В радянські часи дуже популярним було кіно про війну та розвідників. В цих фільмах експлуатувалася тема пунктуальності німців. Розвідники або підпільники, коли затівали операцію, використовували те, що ворог завжди пересувався одним і тим же маршрутом і в один і той же час. Я далеко не німець, але вже чимало років ходжу на роботу однією і тією дорогою, в один і той же час. З деякого моменту кожного робочого дня став помічати, що майже в одному й тому ж місці мені назустріч поспішає молодюсіньке дівча. Не те щоб красуня, але весь її вид випромінював таку радість життя та щастя молодості, що я мимоволі посміхався. Дівча посміхалось мені у відповідь і від цієї усмішки на душі ставало по весняному сонячно, незалежно від того, яка пора року чи погода була надворі. Минали роки і я спостерігав як дівча з трохи незграбної перетворювалося на гарну дівчину. Мене радувала ця метаморфоза, і чим більше вона розквітала, тим більше весняного сонця було в моїй душі від її посмішки. Та невдовзі дівчина кудись зникла і більше не поспішала мені назустріч вранці перед роботою.
…Того ранку йшов на роботу значно пізніше, ніж зазвичай. Рухаюсь, як то кажуть, на автопілоті, адже ноги пам’ятають кожну плиточку на пішохідній доріжці поміж будинками. Глибоко занурився в свої думки, і не звертаю уваги на те, що відбувається навкруги. Раптом впираюся в щось велике, тверде, тепле. Виринаю з думок і бачу перед собою величезний чорний позашляховик. З-за керма вискакує жінка і починає лаятись прокуреним голосом. А в мене в голові рояться нікому не потрібні думки: «Капот теплий, значить працює мотор. А раз працює мотор, значить машина не просто стояла на пішохідній доріжці, а рухалась мені на зустріч». І тільки фраза: « Старий козел» повертає мене до дійсності. Розумію, що лайка призначена саме мені, придивляюсь уважніше і впізнаю її. Зараз вона далеко вже не дівчина, а добре доглянута молодиця в багатому, не без смаку вбранні. Я впізнаю її навіть в такому вигляді. Розумію, що лається вона з переляку. У жінок є така звичка, чим більше вони проштрафились, тим запекліше лають того, хто на їх думку призвів до цього. Чи то від згадки про дружину та заміжніх дочок, чи то від того, що згадав наші вранішні зустрічі, мимоволі посміхаюсь. Вона вочевидь теж впізнала мене, замовкла на півслові, і швидко зникла в нетрях свого монстра. Обходжу авто по газону, намагаюсь розгледіти що там всередині, але за тонованим склом нічого не видно. Кинув поглядом навкруги. На смарагдовому газоні жовтіють яскраві плями кульбаб. Бруньки на деревах ось-ось вибухнуть зеленим листям. В небі яскраве весняне сонечко, а на душі – глибока осінь. Ось така метаморфоза…
