Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45485
Рецензій: 89029

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

ANALOGIA ENTIS (глава 7)

© Меньшов Олександр, 24-10-2016
7

Сторінки книги були невинні та порожні. Я взяв ту книгу, з якої професор мені зачитував уривок про рибу. І там порожньо… Ситуація явно повторювалася, як з Мармеладом, коли він показував мені томик «Аліси».

Чому всі вони бачать, а я ні? - Питаю себе і відчуваю якусь абсурдність ситуації. Хранитель Бібліотеки не хотів мені читати, побоюючись, що я сприйму його роздуми за чисту монету. Але парадокс в тому, що я сам не можу нічого прочитати в цих книгах.

А може треба правильно поставити запитання?

-Звідки взявся Будинок? Що він таке?

Я знову відкрив томик і побачив чіткий напис: «Спочатку існував лише вічний, безмежний, темний Хаос».

Цікаво-цікаво, і що далі? Початок нагадувало першу главу дешевого фентезійного роману. Такі штампують у нас в країні в неміряних кількостях.

«Все виникло з хаосу, в ньому було джерело життя, - прочитав я новий рядок. - З Хаосу виникла Земля, що дає життя всьому, що живе і росте на ній.

Далеко-далеко під нею в незмірній глибині народилася похмура Безодня, повна вічного жаху і темряви.

Земля породила блакитне Небо, яке гордо розкинулося над нею. І сотворили вони удвох Океан, що обтікає всю землю...»

Я відклав книжку в сторону. Здається це не ті відповіді.

Професор чи то здогадався, про що я думаю, чи то почув: він владним жестом показав на книгу і я знову взяв її в руки.

«Спочатку, - писалося на новій сторінці, - весь світовий простір був заповнений водами великого океану. Він не мав ні початку, ні кінця. Він існував завжди, і багато тисяч років не було нічого, крім нього...»

Професор стояв на балконі і, дивлячись у далечінь, курив люльку. Видно відчувши мій погляд, він обернувся.

-Щось не так? - гукнув мені.

Я попрямував до нього.

-Відчуття таке, ніби читаєш міфи Стародавньої Греції або якогось там Шумеру, - поділився я своїми думками. - Але там, ні слова про Дім  і... і… і… хмм… Безодня, хаос, океан та інша каламуть.

Професор розсміявся каркаючим сміхом. Він запросив присісти на плетені крісла зліва.

-Як питаєш, так тобі і відповідають, - кинув хранитель.

Прочитане, як мені здається, явно суперечило тому, що говорив лікар. Усвідомлене-неусвідомлене – тут, в Домі, це здавалося дурістю.

-Ну і як «міфи Стародавньої Греції» можуть пояснити мені... феномен Дому? - не вгамовувався я.

Хранитель Бібліотеки з його «блискавичною швидкістю» мислення, як у шахіста, починав мене дратувати.

-Міфи? Це, дивлячись, кому що привидиться, - відповів він, витрушуючи попіл на підлогу. Люльку неквапливо прибрав до кишені. - Або ти ставиш не ті питання, або не в змозі зрозуміти відповіді.

Борода професора заворушилася під поривами вітру. Його воронячі очі втупилися в казковий захід сонця. Мабуть, бесіду він вважав закінченою.

Я підійшов до поручнів, підставляючи своє обличчя свіжому потоку повітря. Балкон, заплетений диким виноградом, виступав над прямовисною скелею. Долина внизу була прорізана кривою петлею річки, що живилася від далекого водоспаду. Сонячні промені веселкою розбігалися в водному пилу, іскрилися і переливалися.

Зелень луки рясніла плямами квітів: темно-бордовими, яскраво-жовтими, фіолетовими. Вони складалися в дивний орнамент, що ніби магнітом притягав погляд. Далеко-далеко на заході виднівся золотистий ліс.

-Вечоріє. Давай повернемося всередину, - запропонував професор і попрямував до Бібліотеки.

Я постояв ще хвилину-другу і пішов слідом. У кімнаті запалилися лампи. Бібліотекаря ніде не було. Я походив вздовж стелажів, заглянув в пару книг, але, не знайшовши як завжди там жодного рядка літер, пішов до Дверей.

У коридорі було тихо. Море за Вікном мирно хлюпалося об стіни. Тут, на цій стороні будинку, тільки-тільки розгоралася ранкова зоря. Я вже звик до подібних часових парадоксів і вже не дивувався.

Хотілося повернутися додому. Я відчував себе спустошеним. Всі навколо говорили, що відповіді у мене перед носом, але конкретно ніхто нічого не пояснив.

Я довго йшов по коридору. Може годину, може дві. Ходьба позитивно впливала на мозок: він відкинув зайві думки і зосереджено відновлював хронологію подій, загублені фрази.

Мозаїка не складалася. Зате визначилися деякі відправні точки для роздумів.

По-перше, Дім існує тільки, як якийсь сутінковий або автентичний стан мого розуму. Його мешканці – це або частини спогадів моїх дитячих років, або несвідомі частки розуму... Тут я себе зловив на думці, що приймаю на віру точку зору лікаря. (А чи був лікар? Може і він народжений моїм хворим мозком?)

Отже Дім – це ніби «яйце», за шкарлупою якого лежить такий собі… океан первинного «хаосу»…

По-друге, на мене робили замах і не де-небудь, а саме в Домі. Тоді, на Веранді, куля просвистіла прямо над моєю головою. Ось не впади я тоді на підлогу... А що би було? Пробудження, як те буває уві сні, коли, наприклад, падаєш у прірву і від цього прокидаєшся? Чи, може, станеться «народження» нового Я? Нової особи?  

Або то  призведе до втрати свідомості? Чи коми в реальному світі? Може станеться інсульт, крововилив у мозок?

Що означав цей постріл? Хто стоїть за ним?

Коридор розділився: наліво - вниз в темряву підвалів, направо - вгору до...

Раптом найближче Вікно з тріском розчинилося. Я вилаявся з переляку і тут знову відчув якийсь дискомфорт.

Внизу в темряві хтось був. Він зачаївся і уважно спостерігав за мною. Я начебто навіть чув його стримане дихання, ледь вловимий шурхіт кроків на сходах.

Я вдивлявся в темряву, але нічого крім неї не бачив. Однак там хтось був.

«Далеко-далеко в незмірній глибині народилася похмура Безодня, повна вічного жаху і темряви», - згадалося мені.

Ніс вловив ледь відчутний сморід дихання, яке буває... буває... (Я точно знав, що вже щось подібне колись відчував. Але зараз це знання вискочило з мозку, як той заєць із пастки.)

І раптом з темряви цей хтось кинувся до мене. Він виділявся із загальної чорноти ще більшою чорнотою.

Кинувшись назад по Коридору, я чітко розумів, що втекти не встигну. Останньою думкою було рішення кинутися в одну з Кімнат. І я вискочив за Двері, прямо  в сирий ліс.
Будинок явно хотів позбутися мене. Може, Він розумний? Або вся ця гра задумана ще кимось?

Навколо було темно, хоч око стрельни. Вдалині миготіли фари проїжджаючих машин і, мабуть, це все, що хоч якось нагадувало про світло.

Я вже кілька хвилин продирався крізь зарості, постійно чіпляючись, то за корч, то ще за щось, не забуваючи при цьому здавлено лаятися та поминати чорта. Ззаду долинав тріск гілок.

Я застиг, перетворившись в тінь. Кілька секунд стояла гробова тиша, яку порушувало лише биття крові в скронях. А потім десь зліва знову почулися м'які обережні кроки, легкий тріск сухих гілочок.

У ніс вдарив смердючий запах дихання. Такий запах буває у хижої тварини... Так! У хижака! І він йшов за мною слідом. Йшов впевнено, не відстаючи ні на крок.
Кинутися бігти? - Тоді він відразу помітить мене і в один момент наздожене. Якщо зачаїтися, то рано чи пізно, той вийде на мене і буде той же жалюгідний результат.
Я прикинув: до дороги метрів сто по прямій. Скільки секунд мені знадобитися, щоб її досягти? П’ятнадцять-двадцять?.. Чи встигну?

Ноги забилися в дрібному дрижанні. Шерех пролунав уже ближче. І я побіг.

Гілки кілька разів вдарили в обличчю. Ліве око запливло… Нога провалилася в яму. Я впав, бухаючись чолом по каменюкам. Навколо скроні промчали «комети», і слідом за ними десь в голові вибухнули кілька вулканів, піджарюючих мозок. Як підхопився, навіть не второпав.

Вискочивши на дорогу, я спробував зупинити першу ліпшу автівку. Вона різко загальмувала в метрі від мене, і я, не чекаючи запрошення, влетів в салон.

-Що трапилося? - за кермом сиділа молода жінка. Очі її перелякано витріщалися на мене.

-Жми! Давай, давай!

І вона чкурнула з місця.

З-за дерев на дорогу вибігло щось чорне. Все що я встиг побачити - величезну волохату голову з вишкіреними іклами.

-Що... що... що це... було?.. - слова дівчині від надлишку адреналіну давалися важко.

-Дідько його знає! - зло кинув я. – Давай, піддай газу!

Кілька хвилин ми їхали мовчки. Я ніяк не міг віддихатися. Живіт боягузливо стиснувся, немов очікуючи удару під дих. Зуби клямцали в такт зацькованому гупанню серця по ребрах.

Я подивився на свою фізіономію в дзеркало заднього виду.

О Боже! Дві лілово-червоні смуги перетинали обличчя від вилиці до носа. Ліва брова запливла, закриваючи собою око.

-Куди вас... це... підкинути?.. Привести?.. До лікарні? - голос дівчини все ще тремтів.

-До міста далеко?

-За два-три кілометри почнеться Антонівка.

Антонівка? - Але вголос я нічого не сказав. - Як це мене сюди занесло?

-На колі біля колишнього кінотеатру «Салют»... висадіть мене... будь ласка, - промовив я, переводячи дух.

-А-а-а хто це був? - дівчина кивнула назад.

Якщо б я сам знав!

-Я не знаю, - чесно сказав у відповідь.

-Напевно, собака… дика.., - вирішила моя співрозмовниця. - Я чула, що в окрузі повно диких собак. Господарі на вулицю виганяють, ось вони і дичавіють.

-Я прошу вибачення, як вас звати? - запитав я.

-Е-е... а... Ксенія... Оксана…

-Дякую, Оксано. Ще якась мить...

Далі ми їхати мовчки. Вже минувши міст, Оксана увімкнула радіоприймач.

Мене почала бити лихоманка. Тремтіння передалось навіть зубам, які відбивали таку барабанну дріб, що їй позаздрив би навіть Рінго Старр. Руки і ноги стали якимись ватяними. За мить я провалився в темряву, запізно зрозумівши, що Оксана побачила мої галюцинації, чого, власне не могло бути...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1001479625702 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …