Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45795
Рецензій: 89600

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

ANALOGIA ENTIS (глава 8)

© Меньшов Олександр, 27-10-2016
8

Я відкрив очі. Холодне блакитне світло неонових ламп розтеклося по нейронам аж до мозку. Кілька секунд просто вбирав його, збираючись з думками.

Я лежав на жорсткій кушетці, зважаючи на запахи - в медичному боксі. Перевірка роботи рук і ніг показала, що з ними все в порядку. Тільки голова злегка боліла. А до горла підкрадалася нудотна грудка.

Двері відкрилися. Я не побачив цього, лише почув легкий скрип і тихі кроки. Світло ламп засліплювало і злегка дезорієнтувало.

-Вітаю! - голос був приємним. Чоловічим. Його оксамитові барви розтопили кригу напруженості.  - Давно... прийшли до тями?

-Кілька хвилин, - вдалося видавити мені з пересохлого горла.

-Чудово!

Людина  присіла поруч і взяла мою руку за зап'ястя. Очевидно, збиралася вимірювати пульс.

-Мене звуть Максим Андрійович, - представився він. - А вас?

-Іван, - чомусь офіційним тоном сказав я. Напевно, позначилася звичка.

-Чудово, Іван... Що-небудь болить? Голова не крутиться?

-Крутиться… вертиться, - погодився я.

Гортань була сухою як піски Сахари.

-Це не є гуд... Ну-с, пульс у нас в нормі... Отже, Ваня, може, розкажете, що з вами сталося?

-Навіть не знаю, що відповісти... А де я?

-В лікарні, мій дорогий, в лікарні. Вас доставила одна миловидна особа. Каже, підібрала на дорозі.

-Так і є. Пам'ятаю, що якась тварюка гналася за мною. Я вискочив на трасу, сів у автівку...

-Яка марка, пам'ятаєте?

-Гм... «Пежо», світлий металік. Номер починається, здається, з трійки...

-Чудово, - похлопав мене лікар по плечу. -  Значить, пам'ять вам не зраджує... ніби-то.., - в голосі лікаря майнули незрозумілі нотки. - І хто ж, дозвольте запитати, за вами гнався? - запитав він.

-А х-х-х... не знаю. Не побачив... Якась тварюка...

-Дівчина теж так говорить... У вас, мій дорогий, судячи з усього струс... Невеликий, звичайно.

Я сів на канапі. Кров запульсувала в скронях.

-Щось болить? - спитав лікар.

-Та, власне, нічого особливого. Очі ось тільки... занадто тут багато світла.

Максим Андрійович підвівся.

-Значить ось, що, Ваня, я вам скажу: ми вас не затримуємо, проте, вам слід підлікуватися. Кілька днів абсолютного спокою... А-а, і ніякого спиртного!

Тут я відчув, що з рота у мене несе семиденним перегаром.

-Добре, доктор. Я все зрозумів.

Максим Андрійович зітхнув і підійшов до вікна.

-Я можу бути вільним? - запитав я, злазячи з кушетки і нишпорячи руками в пошуках туфель.

-Так-так. Можете. Взуття біля вішалки, - промовив він, не обертаючись.

Я кілька хвилин оправлявся, а потім вийшов в коридор. Тут було тихо. Кілька ламп висвітлювали невеликий п'ятачок навколо, а далі було темно, як у склепі.
Коридор... Де я? В Домі?

Я заскочив назад в кабінет.

-Щось трапилося? - Максим Андрійович здивовано втупився на мою фізіономію. - Що вас так налякало? – судячи з усього, лікар ще більше впевнився в тому, що я завзятий алкоголік.

-Доктор, це... це... Куди йти? Проведіть мене, будь ласка, до виходу. Прошу!

Судячи з здивованих очей лікаря, він запідозрив мене в божевіллі.

-Що з вами, Ванюша?

-Нічого, це хвилинна слабкість, - і я самостійно вийшов геть та впевнено рушив до виходу.

Звуки кроків гулко відлітали від стін. Я буквально спиною відчув погляд доктора. Це додало мені сил: зрештою, треба бути мужиком, а не розмазнею. (Ось, Ванька, п'єш безбожно, а потім Коридори ввижаються.)

Внизу в холі мене чекали.

Оксана сиділа на дерев'яному розкладному стільці і читала якийсь папірець. Коли я підійшов ближче, вона зніяковіло прибрала його в кишеню свого шкіряного піджачка. Краєм ока я встиг розгледіти: то була інструкція із застосування ліків від молочниці.

-Ви мене чекаєте? - здивувався я.

-Так... Доктор сказав, що у вас струс мозку. Вам треба ж якось добиратися додому. На дворі вже друга година ночі.

-Дякую за допомогу, - щиро подякував я.

Дійсно, подібне в наш час буває рідко.

-Я Вас підвезу. Ви в якому районі живете?

-В центрі… На вулиці Суворова.

-О, то ми майже сусіди. Я на Морський.

Удвох вийшли на вулицю. Біля ялинки стояв Фольксваген блакитного кольору з номером, що починається на дев'ятку. - Ось тобі і пам'ять! Ось тобі «Пежо» світлий металік… Добре, що хоч в номері є трійка.

Ми сіли в салон. Мотор тихо муркнув, і машина рушила з місця.

-Чи дозволите питання? - ввічливо почала Оксана.

-Так, прошу.

-Перш за все, як вас звуть?

-Ваня.

-Дуже приємно, - дівчина посміхнулася. - А що ви робили там... за містом?

-Чорт його знає! Тобто я хочу сказати...

Я навіть не знав, що придумати. Розповідати про Дім та іншу нісенітницю мені не хотілося, а більше нічого мій втомлений мозок придумати не міг.

-Чесно зізнаюся: не знаю, що відповісти.

Оксана, здається, подібною відповіддю була задовільна.

-А дозволите і мені задати питання? - зважився я контратакувати, а то потім не відіб'єшся від настирливих розпитувань. Краще взяти бесіду в свої руки. - Звідки ви так пізно їдете?

-Була в Києві на семінарі.

-А що за семінар?

-Так... Це не цікаво.

-Чому ж?

-Він вузькопрофільний.

-І все ж.

-Його назвали «Аnalogia entis»...

-Як? - мене наче струмом вдарило.

У збіги я не вірю. Завжди вважав, що якась вища сила навмисно веде нас по життю, дорога якої поцяткована знаками, що вказують напрямок. Як в старому кіно «Джентльмени удачі»: «Громадянина, ти сюди не ходи. Ти туди ходи».

-«Аnalogia entis». Це.., - спробувала пояснити Оксана.

-Знаю, - грубо перебив я. І тут же додав: - Не хочеш зайти в гості?

Дівчина чи зніяковіла, чи то чогось злякалася, але відповіді не дала.

-Так як? - перепитав я.

-Пізно... напевно...

-Ти не подумай чогось такого, я просто від душі... Зрештою, повинен віддячити своїй рятівниці.

Кілька хвилин ми мовчали. А я несподівано навіть для себе подумав, що Оксана саме та, хто мені допоможе зрозуміти цей дивний феномен Дому. По-перше, вона бачила мою галюцинацію, а це... це... Що ж це означає?

-Добре, - промовила Оксана.

Машину вона припаркувала навпроти зупинки. Ми вилізли з салону і, не поспішаючи, пішли по нічній вулиці.

-І що ви обговорювали на семінарі? - запитав я.

-Там було багато різних тем. Наприклад: «Міфологія через призму сучасних знань».

-Міфологія?

Здається, мій тон її знову збентежив.

А для мене Оксана, прямо-таки знахідка. Нарешті я задав «правильне питання», як сказав би доглядач Бібліотеки.

-Оксано, а хто ти за фахом?

-Взагалі-то, викладач історії в нашому педагогічному.

Добре ж заробляє викладач, коли їздить на такій машині. Але вголос я цього не сказав.

-Над чим зараз працюєш? - запитав у дівчини.

-Тобто?

-Ну кожен вчений, так мені здається, повинен працювати над якоюсь темою. Чи не так?

-А-а, ось що… Космогонічні легенди народів світу. Їх відображення в сучасній науці.

-Космогонія? - я як дурбелик, знову здивованим тоном повторив її відповідь.

Оксана навіть на секунду-другу завмерла, намагаючись збагнути, знущаюся я над нею, чи дійсно цікавлюсь.

-Ось ми і прийшли, - кивнув я на старенький двоповерховий будинок.

Дівчина на мить зупинилася, щоб його оглянути та дещо здивовано цокнула язиком. Ми піднялися наверх. Я відімкнув двері і жестом запросив Оксану увійти.
Вона остовпіла.

Я знав, що моя квартира впливає на гостей подібним чином.

Довгий англійський передпокій в дивовижному переплетенні натурального лакованого дерева, декоративної цегляної кладки і сліпуче молочних фрагментів мозаїки. Відкриваєш крайні праві двері: кухня а-ля французька провінція часів Бонапарта переходить в прованську їдальню.

Оксана заглянула в ванну, стилізовану під віллу давньоримського сенатора.

-Інші кімнати ще не завершені, - пояснив я.

-Таке я бачу вперше, - дівчина захитала головою. Ми повернулися на кухню. Я увімкнув електрочайник і дістав з холодильника половину торта. Дівчина присіла за стіл и склавши руки, немов та першокласниця.

-Ксюша... Можна я так тебе буду називати? Я хотів би з тобою обговорити одну справу.

Оксана напружилася. Видно подумала про щось непристойне.

-Для початку  ти не могла б пояснити мені, що стародавні люди вкладали у поняття долі?

Подив кілька секунд не сповзали з дівочого обличчя.

-Я розумію, що питання, взагалі, дивне, але почати, думаю, слід з нього.

Чайник закипів. Я дістав з комода пакетики «Рістона» і заварив їх в чашках.

-Перш ніж дати відповідь, Іване, я хотіла б уточнити, чому ви цим цікавитеся? - Оксана прийняла з моїх рук чай і тарілочку з шматком торта.

-Часом мені здається, що будь-яка подія в моєму житті, а в іншому - в житті кожної людини, чітко спланована. У майбутньому всі наші ходи приводять до однозначного результату.

-Тут ви не зовсім оригінальні в своїх думках. Подібні ідеї мусуються з часів ще стародавньої людини.

-А чому так?

Оксана подивилася на свій годинник і перевела погляд на мене.

-Щось не так? - запитав я.

-Ну і час ви вибрали, Іван.

-Зараз самий час для істини - ніч, - ця моя фраза здалася мені дуже пишномовною. - Отже, все-таки чому так?

-Кожна гра має ряд правил. Назвемо їх рамками. І кожна фігурка цієї гри не повинна виходити за них.

-А що буде в іншому випадку?

-Не знаю. Може фігурка стане гравцем, може ще кимось, але в будь-якому випадку, господар гри намагається не допустити подібних ексцесів.

-Як?

-Зомбує.

-Якщо хтось з народження має свободу тлумачення свого світовідчуття, то як можна позбутися її?

-Це відбувається внаслідок нашого незнання. Якщо розтлумачити твоє світовідчуття по-своєму, то тоді і виходить цей світ.

-Як це?

-Немов фокус зі зникненням монетки. Вона кладеться в скриньку і в наступну мить - опа - її там немає. А вся справа-то не в магії, а в подвійному дні цієї самої шухлядки.

-Дивне порівняння.

-Скільки буде два на два? - питання було несподіваним.

-Чотири, - не задумуючись, відповів я.

-У вас були інші варіанти відповідей?

-Н-ні.

-Приведена відповідь є продуктом вашого особистого досвіду?

-Ну-у... як подивитися...

-Добре, запитаємо інакше: «Чи була ця відповідь вам нав'язана раніше?»

-Так, в школі.

-Ось і результат.

-Який? - не зрозумів я.

-Вас там зомбували. Два на два у вас завжди чотири; небо завжди над головою, а земля під ногами; вогонь обпікає, вода мокра. Все це і є рамки, правила гри.

-Але… але...

Я так і не зміг нічого відповісти.

-Ми назвали це явище аналогією буття, - Оксана зробила ковток і посміхнулася.

-Мгг, важко щось заперечити, але все одно мені не віриться.

Оксана знизала плечима.

-Значить, - продовжив я, - по-твоєму, виходить, що весь світ... весь наш Всесвіт всього лише результат зомбування? Це все не справжнє?

-Чому? Навпаки - найсправжнісіньке.

Я посміхнувся: «Тобто буває і інше справжнє?»

-Важко повірити? - Оксана посміхнулася у відповідь.

-Ти звернула увагу, що стародавні цивілізації мали різні космогонічні погляди. А, по-твоєму, виходить, що світогляд у них повинен бути однаковим.

-Ось в цьому-то і вся родзинка: всі вони є «продуктами» висновків саме розуму господаря нашого світу.

-Тобто...

-Я ж кажу: все є породженням свідомості господаря нашого світу - Бога.

-І все одно не розумію.

-Подивіться на свою квартиру.

-І що?

-Уявіть, що вона і є Всесвіт. Кожна кімната в ній - породження ваших внутрішніх вигадок. У передпокої «живуть» англосаксонці, на кухні - франки, у ванній - римляни. У кожного своя функція, отже, і своє світобачення, але квартира-то залишається одна.

-Дім з тисячами Кімнат.

-Що-що? - не зрозуміла Оксана.

Розповісти, не розповісти? Я встав і нервово заходив по кухні.

Яких тільки пояснень не почув за останні дні. Тут тобі і Фройд, і міфи народів світу, і струс алкогольного мозку. Кому вірити? А головне: що робити?

-Будинок з купою кімнат? - Оксана задумалася. - Асгард?

-Що? - прийшла черга дивуватися мені.

-Просто я вас не зовсім зрозуміла. Ви сказали про будинок з тисячею кімнат.

-І що? Ну, сказав.

-Просто, прийшла в голову асоціація з Асгардом. Він теж складається з безлічі палат.

-А що таке Асгард?

Оксана відставила чашку, що, очевидно мало свідчити про довге оповідання.

-В скандинавській міфології часів вікінгів світ поділявся на дев'ять частин: Асгард, Мідгард, Хель, Йотунгейм і так далі. Перша - це обитель богів, що мала, як я говорила, безліч палат...

-Це там знаходиться Вальгалла?

-Так, - Оксана кивнула головою. - Якщо всі ці дев'ять світів, - продовжувала вона, - порівняти з людиною, з її сутністю...

-А за що тоді відповідає цей Асгард?

-Ось я ж і хотіла сказати, а ви мене перебили. Отже, Асгард, найбільш сокровенна частина людини. Править там верховний бог - Одін. До речі, він теж має безліч облич. Одне з його прізвиськ – Фьолнір-який-змінюється.

-Цікаво, - промурчала я.

Мозаїка з осколків подій починала складатися в захоплюючий візерунок.

-Посередині між усіма світами стоїть Мідгард. Це обитель людей, наша повсякденна реальність. Тут мешкає тимчасове «я» людської особистості. Добро і зло в Мідгарді присутні в рівній мірі, тому що тут у кожного є право вибору. - Оксана розвела руками. - Тут панує час... Протилежністю Асгарда можна назвати Хель - обитель померлих. Перекладається це слово як «таємний притулок».

-А за яку частину сутності відповідає цей притулок?

-За інстинкти. А, взагалі-то, за тілесне «я». Вікінги вважали, що ті люди, кому не дано долею жити в Вальгаллі, в Асгарді, потрапляють в Хель.

-Дивно.

-Що саме?

-І та, і інша сторона підбирає померлих.

-Так, вірно, - Оксана кивнула. - Але що цікаво: уособленням царства мертвих була богиня, яку теж звали Хель. І вона зображувалася з одного боку, як труп, а з іншого - прекрасною жінкою.

-Щось я не зрозумів.

-Тобто... е-е... один аспект вказував на могилу, вхід в Хель, похмуру сиру печеру, а інший - в жіноче... черево.

-Все одне не зовсім зрозуміло.

-Народження і смерть пов'язувалося єдиним поняттям. Ніби між ними нема різниці.

-Дійсно, цікаво.

-А взагалі цю саму Хель породив один з богів - Локі. За ідеєю він вважається злим і підступним, але деякі фахівці вважають, що він є однією з масок Одіна, його тіньовою стороною. І той і інший, по суті, боги мертвих.

-А в якому з світів живе Локі?

-Його заточили в Хель.

Я аж ляснув себе по стегну. - Як все просто! Я ж казав, що Оксана це подарунок долі.

-Олімп і Тартар. Асгард і Хель. Рай і пекло. Все так просто.

-Що просто? - не зрозуміла мене Оксана.

-Ось і вся аналогія буття, - я встав зі стільця та тут же приказав: - Пішли зі мною!

Оксана перелякано піднялася і пішла слідом. Ми вийшли в коридор.

Вірніше, в Коридор...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.884553194046 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …