Міський телефон, що одинаком стояв на столі як релікт минулого тисячоліття, несподівано ожив давно забутим бряжчанням. Анатолій Борисович спершу не повірив його життєздатності, дивився на нього з підозрою ніби остерігаючись розіграшу, але потім, приклавши долоню до апарата зрозумів – живий.
– Довбня, слухаю вас, – відповів Анатолій Борисович у відповідь поривчастому диханню в слухавку.
– Це редакція газети «Сенсація»? – схвильовано запитав жіночий голос.
– Так. Я її директор. Що ви хотіли? Він притис слухавку плечем до голови, як робив завжди, коли потрібно було одночасно слухати і занотовувати щось для пам’яті. Але зараз він вже нічого не нотував на папері. Вивільнивши руку він увімкнув диктофон. Так було зручніше і завжди залишався під рукою оригінал співбесіди.
– Я не знаю чи за адресою звертаюся, але, нажаль, в мене немає довіри органам правопорядку, – жіночий голос бринів напружено і схвильовано.
– Заспокойтесь і поділіться вашою проблемою.
Своїм безпомилковим чуттям професіонального журналіста він вже відчував як йому прямо в руки от-от впаде удача.
– В пологовому будинку номер п’ять Придніпровського району йде підготовка до викрадання новонародженої дитини. Голос несподівано змовк.
– Алло! Алло! – Анатолій Борисович хотів ще витягнути з невідомої абонентки бодай слово.
– Більше сказати нічого не можу. Мені надокучило бути співучасницею цих зухвалих злочинств... Слухавка брякнула.
Анатолій Борисович посидів ще декілька хвилин в роздумі барабанячи пальцями по столу ніби граючи на фортепіано. Йому ще з дитинства батьки пророкували кар’єру музиканта, в нього був відмінний слух і неабиякі здібності до музики, але після успішного закінчення музичної школи, саме в час перехідного періоду в зміні фізіології, у юнака різко помінялося ставлення до класичної музики. Анатолій, як і багато друзів з його середовища, захопився музичним панк-рок стилем, відтоді у нього з татом виник справжній чоловічий конфлікт, який згодом переріс у взаємне непорозуміння і відчуження поглядів на майбутнє, адже тато був професійним музикантом державного симфонічного оркестру. Але життя само зробило свої корективи: Анатолій вступив до держуніверситету на факультет журналістики. Ось тут і стала в нагоді вся бунтарська особливість його характеру по відношенню до суспільства і політики. Згодом, пішовши тернистими стежками журналістики, він, викупивши долю у свого партнера, Ігоря Паливоди, і ставши повно власником щотижневика «Сенсація», вів його по слизькому шляху опозиційного бунтаря. Він завжди, перш ніж прийняти якесь важливе рішення, програвав його образно в голові, а пальці самі автоматично перебирали уявну клавіатуру. Нарешті рішення було прийняте і Анатолій Борисович натиснув на кнопку виклику секретаря.
Молоденька практикантка Азалія боязко зайшла до кабінету. Її щойно посадили в приймальню до головного редактора на час відпустки Інги. Співробітникам редакції вона здавалася трохи пришелепуватою за її невиразне майже дитяче вбрання і зачіску шкільної учениці, а тому й вирішили випробувати дівчину спершу на побігеньках. Вона своїми округлими лімуровими очима вп’ялася своєму шефу прямо в душу ніби шукаючи захисту від всього редакційного осиного гнізда.
– Ти що на мене так витріщилася? Тобі не подобається робота в приймальні? Це тимчасово, тобі про це сказали? Саме тут ти зумієш дуже швидко і, сподіваюсь назавжди, зрозумієш нашу журналістську гарячу кухню. В тебе дипломна робота на яку тему?
– Аналітична журналістика в Україні.
– Добре. Аналізуй і роби висновки. А зараз виклич до мене завідуючого відділом журналістських розслідувань Генріха Карловича Лібермана, Юлію Скоробагатько і Настю Воловик.
– По якому питанню?
– О! ти вже розумієшся в справах діло виконання? Браво! Скажи, що в мене почалася сверблячка, – він показово почав чухатися, чим зовсім згнітив Азалію.
– Ми, як відомо, з’являємося на білий світ в материнських муках,.. – почав здалеку Анатолій Борисович своє вступне слово перед викликаними підлеглими.
Він завжди вправно робив ідеологічне підґрунтя аби націлити виконавців, як на виконання завдання, так і дотримання певних правил журналістської етики, і перш за все – балансу можливостей і точок зору, а вже потім доносив до виконавців інформацію по проблемі. Шефа слухали уважно і не перебивали запитаннями, очікуючи на кульмінацію монологу.
– А зараз прослухайте звернення до нас невідомої особи, яке я записав на диктофон.
Анатолій Борисович натиснув на кнопку програвача. Голос, ніби з космосу, доносив до свідомості слухачів страшне повідомлення про намір чергового злочину.
По серйозному виразу облич присутніх було зрозуміло, що звернення до журналістів було криком покаянної душі.
– Панове, ми, очевидно, остання інстанція куди ця жінка могла звернутися. Відтепер на нашій совісті залишиться доля тієї матері і дитини на яких уже є замовлення, – Анатолій Борисович нагадував собою гепарда готового до останнього стрибка на жертву, його пальці відбивали чечітку на краю стола, а скуйовджений чуб на голові ніби здибився в передчутті вдалого полювання. Мисливський азарт головного редактора передався присутнім. Стілець під начальником відділу журналістських розслідувань жалісно рипнув.
– Справа цікава і може набути значного суспільного резонансу, аби не одно «але». Схоже це той ланцюжок за який нещодавно вхопився і наш Кепочка, але зрізався – навіть ім’я своє забув, занурившись у вир кругової поруки… Скажу відверто панове – лікарська мафія нездоланна, щоб вивести на чисту воду злочинця в білому халаті треба не одну «собаку з’їсти», – виказав свою думку завжди обережний Генріх Карлович.
– А ти звідки дізнався, що Кепочка займався пологовим будинком? – здивовано запитав Анатолій Борисович.
– Так вся редакція від цих балачок про омолодження за рахунок абортного матеріалу гуде, а Кепочка, мабуть на цій справі захотів зірвати банк. Кому невідомо, що наші пологові будинки, в наслідок відсутності певного законодавства, перетворилися на сировинну базу медичної косметології на Заході.
– Ось в нас і з’явилася нагода детально розібратися в цій справі. Юля, як ти думаєш?
– Справа з Кепочкою зобов’язує нас взятися за цю справу. Я згодна з Генріхом Карловичем, що тут кавалерійським наскоком не візьмеш. Справа делікатна. Швидше за все в цьому бізнесі крутяться великі гроші, а ми можемо зачепити інтереси дуже впливових людей. Але ж коли буде зрозуміло чий це бізнес, то, напередодні виборів, зможемо комусь гарненько полоскотати нерви.
– Згоден. Я думаю в п’ятий пологовий будинок Придніпровського району потрібно впровадити свою людину, щоб здобути інформацію з першоджерела, – Анатолій Борисович поглянув Насті в вічі. – А ще, мені так здається, Кепочка сказав нам не все. На мою думку він лише інструмент з допомогою якого хтось хоче підібгати нашу газету. Нам потрібно якомога швидше перетворитися з об’єкта на суб’єкт в цій справі. Я приймаю цей виклик.
– Мене в місті мало хто знає, акушерство я ще не забула, як-ні-як, а три роки відпрацювала після медучилища, – промовила Настя.
– Я на тебе розраховую, – пальці Анатолія Борисовича знову почали відбивати чечітку. Після нетривалого роздуму головний редактор прийняв рішення: – Ти маєш влаштуватися в пологовий будинок, це буде не складно, всюди не вистачає медсестер, але самостійного розслідування – ні-ні. Лише спостерігай і вивчай внутрішній розпорядок, зв’язки, відносини, тощо. Нам потрібно вийти на інформатора, а вже потім надамо розголосу злочинні схеми пологового кіднепінгу. Май на увазі, що зараз весь післяпологовий матеріал і таке інше… став товаром, на який не розповсюджується законодавство, це справжня сировинна база для сучасної косметології. Вивчай засоби його використання. Кому як не вам, дівчатам, дізнатися першими шлях до вічної молодості, – Анатолій Борисович посміхнувся.
– Настьона буде нашим кротом? – Юля хотіла пожартувати, але шеф до жартів не був схильним.
– Настя, зв'язок будеш підтримувати з Юлею. Вона буде твоєю подругою на час відрядження. А тобі, Юлечка, необхідно буде сходити на прийом до головного лікаря-акушера і спробувати домовитися народжувати майбутню дитину саме в цьому пологовому будинку.
Юля від несподіванки аж рота роззявила.
– Ви знаєте що я вагітна?
– Я все знаю, тому і сиджу тут, – Анатолій Борисович ткнув пальцем у стіл.
– Ми з чоловіком не збираємося народжувати дитину в цій богадільні, якщо на те пішло, – щічки її порожевіли від напруги.
– Тебе ніхто і не змушує бути наживкою, пологи то ваша справа, але ніщо й не заважає поспілкуватися один-на-один з головним лікарем, дізнатися про умови перебування, адже ти стоїш на обліку в гінекології і це спілкування буде природним і не викличе підозри твоїм намаганням знайти надійне місце для майбутніх пологів, так всі роблять. Адже зараз не існує обов’язкового закріплення пацієнта відносно місця проживання. Ці заклади доволі закриті від суспільства і покриті круговою порукою їхнього розуміння медичної таємниці. Ти мене розумієш?
– Ми поїдемо народжувати в Німеччину, мені навіть бридко подумати, що я можу опинитися серед отих нещасних.
– От бачиш, всі заможні їдуть за якіснішим медичним обслуговуванням на захід, а свої пологові будинки занапастили, назвавши їх, ніби для куражу – Перинатальними центрами, та й віддали їх на поталу ділкам від акушерства. Наш професійний борг перед тією нещасною матір’ю в якої хочуть викрасти дитину – захистити її від злодійства, але я не змушую приймати необдуманого рішення, це справа честі, а не чийсь обов’язок.
