Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Гра в піжмурки. Фрагмент 2-3

© Пидюра Олександр, 19-10-2016
Фрагмент № 2
Індивідуальна геєна не розпочалось. Або ступив лише на стежку першого кола Дантового пекла. Роздер очі десь о півдні. Алкоголь вивітрився із сечею, приблизно тоді, коли я ходив за вітром на сніг під вікном. Тільки дивно, як я зміг випорожнитись з другого поверху крізь москітну сітку. Це таємниця номер два після Бермудського трикутника. Але полишимо ліричні відступи й перейдемо до головного. Ну практично головного. Як казав мій товариш кухар: «Що за обід без салату і гарніру?!»  Про компот я взагалі мовчу.
Точка відліку мого самообману я поставив першого лютого. Якраз, за  два тижні до нашої з нею річниці. За два тижні від  початку кінця. Цілими днями валявся на ліжку. Брьохався у хвилях покривал й посипав голову золою й думав про те, який я нещасний й ображений на світ. Виливав Маші свої віртуальні соплі у ВК й розпинався про те, як добре мені:
- Ніби Еверест скинув із плеч. Тепер дихаю на повні груди й думаю як впорядкувати життя.
- Ты умничка.  Я рада что у тебе все ок.  А про неё не думай, она того не стоит. Посмотри вокруг, сколько красивых девушек ходить.
- Мені зараз ці дівахи, ніби гнилий лимон. Я перейшов в режим целібату.
- Ты просто осел! Ты же живёшь у ЦПХ! Возьми себе любую й закрути с нею роман. Вмиг забудешь свою Алесю.
- Вона не моя… Нічийна. Хоча, можливо вже й надибала собі іншу частину едемового яблука.
- Ой, кончай со своей философией. Тошнит от этого. Ты лучше скажи, когда в Киев собираешься? Хочу с тобою поговорить й поставить твои мозги на место.  
- В Кінці лютого. Можливо, на початку березня. Я ще не відпочив від міста й згадок.  
- Очень хорошо тебя понимаю. Ты только не кисни там, у селе.
- Й не збирався. Я хотів в тебе щось запитати… Як гадаєш, чи мутити пізніше із Юлею? Вона ж гадає, що я відморозився від неї… Мабуть образилась… Ну це звісно, якщо я не був їй байдужим.
- Я не хочу вмешиваться у не своего рода дела. Она вроде классная девушка, но ты поступил правда, как козел. И это касается не только Юли, но и Леси.
- Все, не хочу більше про це говорити. Нехай минуле залишиться позаду. Та все ж Юлю візьму собі в запасний варіант. Але ця діваха довго без хлопця не буває.  Постійно із тічкою бігає.    
- Ну это уже не тебе судить.
- Та так, знаю.
- …
- Гаразд, напишу тобі коли буду в Києві. Бувай.

- До встречи.
Ось так минали мої канікули…
Їв.
Срав.
Говорив із Машкою. Вона для мене волонтерський психотерапевт. І до речі -  досить непоганий. Навіть, якби купила диплом в переході, все рівно слухав би її мізковправні (інколи й костоправа) теревені.
Завів розмову про канікули, а забув сказати звідки вони у мене. Навчаюсь же  у Шевченка на фольклориста і  філолога. Чесно – ненавиджу вивчати мови. Інша справа копирсатись в загиженій білизні минулого нашого народу й діставати звідти необтесані діаманти.  Хоча знав, що іноземна знадобиться у житті й не раз. Пізніше, усвідомив це на своїй шкуренції. Та до цього ще далеко. Зараз не проте..
Проводячи будні в абсолютному мінусі нудьги, в голові народилась думка: «Потрібно зламати Леськину пошту». Скаженіючи від повільного Інтернету на смартофоні, я нарешті зайшов на мета.юа. Далі все пішло як по маслу. Вгадав пропускну відповідь. Виявилось банальним – ім’я її матері.  З першим кліком на лист від того дебіла до неї, в мене розпочалося друге коло  Тартара, яке мало усі шанси стати дев’ятим, а згодом й десятим й так у безкінечність.  Хвилі люті щипали за пальці ніг й з кожним прочитаним листом піднімались по хребту у голову. Моє дихання ставало уривчастим, а хрипів неначе морж під час шлюбних ігор. Через мить дзвонив Лесьці.
- Андрію, чого ти дзвониш?
- Це правда, що ти з ним? – В груди хтось бахкав молотом.
- Ти взагалі про що? – Відчув тоді непідробне здивування. Хоча, коли захоче, вона гарно брехала.
- Я про того дегенерата. – Зробив паузу, щоб хоч на дещицю заспокоїтись. – Зайшов на твою пошту й зараз читаю від нього повідомлення.
- Що? – А потім шквал обурення. – Ти взагалі вже розум втратив?
- Запитаю ще раз! – стріха вже горіла. – Ти зустрічаєшся із ним?
- Це не твоє діло чи я з ним чи ні. І взагалі, не наярюй мені більше, бо зміню номер, або поставлю тебе на переадресацію.
Вона обірвала розмову. Мене трусило у білій гарячці. Кричав як дівка в подушку і уявляй як намотую кишки того імбіцила на вила.  





Фрагмент № 3
Наступного дня, я розпочав шлях до повного свого приниження й втрати останніх краплин гордості. Тоді, мені було зовсім начхати. В голові лише крутились шестерні зламаного годинника й слова, які тоді мені здавались магічними або ж молитвою: « Я поверну Леську. Шанс є…»  
На горизонті блимала надія, адже скоро мало бути чотирнадцятого лютого й наша річниця. Це так мило, що аж блювати тягне. Всю цю виселку зламала звістка, котру і так знав – вона з іншим. Але ще пісок собі в чай не підсипав і з чистим рожевим серцем робив їй трішки приємностей. Клепав презентацію у PowerPoint про найкращі миті в наших стосунках. Відчував себе аніматором, хоча із руками трішки із жопи.  Наївно вважав – пробачить чи шальки терезів схиляться у мою сторону. Самі ж знаєте як це – кохати… Їй сподобалось:
- Навіщо ти скинув її?  
- Хотів зробити тобі приємно, зеленоока.
- Не називай мене більше так. Не маєш права. Довів мене лише до сліз.
- Я не хотів цього, вибач.
- А що хотів? Переспати з тою курвою?
- Лесь…
- Забуть мене і не пиши більше. Ми дорослі люди, тому давай без цих істерик. Я буду жити своїм життям, а ти своїм.
Перша спроба впала в обідране пір’я купідона, а я знову дер горлянку збиваючи кулаки.
Жертви хворого кохання так легко не здаються, отже  знову  колупав план, немов черяка на дупі, як зустрітись із Леською. І тут фортуна нарешті приклала мене до своїх грудей, а я дитятком почав смоктати її молочко.  
Телефон знову лизав гудками щоку:
- Привіт.
- Андрію, що ти знову хочеш? – Роздратування в її голосі так і пашіло.
- Пам’ятаєш, я брав диски твого батька? Так от, хочу їх повернути.
- Залиш їх собі.
- Не хочу. Ти ж кажеш я маю жити без думки про тебе, а вони ще одна скалка в око.
- Гаразд. – Шкірою відчув, як вона закатує очі. – Заберу диски і все. Ніяких умовлянь чи ще чого. Ти зрозумів?
- Так. – А посмішка Гуїплена не стиралась з обличчя.
- Де ти хочеш зустрітись?
- Біля Гастронома на дванадцяту годину. Тобі буде зручно?
- Я питаю якого дня.

- В п’ятницю.
- Гаразд.
У вухо били гудки чимось схожі на марш імперії зоряних воєн. Фантазія тоді працювала скаженою білкою. Тільки питання ось в чому – марш перемоги чи ідеального апогею мого Апокаліпсису.  
Зроблю коротку римарочку. Диски справді хотів віддати. Поклав у зашморгану сумку подаровану нею. Навіть одягнув нею ж дарований пояс для вдачі. А раптом, фортуна мене полюбляє….
Мороз у п’ятницю нависав справді сталевий. Куди там кубикам Арні. Та мій носяка не скаржився, лише пихкав цигарковим димом й гарчав на мене зеленими шмарклями, коли я відморожував сраку на лавці й молився, щоб не заробити геморою.
Вона прийшла як завжди вчасно. Пунктуальність її рафінована сторона вдачі. Одягнулась якось по-домашньому. Та попри це рижі легінси й бірюзова парка підкреслювали пишні груди і стегна. Якби в далекому 2012 році вона була худорбою – навіть не кинув би косого погляду; про рівний навіть мовчу.
- Гарно виглядаєш, Зеленоока. – Чмок у щоку. Дивно… Розраховував на ляща чи можливо пафосний ляпас.
- І тобі привіт.
Алфавіт закінчився, тому закинув рятувальний круг у море. Без дозволу взяв її долоню й мовчки потягнув від Гастроному.
- Куди ти мене тягнеш? – Байдужість. Господи, як мені було тоді тяжко від цієї брили.
- До своєї останньої надії. Просто мовчи і йди за мною.
Слухалась. Покірна овечка тупцювала за мною під акомпанемент заячого хрускоту снігу під ногами. Чекпоінт окопався всього за сотні метрів, а здавалось, протоптали всю Україну. Байдуже. Тримати її за руки  - це все одно, що цілувати крила янгола. Приємно й богохульно. Лише, коли побачила верхівку церкви, Леська забилась, немов відьма під дощем священної води.
- Ти ведеш мене в церкву?
- Не віриш мені. То дай віру Богові.
Імпульс протесту в її тілі на мить дещо зменшився й з рота линула кирилиця.
- Я не маю хустки. – Вагома причина, коли в тебе у кармані всього 5 гривень, а базар давно пропиває гроші в генделику.
- Я дам тобі мій шарф. – Не питаючи знову дозволу, напинав їй на голову шарф, зв’язаний її ж руками. Ніби шматок скинутої шкіри клеїв за допомогою  ПВА до гадюки, але ж на скільки звабливої… Моєї Зеленоокої.
Ошпарила колючим поглядом й бризнула в очі матюки закодовані в азбуку Морзе її пухких губ.
- Ах ти ж …. – Обірвав кульмінацію.
- Знаю.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 20-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.5782458782196 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …