Макетні майстерні знаходилися на першому поверсі нашого конструкторського бюро, а конструктори, за кресленнями яких виготовлялись ці макети, на останньому – восьмому. За своїми службовими обов’язками я мав супроводжувати виробництво макетів та дослідних зразків. Мене і взяли в це нережимне КБ , куди брали лише своїх, бо мав досвід роботи на виробництві. Кожного ранку заходив спочатку в майстерні, потім ліфтом підіймався до конструкторів. Спускався не ліфтом, а пішки запасними сходами. Там на кожному поверсі збиралися покурити та потеревенити працівники різних відділів. Окрім анекдотів, обговорення футболу, кіно, погоди, досить часто жалілися на недолугість в організації роботи. Я запам’ятовував ці жалі, а потім або згадував анекдоти з подібними ситуаціями, робив їх героями відомих співробітників і розповідав на сходах, або ж писав відповідні гострі дописи в місцеву стінну газету.
Чашу терпіння керівництва переповнив такий випадок. Керівник нашого відділу Давид Семенович Сумський, якого за зовнішність та манери ми позаочі називали Додею, попросив мене на зворотному шляху забрати в канцелярії його документи на відрядження.
- Візьми он там – махнула рукою і продовжила роботу канцеляристка, коли я оголосив мету, з якою зайшов до канцелярії.
На вказаному столику лежало два стосика паперів. В одному з них документи, згідно з якими Вовк, Остапенко та Хилюк направлялися в Архангельську область для вирішення виробничих питань. В іншому - Гольдман, Керцман та Сумський до Ванкувера на міжнародну виставку, для вивчення передового досвіду. Наступного дня про це знало все КБ.
Коли мене покликали в партком, подумав, що потрібен свіжий допис до стінної газети. Але коли зайшов до кабінету, то побачив там замість редколегії парторга, директора, начальника відділу кадрів та начальника першого відділу. Таке поважне зібрання не віщувало нічого доброго. Я так перелякався, що в мене запаморочилося в голові і засмикало до вітру.
- Є думка включити Вас до складу делегації на наступну наукову конференцію, що відбудеться в Нідерландах – почув голос крізь туман. – З цього приводу і зібралася наша комісія. У нас до вас декілька запитань.
Чи то з переляку, чи то з радості – адже далеко не кожній радянській людині випадала можливість вирватися за кордон, та ще й в капіталістичну країну – я не задав ні собі ні людям запитання – а чому саме я? Комісія затвердила мою кандидатуру і, ошелешений несподіваною радістю, не думаючи про наслідки, кинувся оформлювати документи. Про цю епопею можна писати цілий роман (змогла ж Забужко створити роман із жіночої істерики), та він буде не вельми цікавий. Дорога також сотні разів описана. Продовжу оповідь з моменту поселення в готель маленького курортного містечка.
Портьє завчено посміхався клієнтам не щирою, не природною посмішкою. Та коли ми подали йому наші радянські паспорти його посмішка змінилася з завченої на натужну. Я, звичайно ж, згадав Маяковського з його відомим віршем про радянський паспорт. Мене розперло від апломбу, та портьє гидливо взяв наші паспорти і щось іронічне сказав своєму колезі. Говорив він чи то англійською, чи то голландською, але Додя, судячи з усього його зрозумів і щось запитав англійською. Клерк зблід від переляку і довго та принизливо вибачався. Я потім запитав про що йшла мова.
- Той на рецепшині сказав своєму колезі, що ось знову приїхали росіяни. Все понівечать, накрутять електрики як весь готель, а за лічильником наче нічим не користувались. Ну а я запитав, чи можу передати його слова їхньому босу.
Поселили нас чотирьох в двокімнатному номері. Одна з кімнат була спальнею, з вікном високо під стелею і двоспальним ліжком посередині. Ми переглянулися, як же нам, чоловікам спати вдвох на одному ліжку. Та в цей момент нас ввічливо відсторонили два чоловіки в комбінезонах і швидко переставили меблі. Тепер вийшло два окремих ліжка попід стінами. Інша величезна кімната з лоджією, що виходила на осіннє сіре море, мала два дивани, два столи – один великий обідній, інший маленький журнальний. Біля маленького столика стояли крісла. Ще два крісла – біля телевізора. Я взагалі в той час не бачив в радянських готелях телевізорів в номерах. А тут кольоровий телевізор з пультом дистанційного керування. У мене дома стояв чорно-білий з механічним перемикачем телевізійних каналів. Єдине, що я вдосконалив, то це те, що переставив планки на ПТК, щоб всі три канали були поряд. А тут пульт дистанційного керування і кілька десятків каналів. Додя тут же вхопив пульта і заходився клацати по каналах. Зрозуміти про що йдеться в передачах без знання мови неможливо. Мені досить швидко набридло, і я згадав що давно нічого не їв. Запитав в колег – коли підемо на вечерю?
- А ти що нічого не взяв з собою? – здивовано запитав Додя.
- Так я ж вперше. Не знав, що треба брати.
- Кепські твої справи. Треба ж було запитати хоча б у мене. Та вже гаразд. Там навпроти холу є буфет. Сходи, хай зроблять тобі бутерброд. Кофе не бери. Він у них гидючий і страшенно дорогий. Чай зробимо тут.
- Так я ж не знаю голландської.
- А вони тут всі розмовляють англійською.
- Так я і англійської не знаю. В школі та інституті вчив німецьку.
- Зайдеш і скажеш айм хангрі . І вони тобі все зроблять.
За порадою старшого колеги знайшов буфет. За прилавком сиділа і читала молоденька дівчина. Величезний, глибоко посаджений лоб, довге прямокутне підборіддя, опущенні очі з довжелезними віями робили схожою на коняку з недавно баченого радянського мультику. Коли я зайшов дівчина моментально відклала читання, встала і глянула на мене величезними сірими очима. Видіння з мультику вмить зникло. Тільки шнуркоподібна фігура та очі.
- Айм хангрі – ледь видавив я із себе.
- Єс сер – трошечки подала голову вперед і продовжує дивитися мені прямо в очі.
- Айм хангрі – кажу вже сміливіше.
- Єс сер.
- Айм хангрі!
- Єс сер.
Мене це починає дратувати. Можливо треба було спробувати перейти на німецьку. Адже Німеччина – сусідка Нідерландів. Раптом дівчина щось розуміє німецькою. Але в той момент мене, як кажуть, заклинило. Я раз за разом повторював: «Айм хангрі», а дівчина повторювала своє: «Єс сер» і продовжувала дивитися мені в очі. Наша бесіда продовжувалася до тих пір, доки з дверей за прилавком не вийшла літня жінка. Вона щось спитала дівчину незрозумілою мовою. Та відповіла і в її відповіді я вловив знайоме слово – «крезі»
- Сама ти крезі, кобила голландська! – спересердя вигукнув я.
- Рашен!
Літня жінка легенько відсторонила дівчину, достала з прилавка тацю з булочками і стала водити по ним пальцем. Я зрозумів, що вона хоче, і вказав на булочку, яка мені здалася найпривабливішою. Жінка взяла цю булочку, розрізала її ножем і витягла тацю з розкладеними там сирами. Аналогічним способом були вибрані решта інгредієнтів бутерброду. Коли процес виготовлення був завершений жінка поклацала на касовому апараті і мені висвітилася сума покупки. Я розрахувався і подякував. Колись, ще в дитинстві читав книжку Бориса Польового про нюрнберзький процес. Там він писав, що щоб запам’ятати, як треба дякувати по англійські, видумав звуко-подібну фразу: «Сєнька бєрі мяч». Я не знав, як правильно це має звучати, тому просто вимовив фразу Польового. У відповідь жінки приязно закивали.
Коли повернувся в номер, Керцман якраз чаклував з лічильником. На цьому пристрої були клеми, як на шкільному учбовому лабораторному пристрою, до яких підходили чотири дроти. Все це прикривалося прозорою пластмасовою кришечкою, прикрученою пластиковими баранцями. І ніяких тобі пломб.
Я знав, що кип’ятити чай на полірованій поверхні столу не можна – залишається слід. Тому, за радянською звичкою, пішов готувати чай у санвузол. Набрав склянку води, поставив на рівну поверхню мармурової раковини і ввімкнув кип’ятильника. Переконався, що все працює і пішов подивитися, що ж там Додя наклацав на телевізорі. За деякий час зазирнув, чи не закипіла вода. На мій превеликий подив, склянки на місці не було. Замість неї в раковині зяяла величезна дірка, в яку пірнав дріт від кип’ятильника. Я заглянув під раковину і ледь не втратив свідомість. На підлозі лежали скалки від розбитої склянки, а під самою раковиною на шнурку теліпався чорний кип’ятильник. Інстинктивно висмикнув кип’ятильник з розетки і помацав раковину – вона була пластикова.
Це катастрофа. Зовсім недавно був у відрядженні. Година до від’їзду потягу і тут, в готелі з’ясовується, що в мене в номері не вистачає склянки. Чергова пояснює мені процедуру вирішення проблеми:
• треба скласти акта;
• цей акт повинен затвердити директор готелю;
• за цим актом бухгалтерія випише рахунок на покриття збитку. Сума збитку вираховується як вартість пропажі помножена на три;
• після цього я повинен сплатити рахунок в ощадній касі і віддати його в бухгалтерію.
Зрозуміло, що впоратися за годину з усією цією тяганиною я не міг. Тому дав працівниці готелю три карбованці, щоб вона купила склянку, а на решту, за труди, пляшку вина . Так то склянка. А тут окрім склянки ще й раковина. Звернувся до Доді, щоб він пояснив, як покликати чергову.
- Дуже просто. Скажеш: «Гоу ту мі» і вона прийде сюди за тобою.
Так і зробив. Коли робітниця готелю увійшла в наш номер показав рукою що накоїв. Жінка перелякалася і щось винувато стала запитувати. Додя їй відповів і посмішка радості засяла на її обличчі. Вона подякувала і швидко зникла.
- Про що ви говорили?
- Вона сказала, що вже пізно, робітники пішли додому, замінити раковину нікому. Чи не могли б ми дочекатися до ранку? А я сказав, що можемо зачекати до кінця нашого тут перебування.
Поки ми так говорили, знову з’явилася робітниця з возиком. Вона принесла і поставила на стіл нову склянку. Потім з возика дістала інструменти: коробочку на довгій пластмасовій паличці і різнокольорову щітку на такій же паличці. Поставила коробочку на підлогу і та перетворилася на совочок. Щіткою згребла в совочок скалки від склянки підняла свій інструмент і той знову перетворився на коробочку. Потім взяла швабру з поролоновою губкою і швиденько насухо витерла залишки води на підлозі. Ще раз вибачилася і зникла.
…На конференції зробили перерву на каву. Я не розумівся на смаках цього панського напою, тому вирішив нікуди не йти. Та Додя сказав, що треба піти обов’язково, бо пропущу цирковий номер - як Боря буде замовляти каву.
Борис Мойсейович Гольдман мав славу найвибагливішого поціновувача цього запашного трунку. Вважав, що найкраща кава – в буфеті кіностудії документальних фільмів. І хоч відстань від нашого КБ до кіностудії була чимала, кожного ранку рівно о десятій Борис Мойсейович виходив з приміщення організації і повагом йшов в бік кіностудії. Начальник провідного відділу, володар десятків винаходів, лауреат якоїсь там премії. Казали, що якби не національність та прізвище, то давно б уже був директором, або принаймні головним інженером. Хто з адміністраторів зачепить таку людину! Слідом за ним висипала всіляка дрібнота. І хоч Мойсейович йшов повагом, ніхто не смів його обігнати.
Біля кавових апаратів стояли дівчата, схожі одна на одну і на ту, з якою я вчора не зумів порозумітися. Гольдман за допомогою енергійних жестів щось намагався пояснити дівчині:
- Дабл дозе кофе! Дабл дозе! Андестенд?
- Єс сер.
- Ду.
- Інпосібол .
- Ну чому неможливо, чому неможливо – кип’ятився Гольдман. – Ладно, лук. Ван дозе кофе, халф вотер . Андестенд?
- Єс сер.
- Ду.
- Інпосібол.
Не знаю чим все це завершилося, бо мою увагу привернула розмова начебто німецькою мовою. Але вимова була така, що лише інколи впізнавав знайомі слова. Напружував слух, вмикав на повну увагу, але нічого второпати не міг. Це був шок для мене, адже до цього моменту вважав, що не погано знаю німецьку. На мої муки звернув увагу німець, обличчям схожий на степняка українця. Підійшов до мене і заговорив німецькою – такою, яку ми вчили в школі та інституті. Я так зрадів тому що розумію його, що запитав, чи не з України він часом. Він відповів, що натуралізований турок.
- На жаль про Туреччину знаю лише завдяки турецьким лазням – винувато відповів я.
Турок зрадів згадці про лазню. Сказав, що в готелі чудова сауна. Запросив мене з моїми колегами разом сходити туди. Пояснив запрошення тим, що їх дуже зацікавила доповідь Гольдмана і вони хотіли б поговорити в неофіційних умовах.
Сауною виявилася невеличка кімната, обшита білими дошками, з однією єдиною поличкою. Пара занадто слаба. Ми стали шукати розпечене каміння та воду, щоб добавити пари. Німецький турок пояснив, що все обладнання знаходиться в іншій кімнаті. А тут знаходиться лише он той датчик, завдяки якому в сауні підтримується потрібна температура. Я вийшов в роздягальню, з контейнера взяв використаний рушник, намочив у холодній воді і накинув на датчик. За деякий час дерево в сауні почорніло і ми чудово попарились. По закінчені процедури, зняв рушник з датчика і все, окрім дощок, вернулося до минулого стану.
…Сало, кілька, паштети, привезені з собою, закінчилися, а виїзд тільки завтра. Зайшли в супермаркет недалеко від готелю, купили м'яса для барбекю та харчову фольгу. В готелі мене послали до німців попросити в них праску. На жаль я не знав, як по німецькі праска, і тому моє спілкування з німцями нагадувало гру. За допомогою мімічного етюду показував, що я хочу, а мої співрозмовники намагалися відгадати. Коли нарешті порозумілися, німці запросили нас знову піти в сауну. Я відповів, що, на жаль, у нас на сьогодні інші плани. Моя відповідь дуже їх засмутила.
- Ви що не можете піти самі? Навіщо ми вам там здалися?
Німець, видно згадав мої недавні вправи, показав мімічним етюдом, як я намочив рушника і повісив його на датчик.
- Так ви ж бачили як це робиться. Самі так зробіть.
- Нам не можна!
Коли я приніс праску, м'ясо вже було загорнуте в фольгу. Керцман поклав згорток між двома прасками, скрутив весь цей пристрій мідним дротом і ввімкнув обидві праски в розетки. За кілька хвилин в кімнаті солодко запахло смаженим м’ясом. Я подумав, скільки ж ми таким чином накрутимо електрики. Пішов в коридорчик глянути на лічильника. Цифри стояли як вкопані. Видно не даремно Керцман там ворожив.
Вже коли під’їжджали до Києва, старші колеги запитали мене про враження.
- Якісь ці європейці приморожені. Все тільки за інструкцією. Найменше відхилення «інпосібол».
- А я оце весь час думаю – задумливо промовив Гольдман - чи то європейці такі, як ти кажеш – приморожені, бо життя добре впорядковане, чи то життя впорядковане, бо кожен робить тільки те, що дозволено. Ось хтось уявляє таке в Німеччині – Гольдман показав у вікно. Поїзд якраз проїжджав вибалком, схили якого знизу до гори були захаращені побутовим сміттям.
Вражень від поїздки було море, але поділитися ними було ні з ким. Коли я з’являвся на сходах всі розмови припинялися, люди гасили цигарки і розходилися. Я спочатку не міг второпати, в чому справа, та потім до мене дійшло. Поставив себе на місце цих людей і тільки тут задумався, а за які такі заслуги мене послали за кордон? Ну дисциплінований, не спізнююсь на роботу, не прогулюю, вчасно виконую завдання. Так тут всі такі. Немає в мене ні винаходів, ні якихсь особливих досягнень. Пересічному інженеру виїхати за кордон в радянські часи було практично неможливо. Єдиний варіант – за допомогою КДБ. Видно, всі вирішили, що я дав згоду доповідати органам – хто де про що говорить і мене для заохочення випустили за кордон. А заодно – щоб спостерігав за славетною трійцею. В мене навіть промайнула думка, що саме в цьому полягав єзуїтський задум адміністрації – як позбутися занадто язикатого співробітника. Так це чи не так, та зі мною ніхто не хотів спілкуватися. Я опинився в такій самоті, що вимушений був невдовзі звільнитися.
