Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Гра в піжмурки. Фрагмент 1

© Пидюра Олександр, 03-10-2016
                                                                                    Пролог

Я в Смерть бывал мучительно влюблён, —
Когда во мраке слышал это пенье,
Я даровал ей тысячи имён,
Стихи о ней слагая в упоенье.
Джон Китс

Чорна ауді зупинилась неподалік богуславського відділку поліції. Невисокий русявий молодик вийшов з машини й впевненої ходою рушив до відділку.
- Доброго дня, мені  до капітана Ігоря Буряка. – Промовив хлопець до чергового на КПП. – Мене звати Олекснадр Лавров -  журналіст з газети «Київський вісник».
- Так, так. можете проходити. Про вас попередили.  Прямо по коридору. Крайні двері ліворуч. – Жестом вказав полісмен.
- Дякую. – Відсалютував хлопець.
Буряк очікував в невеличкому, проте в комфортному кабінеті. Коли Лавров зайшов до кабінету, капітан переглядав стопку паперів.
- Як завжди в роботі? – Посміхнувся капітан і подав руку капітанові через стіл.
- А ти як завжди підкрадаєшся лисицею. – Буряк посміхнувся у відповідь. Потиснув руки.
- Професійний навик. – Розвів руками.
Лавров зручно вмостився, щоб далі вести діалог.
- Ну як, дістав справу Андрія Кирпи? – Схрестив пальці дашком.
- Звісно, для мене це не проблема. Але скажи, навіщо після стількох років вона тобі знадобилась?
- Готую репортаж на замовлення родичів загиблих. Вони бачиш, хочуть відкрити спільний меморіал, а я маю написати статтю.
- Тоді зрозуміло.
Капітан передав Лаврову пожовклу папку набиту стосами паперів, роздруківок, фотокопій.
- Ці хлопці викликають повагу. Так майстерно провернути задум й так само безслідно зникли. Молодці – більше нема чого додати.
- Як їх взагалі знайшли? – журналіст відкрив папку. Узяв першу сторінку.
- Чому ти вважаєш, що їх знайшли? – Здивувався Буряк. – Якби не анонімне повідомлення, котре прийшло нам у відділок, ніхто б і не здогадався. Щоб ти розумів, воно прийшло три роки тому. Кирпі вже мало бути сто років. А з цього випливає – воно автоматичне. Стояло на певну дату й ріку.
- Чому саме в богуславський відділок? – Лавров підняв очі на капітана.
- Можливо через те, що Кирпа жив тут.
- Хм. Зрозуміло.
- Справа переважно складається із сповіді Кирпи. І знаєш на чому він її написав? – Буряк зробив паузу, чекав запитання журналіста.
- Ну?
- На стінах маяка! – Капітан хитро посміхнувся.
- На стінах маяка? – Перепитав Лавров.
- Ти ліпше сам прочитай і все зрозумієш. А я поки що нам кави зварю з коньяком.
Журналіст відклав титульну сторінку й заходився читати справу Андрія Кирпи.

Фрагмент № 1
- Ну що, друзі? – Прошелестіла сухими вустами
- Так. – Пробелькотів собі під ніс
Вона тікала в далечінь, немов пісок Сахари крізь пальці, а я, як йолоп стояв укопаний по кісточки в снігу, і не знав, що роботи: бігти за нею чи йти бухати із змученим відображенням. Та зараз, найбільше мене дивує та химерна й зачарована думка: «Бля. Зламала сторінку Ані. І як тепер її знайти?! Переспати ж збирався».
Вже тоді, я запустив ланцюг фатальних помилок. Тільки ось в чому дилема – брехня собі, виявилась правдою. Мабуть, коли правда стане відомою, мою сповідь  назвуть  «Гра у піжмурки». Люди плюватимуться, обливатимуть мене брудом. Але я знаю точно – я був праведним грішником між гнилих праведників.
Це моя історія.
Бухати все таки пішов. Хлептав пиво як навіжений. Відпустив усе. Біль. Страх. Хтивість. Взяв за пана-брата пустоту й холодну німоту. Хотілось нарешті забутись. Закопати минуле й дивитись в нове рожеве майбутнє приперчене блудливою посмішкою. Думав, влізу на «Еверест сексу». Банальність? Звичайно. Та це моя банальність – жива й рухома. Справжня. Не та, що буває на сторінках бульварних жахів від компанії BBC.
Сидів у конченій барчині, заливав у шлунок тепле пиво і мутним поглядом ловив брудний сніг, котрий ставав компотом під ногами чужих людей. Чи можливо це все сірість через засмальцьоване вікно барчини на якому мухи займались непристойними речами. «Батьки, закрийте дітям очі» - пустив погляд під лоба.
Хміль не йшов до вен. Лише віддалено дзвенів у скронях перегаром. Зробив останній нудотний ковток й вийшов на вулицю. Намагався абстрагуватись від запаху чебуреків. Він літав над плечами бабаєм і кістлявою каргою. Нарешті, відносно чисте повітря остудило мій розум до нуля. Ось тоді, вже почав відчувати кігті невпевненості. Відігнав його швидко. Тримався молодцем, як справжній квашений огірок.
Сонце тикало мені золотавий фак, коли йшов вулицею до автостанції. Як завжди вдивлявся собі під ноги. Піднятий комір старого пальто кусав за шию тримаючись за руку з цигарковою золою, що падала моїми гріхами на черевики.
Хлюпало під ногами. Не знаю чому, але тоді нагадувало мені збуджену жінку. Мабуть через те, що секс передбачався ой як не скоро. Записався у монахи з лейблом «на невизначений термін».  
Перш ніж продовжити, хочу зробити коротку ремарку. Вся ця каша заварилася на моєму, як легше сказати - «недотраху». Уявив собі маленьку секс-революцію. Банальність продовжується, так? Та ліпше щира правда, ніж яблука в карамелі. Тому, востаннє, пропоную тобі кинути затію читати історію до кінця. Якщо набрався терпіння – заверши почате. Вислухай мою сповідь.
Зупинився на півдорозі до автостанції, якраз на мосту. Пускав слюні у воду й розглядав риб’ячі баталії над моєю ДНК. Краєм вуха ловив шепіт пішоходів. Цілий калейдоскоп на долоні. Відчував себе дегенератом з діркою у грудях. Вона пішла, а я не розумів цього. Не сприймав, душив у собі. Мабуть, перестарався, занадто закрутив вентиль глузду. Кисень бився до голови, як Отелло душив Дездемону.
Нарешті доплентався до автостанції. Всередину не заходив. Нехай сльота пограється мною. В такі моменти обожнюю природній мазохізм. Інстинкт самозбереження затухає до мінімуму, як ото буває, коли камфорка газової плети починає сопіти кіптявою. Чи ліпше сказати – свічка під час тризни.
Поки чекав богданчика, я грався в кишені із zippo. Вимушені сусіди розцінили мої забави як напад онанізму; відступали від мене, ніби на мені виросли роги чорта. Якби уявили німб, не образився б. Чесне слово. Не піонерське звичайно. Десь між «зуб даю» та «за базар відповідаю».  
Богданчик з іржавим фінгалом, замість здорової фари припхався о 6:20. Заліз в його металеве нутро розмореним вареником. Топтав ноги сусідам. Є спеціальні автобусні ігри (відкрив їх  під номером 2014). Можеш привітати, тоді я виборов золото. Хтось, через мене змінив 42 розмір на 46. Блондинка – пробач, твій 36 здався мені занадто цнотливим в той час, як тіло прагнуло на язик дитячу загадку: «Без вікон і дверей, повна хата людей». Хоча, одні двері, а ліпше сказати брама, все таки була.
Додому прийшов, коли місяць чистив срібні нігті й підморгував рубцем на прекрасному тілі. Кудлаті хмари змилостивились. Прикрили його горе. Безлисті вишні кидали в очі колючу тінь. Обіймалися вітами й співали одна одній лесбійські колискові.
«Хоч їм добре» - хмикнув.
Кудлай мовчав. Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.
Шукав в каструлі щось поїсти. Скрипнули двері. В проході з’явилась заспана мама. Включила світло, бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу сраку.
- Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – Матуська позіхнула.
- Не хотів тебе будити. – Кинув медову посмішку.
- Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.
- Вибач. – Знітився по справжньому.
- Сідай. Накормлю. – Взяла виделку з моїх рук.  
- Не треба, мамо. Я наївся.

Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Спалити його до рижої щетини, як тоді. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.
Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.
- Андрію, що з тобою? – Очі спохмурніли.
- Все гаразд. – Отруйний мед, так і стікав по зубах. – Втомився лише.
Поцілував неньку в щоку.
- Побажай татові від мене хороших снів.
Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон.  Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51931810379028 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …