Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89370

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Пані Франі

© Віктор Полянецький, 18-10-2016
ПАНІ  ФРАНІ
                                          
                                             Оповідання

Зимової пори на тлі заблуклого серед  степу села, примощеного у вибалку нерівним рядочком сіреньких хатинок, триповерховий Франешин палац над ставком здавався таким недоречним, мовби з іншої опери, що геть зовсім не вписувався в усталений краєвид. Колись пан Бжевський таки мав рацію,  бо побудував  собі  маєток аж за чотири верстви від Тернівки біля дубової діброви – подалі од глиняних ліплянок та замурзаної тернівської громади. Тепер і пани корупціонери, як он  Когут -  голова районного суду -  обгородився височенним муром на місці літнього тваринницького табору, під  Очеретнею, а  в Франехи і в думці не було, щоб ото відокремлюватися од материзни – без грунту й рослина зрости не зможе, й  од заздрощів людських  -  не оборонишся, хоч якби  не прагнув.  
Велична  споруда  криється за високою цегляною огорожею,  за міцними ворітьми та  хвіртками.  Біля входу сторожка, в глибині двору розташований довгий господарський блок – усе  за проектом  і  ніякого тут дива, бо деінде й не таке сьогодні можна вгледіти, більше дивувало, що  самій хазяйці  цього маєтку… понад  дев’яносто років.      
  І  на городі,  як в усіх олігархів, ні  тобі грушки не посаджено, ані вишеньки,  а все якісь закручені безплодівки та сосенки, ялинки, кам’яні брили, тьмяні ліхтарики,  словом, вишуканий дизайн…
Сільчани звикли до панського збочення старої жінки, бо вже таких  і  не залишилося, які знали, що бабу колись звали Діною, котра після війни   вернувшись  з Німеччини та деякий час ходила на ланки сапати буряки.
   А що робити залишалося?..  Вдома  чекали   хвора мати з маленьким братиком,  три похоронки -   на батька, двох старших братів та ще довгі-предовгі гони в розпеченому літньому степу. Полільниці в часи передиху все випитували  в  Діни про любовне життя на чужині, то не стрималася, відкрила перед ними  свою душу. Дівчата довго розглядали  Франекову карточку та милувалися – так усім подобався її коханий. Похвалилася, що має приїхати й давала усім нюхати  парфуми –  із франекових подарунків. Звідтоді, як і належиться, в селі отримала законне  прізвисько  – Франеха.  
Подруги, правда, потім  чмихали та підсміювалися, не вірили в ці байки,   бо що такому пану в засраному колгоспі робити – обміняє палати  на хату? Такий красень у Гамериці справжню пані  знайде собі.
Увечері, коли вкладалися спати, Діна завжди  морочила матері  голову розпитуваням про панів, що жили в маєтку за селом.
          -  Хто тих панів коли бачив, - буркотіла мати, знемагаючи від сну. – Бабуся розповідали, що була економія, обробляли землю, та правили там орендарі, євреї.  Пани коли  й наїжджали, та як  царі – їздили на гарних фаєтонах, ходили у дорогих одежах, з ними  чистенькі паненята, собаки…  Там  були купальні, парк, доріжки, де вони прогулювалися… І їжу готували для них  як на весіллі… І не їли з однієї миски, як ми…Біла кров, все життя відпочивали і нічого не робили… Наш люд за рабів щитали, за худобу робочу… Та хоч не голодували при них, як при совєтах,   збирали нас, темних,  на  Пундиковому кутку та вчили писати «ми не раби …» А хто ж тоді ми такі?! – будила ніч болісним стогоном.
А Діна  до світанку не могла заснути, знемагаючи од сумнівів, бо дійсно, чи захоче ще пан Франек жити серед простих людей, у  скруті та злигоднях? Мов упіймана пташка шукала виходу з густої мережі.    
Думала й  надумала. Взимку, напозичавшись грошей, (по копієчці в людей випрохувала)  та поїхала аж до Москви – займатися спекуляцією. Брала таке, що потребувало село: синьку, ситцеві хустки,  перекуповувала на барахольці якісь джемпери, гімнастерки…  
Наразі ще ходила до клубу на кінокартини у гарному платті, привезеному од німців, але цим тільки приваблювала до себе жирових фронтовиків –  «дев’ять дєвок – адін я». То вже сиділа в хаті за прядивом, чи вишиванням, чекаючи свого судженого.
  Ще сніг не зійшов  -  знову стукає у вікна  з визвіреними  та    невитверезвілими очима  бригадир  Сапанюк: на роботу виходь, а то до допру за спекуляцію. Казав, прискалюючи око, якщо  будеш не дурною, то, може, й  договоримось.
Хотіла послати його подалі, та щось перекрило дух, ледве одкашлялася. А в голові оте Франекове: «Гітлер – Сталін – вшистко єдно…  В Польщі панею будеш, а в сесері – бидлом…»     І знову мамине: «Ми – не раби, раби не ми…»  Хай шукають собі невільників у іншому місці. Вона нагріла води, викупалася, взяла  якогось гостинця та й до лікарні по довідку, і вже тільки після того її посилали на вагову чи тримали у сільраді за посильну.
То вже й верх на хаті перекрила новими сніпками, найняла мастильниць,  вибілила стіни, підвели призьбу, а  в базарні дні моталася – що продавала, що міняла  - та копійку до копійки. Добре, коли ще й та копійка, бувало,  із чистого золота, а не шмат паперу, бо коли віддати таку монету  тим, хто зуби вставляє, то цілу пачку того паперу можна мати. Тож і пожмакані рублі та деінде золото,  переходячи із рук у руки, створювали  певний достаток. Бо пан той, в кого гроші.
З головою сільради були по-хорошому, бо й він інколи давав Франесі  щось своє на продаж. А воно, як кажуть, гроші йдуть до грошей, бо тоді ще  й облігація у них  виграла. Ні в кого в селі не виграла, а їм пощастило.  Здала  стару корову, купила молоду з молоком, гарну. Облаштовувала господарство, дістала в районному магазині металеві ліжка, замовила гарну шафу, етажерку -  як у директора школи. Чекала що от-от  з’явиться Франек і не буде жінці соромно за свою бідність.  Вона й домашню чорнову роботу старалась не робити – знаходилися ті, хто за глечик молока чи за іншу плату й город виполювали й господарство  у «хворої» жінки доглядали.    
  Діну  єхидні язики  хто позаочі, а хто й так стали прозивати -  «Пані Франі».  Вона й не сердилася дуже, бо чом і не пані, не рабиня ж  на бурякових плантаціях.  Адже  навіть і головиха не має у своєму гардеробі таких платтів, та тонюсіньких  панчохів чи  черевичків, як у неї.  
То все чекала з надією, здавалося, що вже от-от,   нарешті почує   рідний голос, знову відчує таку жадану чоловічу ласку. Вірила, що таки  неодмінно з’явиться та знайде її тут у селі.  Так, знайде,  бо ж клявся,   Маткою Боскою клявся, то не обмане. Й Діна  клалася , що чекатиме…
…Франеха зазвичай  лягала спати разом з курми, коли  з-за тремких очеретів та зчорнілих верб  насувалися  на хату темні кошлаті сутінки.        Старим людям  воно й годилося  б з-підвечірка   припадати до подушки, хоча в пані-баби  для цього була інша причина, як каже молода лікарка Світлана Василівна, що часто приїздить з райлікарні провідати свою пацієнтку-довгожительку, -  в неї комп’ютер  заглючив. Почувши, що стару нарешті покидає розум, зачастив до маєтку і голова сільради Антін Стожук, бо вже давно полічив гроші від продажу палацу – скільки громаді дістанеться, і скільки у його кишені залишиться. Бо немає у баби нащадків, а прислузі не переписує. А так ще не дивлячись на вік пані справна – снує кімнатами так тихо, що й прислуга не чує її кроків, керує господарством,  доскіпливо звіряє рахунки у своїх магазинах, тільки зі сном нелади та «чекання» переклинило. Адже до цього вона ж достеменно  відала, що її Франека немає на світі живого, а це знову – за рибу гроші, тільки про нього думка,  і жде з моря погоди.
Схиб отой в неї зі стресу стався, коли  велика тарілка  на її будинку сповістила,  що Путін вирішив в Україну ввести військо.  Тоді загарбали Крим, окуповують Донбас… Гинуть люди…  
Війна...  Вона  згадала, як тоді перший снаряд  розірвався просто  на подвір’ї у дядька Ксеня, другий на дорозі позаду величезної гармати, яку ледве тягли  змилені коні. Наші бійці  перелякано тікали од німців, городами,  хащами, долинами -  чорні, обірвані, поранені.
Фашисти…Спочатку стиха  пролопотіли мотоцикли, за ними танки, утикані  вишневими гілками. З визрілих ягід скапував на броню вишневий сік, наче кров із поранених Розпорядники  швидко усіх розквартирували, виставили техніку, де й взялася кухня з вечерею. Начебто все так чинно й благородно та мирно. Вахканалія почалася згодом – озброєні звірі вишукували  гарних жінок та дівчат і насилували. Розстріляли матір та діда Тихона, які стали на захист. Село потонуло в лементі та страхові…
…  Лічені хвилини залишилася до того, аби    вони б з Франеком спаслися б од «освободителів… І звідки ці «герої» взялися на окупованій американцями території?.. Коли б ще хоч трішечки поспішили   і були в   таборі, у захисті…  Діні тоді так не хотілося із чужини – в чужину…  Ті із зірками  розлучили з милим у сорок п’ятому.  Такі наші…  Франек тоді як у воду дивився, коли порівнював Сталіна з Гітлером.
Франеха тепер стала боятися   ночі мовби якусь холеру,  яку не обійти, ні об’їхати.
    До темної  половини доби мала відразу,  алергію.   Бо раніше воно як було: що день, що ніч – один чорт, (виспалася  -  та й    добре), а опісля мов заціпило.
Від   володарки  мороку Франеха намагалася боронитися  перевіреним  засобом – сном, адже чим довше спиш, тим хуткіше настає ранок. До нічної зустрічі  пані готувалася мов до священного ритуалу: омивалася  її  у пахучій ванні,   наймичка ретельно витирала бабину   немічність  махровими рушниками, убиралася  в заздалегідь приготовлену та випрасувану піжаму,  мазькала  різними кремами обвислі щоки та руки ( а груди, бач, збереглися, мов у дівки!)  і тільки затим укладалася в  розстелене  двоспальне ложе з великими та малесенькими подушками  та подушенятами, кожні з яких мала своє конкретне призначення: те - під голову, те - під коліно, те  - ще під щось.    
Після такої «увертюри» вона відсилала служницю, бо  їй   дуже кортіло спати.  
В обійми Морфея  стара впадала охоче, одразу забуваючи про все на світі, -  ніщо її поки не турбувало, не страшило, було  затишно і солодко мов у далекому дитинстві.  А в обіймах  так тепло!..   Зачиналося снитися      щось напрочуд гарне та приємне.
Проте далі за  північ рука нічного покровителя помітно слабшала на силі, але Франеха смиренною кішечкою голубилася до нього, тримаючи  за фалди аби не покидав та хоч  ще трішечки поніжився із нею. Остерігалася ненароком розплющити очі, аби не гулькнути в темну безодню за вікном, за яким її часто ввижалися бридкі постаті з перекошеними мордяками. Вони їй чимсь загрожували, лаялись, докучали. Деякі мармизи Франеха пізнавала: сільського  бригадира, німецького наглядача, підпилих чекістів-«свободителів», міліціантів, братову дружину чи місцевих вимагателів , хоча  всі вони були з минулого  - далекого чи   близького.  
Клацав електронний годинник, а  серце у кімнатній тиші лунко гупало в грудях.
«Жди-жди, жди-жди, жди-жди-жди» - ритмувало чітко , а інколи з перебоями.   Та  Франеха  й без того нагадування знає, що треба чекати, Як це вона  чекала  роками, десятиліттями і ще,  скільки Бог не дасть життя, чекатиме, як і обіцяла коханому чоловікові, саме тут, у їхньому селі, у цьому достойному помешканні.
   Кожної ночі їй  хотілося  дожити до  бажаного ранку  - такого світлого, мирного. Раювала думками, приємними спогадами, які  ледве-ледве видлублювалися з денця  пригаслої пам’яті.
… Водяне плесо ставка і великі білі  гуси, розпростерши крила,біжать і  біжать  до сліпучої води, усіяної зеленим лататтям. І мати повертаються з базару з обновами та солодкими ласощами. Тато підіймає до неба меншого братика, а той аж заходиться од радощів...  З Горпиночкою, подругою, сидять на галявині і плетуть вінки із пахучих квітів, і та просить аби виманила їй з хати Василя Ївтухового, в котрого вона була безнадійно закохана.
… Вона уже в Німеччині клацає бруком красивими черевичками,  в дорогій хутряній шубці, не відрізняючись нічим од місцевих фройлейн, хіба що під удягачкою на светрі ще вимальовується  нашивка «ОST».   Франек обережненько підтримує молоду пані за стан, від відчуттів перехоплює подих -       вони тоді уперше вийшли в місто. Запах одеколону, ароматних цигарок, дурманить голову. Сказавши «до відзєння»,  ніжно поцілував «паненці» руку,   наполягаючи  на подальшому побаченні. Мова польська була їй набагато ближчою і зрозумілішою, аніж  німецька -  сварлива та хрипка.До ранку тоді не могла заснути, боячись, що не випросить у старшої лисячої шубки.  Діні пан Франек дуже подобався, на відміну од   заводських робітників – грубих, неотесаних, котрі мали дівчат ні за що.  
Франек цілує так солодко, місяць молодесенький із зірками кружляє в небі. П’янить весняне повітря…  Солодко …З його вуст  зринають такі ж  самі  солодкі слова.
-  Панєнко, Діано…   війні кінець і  ми їдемо  до нас у Польщу, на родзіну. Я єст  твой монш, ти -  моя жона…справимо весілля, маткі та сйострі ти сподобаєшся… моя красунє. Заживемо. У нас   буде все -      багатство, пеньонзи… все-все…     В неділю возитиму  на фаетоні  до церкви   … Я бардзо тебе лубен… Ти моя єдина на все життя…
-   Додому хочеться, до матусі ріднесенької…  – шептала Франекові на вухо…  Коханий, а давай краще поїдемо до нас, у село… Там так мило: річка, луки, став…
- Але у Польщі ти будеш панею –   білі ручки,  рум’яні щічки… Пані - ніч до брудної праці.  Кохатимеш мене та наших дітей…  Ото єст праця твоя…  
… Затим прийшла весна, холодна. Війна поверталася до свого стійла. На хідниках усе більше з’являлося німців на милицях чи з палицями,   порожніми рукавами і заправленими штанинами,  та   кидали на остарбайтерів льодяні погляди, наче ті були в чомусь винуваті.  Зате в приміських парках з’являлися  перші квіти, які Франек приносив їй майже кожен вечір.  
     Він цілував її шорсткі долоні, обпалені гарячою металевою стружкою, казав, що вона більше не буде  вистоювати зміну  за верстатом, бо переводять її тепер у місто домогосподаркою.   Франеку  це вдалося вирішити, бо він значився в розряді цивільних працівників, був  помічником лікаря в місцевій клініці ще з тридцять дев’ятого.
…- Штайн ауф!!! Шнеле-е-е! – страшенний крик розітнув повітря.  Ганс однорукий із піднятою палицею над нею.  
…Бахкало в голові. Франеха вп’ялася поглядом у темне вікно, яке зайшлося у кружляючому танку. Серце вискакувало, чи то бахало щось на даху. Згадала, що то вітер шоргає та б’є горіховим віттям по  черепиці. Наказувала ж, щоб ото  обрізали, не зробили, а тепер гуркає, доки щось не проломить. Вона ніколи не хотіла мати в садибі плодових дерев, це – самосійка, вимахав стрімко, то вже й не займала. А як гуркає!  А може то вже Путін наступає? Сталін-Гітлер – вшситко єдно?..
… Верстат працював на холостих обертах. Вона заснула на робочому місці. Який жах! Що тепер буде?!  
Знову вдарив грім: штайн ауф!!!
Вона хотіла  потягтися рукою до важеля, але не могла ворухнутися, страх сковував тіло: це ж тюрма, концтабір! А звідти не повертаються…
Однорукий стукав палицею об залізну підлогу та задавав їй  одне і те ж саме питання, і вона ніяк не могла дотумкати що він хоче, хоча  на той час  трохи розуміла по-їхньому.
Він питав звідки вона родом. Сказала, що з Вінниччини, з Мечетні. А слізоньки лилися рікою.
Ганс ураз зів’яв, скривався наче од болю, а згодом ледь вимовив:
          -  Там загинув мій єдиний син.
І згорблений поплентався далі. Чи   він і справді пожалів Діну  від
напасті,порівнюючи її зі своїм загиблим сином, чи то вже послаблення вийшло, бо наприкінці стали вістки рідним надсилати,  за межі  загорожі виходити. Хоча що там  за ворітьми було робити: сяка-така одежа, порване взуття.    
…Франеха лежала із заплющеними очима, мов за лаштунками, де інколи слабеньким полум’ям спалахував сон, який гасив грюкіт  нагорі.  Стукіт отой   відгукувався  в голові.  Може хоч нарве снігу, а то пів-зими    як  чорна земля свого щастя  дочікує. Дочекається, бо  вітрисько рве несамовито.  
…У нічному небі гули бомбовози, з дахів заводу відстрілювалися зенітки – їх ще вчора за дня навезли сердиті німці та наставили прожекторів, щоб видно було куди цілити.
Напади «наших» на радість вигнанців щоразу посилювалися,  гітлерівці, огризалися мов загнані вовки.  
Боже! Як же вони страшенно бомбили! Гарні будинки, мов на картинках,  за одну ніч зруйнували вщент.
Німкеня, в якої працювала Діна  не була вередливою як інші: виділила дівчині окрему кімнату, обідати садила  за однин сімейний стіл  і головне -  дозволяла Франеку приходити в гості. Він за дяку давав Ельзі пілюлі од болів у серці. Чоловіка німкені вбили на фронті, і від властей вона отримувала   допомогу. Сім’я вже тоді   мешкала у  напівзруйнованого будинку. Дуже переживала за двох своїх дочок, яким одній було тринадцять, другій - п’ятнадцять років, боялася щоб їх не зобидили п’яні руські, які, можливо, скоро зайдуть у місто. А воно й страшитися не треба було – американці  виявилися спритнішими.   Якось посеред ночі розбудила: ми мусимо йти звідси, як не повернемося,  ти -  тут хазяйка.
Діна вийшла на вулицю, освітлену стікаючим місяцем. Скрипіли якісь тачки, коляски, шли понурі люди – старі й малі, як у сорок першому  наУкраїні.
Франек прибіг радісний: перемога хутка! - напахчений одеколоном у білій фланелевій сорочці. Сонце кидало свій промінь на його щасливі  карі очі, вродливе обличчя, каштанове волосся, що звисало над лобом, як на карточці. Таким він і запам’ятався їй на все життя: і впевнений  погляд, продовгуватий ніс так пасував до його довгобразого обличчя, рівний підстрижений проділь…  
За виноградниками рвалися снаряди і підіймалася земля.           .
Смолоскип  збитого літака  яскраво освітив чорнюще   небо й зірвався
десь аж за річкою. Й одразу повітря наповнилося неймовірним свистом і задвигтіла земля.
…У кімнаті  чомусь смерділо гірким порохом, чи то, може тому, що на
Душі якось гірко. Це вже на дев’яносто третім пані Франя здала, хоч  лікарка, що   міряє їй на руці  тиск, каже, що бабуся доживе до ста, хоч у голові щось таки шарудить, наче туди потрапив хрущ. І як міняється погода стала гірше чути, наушники одягає до телевізора. А так, Слава Богу, оминають її всі хвороби.
Туман на вулиці й світильник в кімнаті ледве блимає.  Гірчить повітря,   коли газ  подорожчав,   розпорядилася котельню  брикетом топити, а воно у вентиляцію задуває  -  од того і гірке повітря, як і тобі було, в Німеччині, з-під бомб. Тоді один лише раз так сильно  бомбили, а на ранок – американці.
… Вони лише самі в будинку, у цілому неспокійному світі. А губи  цілують, цілують…Діна мліє од поцілунків, весь світ із поцілунків… Затим був солодкий біль… Вона ще не знала, навіть не уявляла, що біль може бути таким солодким.  І сльози, чи од поцілунків, чи од ще незвіданого щастя… Втратився лік часові. Як то добре відчувати себе люблячою жінкою …   Коли   ще поряд найдорожча людина.
  Ранком Франек пішов  у місто, і їй самій у покинутому обійсті було дуже страшно й моторошно: вулицями гарчали танки, гуділи  й сигналили машини. Повернувся тільки сам не свій: нам треба тікати звідси. Я бачив тут руських… Тікати  хутко…
- Куди? В Україну?  
- Ні в Україну, ні в Польщу… тераз нич…  - Він дуже хвилювався і говорив упереміш, хоч Діна і вчила його українською… -     Вони уб’ють тебе і мене …  
- Так ми  подружжя… За що нас убивати? Ми ж не фашисти…    цивільні люди.  Мирна сім’я.
- Гітлер і Сталін – вшістко єдно. Руді* вбили мого батька…  
Забрали до чека і не повернувся…   Треба спасатися, тікаймо!
- Де ж порятунок той, Франусю?
- Узнам, узнам…   Тшеба колькі Америка. Вони ось тут, недалеко… Збираймося, хутко  та будемо у безпеці…
Хоча що там збиратися, обидві їхні валізи були напоготові -  в одному Франекові речі, а в іншому – все жіноче -  чоловічі подарунки, бо всього надарував коханий –  платтів,  хусток, кофтинок…   Діна мусила  коритися чоловікові. Франек  вийшов на вулицю.
… Знадвору загрюкали в двері. До помешкання ввірвались трійко солдат з блискучими медалями. Вона враз страшенно зраділа: «Наші!!!»  
… Франеха інколи міняла тактику: звечора боролася зі сном, дивилася телевізор, тинялася  з кімнати в кімнату, але й від півночі до сходу сонця й ока не стулила,а  вдень лежала як побита,  з хворою головою. Отож і спала,  як уже виходило.
…  Серед працюючого жіноцтва були не тільки  юнки, а й молодиці, яким доля дала  трохи скуштувати  чоловічого щастя, і вони з  нетерпінням шукали нагоди,   аби пожирувати з тамтешніми робітниками, яких на підприємстві було не так вже  густо.  А діти таки народжувалися – у   кожному приміщені малюки гойдалися в  дощаних люльках, які чомусь нагадували Діні малесенькі домовинки.  
Діна трималася подалі од чоловічих зазіхань, бридко було, коли її інколи грубо хапали  за груди чи литки  брудні лаписька, від яких на тілі   потім залишалися синяки. Дівчина завжди одбивалася, а у відповідь тільки й  чула: «Чого викаблучуєшся, дурепа?!   Така як і всі -  з   одного тіста зліплена. Іч, пані - у шматті обідраному! А могла б і плаття гарне мати, коли   була б трохи лагіднішою.  
Але од долі не втечеш: не було щастя, так нещастя помогло. З
необережності під пас  попала рука, й на двох пальцях зламалися кістки. Відвезли до лікарні, де й познайомилася  польським молодиком, який  був  в поміч хірургові. Той сподобався Діні одразу, але  спромігся провести її до бараків десь аж із третього візиту. Дарував подарунки – хустку, мило, якісь парфуми. Далі на нову кофту переліпила те злополучне «OST». Дівчата аж вмирали од заздрощів.
…Лише розрізнила на кашкетах зірки,  кинулася до першого з обіймами: врешті діждалася освободителів.
  - Блінов, нє милься, после меня будешь. Ілі после Суркова… Смотрі красівая,  сіськатая, - різко остудив її боєць з побитим віспою обличчям.
- Так она ж нє нємка,  відно хахлушка, - озвався найменший серед них.
- А что, хахлушка любві нє хочєт… По глазам віжу – хочєт…
Свинцем налилося тіло від жаху, шукала по кімнаті захистку, схопила жакет з німецькою нашивкою.
- Я  - «остарбайтер»… З України…
- Да, патрони для Гітлера ізготавлівала…  Сука!.. Раздєвайся! Нєчєго здесь гутаріть!
Здається, втрачаючи свідомість вона сильно кричала та кликала на допомогу.
Відкрила очі, коли Франусь намагався відпоїти її водою  та заспокоював.  
Наші армійці з начищеними медалями все ще стояли осторонь, і не виходили, хоч  і Франусь просив їх, аби ті покинули приміщення, та забиралися собі геть.  Проте  медалісти  наказали молодим збирати речі та їхати з ними, бо, мовляв, виявили «шпіонів».
Діна всю дорогу проплакала у Франека на грудях, а він   весь час повторював: усє бендже добже… усе буде добре… Навіть коли нас розлучать,  я все’дно тебе знайду. Не бійся…
І їх тоді таки розлучили. Франека пересадили в іншу машину.
- Ти жди, жди, моя коханечка, моя жона…  Жди, жди,жди… Чекай, я повернуся і знайду,  розшукаю тебе, де б ти тільки не була… - І ще коли авто не від’їхало, просив: -  поклянися, що ждатимеш?
- Богом присягаюсь!
- Скажи: Маткою Боскою…
Судоми стискували горло і вона ледве змогла щось прохрипіти.
- Не чую! – щосили кричав Франусь. – Матка Боска!!!
- Клянусь!!! Маткою Боскою! – кричала вже щосили.
- Добже, добже! Чекай,чекай!!!
- Якщо ти мене не знайдеш – сама  тебе знайду! Христом Богом клянусь!!
Це не сон і не яв  -   якась мука, жах… Щось між сном і реальністю. І все  почалося як  забрали Франека. Один з чекістів випещений, вибілений, душив  за пальці.
- Разказивай, сучка, как   тебя завєрбовали?
- Какіе заданія  тєбє  давал польській шпіон? Гдє с нім снюхалась, стєрьва?!.. Єго фамілія і імя?..  Мєсто жітельства в Польше?..      Отвєчай, сука! С кєм он встрєчался?   Єго друзья? Отвєчай!!!.
- Не знаю, нічого не знаю…
- З кем он встрєчался? Єго друзья кто?
- Не знаю.
  -  А ти вспомні, тварь смазлівая! Іначе я спорчу твойо лічіко…  Посіді, повспомінай…
І гемселив  якимось бучком по спині, доки  вона не втратила свідомість.
… Франеха відкрила очі в темінь. Її здалося що вона не вдома, а  в якісь лікарні. Смедючий цигарковий дим роз’їдав очі, а  вульгарна жінка, чи то лікарка, ковтнула з келиха води й налила Діні, бо й в неї в роті пересохло. Спрагло вихилила те питво одним духом й перехопило горло. Ледве  одпоїли її водою – спирт.
- Тєпєрь раздєвайся и ложісь на стол. Бистро, у мєня нєт времені с тобой вошкаться. Сейчас ещо подстілок мнє подвезут.
Вона здійняла з себе джемпер і спідницю, залишившись у сорочці.
- Роздєвайся, как вроде перед хахалєм…  Ілі пам'ять отшібло?
Сперечатися з ескулапкою не було рації.. А стіл холодний мов лід, тільки всередині, видно, од випитого, розливалося тепло.
- Тольки не орі! Нє дьоргайся и терпі. Тєбє же лучшє,  і бистрєє будет. Ти ещьо маладая і все будет харашо. Почістим твою совість перед Родіной…
… Надворі наче щось письнуло, ні, то музика духова: чіжик-пижік гдє ти бил… трата- тата- тра-та-та… На вокзалі зустрічають репатріантів.  У голові болить од тієї музики… І знову якісь перевірки, допроси… Паспорт з тавром, як ото і  в гітлерівців   «ОST», що означало -   «без права» … «без права»… й «без права»… Хоча ні, було одне право: добросовісною працею спокутувати провини перед Сталіним. Саме тоді вперше Франеха зрозуміла, що значили слова судженого: Гітлер – Сталін – вшистко єдно… Однаково.
Одвезли на Донбас. На шахті – робота не складна: в лампи гасу наливати, але ж зарплата копійчана,  а треба  ще  допомагати  матері та братику. Мусила йти   під землю за довгим рубльом. Спасла рідних від голоду в сорок сьомім, а себе занапастила: легені забилися вугільною пилюкою. Повернулася  в село – на довгі гони  в степу.  
«Жди-жди, жди-жди, жди-жди» - годинник клацав , днями-ночами, місяцями… а тоді вже й рік минув, другий…
А то неначе грім серед ясного неба, прочитала на столі голови сільради про новий закон, котрим заборонялися шлюби із іноземцями. Вона й свідомість втратила.   В голові   відлунювалося  Франековими словами: «Гітлер – Сталін  - вшистко єдно».
Вшистко-єдно… вшистко-єдно…  В гітлерівців зв’язок із чужоземкою карався смертю, а у Сталіна він просто не дозволявся.  Коли совєтського ката  Бог забрав , то стали з  таборів   до рідної сторони повертатися   невинно постраждалі люди, шлюбний закон одмінили, й знову Франеха зажила надією. Виписала на цегельні собі паленої цегли та заходилася, зводити у себе на садибі новий будинок. Злі язики аж сичали, писали анонімки, приїжджали перевіряючі.  Голова сільради  радив, аби тільки на все придбане був папірець.  Повільно йшло те будування, як мокре горить, бо гроші на вербах не росли, поки оте «купи-продай» пройде. Зате будинок виріс – великий з фронтоном. «Звідки вона ті гроші бере, хіба на базарі стільки вторгуєш? Поляк, видно,  відсипав  їй  за любов трохи золота» - плескали поза кутками.  А вийдуть сім’єю на празник, чи колгоспні на збори  - одягнені як на плакатах: на братові новий костюм, біла сорочка, штани випрасувані, мати -  теж у всьому кращому, а про Франеху й мови немає – пані одним словом. Вона була щаслива –  вдень і вночі чекаючи.   Купила    Франеку сорочку та краватку, як в уповноваженого з району. Та суджений усе не  чомусь не їхав.
… А хто тільки до неї не  женихався, кого її лише не стреньчили… трактористи, заїжджі шофери щоразу накидали на неї оком.
  На сільських весіллях, частуючи гостей неодмінно додавали оте «проше» та ще так у ніс, як пани промовляли…Франесі те «проше» наче голкою у серце, мовби Франековим голосом те слово сказане.
Пані Франі скоро й зовсім урвався терпець – усі жданики поїла, хоч самій вдавайся  до розшуків. Америка та за морями-океанами, а польську адресу, яку вона знала і не виказала чекістам, вона зберегла в пам’яті. Казали, щоб поїхати за кордон, треба мати спеціальний дозвіл. Якби тоді потрапити, вона  якби не Франека, то хоч би його рідних знайшла.
…Здрімнула, а воно якась жінка – все  вищить і вищить… То невістка кричить, мов навіжена.
Брат як прийшов з армії, то довго обтирав кутки біля клубу, не женився,  шоферував у колгоспі,  і Франесі підмога -  набере в людей птиці, риби, яєць, сметани  і машиною на базар -   міський люд умить розмітає. Знову зашелестіли гроші. А завгарові скільки не давай за виписану путівку – все мало, то відкупили  в якоїсь вдови дуже знатного чоловіка «Москвича», а він блищить на сонці, що  заздрісники й очей не могли  розтулити… А     Франеха берегла свої руки, які у справжньої у пані мають бути білими. І за рундуком вона ніколи не стояла, наймала продавця.   І все воно тоді йшло на лад – рахунки на книжках росли, аж Олесь не   привів у хату пащекувату кацапку Шурку,  що штукатуром працювала на будові.    Якась безпардонна й дуже галаслива й така, що і в поле не бери й вдома не залишай.  Матюки усім з першого дня гнула. Мати, може, з того  померли невдовзі. І ще й  лінива, аби хтось за неї щось робив. Франеха їй одразу сказала: лакеїв твоїх тут немає. Сама прибирай, готуй їсти, пери чоловікові сорочки… До мене зась.
Клята Шурка не втихомирювалася, то  Франеха  плюнула на неї та побудувала собі в садку, як дачку, флігельок, щоб було де жити й одпочити та не лізти  в братову сім’ю.  
Життя йшло своєю колією – ходила у вечірню школу, щоб отримати атестат, курси бухгалтерів   закінчила у місті, але колгоспною роботою не переймалася,   позаяк мала  інвалідську довідку й не перетруджувалася, відвідувала санаторії та Будинки відпочинку, рятуючи горілі путівки, бо в селі дурним рабам за колгоспною роботою відпочивати  було ніколи.
Якось  їхала з курорту, а там, на імпровізованому базарчику, продавали  сувенірники, помаду, туалетну воду, шампуні… Тоді це був дефіцит.  Вона нічого й не збиралась купувати,  бо все мала, вбивала час до потягу, та раптом увагу привернула до болю знайома мова. Франеха  з хвилюванням вимовила оте «джень добрі» та «прошу пана, цо то коштуєн?», як і значилося у польському розмовникові.  Щось, правда, й сторгувала для перепродажу,  а головне  дізналася, де  в них  знаходиться ота  станція Сувалки  і місто Гожув-Великопольський – саме там батьківщина Франека. Будувала плани, аби туди поїхати, але невдовзі й охолола, бачачи як  у дзеркалі відбивається пісний лик шістдесятилітньої жінки. Вперше подумалося, що  коли Франек не знайшов її досі,  то вже, видно, й не знайде…  Сплив час…
Та років через шість надія  знову схопилася полум’ям: брат  зі своєю кацапкую їздив базарувати до Москви, а затим переключився на Польщу. То поросилася, щоб  і її узяв із собою. За незалежності тоді стали  видавати   закордонні  паспорти. Стояла за рундуком, а брат мотався за товаром.
«Солідарность»  стала   виводити збіднілих на панський шлях. Надходили інвестиції, більш спритні будували  собі особняки, брали дешеві кредити.
Франеха жила на квартирі у старенької пані Марисі, котра залюбки ділилася  з нею  каструлькою овочевої «зупи» та довгими нічними розмовами. Тож і «єнзик польський»  швидко скорився Франесі. Вона вже без «беків-меків» могла не тільки послати під три чорти базарового поліцая, а й  пану покупцю роз’яснити усі переваги  українського товару.   Марися втратила на війні усіх рідних,   то  мов за рідну сестру  прийняла Франеху, усіляко догоджаючи їй. Тільки та з базару, як  уже й тепла ванна приготовлена, й  вечеря  на столі.  Базар був поряд, через дорогу.
Бізнес Франехи  одразу набрав силу, коли  брат  не мав змоги приїхати,   вона сама наладилася перекупляти товар у  «човників» та тисячі злотих переводила в долари.
… Пеньонзи, пеньонзи… За рундук за неї стала сідати пані Марися, але вела себе з покупцями не досить коректно, гнула  вередливим покупцям польську  «курву маму», то Франеха найняла іншого продавця – грузина Гию – сироту, в якого  у війну в Південній Осетії винищили сім’ю. Пожаліла, пригріла хлопця та відтоді на все життя, як до сина, прикипіла до нього. За працелюбство та чесність поважала його. Франеха за допомогою пані Марисі палатку собі одкрила й лише у неї можна було купити дефіцитні речі,  за  помірними цінами.   Брат приїжджав   інколи тільки за грішми.  
Франеха довго збиралася, а одного дня таки наважилася сіла на потяг і вийшла на  станції Сувалки.  Місто  Гожув-Великопольський –  то  на  аж кордоні із Білорусією. А де ж його шукати, тих родичів?
Спочатку на базарі коріння пустила.  А там скільки    тих човників – не лише українців, а й всяких… Місяцями голодували з привезеними помпами, інструментами, якимись міні-станками… На було в  бувалої комерсантки   проблем  із перекупкою товарів  та  орендою  магазину. І Гія теж згодом сюди приїхав  
Поліцейський – пан Крижанівський який унадився щодня заходити до Франехи за паленкою та доларовою десяткою, погодився  (не безкоштовно ж звичайно) знайти Франека чи хоча б його рідних. Довго не заходив, а через деякий час таки тицьнув пожмаканий папірець із адресою Франекової сестри – яка виявилося  жила зовсім недалечко.
…Пані Гелена була трохи молодша од Франехи, проживали в квартирі чоловіком у великому старому будинку та не мали дітей.  Я взнали про Франека, то нікуди  її од себе не одпустили. Кожен день  спрагло ловили кожне слово про рідну їм  людину. І плакали завжди  -  усі троє. І стало тоді відомо, що Геленого батька вбили харківські кегебісти. Їздили усі до Харкова  відвідати могилу убієних.  І був у Франехи вже тимчасовий й паспорт для проживання, і власний рахунок в банку. Брату гроші теж справно передавала.
Коли ж приїхала в рідне обійстя, то кацапка лаяла її як могла, на всі  заставки, мовляв, «ти воровка, дєтя родноє обворожуєш! Кто бил в Польше – машіни сєбє купілі, а здесь і мотоцикл сину купить не за что!» А дитя оте головою до стелі дістає, і теж ні за холодну воду –усе на батька, а він же не залізний. Стояв, і хоч би слово сказав супроти своєї прояви, заїздила остаточно…
Більше року до села не потикалася, а вечорами сумно-сумно, бувало ставало, як ото тоді, в  Німеччині. Хоча чому було сумувати, Франека не повернеш, жила на його Батьківщині, на землі, які він сходив тут своїми ногами, він так хотів, що у Польщі вона панею була «білі ручки, руді щічки…» А навіщо це їй,  коли ні дітей  ані його самого немає… Навіщо тоді їй магазини, гроші в банку… Для кацапів ледачих?
Пані Гелена, бачачи її настрої, порадила Франесі будувати на Україні  свій власний будинок, тоді полякам усім  позику надавали. Пан Аджей  замовив проект та склав кошторис на будівництво та матеріали.  
Просумувала думкою  зиму та весну, а тоді поїхала до села та купила в Табатирчиних дітей бабину розвалюху.  На подив односельчан там одразу закипіла робота: екскаватор рив землю, зварники варили арматуру, гула бетономішалка. «Баба з розуму зійшла», казали,  а вона не зважала, завозила упаковану цеглу, матеріали, а невістка усім розповідала, що то її чоловік для синка її палац будує.
З  Польщі приїздив  виконроб  і аж дві бригади із західної. До зими стіни виросли, а перекривали вже наступного літа.  Палац на згірку,  город  тягнувся аж до ставка.
Кацапка Шурка  хотіла засадити тут собі город, навіть людей найняла але Франеха не дозволила. Дизайнери сформували  на території присадибний   еврошарм із зеленою травичкою.
Франеха одкрила свої магазини в себе та  ще в сусідніх селах , та в районі  мала свої кіоски  та лотки. Керував комерцією її довірений Гіві – женитися не хотів, але дівчат любив дуже. Пані мала думку переписати нерухомість на вірного слугу, але той був на своєму: мій дім повинен бути  тільки на батьківській землі, яка й досі під чоботом російського окупанта.  
Гроші могли робити багато.    Мала змогу найняти і охорону, і обслугу.
… Остерігалася  ненароком розплющити очі, аби не гулькнути в темну безодню за вікном. Серце у тиші кімнати лунко гупало в грудях.
«Жди-жди, жди-жди,  жди-жди » - інколи чітко, а інколи з перебоями.  
Вона знову ув-ві сні бачила Франека, і знову од хвилювання билося серце, а перебої стримували її,  мовляв, що ж ти, бабо, стара зморщена бабо,   сунешся до молодого… «То ж колись, до молодого …»  - осварювалася. -    Йому зараз   на два роки більше…  І старі любляться …А люди ниньки більше ста живуть…»
«Жди-жди,  жди-жди, жди-жди…»  
Знову огортає сон.
Бахкає щось у голові, чи то горіх б’є по металочерепиці. Чи то війна розпочалася? Коли б зараз оті троє сюди прийшли, то живими б не випустила. В сейфі все є для цього, Гія показував як ним скористатись.  Атовцям вона допомагала, волонтери їздили… Атовці вони щось не усі однакові, по телевізору показують, що «торнадівці» творили… Як і ті «визволителі»…
Невістка горлає під вікном, щоб хату їй віддала… «Ти ж скоро здохнеш, віддай хату… Ти ж обіцяла, що віддасиш, коли прийде пора…»  Чому це їй оддавати, бо як брата не стало, то продала їхню хату й подалася зі своїм чалом до своєї Расєї… А вона будувала ту хату, що продавала?
Але як би це вона кричала, коли її вже немає живої… спилися обоє та й згибіли…
Ні, то вже зовсім інша жінка - костомаха з косою…
О, Франеха впізнала її, тому й обізвалася.
-  Ще не пора, не пора, дорогесенька…
«Жди-жди, жди-жди,жди-жди, - вторило   спіткнуле  серце. Я  так давно жду… І ти теж зачекай ще …
Жінка з косою криво посміхнулася:
- Ага, жди, жди, жди…
           Та що з косою знала достеменно, що Франека  ще коли везли  на
        слідство   чекісти убили по дорозі. Бо їм  не треба були зайві свідки.

І тільки коли не стало старої, відкрилась таємниця яку ніхто не знав: свій триповерховий палац Франеха заповіла українській армії для військового шпиталю, аби поранені воїни по швидше поверталися у стрій… Тільки б не ставали вони мародерами і ґвалтівниками, як оті «визволителі», - з сумом казала Франеха.
Поховали її на сільському цвинтарі з усіма військовими почестями.















Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 20-10-2016

[ Без назви ]

© Sholar, 19-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0756468772888 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …