Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43531
Рецензій: 84819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Випускниця

© Той, що греблі рве, 21-10-2016
Вона щодня приходить до моєї тітки. Чудернацьки вбрана, у білих чобітках і яскраво червоній шапці, обмотана шаликом зі стряпами, вона минає споруду туберкульозного диспансеру, киває головою до будки з охоронцем, кидає недопалок у бік гаражного кооперативу й невпевнено, через силу йде до нас. На порозі крамнички вона дістає з сумки носовичка і старанно обтирає взуття, хоч надворі ще зовсім сухо. Прокашлявшись, вона каже:

– Добрий день, Наталя Сергіївна!

Вітається, як у школі. Моя тітка колись учила її географії – так давно, що вже й забула коли. Моя тітка вже тисячу років на пенсії – троє синів, онуча, ще собаку завели, і всі – у трикімнатній хрущовці. Тітка вже забула і школу, і ту свою географію, тепер мало чим цікавиться, окрім цін на опалення та брудних пелюшок. Щоб не сидіти вдома на голові в дітей, гуляє з тією собакою. Та ще влаштувалася продавщицею – хоч і на пів дня, а все одно якийсь підробіток, зима йде, ціни ростуть.

Тітка колотить нечастим покупцям чай та каву три в одному, проводжає кожного очима – а раптом ще раз прийде. А ця от приходить щодня вже більше місяця. Вони вдвох виходять надвір, сідають на лавочку під кленами й гомонять, а я теж слухаю з віконця крамнички.

– Наталя Сергіївна, а помните ж, як ви захворіли й не прийшли в школу, а був ваш день народження, а ми ж вам торт принесли з універсаму? Помните ж? Великий... То я придумала...

Тітка киває.

– Я п'ятнадцять год робила парікмахером на вокзалі. Вісім год у совєцкім союзі ще, а тоді сім при незалежності. Уже посліднє врем'я до нас не дуже-то ходив хто. Усі по салонах. То ми чай пили. Цілий день п'ємо чай... Аж надоїсть було. А тоді завєдующа взяла ще одну дівчинку, молоду ще ж. Я робила-робила, та й жалко чогось мені стало тії дівчинки. Думаю – це ж я її місце займаю, хай вона робить. І пішла відтіля.

Тітка на якусь коротку мить підводить очі з крихітною часткою подиву в глибині, дивиться поверх червоної шапочки, на яку саме впав кленовий листок, і знову повертається до свого напівсну й гарбузового насіння. Тітка не розуміє, нащо вона сюди ходить. Я теж не розумію.

Катя врешті-решт утомлюється говорити, купує в нас пляшку пива й іде провідувати свою бабусю. Та бабуся похована зовсім поряд із батьками, але могили батьків Катя обходить, а сідає тільки коло бабусиної. Відкорковує зубами пляшку, обхоплює коліна руками, похитується, підносить пляшку до губ, п'є, завмирає, повертається обличчям до портрета, щось йому каже чи то запитує, а часом киває головою – так, наче могила відповіла їй. Повертається Катя з цвинтаря просвітлена і п'яна – вона вже не шукає розмов ні з тіткою, ні зі мною, штурхає ногами листя, збиває піщугу, навіть наважується скинути шапку й підставити кволому осінньому сонцю свою голову, на якій дуже чогось мало волосся.

Якогось дня Катя спитала в мене, чи вмію я робити уколи. Я сказав, що робив тільки кролям і собакам. Тітка насторожилася. Катя кивнула в бік диспансеру:

– Там маніпуляційна чогось закрита, а мені ж осталося вже мало уколів. То, може, ти мене вколеш?

І глянула просто на мене, як дивляться застуджені діти, коли просять купити їм морозива.

Тітка відсахнулася назад, немов од видимої загрози. Я стояв мовчки ні в тих, ні в сих і дивився, – то як ампули перекочуються в її змокрілій долоні, то як шапка червона горить на ній і зсувається на тонесеньке, аж паперове, вухо. Чобітки білі, наче вона й землі не торкається, а дощі ж давно вже почалися.

– У неї туберкульоз... Господи... Чо вона ходить до нас? – сказала тітка пригнічено, коли Катя зі своїми ампулами вже пішла геть.

Наступного дня Катя вийняла з торби щось дбайливо загорнуте в кухонний рушник. Коли вона його розмотала, ми побачили, що то літрова банка з борщем – ріденьким, але червоним. Вона поставила банку на стіл:

– Поїсте... Гаряченький ще, тіки шо доварила та й принесла.

Тітка знову відсахнулася – і цього разу дуже помітно, мало не впала з табурета. Мені стало ніяково, я вийшов курити.

– Кому я його, Наталя Сергіївна? Та який син? Він і додому не приходить. Продає ж запчасті на авторинку. Машина в нього вже є. І дєвочка ж є. Вони до мене не ходять, а живуть у неї. Вони бояться, Наталя Сергіївна. А я так вам дякую, так дякую, я ваші уроки любила найбільше, готувалась... А уколів мені вже осталося небагато. Я зробила вже даже більше, чим треба. Мені вже ж і погано од них.

Наступного дня тітка купила в аптеці рідину для дезінфекції, а Катя принесла налисники. А потім вінегрет. А тоді ще коржики з компотом. Біля диспансеру багато собак – їм подобається Катина їжа.

Тітка вже майже не приховує роздратування:

– Ти думаєш, вона вчилася? Там мати була така, шо школа й одежу купувала дівчині, і годували безплатно. Вона на мої уроки й не ходила. Вона взагалі майже не ходила в школу, бо її дражнили.

– Так а чого вона вам їсти щодня носить, як рідній матері?

– Мені? – тітчині очі чи не вперше за весь час оживають, – Ти геть дурний парубок. То вона тобі носить. Год на п'ятнадцять старша, а бач – носить. Вона й замужом то не була. Син у неї нагуляний. Я вчора завучці нашій бившій дзвонила, то розпитала. Вони недалеко живуть.

Не знаю чого, але я почервонів.

Востаннє ми з тіткою бачили Катю вісімнадцятого жовтня. Вона йшла ще важче – у своїй космічній шапочці, зі своїми висмиканими пасмами й здоровенними чоботами.

– Ви вчора казали, що шторки хочете повісити, Наталя Сергіївна. Я вам принесла ось.

Вона дістала з сумки дві легесенькі білі фіранки, крихітні, запрані, але білі, хрусткі від свіжості.

– Каааатя, та нам двері завішувать, а не вікно! Ти задовбала вже носить сюди всякий непотріб! Припини негайно! Заспокойся! – раптово взяла вчительську інтонацію тітка й перейшла на "щиру українську".

Катя ступила кілька кроків назад і дивилася на нас – на тлі червоних кленових дерев, сторожової будки і голодних диспансерських собак вона була вже зовсім худа й благенька. І пальто, і чоботи, і навіть шапка здавалися на три розміри більшими. А сльози – такими здоровими, як брили, за якими не видно було світу.

За мить вона відвернулася і рвучко пішла геть, викидаючи вбік праву руку.

А вночі мені снилося, як я сиджу над мискою з ріденьким борщем. Я набираю борщу повну ложку, він мені чогось пахне осінню з гниличками, димом і цвинтарем. Підношу ложку до рота, а потім розумію, що в мене ангіна, температура, я не можу нічого ковтнути. Червоненька юшка ляпає на стіл, залишаючи здорову пляму. Я хапаюся, хочу крикнути, що мені жарко, що мені треба збити температуру, чи не зробить мені хто укол, що я вже вмираю... Але в хаті порожньо. Так порожньо й глухо, як у труні. Тільки з відчиненого вікна тягне холодом, тільки на стільці лежать дві зловісні скляні ампули.

2016

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Таня, 24-10-2016

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 22-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 22-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 21-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 21-10-2016

реальне життя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 21-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.2977499961853 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …