( Словесний етюд про окремі риси творчості київського живописця – Олеся Соловея).
У житті трапляються подеколи непередбачувані, але цікаві ситуації, завдяки їм, зокрема, і привабливе наше буття. Хочеться аби ті несподіванки були добрими, бо як без радості і усміху у житті, навіть коли непросто ведеться…
З паном Олесем знайомство започаткувалося в телефонному режимі, і ось таким чином, близько трьох років ми час від часу – обмінювалися думками, враженнями, за допомогою телефонної рурки. І от, нарешті! Тепла осінь 2016 року подарувала безпосереднє знайомство з художником, доцентом майстерні живопису та храмової культури НАОМА – Олесем Соловеєм і його картинами. Побачити роботи трапилася нагода у майстерні митця, під супровід коментарів автора. Удвох ми відвідали його персональну виставку, яка тривала на території Банкнотно – монетного двору НБУ. Та про усе по порядку.
Що за постать така, Олесь Соловей в малярстві України і Європи? А те, що це постать, ніяких сумнівів. Уродженець вічного міста, у 1987 році закінчив РХСШ імені Тараса Шевченка, а в 1994 – УАМ (відділення монументального живопису у професорів М. Стороженка і В. Чеканюка). Року 1997-го завершив студіювання наук в аспірантурі при УАМ ( керівник – професор М. Стороженко). Нині – практикує викладацьку діяльність, котру плідно поєднує з живописом станковим та монументальним,історичний жанр - один із пріоритетних, (як вільний митець) і подорожами. Батько митця, річковий моряк і професійний поет, поет за станом душі, походить з Житомирщини, мама – з Маріуполя, а рід її з Кубані. Дружина, Ганна Фурс, колега за фахом (також учениця унікального педагога, професора М. Стороженка), походить з київських земель. Художник каже таке: «У нашій родині проявилися ознаки соборності…». Соборність можна віднайти і у його творах, вона породжена і подорожами,та участю у пленерах на різних теренах України. Почасти, три знакові села є в житті і малярстві митця: Ярешки (Житомирська область), Малі Єрчики (Київщина), Поташня ( Вінницька область), з цими місцевостями він має родову і духовну спорідненість.
Десять літ підряд учасники мистецького гурту «Чарунка»: Прокіп Колісник, Левко Воєдило (1962 -2013 рр.), Олесь Соловей, Володимир Гарбуз, Василь Корчинський, виїздили на пленер у подільське село Поташня, Бершадського району. Завдяки співпраці митців і місцевого люду була закладена галерея сучасного мистецтва «Музей культури села та галерея Прокопа Колісника». Ця знакова подія відбулася якраз у 300- ту річницю від заснування населеного пункту. В 2006 році проект був представлений у Національному музеї Т. Шевченка (м.Київ), а у 2010 – пройшла презентація книги – альбома «Поташня – чарунка Поділля».
Олесеві Соловею належать слова: « Проект «Поташня – чарунка Поділля» немов ковток джерельної води, духмяна левада, пісня від серця яка наповнює мистецьку палітру витонченими нюансами барв пульсуючої енергії протуберанців сонця рідної землі!».
Духовне життя – то подорож не у трьохмірному Просторі і Часі, а в тому Космосі, що криється в нас самих, Краса і Добро… Платон вважав Добро однією з вищих сфер універсуму.
Один з героїв роману Степана Процюка прорік: «Жити українством може або стоїк, або божевільний». Мені до вподоби перше визначення. Живе українством пан Олесь, як жив ним його видатний навчитель – Микола Стороженко…
Яке ж наповнення несуть нам різножанрові картини художника? Дуже розмаїте! Вони випромінюють внутрішні музичні мотиви, пісень народних, і буває, мелодії класичного жанру. Про дотичність малярства цього художника до поетики і високих взірців красного письменства, і говорити нема потреби, вони дихають емоційністю Добра, а також своєрідною, «кореневою» українськістю.
Ч. Дарвін відзначав, що втрата смаку до музики може бути шкідлива для інтелекту і моралі людини бо, - «ослаблює емоціональну частину нашої натури». Практикуючий живописець повинен звільнятися від того емоційного тиснення, яке відчуває, природним способом…, написання картин. Малярство має не одне призначення, посеред яких – справляти враження на споглядальників своїми витворами. Художник прагне передати свої емоції глядачам посередництвом робіт. Емоції бувають глибокі і світлі, бувають протилежного підтексту, паразитуючого характеру, є категорія осіб що шукає їх (емоції) чужим коштом, тоді вони мають ознаки фальшу.
Бажано спрямовувати емоції в конструктивно – «будівниче» річище. Про це писав В. Липинський: «… Бо ця наша емоціональність, якої не можна здобути в жодній школі, при розумі, логіці, пам’яті й волі, які відповідальною школою збільшити можна, дозволить нам нашою запальністю, буйною творчою імагінацією і великою пристрасністю зробити в короткий час те, на що інші нації, з холодним і нечутливим темпераментом, потребували б багато більше зусиль і багато більше часу…».
Поезія і малярство, красне письменство і живопис, плюс музика, наскільки ж вони взаємопоєднувані, скільки перегуків, перетікань смислів, настроїв, інтонацій і мелодій, невидимо споріднюють їх…
Вдивляюся в картину «Минає день» (2008 р.), пам’ять пробуджується, рядок за рядком зринають слова з вірша Ірини Зелененької (уродженка Вінничини):
«Льняна душа, нерукотворний Спас,
Вінчальні липи, небо жовтобоке…
День помолився, втомлено погас…
Церкви лишилися голубоокі».
Валентина Давиденко рядками вірша запитує:
«Де той обрій століть,
Звідки видимі сни передвісні?...».
А чи є відповідь? Картинами відповідає непересічний живописець, наприклад, роботою «Золото Поділля».
Езотерично ця тема, що відображена на картині співзвучна з словами даровитого віршотворця Валерія Іллі:
«У житах ковалики
Туляться до зоряної тиші
А Господь з усіх світів
Відпуска на землю хліборобські душі…».
Подивімось, як квітує соняшниковий лан, вдалині хилитає вітерець житнє поле, праворуч від лану дорога, двоє людей прямують…, обабіч корови пасуться, а далі – видолинки, пагорби, яри, та головне – змійкою звивається вузька дорога, аж ген за обрій, а понад усім цим клубочаться хмари , вражаючи зір біло – синьо фіолетовими переливами.
Щодо спільної мелодики і змісту, то споглядаєш цей малярський твір і пригадуєш «Intermezzo», видатного майстра психологічної прози, Михайла Коцюбинського (уродженця Вінниці!) : «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежини, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ…».
Останні слова міг би сміливо промовити і митець…
На думку Г. Честертона, душу народу важко визначити так, як важко визначити якийсь запах, хоч його кожен сприймає…». Варто задуматися чому найбільш здорові нині народи ті, що найменше пішли вперед шляхом «прогресу» модерно – технократичного, бо душі їхні зберегли первісну силу.
Доктор Віктор Поше у книжці «Дорога щастя» зазначав: «Люди, що вже мали нещастя звикнути до надто сильних насолод, втрачають здатність насолоджуватися більш поміркованими враженнями і завжди нудяться в неспокійному шуканні радості».
Дорога виписана на картині «Золото Поділля», може бути однією з доріг щастя українського? Думаю, так! Не йдеться про те, щоб всі сучаcники помчали у села і стали хліборобами, але цей шлях як один з багатьох, може і повинен стати дорогою щастя…
І насамкінець, щедрий шмат тексту від Ю. Вассияна ( вартує того!) : «Надзвичайно вкорінена осілість українця не тільки сплутала його розрісно – експансивні гони, - крім чисто біологічного, розмножного, - але засудила його до вічної, оборонної, отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану. Не дивно, що нарід плужників завоював великі простори, розорав цілинні степи, але залишився наймитом у неволі чужих наїздників – владик. Де душі бракує засади руху – волі, там неможлива ніяка правдива історія, переткана мережею великих імен і славних подвигів».
Подорожі, мандри, землями нашими і чужинськими, близькі цьому художникові, та власне і життя наше, це коротка мандрівка. Зброєю митців є: пензлі, мастихіни, фарби; а роль їхня у відтворенні чи не всіх аспектів життя народу і Світу, аж надто важлива…
