Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44352
Рецензій: 86656

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.5

© Михайло Нечитайло, 19-10-2016
- Ось, - Гриша налаштував апарат, запропонував Ванді Михайлівні глянути озброєним оком у висоти.
Глянула. Зорі, як зорі, тільки більше їх стало та ще блідих плям на небі добавилося.
- Вибачайте, Марс по той бік Сонця, Венера зайшла, Меркурій тим паче, Юпітер із Сатурном з’являться під ранок, а Місяць не з’явиться сьогодні взагалі. Тож дивлюся на зорі. О, можна знайти Уран.
Бігав довкола телескопа, крутив його й так, і сяк.
- Он, - тицяв у небо рукою, роз’яснював, де Уран.
Побачила Уран. Та ж цятка, що й зорі.
- Це, хлопче, не найцікавіше видовище в моєму житті, - мовила.
- Вибачайте, техніка не хтозна-яка, простенька техніка. Колись кращих не було, а зараз на кращі немає грошей. А ви, певно, не вмієте бачити неба, як не сподобалося, не вмієте бачити світу. Не того, що довкола села, а всього світу, в якому ми – порошинки; навіть не порошинки – молекули.
- А це, юначе, ще варто перевірити, хто більше осягнув світу. Бо бачити, це таке – баньки витріщати. Осягнути – ось труд. Давай вияснимо, хто більше осягнув світу, математик з телескопом, чи бібліотекар з книжкою.
- Традиційний ступор фізиків з ліриками, - відбрикнувся Григорій.
- Не зовсім. Я ж не віршики тобі зібралася читати про зіроньку ясную, хоч і це можу, я про світ мовити маю – як філософ, як думаюча людина врешті-решт, якій не байдуже, де вона живе й задля чого. Висловити хочу те, чого ніхто слухати не бажає, бо второпати не годен. Якщо ти второпаєш.
- Спробую, якщо балачка, звісно, путня.
- Ясно. Ти сумніваєшся в моїй здатності до широкої думки. А сам ти не вузьколобий? Ану скажи мені, що ти бачиш, коли витріщаєшся в цю трубу. Ну, зірки, вогники – це ясно. Що бачиш ти поверх вогників? Як мислиш оте маєво вогненне понад нами? Що це?
- Всесвіт.
- Ну, ясно, що не ложка борщу. Що воно таке – твій Всесвіт?
- Мій, чи отой, над нами? – перепитав.
- А різниця невелика, - мовила Ванда Михайлівна. – Як ти розумієш отой, над нами, такий формуєш у собі. Якщо ти Всесвіт мислиш не далі тополі в діда Якима біля хвіртки, то й твій світ бідний, як стежка до тої тополі. Якщо ти Всесвіт оцінюєш до останньої зірочки, що бачиш у телескоп, але не далі й не ширше, то й твій світ глибоченький, але з дном і кордонами по боках. А якщо ти Всесвіт мислиш весь, то й сам стаєш ним, зливаєшся до останньої частки, стаєш нескінченним, як він, і здатен вмістити його, безмежного, в собі.
- А як я мислю його не так, як він є насправді, що тоді вміщаю я в собі, якого сурогату пхаю в душу, ще й людей довкола годувати ним намагаюся?
- Не плутай, хлопче, сурогату з різнобарв’ям. Ти мислиш Всесвіт по-своєму, він твій і він є. А якщо отой, над нами, дещо не такий, то або ти до нього не доріс, або він тебе переріс. Та й зрештою, хто про те може знати? Бог? Але ж і він існує у Всесвіті, й він знає його, як математик-фізик, звісно, більше за нас, а як Бог-філософ, осмислює незнане думкою, як і ми.
- Але Бог, як не відходити від релігії, сотворив світ. Він не може не знати його.
- Він знає його. Але хтось сотворив і світ Бога. Поясни мені світ, хлопче. Стань богом свого світу, розкинь його до рівня Божого світу. Поясни мені світ, хлопче.
- Ну, я не Бог. Я – сільський учитель. Математик, фізик, але не Бог. Я бачу світ в атомах та законах, а не тирадах голослівних.
- Мілієш, Гришо. На очах мілієш. Ну, добре, линь до атомів, формулюй закон, ліпи світ з математики, як не в змозі з думки зліпити. Клади фундамент, тоді муситимеш звести стіни й вивершити дах. Що бачать твої закони у вогненному небі?
- Чорну діру, Вандо Михайлівно.
- Цікаво. Їх, як пише астрофізика, там достобіса.
- Я не про ті. Я про те, що ми живемо в чорній дірі. Такій самій, про які пише астрофізика, але більшій. Ви уважно читали астрофізику, ви знаєте, що світло по нашому Всесвіту кружляє по колу, воно не полишає його. Наш Всесвіт узагалі ніхто й ніщо не полишає, бо світло – найшвидше, але й воно прив’язане, як теля. Наш Всесвіт – чорна діра. Якщо дивитися на нього, звісно, ззовні.
- Тобто ти, юначе, свою думку теж маєш за теля й прив’язав її до кілка разом зі світлом?
- Ні, я бачу поза нашою чорною дірою вищий Всесвіт, а в чорних дірах нашого Всесвіту нижчі всесвіти.
- Тобто чорна діра не така вже й чорна, як твоя думка вийшла за її межі. Невже летить швидше світла?
- Моя думка є просто думка й тільки. Я так мислю, але це ще не значить, що так є. Світ формує мою думку, а не вона – світ. Як пише філософія – матерія первинна. Вона мчить, як потяг, а наші думки вагонами ззаду котяться.
- І нащо вони, юначе, потягу? Чи не легше йому було б без вагонів? Шпарив би, аж рейки двигтіли б, доки й колеса не стер. По-твоєму, Гришо, потяг чеше собі та й чеше, а ми байбаками якимись вилупилися з його черева, а нащо – ні самі не знаємо, ні потяг. Хоча ні, якщо вже ми вагони, то гальмо для потяга. Рано чи пізно розірветься з ним зчеплення та підемо під укіс. Чи варто було викльовуватися на світ, як з нас ні слави, ні пам’яті? Чи, може, розум нащось потрібен світу? Хоча б для того, аби поміж зірками потинятися та напаскудити, як скрізь паскудимо, де не ступимо.
- Ні, Вандо Михайлівно, я вважаю, що розум у Всесвіті створюється матерією для того, аби потім дати їй поштовх до нового етапу розвитку.
- Загнув, наче лектор з трибуни. Популярніше з’ясняйся, юначе. Що це ми у твоїй матерії повинні таке вчудити, чим таким її штовхнути, аби вона підскочила аж до нового етапу?
- Чорні діри з часом випаровуються, зникають. Перегорять усі наші зорі, розлетиться Всесвіт, бо має, свідчить наука, потяг до прискореного розлітання, запанує довкола рідесенький до непристойності вакуум – і що, кінець світу? Вічна пустка без кінця, краю й часу? Хтось повинен її сколихнути, згустити, створити точку, дати спалах, який принесе рух, розвиток.
- Це будемо ми? – здивувалася Ванда Михайлівна. – Гасатимемо на ракетах по вакууму, згрібатимемо з нього черпаками атоми, звозитимемо в точку, а тоді накладемо туди тротилу – та як гахнемо. І закрутиться світ. А ми богами по ньому з канчуками та колбами – творимо світи, вирощуємо бактерії та рабів якихось, керуємо.
- Утрируєте, Вандо Михайлівно. Людство чи інший який розум у біологічній оболонці зі своїми ракетами далі рідної зірки навряд чи рипнеться. Не ті відстані. Не ті швидкості потрібні, які здатні розвинути біологічні форми життя. Завдання біологічного життя, яке здатне утворитися природним шляхом, як на мене – це створення розуму в механічній оболонці. Називайте це роботами, кіборгами – різниці немає. Цей розум більше пристосований до космосу та здатний на більше за нас, людей. Але й він, напевно, не осилить задачі більшої, ніж колонізація однієї чи якоїсь групи галактик. Не вистачить у нього на більше часу. Завдання розуму в механічній оболонці – створення безтілесного розуму, я б назвав, електромагнітного; хоча це не є точною назвою, бо невідомий носій того розуму – чи це будуть хвилі, чи якісь поля, чи ще щось. Оцей розум здатен заполонити весь Всесвіт і при його перетворенні в пустку ціною власної загибелі призвести його до сингулярності, вибуху, спалаху, тобто, до зародження нового Всесвіту, в якому знову виникне біологічне життя й так далі.
- Опа, попався ти, юначе. Все-таки, первинне є слово, не матерія.
- Ні, матерія. Бо розум – її частка й каталізатор її перетворень. Не більше.
- Добре, а що далі? - мовила Ванда Михайлівна. – Отак сіпається світ, ми в ньому з’являємося, плодимо роботів, вони ще щось плодять, те щось знову запускає колесо, ми в ньому з’являємось.
- А далі – нічого. Світ пульсує – оце й уся суть, - відповів учитель.
- А як же винайдені тобою, Гришо, верхні, нижчі всесвіти?
- Пульсують, як і ми. Все пульсує. Немає іншого змісту. Це ми думкою щось шукаємо, якийсь зміст, а змісту може й не бути. Світ може бути значно простіший, ніж ми його собі мислимо. Наука, знаєте, не фантазії про красивих метеликів, що обцяцьковують світ, наука бачить у тих метеликів кишечник, ще якісь органи, та зрить тих метеликів не якимись ляльками-пурхалками, а ненажерливими тварюками, що завойовують собі простір і нищать усе, що зіходить їм за харч.
- Ой, Гришо, я ж казала, твори світ душею, а не ліпи її до світу, інакше світ бачиться кривобоким, а душа втрачає цілісність. Не обмежуй себе чорними дірами, не тонь у них, уміщай їх у себе й не бійся летіти швидше світла, бо коли Ейнштейн формулював тезу про неможливість перевищити цю швидкість, він творив теорію відносності й не здогадався, що відносне все, в тому числі й швидкість світла. Прислухайся до свого прізвища, воно ж прекрасне – Неук. Зважай на науку, але здіймайся над нею душею й думкою – наука первіснообщинна й завжди нею буде, бо чим більше розкопує свою печеру знань, тим ширшою її робить, тим більше ґрунту їй треба буде перелопачувати. Не загрузай у землі, товаришу Неук, смикнися, відірвися від догм, зринь у філософію й осягни світ. Стань богом свого світу й він буде таким, яким ти його змислиш. Слово первинне, Гришо.
- Туфта, - розсердився Гриша чи то за згадування всує прізвища свого, чи то за насміх  над його теорією світобудови. – Зійшли ми до якогось античного протистояння матеріалізму й ідеалізму. Вандо Михайлівно, якщо ви такі грамотні, що мій світ обплювали, наче верблюд, то явіть свою криницю, в яку я не зможу плюнути. Не суньте мені тріскучі та гучні словеса, які не варті й шеляга, явіть криницю. Покладіть отут, говорячи вашими словами, свою душу, в якій, як у гаманці карбованець, лежить-покоїться світ, якщо маєте таку. Я не знаю, як ви хочете в кишеню штанів умістити вагон золота. Вибачте, але це схоже на манію, а не на здоровий глузд. А ляпати язиком можна, бога з себе корчити можна, когось паплюжити можна. Це легко. Важко світ умістити між декілька слів, щоб він сидів там, як пташка -  цілісний та гарний, а не вивалювався п’яницею гірким з недотепуватих сіток безглуздя. Давайте, Вандо Михайлівно, ваша черга просвіщати Григорія Григоровича Неука.
- Просвіщу, - погодилася Ванда Михайлівна, - старатимуся говорити просто та чітко, як люблять математики,  хоч думки мої більше філософськи-умоглядні, ніж побудовані на строгих лініях формул та законів. Отже, світ я бачу чотиривимірним: простір, час, матерія та розум. Світ має дві основні властивості – нескінченність і відносність. Нескінченність для всіх чотирьох вимірів світу проявляється в чотирьох іпостасях: горизонтальна, вертикальна, паралельна та векторна. Це поясню більш докладно. Горизонтальна нескінченність – її саме легше зрозуміти, бо за моєю хатою є хата сусіда, за нашим селом – сусіднє село; за нашою Галактикою – море таких же; за нашим Всесвітом – океани всесвітів, і так далі. Вертикальну нескінченність теж нескладно уявити. Візьмемо нас з вами під цим небом, як середину відліку. Підемо спершу вниз. Ми складаємося з молекул, ті -  з атомів; атоми – з ядер і електронів; ядра – з протонів і нейтронів, далі достеменно не пам’ятаю, але йдуть усілякі кварки, лептони й інша дрібнота, ті теж із чогось повинні складатися, тож нарешті ми дійдемо до якоїсь частинки, що, якби заглянути в неї, є Всесвітом на зразок нашого, тільки в дуже мікроскопічному вигляді. Тепер підемо вгору – наша планета є частиною Сонячної системи, те – частиною Галактики; Галактика – частина Всесвіту; він – елементарна частинка, якийсь кварк чи електрон, вищого світу, де під тим небом сидять інші люди й дивляться на свої галактики на зразок наших. І так – ні кінця, ні краю ні вгору, ні вниз. Важко зрозуміти паралельну нескінченність світу. Спробую пояснити це примітивно. От ти зі мною знайомий – ми маємо свій світ. Ти знайомий, скажімо, з Гаврилом, якого я не знаю, у вас свій світ. Я знайома з Манькою, тобі невідомою – це наш світ. Твій світ з Гаврилом, а мій з Манькою незнані один одному, але перетинаються через тебе й мене, утворюючи ще один світ. От перенесімо це в світобудову, в наш світ, вищий чи нижчий, уявімо ту частинку, яка є нижчим всесвітом, не точкою, що хилитається в просторі, як сирота, а вузлом переплетень численних ниток-зв’язків світобудови. Тут двадцять ниток перетнулися, утворивши кварки, деінде дві нитки нашого кварка перетнулися з шістнадцятьма зовсім іншими нитками, утворилися якісь, назвемо їх, цуцики. Ми живемо у Всесвіті, в основі якого кварки, а тут, де стоїмо ми, стоїть ще мільйон таких же, як ми, чи й не таких, всесвіт яких побудований з цуциків, собачок, котиків чи гугенцоликів. Одним словом, підсумовуючи, в просторі нашого Всесвіту існує нескінченна кількість таких же за розміром всесвітів, в основі кожного з яких лежить нова елементарна частинка, утворена нитками-зв’язками світобудови. Хух, не знаю, чи второпав, бо й у моїй голові це не завжди поміщається, хоча думка про ці паралельні світи й пульсує.
- Второпати, звісно, важко, - хитнув головою Григорій, - слів нагороджено багато, змісту – мало. Перш, ніж ударятися в якісь паралельні світи, про які й самі поняття не маєте, ви, Вандо Михайлівно, поясніть мені одну просту істину:  куди ви з чотирьох вимірів світу викинули енергію? Чи забули про таку субстанцію?
- Нікуди я її не викидала, - різко відповіла Ванда Михайлівна. – Енергія є складовою частиною матерії, одним з її станів. Та годі про такі прості істини, давай краще перейдемо до векторної нескінченності – вона зрозуміліша за паралельну. Це, якщо коротше – світ, нескінченний у часі.
- Стоп, – аж підплигнув Гриша – але ж згідно вашої теорії, час є одним з вимірів світу. Як це зрозуміти – час нескінченний у часі.
- А так і розумій. Існування кожного виміру світу є векторно-нескінченним, тобто, тече в одному напрямку й при скінченності всіх проявів світу, всіх формувань його, починаючи від елементарної частинки й до всесвітів, в цілому означає нескінченність кожного виміру. Світ у цілому й усі його виміри нескінченні, тобто, ніколи не народжувались і ніколи не згаснуть.
- Це перебор, - махнув рукою Гриша. – Згоден, хай будуть нескінченні такі поняття, як простір, час, матерія. Але ваш хворобливий мозок чомусь затесав до вимірів світу розум. Я розумію, що ви людина богобоязлива, але коли нескінченний світ вертикально, то куди ви вмостили вічного Бога, в який світ – наш, чи за мільярд нижче нашого, чи за мільярд вище?
- Розум, чи як ти кажеш, Бог – він не вміщається в якийсь світ, він четвертий вимір світу. Знову вдамся до примітивізму, бо математикам філософські сентенції збагнути тяжко. Уявімо наше людство. Ось розвивається воно, розвивається, оминуло всі незгоди й вижило. Цивілізація – аж ох, все життєзабезпечення покладене на якісь механізми, а людство, здобувши майже безсмертя, знудилось у ньому, тож зібралося біля комп’ютерів, творить світи, вселяє в них свої душі й тим урізноманітнює життя. А щоб краще зрозуміти це, відхилимося спершу до другої властивості світу – відносності. Відносний простір: для нас Земля – всесвіт; а у всесвіті це – мікрон. Відносний час: наші мільярди років для вищого світу -  доля мікросекунди; а мільярди років нижчого світу – доля мікросекунди для нас. Відносне все. Розум вищого світу створив у своїх матрицях наш світ, ми ж створимо нижчі світи. Тобто можна сказати, що розум творить матерію нашого світу, але ж той розум також є проявом матерії вищого світу, яку, відповідно, творить у матрицях розум ще вищого світу. Світ одночасно є матеріальним і віртуальним. Світ – це вічний спалах, якого немає. Я, Гришо, видумала таку відносно просту модель світу, в яку практично можна вмістити все, що знало, придумало, видумало й видумає та дізнається ще людство. Навіть твоя чорнодіркова модель дуже навіть добре припасовується до моєї – як будь-яка пилина до Всесвіту.
- Ви, Вандо Михайлівно, агітували, аби я здійнявся над наукою, кудись там зринув і осягнув світ. Вибачте, я не хочу його так осягати, бо будь-які фантазії є не чим іншим, як усього лиш фантазіями. Не може наша думка створити світ, бо він є поза нею, вірніше, вона – його часточка. Не може душа бути поперед світу, бо й вона з чогось повинна створитися.
- Душа, хлопче, твориться виключно з любові. Вірніше, душа – це любов.
- А ненависть?
- Розумієш, Гришо, будь-яка шкала має нуль, мінус і плюс. Шкала любові – теж. Ненависть і є мінусом любовної шкали. Для того, аби ми могли любити, ми повинні знати, що це таке – любити. Як ми можемо знати, що таке мокре, як ніколи не бачили сухого, як ми можемо розуміти світло, як ніколи не бачили темряви, як ми можемо любити, як не в змозі ненавидіти те, що любити не повинні.
- Нуль, Вандо Михайлівно, на вашій любовній шкалі, певно, байдужість?
- Гришо, ти робиш успіхи. Крізь засушений формулами мозок пробивається джерельце.
- Не радійте, Вандо Михайлівно, я його зараз загачу. Бо якщо душа – це любов, а згідно релігії у вашій інтерпретації світобудови вона ж і Бог, розум, тобто, то, виходячи з простої математики, розум – це любов. Любов – творець світу. Любов – нескінченна основа матерії, часу та простору. Тішить лише, що й вона відносна. Не образьтесь, але вас заперечує саме життя. Ну, де ви бачили, щоб любов визначала навіть людське, не говорячи про вселенське, буття? Радше навпаки, буття наше провокує та творить нашу любов, оцей, говорячи вашими словами, вічний спалах, якого немає, бо завжди й швидко гасне.
- Ні, юначе, ти, певно, ще незрілий, раз таке верзеш. Згадай своє життя, невже не рухала тобою любов – до батьків, землі, коханої - визначаючи твоє буття? Невже від того, як ти живеш, залежить, кого ти любиш?
- Вандо Михайлівно, а невже від того, що ви любите чи любили свого Мирона Марковича, залежить ваше буття?
- Боже, - раптом глянула на годинник Ванда Михайлівна, - вже на п’яту ранку повернуло. Буду бігти, бо скоро розвидниться й Мирон Маркович затужить за мною. А про любов і буття ми ще поговоримо.
Рушила йти та наразі зупинилася.
- Між іншим, хлопче, Мирона Марковича я якраз ніколи й не любила. Але любов’ю, на твій подив, своє буття й визначала. Та про це іншим разом. Між іншим, цікаво було б почути, як твоє буття визначало твою любов. Ще такого не бачила.

                                                               (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 21-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 19-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45064091682434 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …
Актуальна міфологія: свіжий погляд на книгу Ніла Ґеймана
Фото автора з першим віддрукованим примірником книги «Скандинавська Міфологія». Скандинавська міфологія у сучасному …