Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Випробування Віри

© Елен Тен , 07-10-2016
Перерізуючи калюжі і важко сопучи, до зупинки завертає старий незграбний автобус. Сімка. На годиннику дванадцята п'ятнадцять. Як завжди, вчасно. Коли за кермом Арсенович, автобус ніколи не спізнюється. Не уявляю, як це пояснити. Хіба що чарами.
Раніше я часто бачила його зі свого місця у парку. «Стоїш з протягнутою рукою», - кривилися знайомі. «Віра, ти волонтер. Ти допомагаєш людям», - обіймаючи мене, шепотіла Всеслава. Як мені зараз потрібні ті обійми. І втрачена віра…
Я потрапила у волонтери випадково. Просто допомагала подрузі, члену міської благодійної організації. Спершу неприємно було стояти зі скринькою, просити. Нехай навіть на благородну справу. Але переборола себе, лишилася. Здебільшого, завдяки сестрі, котра радо до нас приєдналася.  Не хотілося міліти в її очах, здаватися слабкою.
Для мене то був непростий період. Я вкотре шукала сенс життя. А що може бути кращим від допомоги людям? Що зігріє душу ліпше, ніж вдячність тих, кому ти несеш добро й надію? Не раз, стоячи в місті із скринькою для пожертв, і наслухаєшся різного, і надивишся. Але зціпиш зуби і мовчиш. Хтось же має це робити.
Ми збирали гроші на АТО і лікування хворих. Мали на своєму рахунку неймовірну нагороду – кілька врятованих життів. Зносили речі для переселенців, знаходили для них помешкання. Відвозили на  бусі продукти для військових, купували їм тепловізори, шили маскувальні сітки. Звісно, усього цього було замало. Але найважливіше – щось РОБИТИ…

Годинник на трьохповерховому супермаркеті й досі стоїть. Над ним  знову чаклує ремонтник. Спустився до нього через кругле віконце на даху, який своєю формою так нагадує шпиль башти. Говорять, стрілки годинника  зупинилися того самого дня…
Вітер, пророкуючи зливу, штовхає у спину, бавиться волоссям. Помітивши знайомих дівчат зі скриньками, поправляю на шиї чорну хустку, відходжу. Я більше не одна з них. Хочеться загубитися серед будинків, розчинитися поміж людей, котрим ми допомагали п’ять років поспіль. І котрі не допомогли моїй сестрі…

Всеслава – молодша у родині, пестунчик. Незвичне ім'я для неї обрав тато – вчитель історії. Здається, так звали старокиївську княгиню. Відому красою і добрим серцем.
Я – кремінь. Не тому, що не хочу бути слабкою. Я просто не можу собі цього дозволити. Щоб життя не зігнуло мене в дугу, не упокорило і підкорило своїм законам, зламало. Всеслава була іншою. Лагідною, доброю. Вона лікувала словом і привітним поглядом. Ще з дитинства постійно зносила додому пташок  зі зламаними крилами, хворих киць. Їй на всіх вистачало часу, вона мала величезне серце, яке боліло за кожним нещасним. Навіть роботу вибрала собі не престижну, дохідну, а таку «свою» - пішла в соціальні працівники. Згодом приєдналася до волонтерів. Не могла стояти осторонь, коли іншим потрібна була  її допомога.
Зізнаюся, іноді мене дратувала її безмежна віра в людей. «Не можна так себе роздавати, - не раз сварила я молодшу сестру. – Самій нічого не лишиться». А вона, посміхаючись, відказувала: «Лишиться. Я по-іншому не можу».

Того дня сяяло сонце. Біло-сірі хмари малювали на небі вигадливе графіт. Зранку Всеслава бавилась з моїми дітьми. А потім «полетіла» на роботу, до якої так і не дійшла.
Дорогою через парк сестрі зробилося зле. Вона знепритомніла у самшитовій алеї. І пролежала так більше  години. Обідньої пори, майже в центрі міста. Люди не могли її не бачити. Але до неї ніхто не підійшов. Вирішили, що п’яничка. Ще не оклигала після вчорашнього пивного фестивалю.
А коли нарешті викликали швидку, тіло вже почало холонути…
- Якби ви приїхали раніше, її можна було б врятувати? – запитала я про те, що пекло, роздирало груди.
Чоловік у білому халаті відвів погляд.
- Можливо. Напевне…
Лікарі поставили нейтральний діагноз – серцевий напад. Пам’ятаю, як не хотіла торкатися того папірця. Брехня! Насправді Всеславу вбила людська байдужість…
Маленький згорблений силует на траві танув перед моїми очима, розчинявся у сльозах. Поряд стояв тато. Розгублено м’яв в руці кашкета. «Як же так?» У погляді відчай і благання. Скажи, що це неправда!  
Минуло ж так мало часу відтоді, як вони востаннє розмовляли. На прощання Всеслава поцілувала його у щоку. Пообіцяла, що скоро повернеться. Чи закарбувався в батьковій пам’яті той поцілунок? Чи не став тавром одвічної розлуки?
Торкнулася таткової тремтячої руки. Намагаючись полегшити, забрати  частину його болю. Або передати свій. Дихати ставало все важче. У грудях щось затверділо. На них опустився камінь. Важка брила, непід’ємний тягар. Не виштовхаєш його криком, не виплачеш.
Як мені  жити далі? У що вірити? Як допомагати людям? Як вчити своїх дітей це робити?
Я намагалася відшукати винних, але ж ти не засудиш половину міста? На кожному кроці мені повторювали, що то нещасний випадок, прикрий збіг обставин,  тим самим лише розпалюючи мій відчай. Доки він не вибухнув гнівним зверненням через Інтернет. До людей з проханням бути одне до одного уважними, не повторювати помилок, ціною яких буде чиєсь життя; до світу, в якому милосердя вже не в моді. Я була різкою і безкомпромісною, можливо, наговорила зайвого, але я мусила це сказати. Щоб догукатися до глухих, дошепотітися до сердець. Не могла інакше. І не хотіла…

Каштан на перехресті повільно скидає пожовкле листя. Ранки вже холодні,  сонце не світить на повну силу, а рослини, день у день, позбуваються звичних оку яскраво-зелених кольорів. Один з тих днів, коли ти фізично відчуваєш, як з твоїх долонь вислизає літо.
Заховавши руки до кишень, розвертаюся і чую своє ім'я. Або не зовсім своє, бо «Вілою» мене називає лише одна людина. Називала…
Розкинувши рученята, на зустріч мені летить Настуня. На вітру розлітаються кіски, ремінець на пальтечку з'їхав набік.
- Пливіт!
- Привіт, красуне! – присідаю біля неї. – Чому ти так говориш?
Всеслава картавила до другого класу. Потім логопед виправив їй вимову, а однокласники ще довго мене дражнили, зображаючи сестрине «Віла».  
- Ось, - відчиняє ротика, демонструючи пластину. – Лівнятиму…, - напружилась і сказала правильно: - рівнятиму зубки. Я не хочу. А мама…
- Твоя мама все робить правильно.
- Тебе не було в парку, - з докором говорить вона.
З Настусею ми познайомились навесні. Наша організація проводила в місті благодійний концерт, виручені кошти з якого мали піти на закупівлю  тепловізорів для бійців АТО. Після концерту до нас підбігла маленька дівчинка у блакитній суконьці. Простягнула мені кумедну скарбничку у вигляді жабки, яка сиділа на золотих монетках.
- Візьміть!
- Дякую! Але…, - я не знала, як повестися в цій ситуації.
- Візьміть, візьміть, - сказала старша дівчинка, вочевидь, сестра моєї співрозмовниці. – Вона збирала гроші на черепашку, але хоче віддати вам.
- Я не можу їх взяти. Забери.
Сестра тієї крихітки похитала головою.
- Настя дуже вперта. Якщо вже щось  вирішить, то все. Візьміть. У нас батько в АТО, - майже пошепки додала вона.
- Дякую, сонечко, - я обережно поставила жабку на прозору скриньку. -  Скільки ж тобі років?
- Сім.
- Не може бути! Я думала, не більше п’яти.
На вихідних Настуня часто  приходила до парку з матір'ю або сестрою. Завжди підбігала до мене. З грошима або продуктами. Розповідала про школу, передавала для бійців малюнки. Майже на кожному з них - калина. Яскраво-червоні плями на фоні ясної небесної блакиті…
Одного разу я попросила Настуню допомогти мені розстібнути блискавку на куртці. І дістала звідти черепашку.
- Це твоя.
- Моя? – перепитала недовірливо. – Але в мене вже є. Мама купила.
- Буде дві. Щоб вони не сумували.  

- Цому тебе не було в палку? – смикаючи мене за руку, допитується Настуня, яку знову не слухаються літери.
- Я туди більше не ходжу.
- Тебе хтось образив? – невинне дитяче запитання змушує мої очі наповнитись слізьми. Із солоною водою витікає біль. Але хіба ти позбудешся того, що наповнило душу по самі вінця?
- Так, образили.
- Хто? Я шкажу таткові, і він…
- Не треба, - втомлено посміхаюся. – Я сама. Вже доросла дівчинка. А де твоя мама?
- Пішла за цукелками, - придивляється пильніше. - Ти плачеш?
Ні, - швидко витираю очі долонею. – То так…Згадала сестру.
Я постійно розповідала Всеславі про Настусю. Хотіла їх познайомити. Та не встигла…  
- Я вчола теж плакала. Дмитлик дражнився. А потім вибачився. Я дала йому цукелку. Треба вміти плобачати. Так?
- Так.
- Ти ще плийдеш в парк? – тулячись до мене теплою щічкою, не відступає Настуня.
- Не знаю.
- А люди?
- Що люди?
Вона кумедно дмухає на гривку, щоб та не лізла в очі.
- Як? – щиро дивується. - Їм потлібно допомагати.
Бац! Годинник на башті нарешті пішов. Зрушив важкі блискучі стрілки. І Настуня сьогодні розмовляє так, як колись говорила Всеслава. І говорить те, що б  мені сказала сестра…
- Плийдеш? Плийдеш…?
Кілька секунд мовчки дивлюся перед собою, а потім простягаю руки і обіймаю дівчинку.
- Прийду. Куди ж я дінуся?



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Зворушливий твір

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 02-12-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 12-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 11-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 10-10-2016

Велике почуття з маленької літери

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 10-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 08-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.52794408798218 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …