Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Гра в піжмурки. 7-9

© Пидюра Олександр, 26-10-2016
Фрагмент № 7
Смажили під виноградом.  Мене як завжди залишили в пасивних гравцях. Тому, прийняв стінопідпераючу позу й вдихав аромати дряхлої зими, а шлунковим соком вже наминав шашлик, котрий димівся букетом вишні та червоного вина. За розбиті губи відмазався доволі легко. Злив до купи метеорологію з рафінованим спиртом брехні. Навіть приплів нещасливу долю хлопця із села.  Тільки матір, постійно жаліла й нарікала на мою дитячу необережність. Від цього батько фиркав й закачував очі.
- Ще б йому носа підтерла.  – Батько кинув жменю слів,  поливаючи шашлик розбавленим вишневим соком.  
- А ти взагалі мовчи. Вже п’ятий десяток розміняв,  а так і не навчився за собою дивитись.  Де б ти був без мене?
- Як мінімум на тропічному пляжі з двома мулатками.  – Цілком серйозно відповів батько.  
- Ага,  в Поліському болоті із двома кабанами.
- Принаймні, не буду чути твоїх дурниць.
- Закінчуйте свій балаган.  – Микола не витерпів. – Бо вже у печінках сидить.
- Чого ти пір’я розпускаєш? Дай батькам подуріти. – Тато повеселішав.
У батьків дивне розуміння кохання й турботи. Замість пестливих слів у вжитку завжди кпини чи в’їдливі слівця. Так триває ще за часів Соломона. І скоріше Всесвіт зіщулиться до атома ніж вони перестануть грати у свій балаган. Та це лише для людей. Насправді, у їх серцях палає щире кохання і ніжність. Вона потаємна, надійно схована від злих язиків. Не варто її шукати в буденних образах чи перепалках.
Два тижні. Ось термін, який кохання перетворюється в міцну споруду подружжя. Нехай для совісті добавимо романтику й вчинки позбавлені розуму. Якраз згодиться для того, щоб у старості тримати внуків на руках і щебетати про зелену юність.
Перебуваючи в лучезарності блаженної посмішки одразу й не помітив, як кишеня завібрувала шаленим пульсом. Екран карбував ім’я Леськи. Руки миттю вкрились потом, а палець нависнув над кнопкою прийому дзвінка. Судорожно ковтав слину з кролячою думкою в голові: «Кінець коматозу, страждань або щастя…» Прийняв виклик й відійшов за ріг будинку, подалі від очей рідних. Микола провів  вовчим поглядом й тоді здалося зазневажав ще більше.  
- Слухаю. – Прокашлявся. Дерло в горлі.
- Біля тебе нікого нема? – Від Леськи привітання не заслужив.
- Так, сам. Можеш говорити вільно.
- Андрію, нічого не вийде. Вибач…

Повісила трубку, а відлуння гудків забило останні цвяхи у кришку гроба моєї психологічної тверезості.
Далі почерк стає незрозумілим й великий фрагмент не вдалося розшифрувати.

Фрагмент № 8
На Київ виїхав з початком березня. Хекаючи на вікно, я крізь патьоки вдивлявся у сірий натюрморт Богуслава, котрий став для мене чужим.
Чужі люди.
Чужі спогади.
Чуже життя.
Старим ослом, автобус випхався на дорогу, а позаду лишив автостанцію, де закінчилась моя зону комфорту із Леською та  автівкою батьків, що чекали мого від’їзду.
- Нічого, виживу. Тільки б не зірватись… - Прокручував собі у голові.
Викрутив голову на дев’яносто градусів і кинув батькам салют. Помахали у відповідь. Батько завів мотор. Та все стояли на місці, доки мій потасканий богаданчик не розчинився за поворотом, плигнувши з розгону у ліс.  Він ковтнув мене не подавившись. Притиснув зів’яле тіло до сидіння. Запхав у мозок навушники, щоб під меланхолію Ben Woods – Disappear кинути мене у прірву калейдоскопу снів.
…Ти мій срібний пісок, що складає гімн на честь дітей Озіріса. Чари твоїх видінь збурюють затхлу воду загубленого колодязя, десь на півночі мертвої моралі, коли я черпав власну тінь в дурмані гніву. Ти моє солодке вино…
…Молюся піщаним людям. Ходжу між ними. Благаю торкнутися до їхніх тіл. Вони тікають за першим кликом вітру. Я й сам перетворююсь на піщану людину, розсипаюсь на міріади незалежних думок…
… Поза часом і простором ти відчуваєш його присутність. Тільки пильнуй. Не згай можливості  побачити історію падіння цивілізації від руки безсмертного воїна. Моргнеш, і ти, провалишся до рота хижого вулкана….
Київ зустрів мене прокуреним голосом водія автобуса.
- Гей, пацан! – Далекий крик виковирював мене із сна. – Тобі що тут, лежбище? Давай вилазь, чи тобі допомогти?
Заледве роздерши очі,  я втупився на водія,  котрий від душевної напруги набрався кольору гнилого помідора.  Дядько коренастий.  Ніс засіяний дрібними бородавками.  
- Уже виходжу,  тільки не кричіть. - Взявся за сумку.  
- Диви, який борзий. – Настовбурчився дядько.
Не звертав на нього уваги.  Вже Вдихав загазоване повітря Видубичів. Курив цигарку й втикав на те,  як потаскана жінка влаштувала істерику своєму чоловіку ( можливо лише поїбун). Сперлася на будку із шаурмою.  Продавця це все бісило, бо   втрачав потенційних покупців.  Хоча, водички для рокової мадам не пошкодував. Добряче линув моршинської у пику.  
Докурив й в останнє глянув на вуличний театр.  Презирство минуло інкубаційний період й переросло у жаль.  Хз,  чому так захотілось моїм біохімічним процесом.
Як завжди в підземці зустрів безсмертну бабцю із газетами.  Тикала навсібіч "Сегодня", чмакала драглистими губами й промовляла мантру-рекламу.  
Не встиг зреагувати,  як в руках опинилась газетка. Я дивився на неї як баран на гречку.
- О, дякую.  Буде чим підтертись.
- Куда катеться мир.  Сталина на вас нету.  -  Сипала на мене комуністичні іскри.  Я вже подумав,  що узрію привида Леніна чи взагалі його воскресіння від такої кревної любові. Чудо не відбулося.
- Слава Сатані та Бандері. - Пирснув від сміху.  
- Савсем здурел.  Багахульник. - Дивились на мене з під лоба.  
Знущатись над бабою сподобалось.  Заслужено отримав мінус до карми.
Потяг метро трусився у пропасниці, ніби старий алкаш,  котрий вперше побачив у дії ядерну бомбу,  коли та шматувала Хіросіму на фаршировані пончики.   Практично так само,  як я  роздягав в уяві гарненьку брюнетку.  Точніше,  спину та солодку дупцю.  
- Ну Гюльчатай,  покажи своє личко. - Фантазія набирала обертів.  Червоний перець спалахував на синапсах, десь на задвірках мозку.  
- От фак,  а де ж личко янгола?  -  в лобній частині вівся монолог,  коли я нахабно розглядав бобреподібного гуманоїда жіночої статті.
Її зубари притягувати до себе, немов зляканого кролика тасманійський диявол.  Так і хотілось торкнутись до них язиком.  Якщо пощастить, навіть не відкусить.  Тільки пустить декілька лейкоцитів до гемоглобіного коктейлю, а мінет перетвориться із оральних пестощі на катування XIII століття.  
Тому,  прибивши цвяхом бульварщину до гіпоталамуса, почав читати газету.  Вистачило першої сторінки.  Всю титулку займало оголошення.  
«Увага, розшукується горила по кличці «Влад». 01.03.201... року тварина зникла з вольєру.  Особливі прикмети: надірване праве вухо.  Тварина агресивна, тому не намагайтеся власноруч зловити примата. Повідомте будь ласка працівників зоопарку за вказаними нижче номером.  
555-55-55.
З повагою,  директор зоопарку Ф. О.  Щасливий.  
P. S.  Надається винагорода в розмірі 20 тис. грн. »
- Навіщо вказувати особливі прикмети?  Чи у нас постійно горили бігають вулицями?
Я обернувся на голос. Поруч сидів чоловік в шкірянці.  На вид сорок років від роду.  
- Відкрийте очі.  Зараз у вагоні не менше двадцяти горил. А ще бобрів, гієн та всякої гидоти із «книги джунглів».  – І де в мене тоді взялось скільки отрути.
Чоловік скосився на мене.  Обдивився з ніг до голови, ніби щойно побачив лайно.  
- А хто ж ти тоді?  - Очі мутні.
- Павук.  
(  Закінчення фрагменту відсутнє)

Фрагмент 9
Гуртожитки виглядали поза мертвими каштанами біленькими зубами слона.  Я ж жив у дірці від кар’єсу. Двері як завжди без бою не здавались, коли я впихав довжелезного ключа в зубату вагіну замка.
Кімната.
Цвіль.
Напівморок.
Бухий сусід знову звив собі гніздо.
Речі не розкладав.  Кинув на ліжко і вийшов на вулицю.  Накрапав дощ, ніби намагався дообідати залишками брудного снігу.  Мій же розумовий GPS проклав дорогу до кав’ярні «Кофеерия» на Подолі.  Фрост якраз мав вийти на зміну.  
Познайомився з ним на першому курсі,  коли вперше приплентався на хореографію.  Тоді, він здався мені найадекватнішим.  
Помилився. Свинотою буває, ще тою.  Та в нього не забереш одного.  Він справжній. Він друг.  
Чому Фрост?  Гадки не маю.  Волосся як смола та й сам смуглявий.  Лише очі палять холодом.
Маленькі фростинята.
Справжнього імені не знаю. Вичавлював з нього правду як міг,  а він лише посміхайся з моїх потуг. Тоді мовчки простягав печиво чи яблука.  Із собою паспорта не носить.  Гадаю,  він закопав його у банці десь на болоті, або відправив у космос з Аполо 13. Не здивуюсь,  якщо й там стоїть печатка «Фростенко Фрост Фростович».
- Привіт. Як працюється? – Відсалютував Фросту із порога кав’ярні. Дзенькнули двері.
- Привіт. – Простягнув руку через шинквасом. – По маленьку.
- Ну от і добре.  – гепнувся за столик.  Кулупав самовідано задирку на пальці.
- Каву будеш?  - Стояв до мене спиною.  Витирав чашки.  
- Так.  
- Ти таке ще не пробував.  – Посмішка дурника. – тим паче, не дорого.  Як завжди розхристаний. Підтягнутий.  Стрункий.  
- Ок.  Варгань свій чудо-напій.  
Через хвилин п’ять, напій від якого я мав кінчити й отримати неземне блаженство стояв передімною.  

- Смачного.  – Фрост вже стояв біля шинкваса. Варив наступні порції латекапучіноеспрессо.
Дівки липли до нього,  як мухи до гнилого м’яса.  З ними він не говорив – шептав замовленнями.  Не дарма ж навчався на фольклориста.  
Не скажу, що я не гарний.  Навпаки.  Та Фрост,  ще кращий. Статурою. Зростом.  
А напій ( за який я заплатив вісімдесят гривень. Фрост Чесне брехло.)  справді виявився смачним.  До ейфорії не довів,  а от альвеоли приємно подражнив.  
Кав’ярня наводила транс,  а музика підсилювала ефект.  Стіни зникали, перетворюючись на  орігамі  і  згорали у величезних чашках,  звідки долинало бурмотіння кавової машинки. Летів дедалі униз.  До зелених дверей,  щоб дивитись на шпарину свого минулого,  де в попелу Помпей заклякли у вічному щасті Леська та я. Однак вічності я не просив для нас. Лише шматочок божого благословіння для ненароджених дітей.  
- З тобою все гаразд?  - Ніби ломом по голові.  Фрост стояв біля сусіднього столика й прибирав посуд.  
- Так.  – Закліпав ніби фея.
- Ти втупився у стіну й бурмотів собі щось під ніс.  – Скинув посуд до мишки.  – Я знаю,  що готую класно каву,  але такого ефекту навіть не сподівався.
Поставив мені на стіл тарілку з нарізаним яблуком.
- Дякую.  – Сказав не те, що мав.  Не встиг вистрелити повним реченням.
В кишені завібрував телефон.  Висвітлився номер Банана ( Макс мій Одногрупник. Також входив у топ п’ятірку адекватних).  Відкрив смску
« Здоров! Потрібна твоя допомога. Терміново! Я на Андріївському узвозі,  поруч із сходами на Замкову гору.  Чекаю».
Фрост підняв брову.  Чекав на пояснення. Либонь,  моя пика пашіла лимонним соком.  
- Я маю йти.  – піднявся.  Жував скибку яблука.  
- Щось трапилось?  
- Не знаю,  але треба перевірити.  
( Фрагмент обривається на цьому місці.  Під час копіювання тексту, настінна штукатурка обвалилась. Текст втрачено незворотньо)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 03-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33603310585022 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …