Він приходитиме до неї знов. Так, ніби купувати гарячий чай. Бо вона – його жінка. Чи то тільки співпадіння? Що симпатія цієї вахти випала саме на неї, бо інших не було. Пусте, з такими ляшками – їй нема конкуренції. Білими від штукатурки порепаними руками подавав їй розправлені кишенькові.
- Зелений, імбирний, з бергамотом… який? – питалася строго, мов би клієнт у цій забігайлівці мав вибір.
- Зелений, - відповідав зачудовано й спокійно, вже десь в уяві намотуючи її міцну чорну косу на свій роботяцький лікоть… - Як навчання? – перебивав сам собі гріхопадницькі візії.
- Якнайкраще! – виважувала паузу, - далі нікуди. – Лукава усмішка, на всіх захожих тут змістовних відповідей не напасешся. А цей… все рівно завтра питатиме те знов. За планом – імбирний.
- І он той пиріжок ще, - загадував навздогін замовленню, аби довше милуватися, як неспішно погойдуватимуться розкішні стегна у синій джинсі дорогою до найдальших поличок прилавку. Потирав колючу бороду з муркотливою насолодою. Зароблю – заберу. Вирішив. Цієї осені – вона тільки його жінка.
