки.
Як тільки скінчився п’ятнадцятихвилинний обстріл, Михась повів групу до інших позицій, з інших флангів підступали совєцькі війська, до нього приєдналися залишки полку майора Постулатова, сам майор був важко поранений у живіт і конав на ношах, його заступник капітан Матвієнко прийняв рапорт Михася, поцікавився яке у того звання, на відповідь «рядовий», Матвієнко пообіцяв «похлопотати», щоб сьогодні ж Михась отримав офіцерське звання.
***
Григорій Федоренко йшов зруйнованою чернігівською вулицею, і вийшов на колишній майдан «Гітлер плац», де тепер працювали німецькі полонені, будуючи п’ятиповерхівку. Він тільки із зустрічі із зв’язковим від Бєлого, який виявився Юрком Храповицьким із Гайворону він дійсно був офіцером РСЧА. У перші дні війни під Брестом потрапив до полону. У сорок другому втік із концтабору Аушвітц. Перейшов лінію фронту, спробував приєднатися до росіян, але у перший же день «трійкою» був засуджений до розстрілу за «ізмєну». Однак доля змилувалася над ним, коли виходив із бліндажу, де засідала «трійка», туди влучив фугасний снаряд, осколками посікло конвоїрів, а у нього і подряпини немає. Хоча разом із «трійкою» згоріли всі компрометуючі документи, Юрко вирішив більше не випробувати долю, а розпочати на рідній Чернігівщині своє повстання, на кштальт того, яке бачив у Західній Україні під проводом Бульби-Боровця. Німецький режим вважав уже приреченим, також знав, що всі поліційні формування після відходу німців мали приєднатися до антибольшевицького повстання. З Григорієм Федоренком вони не порозумілися. Юрко прагнув широкомасштабного повстання по Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, Сумщині, а Григорій у нього не вірив, вірніше не вірив у потенціал Бєлого. У Федоренка були інші плани, такі як захоплення продовольчого ешелону в Конотопі і брати не штурмом, а хитрощами, щоб без пострілів, зайвого галасу, просто викрасти ешелон відігнати на запасні лінії і вивантажити на підводи, потім розвезти по селах, роздаючи тим, у кого забрали їжу. Григорій вже визначив, що росіяни готують новий голод і всіляко намагався попередити усі антибольшевицькі осередки, зокрема Бєлого, але у того було занадто масштабне мислення.
Тепер Григорій йшов до пошти, аби відправити до Пісків шифровану телеграму запіллю, що лишилося після Дяченка. Після загибелі провідника його люди розділилися, одні пішли до червоної партизанки, якийсь загін імені Щорса під командуванням ватажка Кравченка, інші приєдналися до запілля ОУН, таких було мало, всього шестеро на район, один мав зв’язки із конотопським кінним заводом і міг списати десяток-другий коней, записавши їх як ті, що здохли. Багато коней прибувало поранених після дніпровської операції, на заводі їх лікували, але багато здихали, ретельного обліку ніхто не вів.
Акція прорахована Григорієм до цяти, кожен мав бути на своєму місці у визначений час.
На вході до пошти зіткнувся з лейтенантом, на грудях якого «золота зірка» героя. Відступив убік, даючи дорогу, та лейтенант зупинився і взяв його за лікоть. Рука Григорія потягнулася до «нагана» в кишені штанів, але лейтенант, схоже, вгадав намір.
- Дивіться, командире, ще шмальнете зопалу.
Григорій здригнувся ніби побачив покійника, якимсь чином так і було, адже того, хто перед ним вже вважали загиблим і зв’язком до Головного Проводу пішло ім’я до мартирологу.
- Михасю? – Григорій відступив на крок, щоби краще роздивитися друга. – Як же таке можливо. Що це за маскарад.
- Пане командире, тільки не смійтеся, але це не маскарад.
Дорогою до квартири Михась розповів про свої пригоди: і як опинився на російському потязі, як опинився на фронті, форсував Дніпро і командував російською ротою, майже добу успішно утримував плацдарм, потім уже в офіційному чині лейтенанта РСЧА допомагав реокупувати Київ. Був відзначений большевицьким генералом Ватутіним званням «героя».
На квартирі у Григорія друзі випивали і планували майбутнє.
- Я у відпустці, – Михась випив порцію горілки, здер геройську нагороду і жбурнув у куток. – Большевики цими цяцьками щедро нагороджували. Але тепер я з вами.
Григорій підвівся, підняв зірку, поклав перед Михасем.
- Не розкидайся, ти ж розумний хлопець. Це ж твоя перепустка у майбутнє.
- Я собі іншу здобуду, справжню, – Михась поривався знову викинути орден. – Знаєте як почувався у цьому змієвому кублі? Як то із ними пліч-о-пліч воювати, та удавати, що насправді я з ними, а деякі із них тепер мої вірні друзі, і я так мислю підуть за мною навіть в УПА. Я ж думав, що втратив вас назавжди.
- Ти зрозумій, дурнику, – Григорій накрив долоню Михася, яка стисла зірку. – Тобі так поталанило, як нікому. Мені, аби легалізуватися ще стільки зусиль потрібно, можливо навіть через тюрму пройти. Ми усі рано чи пізно на каторгу ускочимо. А ти знаєш, що комуністи рано чи пізно виснажаться, їх влада мине, а що залишиться в Україні? Ми, каторжани, без освіти, старі і немічні. А хто візьме на себе правління? Правильно – такі як ти. Ті, кому поталанило, хто устояв. Тобі із цією цяцькою будь-який ВУЗ відкритий. Іди по військовому напрямку, навчайся. Стань у большевиків генералом, а це для нашого запілля ой як цінно.
- Та коли ж то буде?
- А як ти думав, війна це три-чотири роки? Та ні, братику, це затягнулося на десятки років.
- То ж коли Голінку звільняти?
- Михасю, цю місію залиш мені, а самому тобі накладений інший обов’язок – Україну визволяй. Прояви зухвалість іще раз, стань генералом.
Вони ще пили до пізньої ночі.
Вранці Григорій провів Михася до вокзалу. Михасю було вельми тоскно відправлятися на чужу війну.

* Іван Дяченко –  організатор антифашистського підпілля у Бобровиці, Новій Басані, Згурівці. При німцях був бургомістром. Страчений за доносом Олександра Кривця, який повідомив гестапо, що Дяченко український націоналіст.  
** Чорнопіджачники (чорна піхота, чорносвитники, рос. «чернопиджачники») — умовна назва піхотних підрозділів Червоної Армії, які були сформовані з цивільного населення окупованих територій після їх звільнення. В бій вводились не підготовленими, без належної амуніції та зброї. Найбільш масово використовувались у 1943—1944 роках під час форсування Дніпра. (вікіпедія).
*** Лю́тізький плацда́рм — один із найважливіших плацдармів на правому березі річки Дніпра, в районі села Лютежа за 30 км на північ від Києва (вікіпедія).
**** На укріпленнях залишалися німецькі «штрафники».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Sholar, 03-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42927503585815 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …