Потойбік берега
Море всю ніч нуртувало та непокоїлося, мов той п’яний дебошир било об берег скрученими пінястими хвилями і тільки під ранок, стомившись, стишилося та змовкло.
Сонце оксамитового сезону, хоча тепер не так ласкаво, а все ще прогрівало пляжний пісок та поодиноких відпочиваючих, які сьогодні поки-що не наважувалися занурюватися в морське літепло – шторм нагнав холодної води і електронне табло зупинилося на цифрі «13».
Навколишню тишу збуджували лише місцеві атракціони: в небі деренчав мотором дельтоплан з одним пасажиром на борту та ще катер, тягав на велетенському змійовиську хороброго адреналінщика.
Відколи анексували Крим, пляжі помітно обезлюдніли, українці побоювалися окупованої території, інші віддавали належне кращому сервісу на інших морях.
Пілот із дельтаплана угледів далеко од берега одинокого плавця, що лежав, розпластавшись на воді, розставивши руки, та це літуна не дуже й здивувало, бо часом траплялися такі чудопали, що й взимку купалися.
Борислав уже ледь тримався на воді, не вистачало повітря, щоб наповнювати груди, аж поки він, попри паніку, не здогадався позбутися дихальної трубки. Він злякався, коли виринувши на поверхню, не відчув під ногами тверді – хоча євпаторійські береги мілкі, недарма це місце в радянські часи вважалося дитячою здравницею.
Допіру Борислав у замутненій воді намагався, як то було колись, видивитися та вполювати краба, який чомусь сьогодні був проворніший за морського мисливця. Коли дно враз втекло з-під ніг, чоловік ще якось намагався його знайти – бив ластами до того місця, де, на його думку, було неглибоко – та марно, праворуч берег сірим смушком бовванів удалині.
Борислав усе плив і плив, не маючи спочинку, свідомість охоплював жах, і ніде – нікогісінько, вдалині стояв на якорі великий корабель, поодаль іноді пропливали прогулкові катери. Хіба докричишся до них? Та все ж набрав у груди повітря й заволав. Вийшло не дуже переконливо. Та , море собі тихо спало та рівно дихало, заколихуючи необачного плавця, а жах уже заходився робити свою чорну справу - сковував задубіле тіло, здушував спазмами горло, й саме отой мерзенний жах змусив Борислава кинути безнадійні пошуки морської тверді та направитися хоч і до далекого, але таки берега. Страх, страх, страх… «Невже це кінець?.. Глибина, глибина… До берега!!! До берега… І там - або пан, або – пропав…»
… Чорніло в очах, плуталася свідомість, серед якої вихопилася світла думка, що, мовляв, то Бориславу лише здається, що то з ним не насправді, можливо, то просто «білка», як бувало, хватає, адже був закодований та порушив табу, хильнувши спиртного… Але ж ні, таки знаходиться в морській глибині, й не може з неї випливти…
Якийсь дурень колись казав, що у морі втопитися неможливо, морська вода сама тримає на поверхні, головне – не піддатися паніці. Брехав той базіка,бо коли не рухатися не підгрібати воду, то одразу підеш на дно. І Борислав повсякчас ворушив ластами, руками – мусив, а перед очима, в такт серця, яскраво блимав світ, як ото в комп’ютері червоне віконечко «в режимі очікування», що ставило перед користувачем конкретне питання: що робити далі – чи продовжувати роботу чи закінчувати її? Починати краще аніж закінчувати… Хоча, коли закінчення бажане, тоді… З електронікою у Борислава було пов’язане всеньке життя: мікросхеми, системи, диски… Скільком комп’ютерам майстер надав життя: сотням, тисячам… В Росії він збирав такі вироби із запчастин , які доставлялися з-за кордону, саме так, аби не платити податків.
Червоне око все блимало й блимало, що й берега не стало видно.
- Що робити? - питав його Борислав
«Тільки не піддайся паніці…» - блимало червоне око.
Він «мишкою» навів курсор й натиснув відповідну позначку. Відкрився файлик. Відео. Високої якості.
… Ще не зійшло сонце, а море вже мляво розтулило своє око, одинокий катер,що стояв на якорі неподалік од берега, ще дрімав. Вони з Тимуром сиділи на холодних пластикових кріслах, куталися в коміри спортивних курток , і теж насолоджувались світанковою дрімотою, праглося спочинку од переведеної ночі. Біля ніг його грузинського друга лежало причандалля для плавання - ласти і маска, що аж просилися до морської купелі.
Згадалося, як вони колись із дружиною та їхньою донечкою, приїздили сюди, в Євпаторію, на оздоровлення за профспілковими путівками. Тут їм дуже подобалося - тепле море, пісок, мілкий берег. Йому найдужче припало підводне плавання, розпластатися на тихій воді, дихати трубкою та видивлятися зеленаві водорості, плаваючих рибок, крабів. Ловив клешнюватих, аби тільки потішити маленьку Сніжанку й одразу випускав тих розбишак на волю…
Борислав перемкнув новий файлик.
…Тут вони зі своєю компанією вже купаються в теплих водах подальших країн, взимку, коли в бізнесі меншало роботи. То – мов рай! Всяке бажання задовольняється одразу. Екзотика…
Ще раз клакнув «мишкою». Це вже тут, у Євпаторії.
… «Кримнаш»… Він не поїхав би сюди з багатьох причин, не дивлячись на настійне наполягання можновладців, адже нав’язані путівки можна було просто викинути, бо так усі й думали. Все то через Тимура. Він збрехав ( Борислав знав про це достеменно), що в нього вкрали закордонний паспорт, бо бачив його опісля у грузина, коли той купував квитки. Тимур, коли Борислав інколи помилявся у вимові його імені, хмурився та кричав: «Димур! Димур! Димур і його команду читав? Га?»
Саме через оту Тимурову неприховану ощадливість вони змушено прибилися до цих збіднілих берегів, де ще недавно, до окупації, вирувала публіка. Проте, як каже, руда Руслана, «мєньше народу – больше кіслароду».
Черговий файлик увімкнувся автоматично.
…Дами все ж надибали для себе в цьому облізлому кутку один драйв – «Нічне містечко», розваги до ранку. Тимур, за усталеним репертуаром, одпросився од походеньок у своєї Руслани (Русі білої), то Руслана (руда Руся), з цього приводу, кричала немов навіжена: « Я што с дровамі сюда прієхала?».
Борислав перед цим, скориставшись послугами тубільців(татар), з’їв «сало» (копченого кальмара), і його сильно ухопив живіт, навіть температура піднялася. Куди там йти, від не відходив унітазу.
Дівчата все таки подалися самі, чим так розізлили гарячого грузина, що того й сон полишив - розбурхалися ревнощі. Постукав до Бориславової кімнати, а тому ж так було зле, що ледь не вивернуло од його появи, бо наперед знав, про що той базікатиме. Адже в Тимура одна й таж сама заїжджена платівка.
«Ми, грузіни етого нє любім», «Ми, грузіни, здачі нє берьом» (бо давав завжди без здачі). Цього разу Тимур знову доводив про непереможність грузинської нації, що Борислав не дивлячись на свій хріновий стан, не стримався та спитав: «Хто ж вас тоді на Кавказі дрючив? Бо не тільки про Тимура та його команду чув , а й історією колись цікавився… Чим страшенно того розпалив, зачепивши за живе.
Грузин враз насупив свої страшні кошлаті брови, а підфарбовані чорні вуса, влізли йому аж у ніс. І поніс пургу про те, як плавилися російські танки од секретної зброї Грузії.
- Ви теж віддали свою територію Росії, - обірвав Борислав його казки, доливаючи в вогонь олії.
- Ми нє оддалі, ми отберьом! Бо ми - грузіни! Ви жє і Крим, і Донбас просралі і не можєтє отстоять! Когда в Грузії била война, ми всє там били, нє отсиживались в России… - Побачивши, що слова вразили в самісіньке Бориславове серце, продовжував знущатися.
- Ти хоть раз бівал в Грузії? Я тєбья сколько пріглашал? Да, приєзжай, дарагой! Сам увідиш… О, Джорджія!.. Да у нас дорогі нє то, што в Росії ілі у вашей Хахляндіі. На машінє єдешь, стакан з віном ставішь, ні каплі нє розоллйотся. Почему так? Потому, що ми грузіни – особиє. У нас каждий жітель своі деньгі отдайот, лішь би Грузія расцветала… Я - отдаю, ти - отдайошь, он - отдайот… Все отдают… Я воюю протів акупанта іхнімі же дєньгамі… Понял, нет?... І затягнув низьким тембром: - Рацветай пад солнцем Грузія м-а-а-я!!! Народ, понял?! Там давно забилі што такоє карупція. За взятки , слишішь, наказівают. Тюрьма, слишішь! І правільна. Я сваєво президента уважаю! Пачему? Вєдь он с народом, панімаєшь?! Счас наш Саакашвілі Адесу вашу бандитскую паднимаєт, в рай морской превращает… Хахлі в ногі нам поклоніться далжни, пакланиться …Ваші офшори…
Коли б у Борислава не ригачка, він би тому «патріоту» за його філософію , та в морду затопив би, чи кухлем, навернув , як ото колись його земляка Аваков. Тимур знає. Колись получив, так увесь базар підняв проти Борислава. Де скільки й набралося чорномазих. Та кацапи їх «помирили» – вивезли в поле й залишили їх сам-на-сам з голими руками. Борислава це влаштовувало – армійські навички залишилися надовго. Гепнув ним кілька разів об землю, де й поділася ота «національна гординя». З того часу вони стали мовби друзями, бо ще й їхні партнерки дружили між собою. Видно згадка про це таки ворухнулася в його куцому лобику, бо жар ураз згас.
- Слушай , бічо, хватит тєбє вильожіваться, пашлі ми сєбє пагуляєм , девушек поіщем. Нє хочеш ?.. Ну, я плачу, слюшай … Хочешь, віно грузінкоє, хочєшь - коньяк французькій? Вип’єм, как рукой снімет, слюшай… - І вже зривав смужку з корка.
- Та яка це Франція, палений… - пробував Борислав заперечити, бо не хотів алкоголю тому, що тілько-но за вимогою Русі рудої, закодувався. І Тимур теж знав про це.
- Ти што, дарагой, справжній… фірма!
Він налив Бориславу по вінця, а собі лише на палець. Той вихилив. Ряжанка, звичайна…
Проте, справді, в животі враз перестало бурчати і під серце підступило тепло. Потім стало трохи моторошно - то від кодування, але Борислав не переймався, знав пройде, не вперше.
- Гайда на людзі, бічо… Может нашіх шлюх увідзім… Нєт, Бєла Руся нікуда би ночью не отошла от мєня, когда б не твоя Рудая. Я сваю бєлоруску по десять раз за ночь трахаю… Вот… А сама нічего делать не хочєт, говоріт, нє умєєт… А твоя?
… Вода ж холоднюча, як улежиш на крижині? Руки посиніли мов у мерця… Треба плисти, хоч потроху наближатися до берега. І не панікувати, відганяти зрадливі думки, відганяти…
… Борислав тоді лише обкладинки для підручників возив до Курська, то встидався сам стояти за рундуком (працював ведучим інженером у науковому інституті), здавав оптом. Тоді Руслана з розкішним рудим волоссям так захоплено дивилася на нього, а що йому не було де переночувати, то дала йому ключі од квартири й навіть сама провела його туди. Вона на вигляд була так собі - непоказна, ніс картоплею, зелені очі, підфарбовані брови і руда-рудісінька, з підкрученими кучерями.
- Я - нє рижая, золотая! - відрекомендувалася при знайомстві.
Як тільки відімкнули порожню занедбану кімнату, в котрій страшенно смерділо клопами, Руслана швидко розстелила постіль, інтимно промовивши:
- Я в вашєм распоряженіі, сударь. И цєліком готова к употрєблєнію.
Власно кажучи, він не чекав такого «сюрпризу», трохи розгубився, бо вдома сім’я, вірна дружина. Коли й довелося залазити під ковдру сумнівної свіжості, Борислав не був ні морально, ані фізично готовий до такого.
- Успокойся, сударь, да разслабся, всє проблеми я беру на сєбя...
Воно нічого аж такого вельми приємного не відбулося, скоріше навпаки, мовби нічна полюція ув-ві сні й на душі було якось бридко наче не туди вступив.
- Тєбє харашо со мной било? Харашо, спрашіваю? Вєдь ви, мужики, не можєтє оцєніть, то хорошеє, што ми вам дєлаєм? – все допитувала Руслана.
Тоді йому хотілося встати й пити, хоча б у ніч, хоч би й на вокзал… Чомусь, на жаль, стримався тоді.
- А што скажєшь ? Какой із обложєк имєєшь навар? Трусов нє купішь...
Борислав знову змовчав, не вступаючи у дискусію, хоча зиск зі шкільного товару таки був, бо із кожної поїздки привозив додому по сто доларів. Хіба мало? Це була майже його разова зарплата, яку не виплачували вже третій місяць.
- Ведь можна заработать намнога большє. Только мозгамі шєвєлить нужно … Дарагой тавар нужно возить... Тагда і абарот больше…
- Я ж не місцевий. Мене й так ганяють, як сірого вовка – й міліція і таможня, - заперечив він.
- А у тєбя,што среді мєстних нєт друзєй? Вот я, напрімєр, тєбє уже кто? Разве можна бить есчьо бліже?
- «А що, хіба ми вже з нею близькі?..» - подумав Борислав і жахнувся.
Невдовзі оформили на Руслану документи на підприємницьку діяльність, взяли в банку позичку і справи, дійсно таки, стали крутішими. Тепер Борислав майже кожного тижня на радість дружині привозив по тисячі зелених. Йому хотілося, тими грішми пригасити свої гріхи перед своєю Тамарою, бо вони вже з Русею Рудою винаймали квартиру та жили як чоловік із жінкою. Дружина до грошей, та ще й зелених була ласа як той алкоголік до горілки.
Зараз Руда Руся крута бізнесменша, ніколи вже і не згадує, як старцювала на ринку, торгувала дитячими слинявчиками та пустушками, бо спостерігає за роботою садівника з просторої веранди власного заміського будинку, чи видає «слушні» вказівки працівникам торгівельного центру, як «правильно» пересортувати овочі та фрукти - несвіжі змішати зі свіжими.
Блимало червоне комп’ютерне око… Бронислав натис на запуск та відкрив якийсь файлик.
… З Русею Білою Руда заприятелювала відтоді, як та возила їм білизну із Білорусії, тепер білоруска її права рука. Димур, чи Тимур із місцевої грузинської мафії, що колись сидів на перекупці фруктів-овочів, довго та безуспішно завойовував серце Русі білої. Білоруска та могла б одразу підійняти білий прапор, та моя не дозволяла тої злучки: мовляв, навіщо здався тобі той чорножопий? Своїх мало? Як той Тимур лише не підкочувався, і дарував квіти, і запрошував до ресторану. Навіть заміж пропонував. Останнім аргументом на користь кавказця була бомба:«Паєдем к нам в Грузію, я скажу сваєй жєнє: твойо золото – уже не твайо золото, тваї украшенія – уже не тваї украшенія. Все твайо будет! Поняла, нєт?» І подав їй у коробочці масивний кулончик із ланцюжком. І тільки тоді Руда Руслана дала згоду Білі Русі на першу шлюбну ніч у люксових апартаментах готелю «Росія». Правда, вранці Тимур забрав те золото на своє зберігання.
Борислав натис на хрестик та відкрив інше вікно на моніторі.
… У Борислава до базару одразу виявилася алергія, як і до рудої Русі, бо в інституті він був шанованою людиною – краватка, біла сорочка. Розробляв цікаві проекти, прогресивна технологія, електроніка – то як у зоряному небі. Директор підібрав йому наукового керівника для кандидатської дисертації. А як усе розвалилося… Хотів у Росії влаштуватися на роботу, та зась, бо іноземець, а в них військовий завод… Влаштувався у майстерню з ремонту апаратури та телефонів, а згодом відкрили із Русланою свою будку на людному місті – ремонтував та продавав сотові телефони, що тільки тоді почали з’являтися у вжитку. А далі комп’ютери та різне причандалля. І вже аж потім – магазин «Електроніка». Все оформлялося на Руслану. Правда, перед цим довелося взяти фіктивний, чи як його назвати, з нею шлюб, громадянство російське…
Знову поводив та поклацав «мишкою».
… Ласти в Тимура, видно, фірмові, не китайські , й костюм захисний, - в таких обладунках можна з моря не вилазити. Той жлоб, може, й не купував такого, може виканючив у своїх мафіозних дружків, а попросити у нього собі поплавати, так не дасть. Борислав теж збирався придбати собі щось путнє, та за справами не встиг – до нарколога усе їздив.
Відкрив усі файли, думаючи що вибрати, клацнув на «сім’я».
… Зі своїм одруженням Борислав не поспішав - само вийшло. Він у школі й зустрічався із Людою Горецькою із восьмого класу, вона йому дуже подобалася, але мусів чекати, доки підросте. А до ХПІ поступив з першого разу, хоч і не був медалістом, чи ближче до цього. Тоді вперше набирали в групу «електронно-обчислювальні машини» і конкурсу там майже не було. На радощах тоді й зустрів односельця – Миколу Килининого, на два роки старшого – той тільки повернувся зі студзагону – при грошах, веселий. Потягнув його до дівчат у гуртожиток. Так і представив: юний, нецілований!
- Натяк зрозуміла! – озвалася висока цибата, як вона назвалася Іріша. – Висвятимо у студенти!
Борислав одразу захмелів, і не помітив, як вони з Ірішою відокремилися од компанії та залишилися одні. Так було приємно бути справжнім студентом і справжнім мужчиною, що він цілу добу гостював у фармацевтів. Хотів і ще, так Іріші треба було кудись їхати.
Тож Борислав вже зі студентським квитком приїхав додому, щоб підготувати себе до гуртожитського життя, та зустрівши на танцях царицю Тамару, провів її додому, й у літній кухоньці, вже маючи досвід, одразу посвятив її в жінки. Вона була старшою на рік і вже встигла закінчити якісь там бухгалтерські курси. Тамара цією новиною одразу поділилася зі своїми батьками , й ті жадали, щоби все було по-людськи. Для Бориславових же старих – це грім серед ясного неба: ми його вчитися, а він – женитися та ще й старшій од себе. Як ви жити збираєтеся, коли вона тут, а ти там?
Тамарині предки були реалістами: нехай, мовляв, він забирає її із собою. Бухгалтери в місті теж потрібні. Тамара задумала працювати не деінде, а в їдальні, щоб і самій не голодувати й чоловіка-студента не морити голодом. Невдовзі приїхала теща, привезла гроші на кооператив, хоча для цього їм довелося спродати все нажите господарство разом з хатою, а самим переходити жити у бабину розвалюху.
При розподілі Борислава мусили залишити в Харкові – ще б пак! - сім’я, прописка, житло.
Цариця прагла, аби електронщика направили на меблеву фабрику - меблі тоді були в дефіциті. Далі з’явилася у них Сніжанка - треба було молодому спеціалісту іншу квартиру - двокімнатну. Звісно, дали без черги.
Наступний файлик переключився автоматично.
Життя налагоджувалося, Борислав вже працював старшим науковим працівником в інституті, їздили щороку на морське узбережжя, вже от-от мали взяти машину, а розпад Союзу все перебив. Не давали купонів, і дитсадок їхній закрили теж. Сидів вдома зі Сніжаною, Тамара все гризла: он люди не одлежуються думають, як вижити, сусідка однесла на станцію до поїзда мило господарче, то і є з чого смажити котлети. Цариця все кричала, кричала, а Сніжана своїми теплими рученятами обнімала та благала не лаяти ріднесенького татуся, бо вона його нікуди від себе не відпустить – ані до Польщі, ані до Росії. Рученята такі теплі, такі ріднесенькі… Теплі руки були ще у матері, лише шорсткі од роботи.
Сині руки наче потеплішали.
… Тепло йшло від сонячних хвиль моря. В дитячому відеречку плавали два невеличких крабика.
- Тату, а у крабиків є батько і мати?
- Є, звичайно.
- Тоді давай їх відпустимо, бо вони за ними заскучили…
Борислав брав Сніжанку на руки, заходив на глибоке, клав відеричко у воду і крабики пливли собі у свою стихію.
Надходила хмара і робилося холодно.
Переключив на верхній файлик.
… Йде рясний осінній дощ, а вони з матір’ю збирають за комбайном невибиті соняшникові шапки. А дощ не вщухав. Мати накинули на Борислава якусь госінку, яка одразу ж змокріла, а сама ховалася в купу перемелених шапок.
Бредуть до висілка, котрий видніється аж ген, де закінчуються гони. Але вони чомусь біжать не до села, а в протилежний бік, до станції, адже Бориславу конче треба до міста – йому ж здавати вступні іспити. Батьків брат мав на авто до станції його доправити, а тут дощ, грузька дорога.
Вони йдуть роззувшись по калюжах, із сумками. Ось і станція, і поїзда видно, який од’їжджає, мати з речами сідає у вагон, а він не встигає добігти. І дід чомусь покійний, молодий, що не повернувся війни, Борислав бачив його лише на світлині у бабусиній старенькій хаті. Пожди, тай матері вже живої немає … Що ж тепер буде? Як же іспити? А поїзд далеко вже одстукує колесами. Мати посміхаються. А Борислав плаче… За поїздом, чи померлою матір’ю? Не розібрати…
І знову саме включилося.
- Бічо, слюшай, дарагой… Кончай спать, слишішь… Наші курви ідут…
Бирислав відкриває очі - сонячно так, а йому у холодному кріслі холодно.
Русі, познімавши халати, плентаються в купальниках. Димур чіпляв ласти, маску.
- Зустрічай іх адин, дарагой… Я пашьол купаться…
У його Русі губи були міцно стулені, набурмосена – нічна гулянка її не вдовольнила, і ще, видно, з учора, не пересердилася. Це в неї не надовго – на днів три чи чотири, а далі - попустить. Зараз краще не займати її.
Біла Руся, як завжди, була спокійна – Борислав обмінявся з неї розуміючим поглядом.
Море вже й зовсім ожило – на обрії курсували якісь великі судна, а побіля берега катери тягали на парашутах, мов на повітряних зміях, відпочиваючих, яких було порівняно мало.
Купальники щось не поспішали до моря. Демур, також, не встигнувши зайти у воду, одразу вискочив з неї мов ошпарений. Вчора всю ніч штормило, видно, води холоднючої нагнали хвилі.
Приплентався Димур.
- Ти хатєл поплавать… Пажалуста, дарагой… - І кинув Бориславу під ноги ласти… - Лаві себе крабов, єсли хочешь…
На моніторі замаячіли ріденькі постаті, закутані рушниками та підстілками.
Борислав із задоволенням чіпляв морську амуніцію, під гамірливу перемову публіки.
- Ой, вчєра такая харошая пагода била, й водічка морськая, словно підогрєтая, а севодня - Сєвєрний полюс.
- Ввечері на поїзд, а я водички морської не набрала. Сусідка вже рік з постелі не підіймається, води просила…
- Вон, какой-то дурак в ластах полез у воду, папрасі, пусть наберьот в бутилку… - долинали до Борислава слова, мов з іншої планети.
Я холоду не відчував, а коли він і був, то лише приємно лоскотав мене колючими голочками, мов американський «трік», чи наше шампанське.
Як і колись, Борислав набрав через трубку побільше повітря і поринув у морське царство, в якому чомусь на дні було ниньки одне каміння – водорості та жабуриння, видно нічний шторм виніс у море.
- Таваріщь морж, - долинуло, коли знову виплив на поверхню. – Набєритє маєй тьотке водічкі, поскольку ви у ва-а-дє…
Приплив. Дівуля - купальник та плавки – одні пелюсточки.
- Толька падальше атдпливайтє, там чіщє вода…
Віддав, а всі біжать, мов на Йордані: «…і мені… і мнє, і мнє…» Не дурно – ведь – сто п’ятдесят ожідаєт на берегу.
Вода ж так довго набирається… бульк, бульк, бульк… З двох рук – одразу.
Така струнка… груденята, плавочки…
- А розрахунок?..
- Будєт…
- Де тебе знайти?
- Захочешь – найдьошь…
Раніше, коли вони сюди із сімейством приїздили, під берегом було повно різних водоростей, усякої живності, навіть на мілині, а тепер і на глибокому нічого не видно, та не переймався, коньяк бив у голову та кликав уперед.
На «Прибої» таки дійсно в камінні кублилися сірі бички. О, і крабик манесенький… Де великі поділися? Може на глибині?
Блимнув екран монітора.
Сніжана… Їй так на море хотілося, казав тоді Світлані, їдь з дитиною. Не хотіла, мовляв, ти заробляєш, а ми тратитимо… На іномарку збиратимемо…
… І знову переключилося.
…Демуру місто сподобалося тим, що десь у закапелку надибав старий плакат: «Грузія - страна жізні!» Так рекламувала себе колись на Україні якась партія.
- Моя жорджія! – з патетикою вимовляв грузинський патріот. А диктор говорив російською майже без акценту:
- Грузія таки продовжує своє будівництво та відродження. Наш президент сказав, що коли все задумане та заплановане здійсниться, то в країни вивільняться обидві руки для такого ж відродження на і окупованих територіях, котрі до того часу будуть нам повернуті. Саакашвілі хоч і віддав свої території, та зумів вивести від агресорів тисячі своїх людей. Грузинів колись Росія вбивала саперними лопатами. І про це забувати нам не слід …
Перед монітором знову постав Димур.
- Нас нікто нє сможєт вернуть в советскоє прошлоє, реальное будущеє Грузії - в Європє! (Де він тільки ораторського мистецтва набрався? Каже, на пожежного вчився у Харкові…)
Димур вдає, що тільки він для своєї Джурджії старається. Борислав давно покинув би свій бізнес у Росії та, може, відкрив би його вдома, тільки на кордоні не пропустять на Україну.
На файлі - «Краб»
О, риба яка величезна випливла! На глибині, бач, є живність! Он і краб - чорнющий посунув боком. Далі - і рибина срібляста! Набрав повітря і поплив до зеленого куширя, а торпедка собі попливла далі. Ге, та тут гуляє цілий косяк … Як не вистачає підводної рушниці. Ще повітря набрав, пірнув - та розбігся косяк. Голими руками не візьмеш… А краба таки треба впіймати, біля каменя аж двійко ворушиться. Вибрав більшого, стиснув у кулаці і вже гріб однією рукою.
Він водив мишкою по чорному монітору – комп’ютер здох, скінчилася зарядка. Це все- кінець. Серце закалатало мов несамовите. Як далеко до берега …
… Борислав, може, й доплив би, якби не серце – калатає як самошедше. Може ,то через той коньяк, бо , бувало, як якоїсь «ряжанки» вип’єш, то серце аж заходиться вночі. Коли таке траплялося, він і пив корвалол, виходив на балкон і сидів поки не вщухало та знову не хилило до сну. Мабуть випив таку «ряжанку», бо де в росіян може бути пристойний продукт – скрізь мурцовка.
… Тіло немов обценьками стискує. Так і на дно недовго піти. Русі клопотів завдасть з похованням, а може ще й не захоче забирати з трупарні. Бо хто він їй?..
Тамара хоче мати заміський будинок,тому й не зове додому. Дочці ж квартиру в центрі, й машину купив, видав заміж, а вона, чомусь сторониться, зять, чув, ханигою обзиває… Бо таки синя фотографія. Як вона тоді просила татуся не пити оковитої кинути. Борислав весь час обіцяв і так і не виконав своєї обіцянки…
… Дихав наче риба, яку викинули на берег. От якби оце зараз знову опинитися на березі, він ладен був віддати спасителю всі свої мільйони. Старався трохи заспокоїтися, відпочити – не виходило. Брав гору страх, якого вже ніякими думками не перебити Широко розкривав руки, економив сили ледь ворушачи ластами. Тільки б трохи віддихатися й знову поплисти, може й мілина скоро… І наче дихати стало легше.
… Бувають же місця, де глибина починається од самого берега. Але однаково – треба плисти. Перевернувся на живіт і ненароком поперхнувся ропою. Вдалині пляж порожній. Людей на пляжах майже не видно – перестали їздити після окупації. Одна лише постать майорить, шарф у повітрі колишеться – то в Русі Білої бачив такий. Вона ще й радила Бориславу не лізти в холодну воду, одна Руся не заперечувала: пусть, пусть, пусть…
- Пуста вона в тебе, пуста, - якось сказала вона йому наодинці. - Бо окрім грошей та бухалова в неї і в голові нічого немає. Ти такий розумний, інтелігентний мужчина, навіщо тільки злигався з нею, нехай би продавала собі розпашонки та слинявчики. Вона ж тебе за дурника має. зіп’єшся, в тебе ж сім’я, дитина…
Холодно. Треба трохи ворушитися, щоб не закоцюбнути.
«Біла таки має рацію: треба кидати цю пройду, й повертатися додому,- подумалося йому. - А чи пропустять через кордон і ці, і наші? Агітували вже добровольцем на Донбас… З Криму, кажуть краще в Україну дістатися…»
«Тепер якби тільки доплисти, тільки спастися. І тільки тоді додому…»
На домашньої радість завжди не вистачало часу; з поїзда на поїзд… Іноді вночі, коли він знервований та стомлений дорогою засинав, Тамара гуркотіла: гроші він привозить, а грошам тим теж ноги приробити треба. А ти лиш приїхав, і поїхав, покинув, бо тут наймичка є … ти навіть сміття не викинув…
Він вставав, брав на кухні помийне відро, йшов до сміттєпровода і довго стояв біля відчиненого вікна, хотілося скочити вниз, щоб закінчилося все це. То вже його мордував алкогольній синдром і було зовсім не жаль це зробити, бо й рішучості вистачило… На заваді були тільки очі – чисті довірливі. Бронислав завжди давав дочці гроші, щоб Тамара не бачила, аби мала могла купити собі те, що їй хотілося, й Сніжанка так цьому раділа. Йому тоді хотілося жити хоча б тільки для неї. Тепер вона навіть по скайпу скаже кілька слів – і все. Але оте зятеве «ханига»… Гроші з банка беруть справно … Білоруска теж просила його, щоб не пив оковитої…
Знову з-за хмари виглянуло сонце.
«А чи треба мені до берега? Як випливу, то й випливу, коли не закоцюбну, а загину то…»
- Ні, бічо, не треба гинути, боротися треба, - наче долинув до нього голос Димура. Я ж воюю з Росією їхньою зброєю. А ти?
- Я теж, як ти, буду воювати… Як буде широкомасштабна війна…
- Так війна вже давно йде. Якої ти це хочеш ?.. Землю одбирають… Людей вбивають… Ти ж воїн, десантник… На фронт… Давай до берега, бічо, до берега…
- Чую, чую…
- Тимур і його команду читав?..
… Ноги не хочуть більше рухатися , тримався на воді з усіх сил, лиш би не піти на дно. Свідомість з новою силою охоплював жах, денне світло блимало в такт його серцю… Комп’ютер відімкнений…
- Господи, допоможи! Коли тільки випливу, все по іншому буде, чуєте!!! Клянусь! - кричав він хрипким голосом німому морю, похнюпленому небу, далекому берегу, чайкам, дельтоплану, віддаленому кораблю…
Тіло наливалося свинцем, він почав занурюватися в воду.
«Це кінець»,- майнула думка.
Як все швидко і просто. Втрачаючи свідомість, він щось, здавалося, кричав у воду, потім замотиляв ластами й ударився об щось тверде – якийсь камінь… Біль привів до пам’яті. Мілина. А може те дно було давно, Борислав лише боявся його шукати.
Мілко, але не вистачало сили встати і він схилився на жорсткий, обвитий мілкими мушлями камінь.
- Відітє, говорили спасителєй визивать а он - п’яний!
- Тверезий, хіба полізе в льодник…
- П’яному - море по кол’єно. Вот, идьот, идьот шатаєтся…
Борислаав протверезів давно, ще бухкало серце та бунтували нутрощі, і він дав їм можливість звільнитися од непотрібу. Залишки паленого алкоголю та морської води охітно фонтанували в прохолодні хвильки. З руки злетіла маска з трубкою. Враз стало легше, нече трохи розвиднилося. У маску міцно вп’явся клешнею величезний краб - Борислав думав, що то якась водорость.
У Білої Русі на очах сльози: за тебе боялася, думала, що вже не побачу тебе. Давно берегом ходжу. О, який краб такий величезний?
Борислав ледве розняв його кліщі з-під пояска маски, а пружок залишився – Димур сердитиметься.
Підходили до санаторного пляжу. Тут кавказець знову розпалювався на весь берег.
- Я скажу сваей жєнє так: твойо золото, уже - не твойо золото… Всьо твойо будет…
- Ти такой сладенький… - вторила моя Руда Руся. - Надо спасатєлєй визивать… Хохльонок так і нє виплил на бєрєг…
Біла подивилась на Ростислава, мовляв, вже ми тут зайві?
Той рішуче розсунув кущі.
Руся, скочила з колін грузина, поправила волосся:
- Гдє ви так долго ходітє? Ми вам в кафе обєд заказалі.
Він хотів віддати Димуру підводні обладунки, а той лише буркнув: собі залиш, бічо…
Борислав не міг собі повірити, що тепер він знову стоїть на «кримнашському» пляжі, проте добре знав, що мав робити надалі: пливти до берега.
