Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43661
Рецензій: 85111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.3

© Михайло Нечитайло, 05-10-2016
Осінь давала довгі тижні хмурноти хмарної, мов оберігала Григорія Григоровича від неодмінних, добре розумів це, базікань набридливої бібліотекарки біля телескопа під зоряним небом.
Стрічала серед дороги:
- Що, юначе, жаль, певно, аби мурзала око вашого інструмента якась баба своїм короткозорим поглядом?
- А куди дивитися, у хмари? – хмикнув.
- Хмари – не бар’єр для того, хто в небо очі зводить.
- Так я ж не в церкву вас гукав, а в обсерваторію. Там хмари – проблема.
- Ти, юначе, мислиш якось заземлено. Не здатен думку кинути, як птаху. Як твоєму роду чіпляли прізвище Неук, то дещо помилилися, в науках ти якраз менеджер, певно, непоганий, а от у розкриленні знань до горизонтів думки задля охоплення світу бракує тобі льоту. Я б твоєму роду вчепила інше прізвище – Плазун. Літати не здатні – от ваша біда. Наша, вірніше, біда, бо плазунів завжди чомусь більше, ніж крилатих.
- Я, Вандо Михайлівно, - скривився Григорій Григорович, - узагалі-то людина толерантна, але коли в дискусії, хай і не зовсім до розуму близькій, сходять до обсмоктування та притуляння до бозна-чого прізвищ, іноді вибухаю. І скажу вам, що ваше прізвище Пацюк ще далі від крилатих, ніж моє Неук.
- Взагалі-то, я Пацюк по чоловіку. А так я Кротенко.
- Дякую, ви сидите в норі ще глибше, ніж я думав. Бувайте.
- Значить, телескоп мені не світить?
Пішов.
- Боже, - зітхнула, - такий великий світ, а думкою поділитися ні з ким. Ніхто не витримує натиску, всі ламаються й тонуть, як набрякле сміття.
Зупинився.
- Ви вважаєте, я теж потонув?
- А хіба ні?
- Ви хочете правди?
- Якщо ти її знаєш.
- Даруйте, раз гукнули до розмови, хоч і в матері годитеся, але скажу, що сміття – ви, а не всі довкола вас. Не може бути на землі розміром з долоню сміття на цілу галактику. Радше навпаки.
- Добре, хай я буду сміттям, - погодилась, - але чому ж тоді ніхто на землі не розгорне цю купу, не перетрусить вміст, гляди, раптом у сміття хтось згарячу викинув перл.
- Так ви ж, Вандо Михайлівно, такими цвяхами та шпичаками обтикали себе, що щипців не вистачить усе повитягувати, аби до суті доторкнутися.
- В тому й біда, що кожен до всякого пнеться зі щипцями, хоче бачити гладеньке та кругленьке побіля себе. Ніхто не хоче поколотися, зранити душу й нею, зраненою, зрозуміти врешті-решт, що і я, може, зранена, болить мені, коли щипцями. Мені свіжої крові, а не заліза холодного хочеться, і своєї крові, застояної в нерозумінні, комусь улити бажання маю – вона для нього теж за бальзам буде. Ми гіркнемо, коли не насолоджуємося. Ми трунком стаємо отруйним, коли не розхлюпуємось. І ніяк не можемо знайти потім, гіркі та отруйні, того, хто б пішов на самопожертву, випив нас, згинув і воскрес опісля.
- А ви самі, Вандо Михайлівно, когось випили гіркого, ви самі були камікадзе й чи воскресали побіля когось?
- Так нема кого. Всі якісь кислі та солоденькі. А хочеться гіркого. То й п’ю сама себе. А толку? Алкоголік – та й годі. Бувай, юначе. Ти, на жаль, кислий.
- А ви зі смаком своїм розбиралися? Ви взагалі знаєте, що таке гіркота? Ви знаєте, що гіркота перцю та гіркота полину не зовсім схожі між собою? Ви пробували колись змішувати гіркоту й пити її залпом, а не ковтати потай свій перець, п’яніючи до оскаженілості та клянучи кислий світ довкола себе, навіть не тямлячи, що й він гіркий, тільки не заперчений, а полиновий чи інший який.
- Ти, юначе, молодий ще. Я пила багато дечого, та лиш оскому набила. Не буває оскоми від гіркого. Кисле все, кисле.
- Ви хочете, аби я випив вашу гіркоту?
- Ти – незугарний для цього. І молодий.
- Дарма. Молодість – не цеп, що пса тримає. Але я можу пити вашу гіркоту лише тоді, коли ви відіп’єте з мене, хай, на вашу думку, й кислого. Аби не переповнився, аби не стікав піною, наче брага з діжки, аби не смердів, розлитий і не підібраний. Ви говорили, хочете обмінятися кров’ю. Обміняйтеся, а не свою лиш пропонуйте. Здатні на таке?
- Звісно. Все життя того прагла. Де обмінюватися будемо?
- Біля телескопа. Як блиснуть зорі. Тоді душі перед небом самі відкриваються, не треба ґудзики чи блискавки для розстібання шукати. Як пустить, звісно, Мирон Маркович.
- О, та він зрадіє, йому аби я з дому подовше й надалі.
- Не ревнивий?
- Е-е, юначе, в тебе такі думки гарячі, що мені, старій бабі, аж незручно.
- Та ні, - засоромився, - я не об тім. Я, вибачте за відвертість, не збирач сексуальних утіх на широкоформатному просторі. Мені досить моєї вікової категорії. Тим паче, я не впевнений, що зміг би здійняти хвилю у вашу шістдесятирічну далечінь, аби вона змогла дійти туди хвилею, а не звичайним штилем. Я про духовне спілкування.
- Не червоній, юначе. Не ревнуватиме мій Мирон. Він, звиняй, бо в діти годишся, каже, що я такого язика розпустила, що не тільки цицьки, а й пупа ним закрила. Ну, в нього своє сідало, він язика бачить, душі за ним – ні. Так що не турбуйся про хвилі, якби вони раптом і добігли до мене, то воріт би я не відкрила. Аби поставити крапку та не торкатися більше теми, яка нам ні до чого, скажу простіше – ти такий якийсь засушений і фізично, й душевно певною мірою; що навіть якби дівкою була – не дала б. А от слово з тебе якесь пробивається. Є бажання розчистити теє джерело. Гляди, й збалакаємося, щось подаруємо одне одному. Або розгриземося навіки. Попереджаю: зі мною говорити важко, характер – не мед; частіше, майже завжди – розгризаюся. Не люблю, коли злітаю відверто, а хтось унизу сором’язливо крильцями тріпає та побликує знизу, ніби парубок дівці під спідницю на драбині заглядає, щоби потім рознести світом, ніби він у неї все видивився, хоча насправді бачив лишень литки та труси.
- Я люблю дивитися в очі, - мовив Гриша.
- Летітимеш, себто, поряд, пір’я струшуватимеш на рівних?
- Спробую.
- То де зустрічаємося?
- Біля телескопа. Як зблиснуть зорі.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 10-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 07-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 05-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39848899841309 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Рецензія на серію «Бібліотека юдаїки»
Юдаїка — це наука, що присвячена всебічному вивченню життя та діяльності єврейської спільноти. Серія …
Андрій Крижевський «Евотон: трансформація»: Цивілізації в погоні за джерелом енергії
Незважаючи на те, що в інтернеті регулярно проводяться конкурси на фантастичні оповідання, якісної української …
Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …