Черга тягнулася довго. Неймовірно довго. В принципі, вже можна було звикнути, але всі мої думки були спрямовані на те, щоб стримувати позови організму, від чого час тягнувся ще довше.
- Що Вам потрібно? - питає робот-бюрократ, коли нарешті переді мною не лишилось людей.
- Затвердити акт дефекації, - швидко кажу я, трохи пританцьовуючи.
Комп’ютер задумався, оброблюючи мої данні.
- Затверджено. Шоста кабінка, - на екрані, що замінював роботу обличчя, з’явилася кавайна посмішка. Японці, що його проектували, мабуть думали, що він так буде миліший. Та я не знаю, що у світі може бути потворнішим за робота-бюрократа з його кавайною посмішкою.
У кабінці на мене чекав сюрприз. Унітаз був забитий і повний води. Якщо його спустити, то вся ця суміш із фекалій просто переллється. Я пішов до робота-бюрократа.
- Форс-мажор! У шостій кабінці забитий унітаз, - сказав я йому.
- Прийнято до уваги.
- Коли його прочистять?
- На жаль, всі роботи зайняті.
- Можете перезатвердити мені акт дефекації на іншу кабінку?
- Усе в порядку черги, - байдуже мовив робот-бюрократ.
Сперечатися з роботом — наймарніша марнота. Я став у кінець черги. Позови організму стали ще дужчі і час тягнувся для мене ще довше. Так і всертися не довго. І якщо ви спитаєте, так, у мене один раз таке вже бувало. Довелося ще й платити штраф за незаконну дефекацію.
- Вибачте, чи не могли б ви пропустити мене вперед черги. Мені дуже треба,- звернувся я до товстуна поперед себе.
- Всім тут треба, - відмахнувся він.
- Я вже відстояв чергу, але там забитий унітаз, - вмовляв я, але товстун нічого не відповів. Тоді я помітив, що він теж ледь пританцьовує. Ба більше, вся черга пританцьовувала. Ха! От якби це покласти на музику, який кліп би можна було зняти!
- Що Вам потрібно? - спитав робот-бюрократ, коли настала моя черга.
- Затвердити акт дефекації, - нервово мовив я.
Секунди чекання тягнулися неймовірно довго. У мене смикалися ноги.
- Затверджено. Восьма кабінка.
До дверей туалету цього разу була черга. Дідько! Як не одне, так друге. Добре, що унітаз у кабінці був нормальний. Всідаючись на нього я відчував себе найщасливішою людиною у світі.
Упоравшись і помивши руки, я повернувся до своєї кімнати. У сусідів працював телевізор. Не голосно, але чутно було кожне слово.
“Ми живемо в утопічному світі. Сьогодні, коли більшу частину праці роблять роботи, безробітні знаходяться під опікою держави і отримають виплати, щоб достойно забезпечувати своє життя.”
Коли я працював дизайнером, я звик їсти м’ясо і ні в чому собі не відмовляти. Тепер же на звичайні виплати в мене ледь вистачало на сосиски з жирової емульсії. До речі... Я поглянув у холодильник. Треба сходити в магазин.
Молоко зі смаком лимона... Молоко зі смаком полуниці... А як же молоко зі смаком молока? Одне... А тоді, стоячи в супермаркеті біля полиць з молочними виробами, я побачив її. Звісно не дівчину моєї мрії, але все було при ній. Груди, фігура. Нічого зайвого. І коли вона брала молоко зі смаком полуниці, в неї на руці я помітив білий браслет. Це як статус у соцмережі “в активному пошуку”.
- Вибачте, з Вами можна познайомитися? - спитав я у неї.
Вона оцінюючи на мене поглянула. Секунда. Друга. Видно щось не зійшлося у її уявленні про хлопця її мрії. Все ж я не альфа красень.
- Інга, - все ж мовила вона. Видно подумала, що це знайомство ні до чого її не зобов’язує.
- Олег. Дуже приємно, - мовив я.
Вона підійшла до полиць, де був сік. Тобто не те, щоб сік. Так, вітамінізовані нектари. Я вхопив перше молоко, що трапилося мені під руку, і рушив за нею.
- Я дизайнер, - мовив я. Наче це підвищувало мої шанси.
- А чого ж тоді Ви у супермаркеті для малозабезпечених? - спитала Інга.
- Ну, я працював дизайнером.
- І що, звільнили?
І вона пішла далі.
На касі я завірив покупки у робота касира. Навіть працюючи дизайнером я не ходив у дорогі супермаркети, де на касах сидять люди. Нащо переплачувати за сервіс. А тоді я знову побачив її. Я зібрався з духом.
- Вам же потрібен хлопець. Може це доля.
Інга завагалася.
- Ну, не знаю.
- Хоча б спробуємо.
- Добре, - погодилася дівчина.
Ми пішли у чергу до робота-бюрократа. Людей було не багато.
- Що вам потрібно? - спитав він, коли підійшла наша черга.
- Завірити акт злуки, - сказав я.
- Між ким і ким?
- Між Олегом та Інгою.
Секунда. Одна. Друга.
- Постанова — відмовити. Ви не підходите одне одному, - заявив робот-бюрократ.
Інга зітхнула.
- Не везе мені з хлопцями.
Ми пішли від черги.
- Інга, це все одно нічого не вирішує. Ми можемо просто лишитися друзями, - запропонував я.
- В мене десять тисяч друзів. Якщо хочеш, приєднуйся, - відповіла вона і пішла.
Я повернувся до своєї кімнати. Вигрузив продукти у холодильник. Налив собі молока. З банановим смаком. Та сів подивитися у комп’ютері, чи нема відповідей на фрілансі. Вже два роки жодних замовлень. Треба перемагати в конкурсах. Робити неймовірне портфоліо. Але в мене постійно бракувало натхнення й наснаги. Тільки топові дизайнери щось заробляють. А такі невдахи, як я, тільки й змушені, що працювати на гарний відгук.
Зрозумівши, що ловити нічого, я запустив іграшку. Погравши п’ять хвилин, я зрозумів, що сьогодні не мій день. Всі люди грають в ігри. Але мене жодна так і не зачепила. От і сьогодні як я не старався, але не зміг перехилити рахунок на свою користь. Тому, зрозумівши, що й тут ловити нічого, я запустив три-де редактор Блендер і відкрив свій останній проект. Я зробив дівчину своєї мрії. Вона повністю витвір моєї уяви, шкода, що її не існує. Я навчав її танцювати і думав зробити анімацію. Та я мало що тямив у танцях. От і сьогодні в мене мало що виходило. Робота не йшла. До того ж я ніяк не міг вибрати музику.
Закривши проект я подумав, чи не піти до когось у гості. З друзів онлайн був тільки Михайло. Чи як він себе любив називати — Мехайло. Або просто Мех. Він був програмістом роботів і справжнім механіком. Брав не працюючих роботів, лагодив, а тоді збував за символічну ціну. Тим і мав додаток до виплат від держави. Вистачало на хліб з маслом. Тобто зі справжнім маслом.
Всі інші чи сплять, чи грають в ігри. То ж я вирішив подзвонити Меху. Тим паче, що він завжди не проти гостей.
- Привіт.
- Хай, - позіхнув у відповідь Михайло. - Ти знаєш, котра година?
- Ні. Та й хто у наш час, слідкує за часом?
- От поглянь.
Я глянув. Друга ночі.
- Всього лише...
- А я намагаюся жити за сонцем.
- А чого ж ти тоді онлайн?
- То інше питання, - Мех позіхнув. - Чого дзвонив?
- Та от... Все остогидло. То ж подумав, чи не завітати до когось у гості.
- То заходь, - мовив Михайло і від’єднався.
Мех жив у тому ж гуртожитку, що і я, тільки на іншому поверсі. Зайшовши до нього, я застав цілковитий порядок, хоча звик, що у нього завжди панує гармидер.
- Ти поприбирав у кімнаті. Вау.
- Ні, просто тестував робота-прибиральника перш ніж віддати клієнту.
- І як?
- Тепер не можу знайти купу речей, - він позіхнув ізнову. - Чай будеш?
- Давай.
- А я мабуть вип’ю кави.
- Ти ж наче спати хотів.
- Та то таке. Я просто над програмою працював. І трохи стомився.
- Програма для роботів?
- Ага.
- А ви не думали, що рано чи пізно все напрограмуєте і лишитеся без роботи.
- Тут таке діло, що чи далі працюєш, тим більші горизонти відкриваються. Так що ні, без роботи наступні покоління точно не лишаться.
- І над чим ти зараз працюєш?
- Над програмою для складання віршів.
- Ого.
- Справа в тому, що ті роботи, що зараз є, цілком не усвідомлюють те, про що пишуть. Вони тільки компілюють те, що вже написано. Чи просто підбирають цікаві рими. В будь-якому разі людина має дивитися і відфільтровувати все те безглуздя, що плодять програми. А я хочу створити алгоритм, що як людина буде знати, відчувати і мислити.
- Мех...
- Що?
- Ти коли-небудь писав вірші?
- Ну... Пробував.
- І як виходило?
- Та так собі.
- То як... не знаючи... що таке справжнє написання віршів... ти хочеш створити програму, що буде писати... Шедевр... А?
- Тут таке діло, що це знати не обов’язково. Достатньо приблизно усвідомлювати, в чому річ. Програма сама навчиться...
- Мех... Пам’ятаєш дівчину, що я тобі показував, я зробив у три-де? Я зараз роблю так, щоб вона танцювала. Як я думав на початку, для цього самому танцювати вміти не обов’язково. Але щоб вийшов пристойний результат, виявилося, що все ж треба не кисло тямити в танцях. От я останні дні те й роблю, що передивлюсь у Титубі відео танців.
- Олег, програми людей, що не написали жодного вірша, вже сьогодні складають таке, що людям і не снилося.
- Там працює алгоритм випадковості. Просто так збіглося, що можна розгледіти якийсь сенс.
- Це правда. Але я вірю, що у мене вийде.
Закипів чайник. Мех розлив окріп по чашкам. Собі він насипав кофеїнову суміш, а мені пакетик чаю. Не знаю як так роблять ці пакетики, що навіть чорного чаю вистачає тільки на одну чашку.
- Я бува не збив тебе з пантелику своїм візитом? - спитав я.
- Ні, я якраз подумав, чи не зробити перерву, аж тут ти подзвонив.
Ми сіли за стіл. Якийсь час ми мовчки пили кожен своє.
- Ну, що може в шахи? - запропонував Михайло.
- Ти ж збирався спати.
- Після кави я все одно не засну.
- Добре. Тільки я білими.
Він дістав дошку і шахові фігурки, що я колись йому подарував на день народження. Фігурки я надрукував на три-де принтері, ще коли був дизайнером. Для цього я брав пляшковий пластик. Чорні були зелені, а білі прозорі. Сама форма фігурок була мого власного дизайну. Тому їх можна вважати ручною роботою. Ми розставили шахи на свої місця і я походив пішаком на Е4.
- Режим — то велика сила, - філософськи примітив Михайло. - Я от, коли за ним став слідкувати, подумав, чи не переїхати у Росію.
- Ти жертва гібридної війни. Коли вже росіяни второпають, що Третя Світова скінчилася як раз тоді, як у них вичерпалася нафта.
- Ну не скажи. У них не так все погано. Вони харчуються у столових, а не думають як би розтягнути виплати на місяць.
- Несмачна їжа, невідомо як приготована. Просто дай їм волю, вони б усе б пробухали.
- Але у них нормальний раціон.
- Ага, і дефекацію вони не затверджують, а йдуть строго за графіком. Мех, хай росіяни живуть у своїх ілюзіях. Що ти там забув?
- Не знаю, може ти й правий.
- Всі люди різні. Я не уявляю, як це. Тобі хочеться, а твоя черга ще не настала. Або підійшла, а в тебе не йде.
Михайло розсміявся.
- Ну, живуть же якось.
Я напав ферзем на його пішака.
- Як файно грати з живими людьми,- посміхнувся Мех. - Комп’ютер ніколи не робить таких дурниць. Може переходиш?
Запала мовчанка. Я думав.
- Не знаю. Не бачу кращих варіантів. Хай вже буде махач.
- Як знаєш, - хмикнув Михайло і загрозливо рушив конем.
Фігури на дошці танули одна за одною. Мій супротивник перехилив хід бою і поставив мені шах. Не допомогла навіть перевага того, що я грав білими. Я був на межі програшу, але зумів відвести свого короля. Доля партії висіла на волосинці. Все залежало від того, хто перший припуститься помилки. Ми довго думали над ходами.
- Мех, все ж таки добре, що ми зібралися і граємо в шахи. Це краще, ніж по мережі. Там хочеш виграти, дивись як ходить комп’ютер.
- Ніколи не читерив, граючи по мережі з комп’ютером. Це себе не поважати. Краще вже програвати.
- Мех, машини вже давно перевершили нас в усьому.
- Автомобілі їздять швидше. Але легка атлетика досі не вмерла.
- Не знаю, як щодо атлетики, але в світі безробіття вісімдесят відсотків.
- Машини не кращі. Вони дешевші.
- А ти ще й хочеш створити програму, що нівелює останній прихисток людського розуму.
- Поезія від цього тільки виграє.
- Може й так, - я знизав плечима і поглянув на дошку. Справи мої були кепські. - Ти виграв.
- Здаєшся?
- Тут цугцванг. Що б я не робив мат у три-чотири ходи.
- Може ще чаю?
- Давай.
Ми мовчки дочекалися, поки закипить чайник. Михайло викинув мій чайний пакетик у смітник і заварив новий.
- Щось ти сумний, - мовив він. - Це через програш?
- Ні, мені просто все набридло.
- Як? Усе?
- Просто все.
- Чого б це...
- Не знаю, може якби у мене була робота як у тебе, моє б життя ще б мало б сенс.
- Давай я тебе навчу програмувати роботів! Це весело!
- Та ні дякую. Просто я ніяк не можу ствердити собі дівчину.
- То не стверджуй. Плюй на правила. Живи так, як хочеш!
- А штрафи з чого платити? З виплат?
- Ну не знаю...
Ми якийсь час помовчали.
- Що, зустрів когось? - спитав Михайло.
- Можна й так сказати.
- Вона схожа на ту дівчину, що ти мені показував?
- Ні, зовсім інша.
- Тоді я не розумію, в чому справа. Рано чи пізно ти зустрінеш дівчину своєї мрії і у вас буде все класно.
- Ти так думаєш?
- Доля нас веде. Всьому свій час.
- Мені вже двадцять сім. Курт Кобейн у цьому віці вже прострелив собі голову. А я так і не зустрів нікого схожого. Мені ж потрібна реальна дівчина. Не можна жити лише мріями.
- Краще синиця в руках, ніж журавель у небі. Все ясно.
- Та хоч би й журавель у небі. А то й журавля нема. Тільки синиці літають.
- І у руки не даються, - посміхнувся Михайло. - Знаєш, що я тобі скажу...
- Ні, тільки не це.
- Ми, онаністи — народ плечистий. Можу тобі знайти робота із зовнішністю дівчини твоєї мрії. Машини у всьому нас перевершили. Навіть у сексі. Так що це навіть краще за дівчину. А головне — роботи не впадають в істерики.
- Ні, дякую. Я вже два роки не дрочив. І не тягне.
- Ти ще скажи, що хочеш продовжувати свій рід.
- А що не так?
- Машини скоро нас почнуть клонувати, а ти мислиш категоріями минулої ери.
- Люди скоро не будуть потрібні. Їх навіть не потрібно буде клонувати.
Ми ще трохи помовчали.
- Олег, тільки ті, кого можна було автоматизувати втратили роботу. Найкращі люди завжди будуть в ціні.
- В тому й суть, що я — не найкращий.
- Я зараз тобі одну річ скажу. Ти просто ледацюга. Жили б ми у двадцятому сторіччі і переймайся за шматок хліба, ти б усе б зробив би, аби мати роботу.
- Щось у мене сумніви. Живи я у двадцятому сторіччі, я б мабуть жив би на шиї у батьків.
Я встав з-за столу.
- Дякую за чай.
- Заходь іще. Може якщо попередиш завчасно, то будуть і тістечка чи тортики.
Мех повернувся за свій комп’ютер, а я пішов затверджувати нагайні потреби, після чого повернувся до своєї кімнати і ліг спати.
Зранку я прокинувся... і зрозумів... що більше не хочу так жити. Щось треба або змінювати, або послати все до біса.
Черги біля робота-бюрократа не було. Що саме по собі було дивним, але то ладно.
- Що Вам потрібно? - спитав він.
- Затвердити акт евтаназії, - відповів я.
- Ви серйозно?
- Абсолютно серйозно.
- Це дуже відповідальне рішення. Вам варто все обдумати.
- Я вже все обдумав.
- В будь-якому разі, я не вповноважений ухвалювати такі акти. Найближчий робот-бюрократ А-класу знаходиться у регіональній лікарні. Вдалого Вам дня.
І на екрані робота з’явилася кавайна посмішка.
До лікарні я йшов пішки, поринувши у свої невеселі думки. Погода була гарна, яскраво світило сонечко, співали пташки. Та все одно це не переважувало того, що далі жити мені немає сенсу. Може після смерті, коли моя душа досліджуватиме інші світи, мої органи зроблять добре діло і врятують комусь життя.
- Що Вам потрібно? - спитав робот-бюрократ А-класу, коли я до нього підійшов. Зовні він майже нічим не відрізнявся від робота Бе чи Це-класу. Черга до нього була невелика, але просувалася повільно. Мабуть треба було більше часу на обробку даних.
- Затвердити акт евтаназії, - сказав я вдруге за сьогодні і почув, як почали перешіптуватися люди позаду. Добре, що у моєму гуртожитку черги не було. А то б пішли чутки.
- Це дуже відповідальне рішення, спершу раджу Вам звернутися до психолога, - зауважив робот.
- Я вже все обдумав.
- В такому разі, заповніть анкету і пройдіть аналізи. Якщо з вашим здоров’ям все нормально, Ви не зловживали алкоголем, палінням або наркотиками, а також не хворі на ВІЛ, я призначу день, коли буде вільна операційна і роботи відповідної програмної кваліфікації.
- В наш час треба бути дуже здоровим щоб померти, - засміявся хтось позаду. Його ніхто не підтримав.
Перша маніпуляційна була на першому поверсі. Робот-маніпулятор розпакував нову голку з герметичної упаковки і зробив аналіз крові. Потім довелося йти на четвертий поверх робити МРТ, і на п’ятий робити УЗД. Потім ще довелося робити кардіограму, та ще не тільки у спокійному стані, а й під різним навантаженням. Для цього довелося десять хвилин бігати на тренажері, щоб комп’ютер перевірив, як серце витримує стрес. “Треба було переїжджати у Росію, там ранкова зарядка входить у режим дня”, - подумав я, коли воно мало не виплигувало з грудей. Захекавшись, я мало не пропустив, коли робот сказав, що я можу бути вільним.
- Що Вам потрібно? - знову спитав робот-бюрократ А-класу, коли я до нього підійшов.
- Я пройшов всі аналізи, - мовив я.
- Зараз перевірю... - мовив робот і задумався.
- Якщо звісно ще не треба здавати аналізи калу та сечі.
- Юначе, вони робляться при кожній дефекації, - сказав чоловік позаду.
- Як так?
- А ви думали, що вся ця бюрократія на пустому місці? - засміявся він. - Треба ж якось перевіряти, чи ніхто не їсть нічого забороненого.
Екран робота тим часом засяяв кавайною посмішкою.
- Все нормально. Я назначаю вашу госпіталізацію за десять днів. Прийдете до мене, я затверджу вам вашу палату.
Десять днів пролетіли наче одна мить. Я гаяв час як тільки міг. Плигнув з парашутом. Дарма, що віртуально. Об’їздив увесь світ. Дарма, що віртуальними турами. І грався в ігри. Коли підійшов час, я вже не був певен, що можу просто так усе полишити. Та мені вже все набридло. Тому я без вагань пішов у лікарню.
- Восьмий поверх. П’ята палата. Влаштовуйтесь, - мовив робот-бюрократ А-класу, коли я до нього прийшов.
Моя палата була світла і простора, на шість ліжок, але я був там сам. Завітала робот-медсестра, що ознайомила мене з режимом, коли я маю утримуватись від їжі, коли зробити собі клізму, і що операції назначені на завтра зранку о десятій годині.
Зранку мене чекав сюрприз. У коридорі я побачив Її. Дівчину з моїх мрій, так схожу на ту, що я зробив у три-де. Поки я оторопіло стояв і дивився, вона зайшла у шосту палату. Я кинувся туди, але двері виявилися зачинені.
- Прийом відвідувачів наразі не передбачений, - повідомили вони мені.
Підійшла робот-медсестра.
- Вам варто повернутися до своєї палати. Через годину Вам зроблять укол морфію.
- Я маю поговорити з дівчиною з цієї палати.
- Прийом відвідувачів в даний час не передбачений. Пацієнтам треба підготуватися до їхніх операцій.
- До чорту все, - мовив я і побіг сходами на перший поверх до робота-бюрократа.
До нього була велика черга, але я не зважаючи ні на що рушив мимо неї.
- Що Вам потрібно? - спитав мене він.
- Я хочу відмінити евтаназію, - сказав я.
- По-перше, Ви поза чергою. По-друге, я не можу відмінити вашу евтаназію.
- Чому?
- Я маю вибір між Вашим життям, та життям пацієнтів, якім призначені ваші органи.
- Тоді хоча б відкладіть її.
- Я не можу відкласти операції. І так було складно усе узгодити.
- Тупа машина!
- Охорона! Проведіть пацієнта до його палати.
До мене ззаду підійшли роботи-охоронці.
- До чорту все! - вдруге вилаявся я і відштовхнувши роботів, як був у халаті і капцях, вибіг з лікарні. Роботи бігли за мною по п’ятах.
На вулиці мені пощастило, біля стоянки один хлопець як раз брав велосипед. Я відштовхнув його і сам сів та рвонув з місця.
- Гей! Це мій велосипед! Я його узгодив! - прокричав мені у слід хлопець, але і він, і роботи лишилися позаду.
Спочатку я не знав, куди я їду, але повністю не усвідомлюючи цього я прямував додому.
Велосипед я кинув біля під’їзду. У своїй кімнаті я перевдягся у шорти та футболку. Взув кросівки. На виході я зіштовхнувся з якимось юнаком.
- Що ви робите у цій кімнаті? - второпів він.
- Живу, - відповів я.
- Ну... Я, якби, теж у ній живу...
- З відколи?
- Ну... Із сьогодні.
Дідько! Мене виключили із системи!
- Я заходив забрати деякі речі, - мовив я і пішов коридором.
Дорогою я заскочив до Михайла.
- Що сталося? - спитав він
Я зітхнув.
- Мех, я був дурний. Впав у депресію. Послав усе до чорта. І затвердив собі евтаназію.
- Жартуєш?
- Ні. А тепер комп’ютер не хоче її відміняти.
- Он як.
Мех засміявся.
- Олег, ти вічно утнеш якусь дурницю. Тут може і я винен. Треба було і собі якусь дурню зробити, щоб піддатися тобі в шахи.
- Та до чого тут шахи. Ніби це щось вирішувало.
- Ти ще скажи, що все життя до цього йшов.
- Може й не все життя. Але, Мех, я прийшов за порадою. Я тепер поза системою, як мені тепер жити?
Михайло задумливо подивився у стелю. А потім сів за комп’ютер і прийнявся щось строчити.
- Є один варіант. Я тобі тут нічим не допоможу. Моїх знань замало. Але знаю одного психа, що собаку з’їв у цих справах.
Він порився серед мотлоху у себе в тумбочці. І дав мені невеличкий пристрій з маленьким дисплеєм.
- На. Це навігатор. Я заклав у нього координати. Я його повідомлю він тебе там зустріне.
- Дякую, Мех.
- В тебе є якийсь транспорт?
- Я лишив велосипед біля під’їзду. Якщо його ще ніхто не привласнив.
- Добре. Доїдеш.
Я розвернувся щоб піти.
- І ще. Олег, коли його зустрінеш і він спитає в чому справа, скажи що зламав міністерство оборони за рядом Фібоначчі.
- А це як?
- Це старий хакерський мем.
І Михайло розсміявся.
Я пішов. Як не дивно, але велосипед все ще лежав унизу. Я щосили погнав геть, зрідка зиркаючи на навігатор. Мій шлях лежав за місто. Там, за чутками, були радіаційні рівнини, випалені ядерними зарядами. Дорогою мене почали переслідувати. Мене окликали з гучномовця, але я щосили крутив педалі. Ось-ось мене доженуть. І... Але тут сонце сховалося за хмари. І мої переслідувачі трохи відстали. Видно вони їхали на електромобілях, що працювали на сонячних батареях.
Почалася злива. Але я вперто їхав уперед. Згодом навігатор вказав мені звернути з цивільної дороги і їхати манівцями. Десь після опівдня я дістався полишеного села. Згідно координат я був майже на місці. Та коли мені залишалося якихось метрів десять, у велосипеда заклинило ланцюг. Як я не бився, але не міг його полагодити.
- Лиши велік тут, він нікому не заважатиме, - сказав чоловік позаду, я навіть не помітив, як він підійшов. У нього була густа борода і окуляри з товстими скельцями. - Пішли.
Я рушив за ним. Він привів мене до старої хати, що мало не розвалювалася від старості. Її мабуть побудували ще до всіх воєн. Всередині були дві кімнати: передпокій і світлиця, стояла піч, а також ліжко, стіл і старий комп’ютер з монітором із електронно-променевою трубкою. Я такі бачив тільки у музеях.
- Колись робили на віки, - прослідкував господар за моїм поглядом. - Не те що плоскі на матрицях. Якщо ламаються, то фіг полагодиш. - він подав вперед руку. - Доречі, Мітяй.
- Олег, - я потис йому долоню.
Він дістав табурет і сів за комп’ютер.
- Влаштовуйся, - мовив він і став строчити по клавіатурі. Вона голосно клацала, я до такого не звик.
Я сів на ліжко.
- Тобі повезло, що погода хмарна, а то б вичислили із супутника, - сказав Мітяй.
Наче реакція на його слова пролунала сирена.
- Дідько, порушення периметра, - мій новий знайомий повернувся до мене. - Тебе ніхто не переслідував?
- Переслідував, але я відірвався.
- Ага, чи їм просто цікаво, куди ти прямуєш. Нічого, зараз я скасую твій пошук і вони заберуться звідси.
Мітяй знову почав виклацувати на клавіатурі.
- Вкажіть причину... - раптом задумався він. - А до дідька тебе! - і знову заходився строчити.
Потім витер піт з лоба.
- Хух... Пішли, - він знову повернувся до мене. - Тебе Мех прислав? А він бува не втратив останні клепки, підставляючи хакера у міжнародному розшуку заради хлопця, що злякався власно затвердженої евтаназії?
Він розсміявся.
- Ладно, розслабся. Якби я був їм потрібен, вони б мене давно вичислили.
А тоді підвівся і поставив на стіл пляшку з якоюсь рідиною і дві склянки.
- Пити будеш? - спитав Мітяй.
- Ні, дякую, я не відчуваю спраги, - відповів я.
- Та до чого тут спрага. Я питаю... Пити... Пити будеш?
Я поглянув на нього наче дурень, а тоді допетрив, до чого він веде.
- Дякую, не варто.
- Ти мене не поважаєш?
- Тільки не треба шантажу.
- Та до чого тут шантаж. Ти затвердив собі передчасну евтаназію, а тепер боїшся за свою печінку.
Запала мовчанка.
- Ладно... Давай, - врешті погодився я.
Мітяй налив рідину по склянках.
- Ну... За жагу до життя і звільнення від роботів, - він підняв чарку. Ми цокнулись і випили. Мені опекло горло і я закашлявся.
Мій новий товариш засміявся.
- Ну, як? Це я цей самогон сам гнав.
Він налив ще рідини по склянках.
- Ну, що, ще по одній?
Я не хотів виглядати слабаком і кивнув.
- Не подумай, що я алкоголік. Просто до мене не часто навідуються друзі. Ну... За дружбу, - сказав Мітяй і ми випили.
Потім він дістав хліб і цибулю.
- На заїж. Це все власного виробництва. Понюхай хліб. Чуєш, як пахне? Отож. Це не ваша бурда, що ледве їсти можна.
Хліб і справді був смачний. Тепер я зрозумів, що значить “хліб насущний”. Як же класно жили наші предки, коли у них було все справжнє. І як же багато втратили ми, коли стали робити “шир-потреб”.
До вечора ми прикінчили пляшку самогону. Весь залишок дня ми витратили на теревені про те, про се. Мітяй показував різні хакерські приколи, а також травив анекдоти, з яких сам же сміявся. Коли зайшло сонце, господар розтопив піч та зварив картоплю в мундирі.
- Картопля з власного городу, - похвастався він.
Я похвалив, що дуже смачно. Хоча картопля — вона й у Африці картопля.
Зранку у мене дуже боліла голова. Я твердо вирішив, що в житті більше пиячити не буду.
- На випий молока, стане легше, - запропонував Мітяй.
Молоко виявилося справжнім, зі смаком молока. Такого не купиш у супермаркеті.
- Мітяй, ти ж не ходиш по магазинах. Звідки у тебе молоко. В тебе що, є корова?
- Ні, не корова, - відповів він. - Кози. Дві кози. Ще козел, але він на вільному випасі.
Після молока й справді стало легше.
- А де в тебе можна затвердити нагайні потреби?
Він на мене поглянув наче на ідіота.
- А... Ти про це, - докумекав Мітяй. - Всі зручності у дворі.
У дворі стояло химерне щось, що я ідентифікував як сортир. Такі вбиральні я бачив тільки у підручниках історії. Всередині ще цікавіше. Ні щоб хоч якесь сидіння поставити, а то тільки дірка в підлозі, з якої дуже смерділо.
Ще біля яблуні був іржавий умивальник. Таку систему я навіть у підручниках не бачив. Щоб лилася вода треба було підняти пімтик. З раковини вода стікала у відро. Мило на умивальнику було без запаху. Тобто я просто звик, що воно з ароматом яблук, чи соснового лісу. А то якесь коричневе і погано милиться.
Умившись, я повернувся до хати.
- Мітяй, як так сталося, що ти вирішив стати нонконформістом? - спитав я.
- А як так сталося, що ти не захотів помирати? - ухилився від відповіді хакер.
Я зітхнув.
- Хочеш вір, хочеш ні, але я зустрів у коридорі лікарні точну копію дівчини своєї мрії. Кілька років назад я зробив її у три-де. І ось зустрів.
Мітяй видавив смішок.
- Все в цьому світі через жінок. Колись я був звичайним білим хакером. Писав тікети у службу підтримки з приводу загроз, на які ніхто не реагував. А тоді вирішив похизуватися перед дівчиною і, начисливши собі пару мільйонів, купив собі Ламборджині.
- Ого.
- От служба безпеки за мене і взялася. Добре, що вони підіслали роботів. Люди б від мене просто так би не відстали, - він сів за комп’ютер. - Доречі, мої тікети так і не закриті. Хочеш, начислю і тобі пару мільйонів?
- Щоб мене знову шукали? Ні, дякую.
- Це ж просто цифри.
- За якими стежать.
- Та ніхто не стежить. Зрозумій, у світі є каста мажорів, що нічого не роблять, але отримають виплати більші за зарплатню топ-менеджерів. Їх небагато, щоб не привертати уваги, але вони є. І якби я не купив собі спортивну машину, мене б ніхто і не помітив.
- Програми ж мабуть звіряють баланс.
- Та не звіряють, в тому-то й справа. Мільйон туди, мільйон сюди. Кому яка різниця.
- Та ні. Ти гониш. Як же економіка та інфляція?
- Світ давно в рецесії. Яка ще інфляція? Це всього-на-всього цифри. Якби не був попит, спортивні автомобілі б робили б задарма. Увесь ланцюг виробництва робиться роботами. Економіка — це міф минулої ери, щоб зробити з людей рабів.
- Все одно дякую. Я не хочу ризикувати.
- Хто не ризикує, той не п’є шампанського.
- Пити шампанське мене точно не тягне. З сьогоднішнього ранку я за здоровий спосіб життя.
- Хто не курить і не п’є, той здоровеньким помре.
- Хай мої органи будуть здорові для трансплантації. З них буде хоч якась користь.
- Так що, точно нє?
- Точно.
- Ладно, як хочеш, - Мітяй відпив молока. - Доречі, ти казав, що зробив дівчину у три-де. Покажеш?
- Добре.
Я взявся за мишу і виявив, що вона така ж сама стара, як і монітор. З кулькою. Тоді набрав у браузері своє портфоліо.
- Нічогенько так, - мовив хакер. - Цікаво було б поглянути на сіточку.
- Бленд файл лишився на моєму домашньому комп’ютері. А новий власник кімнати мабуть уже все відформатував.
Я зітхнув.
- Прикро звісно. У мене був потужний комп для рендеру. Я його купляв ще коли був дизайнером.
- Нічого. Осядеш десь наново, візьмеш собі ще потужніший. Чи може система поверне тобі твою кімнату.
- Так ніби новий власник її просто так лишить.
Ми помовчали. Мітяй милувався картинкою дівчини.
- І як маючи таку гарну мрію, тобі захотілося померти? - спитав він.
- Я думав, її не існує. Та й особисте життя не складалося. Двадцять сім років, а я досі цнотливий.
- І ти це вважаєш не склалося? - засміявся хакер. - Ото у мене не складається. А мені майже сорок. Я звісно не такий романтик, як ти. І треба мені не багато. Необов’язково, щоб дівчина була гарна і вся із себе. Достатньо, щоб вона просто допомагала мені по господарству. А де ж тепер таких знайдеш?
Мені його було шкода, та Мітяй посміхнувся.
- Не жалій мене. Вмирати як тобі мені не хочеться. У мене ще є жага до життя. Та й я не впадаю у відчай. Я все ще у пошуку. Є одна письменниця. Та у неї чоловік і діти. Вона не може просто так усе кинути.
Ми помовчали.
- То як звати твою дівчину?
- Не знаю.
- Нічого, зараз я сам знайду, - хакер почав щось строчити по клавіатурі. - В якій вона була палаті?
- Шостій. На восьмому поверсі.
- Є.
Мітяй трохи відідвинувся, щоб мені було зручніше глянути.
- І справді нічогенька так, - сказав він. - І ім’я... Електра, - хакер присвиснув. - Якщо виїдеш зараз, застанеш її у лікарні. Інакше доведеться добряче попрацювати, щоб знайти її адресу.
Він провів мене до велосипеда. Той так і лежав на тому ж місці. Як не дивно, але ланцюг закрутився після невеличкого зусилля.
- Мітяй, навіть не знаю як тобі дякувати. Ти врятував мені життя.
- Нічого, якось зічтемося. Гроші, сам знаєш, мені не потрібні. То ж у крайній випадок, приїдеш допомагати мені копати картоплю. Я тобі маякну, як день хмарний буде.
- Добре.
Ми потисли одне одному руки і я поїхав.
Всю дорогу хмарило і збиралося на дощ. Але до міста я встиг доїхати, ще як тільки почало крапати. Як не дивно, але я наче доїхав швидше ніж тоді, як їхав у той бік, хоча наче і крутив педалі повільніше.
В мене було химерне відчуття, коли я лишив велосипед на стоянці і пішов до лікарні. Іще химерніше було, коли я піднімався сходами на восьмий поверх. І найдивніше мені було, коли я підходив до шостої палати.
- Що Вам потрібно? - спитали мене двері.
- Я хочу провідати Електру.
- Як вас відрекомендувати?
- Друг.
Секунда чекання...
- Можете проходити.
І двері прочинилися.
Дівчина в палаті була сама. Вона сиділа на ліжку підвівши під себе ноги і читала електронну книгу.
- Хто Ви такий? - насторожено спитала вона відклавши планшет.
Я хапав ротом повітря не знаючи, що сказати. Дідько! Я навіть забув узяти квіти!
- Йдіть геть! Я Вас не знаю!
Ні! Тільки не це!
- Електро...
- Я сказала — ідіть геть!
- Електро...
- Ідіть геть, а то я викличу охорону!
- Електро, - я твердо вирішив, що нікуди не піду. Навіть роботи мене не виведуть. - Я люблю Вас!
- Ідіть... Що?!...
- Я прийшов сказати, що люблю Вас.
Дівчина заплакала.
- Ідіть геть! Не треба!
- Електро...
- Звідки Ви мене знаєте?
Я не знав, що сказати.
- Ну то дарма. Я не хочу Вас знати!
- Електро...
- Не треба.
Запала мовчанка.
- Я не хочу пускати тебе до свого серця. Роботи ніколи не затверджували тих хлопців, що мені подобалися.
- Ви дівчина моєї мрії. Я люблю вас.
- Хай мрії лишаються мріями. Я не хочу Вас знати. Я не хочу Вас затверджувати.
- Чому?
- Ви хочете ще одне розчарування?
- Тоді ми не будемо затверджуватися.
- Як?
- Нащо нам роботи, якщо ми кохаємо одне одного?
Дівчина розревілася. Я підійшов ближче і погладив її по волоссю.
- Господи! Чому я відчуваю сумніви? Чому все так складно?
Вона витерла сльози.
- Я бачила тебе тоді зранку. Тобі тут теж мали зробити операцію?
- Так, - збрехав я.
- На чому?
- На нирках.
- Тобі мали пересадити нирку?
- Так.
- Я перезнайомилася зі всіма пацієнтами на поверсі. В того самогубці було три нирки?
Я зітхнув.
- Електро, я не хотів цього казати, але це я був тим самогубцею.
- Ні...
- Але Ви дали мені жагу до життя.
- Ні...
- Так.
- Ні... Ти хочеш сказати, що операція зірвалася через те, що ти побачив мене?
- Так.
- І мені мали пересадити твоє серце...
У дівчини був такий вигляд, наче вона зараз вибухне. І це сталося.
- Йди геть! - вона стала гамселити мене подушкою. - Ти навіть не уявляєш, як мені було складно зважитися на цей крок! А тепер ще й завалюєшся у мою палату! Я тебе ненавиджу!
Електра знову розплакалася і відвернулася від мене.
- Електро...
- Йди геть.
- Електро...
- Я сказала, іди геть!
- Електро, може ми створені одне для одного.
- В будь-якому разі, тобі нема на що розраховувати. В мене вада серця. Лікарі здивовані, що я досі живу. Приходь, коли в мене буде нове серце. Десь через місяць. Чи через рік. Чи через десять!
Вона кинулася у мене подушкою і заплакала.
- Електро, це доля. Але...
А тоді ми вперше поглянули одне одному у вічі. Наче щось вдарило нас струмом.
- Роботи ніколи не затвердять цього, - мовила вона не відводячи погляду.
- А ми не будемо питати у них дозволу, - сказав я і підсунувся ближче.
А тоді ми поцілувалися. А далі я вже не міг нічого з собою зробити. І те, що зараз може зайти робот-медсестра і перервати нашу близькість, тільки підігрівало нас. В нас обох не було досвіду, але це не заважало нам імпровізувати. Все як у кіно. Тільки справжнє. Істинне. І стримане... тихе... щоб ніхто нас не викрив.
- Прикро буде... Пройти через усе це... І померти від сексу... - прошепотіла Електра. Але вже ніщо не могло нас спинити.
А потім ми просто мовчки лежали, відсапувалися. І прислухалися, чи ніхто не проходить по коридору.
- Наче пробігла марафон, - сказала Електра. - Послухай, як калатає.
І вона приклала мою руку собі до грудей. Її серце билося наче скажене. А тоді... А тоді раптом спинилося...
- Електро! Ні!
Вона не рухалася. Я вибіг з палати і знайшов робота-медсестру на своєму посту.
- Швидше! У шостій палаті! Дівчина! У неї спинилося серце!
Коридором відразу заснували роботи-санітари. Вони винесли Електру з палати і більше я її не бачив.
Всю ніч я сидів під дверима і чекав. Тільки під ранок я врешті здогадався спитати в робота-медсестри, що з нею.
- Вона у реанімації. Приходить до тями після наркозу. Завітайте через кілька годин, - відповіла та.
Я зустрів світанок на лавці біля лікарні. А тоді пішов до квіткового магазину і купив найдорожчий букет квітів.
Потім я повернувся на восьмий поверх. І спитав у робота-медсестри, що з Електрою.
- Вона вже у своїй палаті. Тільки вона сказала, що не бажає приймати відвідувачів.
І все ж я прийшов до дверей шостої палати.
- Що Вам потрібно? - спитали вони.
- Я до Електри.
- Вона не бажає нікого бачити.
- Скажіть, що я все одно маю до неї зайти.
Секунда чекання... Дві... Три...
- Проходьте, - врешті мовили двері і розчинилися.
Електра лежала на ліжку під ковдрою і поглянула на мене з ненавистю.
- Іди геть!
- Я всього лиш приніс тобі квіти. Вибач, я тоді забув їх узяти.
Вона взяла квіти, понюхала... А тоді кинула на підлогу.
- Йди геть!
- Електро...
- В мене немає більше серця, щоб любити тебе!
- Як це?
Вона притисла мою руку собі до грудей. Вони ледь помітно гуділи.
- Чуєш? Воно механічне. І качає кров рівномірно.
- Електро....
- Іди геть! - вона відкинула мою руку. - В мене немає серця, щоб любити тебе.
- Електро, я розумію... це стрес...
- Іди геть!
- Але люблять же розумом!
Вона поглянула мені у вічі.
- Не скажи. Люблять серцем. Моє серце ледь спинилося, коли я вперше тебе побачила. А тоді почало калатати. Я спочатку не надала цьому уваги. Але тепер розумію. Зараз же у мене немає серця, щоб любити. Це механічне серце... Воно качає кров рівномірно. За будь-яких обставин.
Вона розплакалася.
- Просто йди.
- Електро, це не остаточно...
- Тепер — остаточно!
- Електро...
- Якщо і справді любиш, то йди. І ніколи не вертайся.
Вона сховала голову у подушку і заходилася плачем.
І я пішов.
- Що Вам потрібно? - спитав робот-бюрократ А-класу, коли я відстояв чергу і до нього підійшов.
- Затвердити акт евтаназії, - сказав я. Хай Електра себе картає, може їй пересадять моє серце і вона знайде когось достойного її. Все ж таки, я негарно вчинив звабивши її.
- Ви серйозно? - перепитав робот-бюрократ.
- Абсолютно серйозно.
- Це дуже відповідальне рішення, вам варто все обдумати, а не йти на повідку у емоцій.
- Я вже все обдумав.
На екрані робота-бюрократа з’явився пісочний годинник. Секунда чекання. Дві...
- Вибачте, у вас уже була затверджена евтаназія. І... І вона була скасована через зараження вас ВІЛ. Ваші органи не придатні для трансплантації. Живіть тим життям, що у вас лишилося. А лишилося не так вже й багато.
Я не знав, чи злитися, чи дякувати Мітяю за цей дарунок, коли він придумав, як відмінити мій пошук.
- Вдалого Вам дня! - мовив робот-бюрократ і на його екрані з’явилася кавайна посмішка.
