Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44353
Рецензій: 86658

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.2

© Михайло Нечитайло, 28-09-2016
Серед школи поміж трьох чемоданів нидів чоловічок – чекав ночі та прихистку на ніч. З лиця милостивий, але на тілеса біднуватий.
- Глистякуватий, - побачила Ванда Михайлівна у вікно квартиранта.
- Чи не ти по коренях квадратних спец? – звернулася до чоловічка, зайшовши до школи.
- І по інтегралах теж, - не заперечив чоловічок.
- І по інтегралах, - погодилася Ванда Михайлівна. – Пішли поселятися, інтеграл, бо будеш уночі від холоду функціями вкриватися.
Чоловічок засіпався, засмикався між чемоданами, але ніяк не міг більше двох утовкмачити в свої руки.
- Е-е, - припинив боротьбу, - третього завтра перенесу.
- Давай сюди, - вхопилася за чемодан Ванда Михайлівна, - пішли.
- Та ні, - спантеличився молодик, - я завтра сам. Негоже пожилу жінку вантажити баулами. Поставте, я сам…
- Сину, раз я взяла, то донесу, - роз’яснила Ванда Михайлівна чоловічкові ситуацію, - ти краще скажи, як тебе звати, бо в принципі, ти мені не син, аби я тебе так називала.
- Григорій, - запнувся, - Григорович.
- Ну, я тобі не учениця, аби по-батюшці. Гриша, одним словом. Чого, Гришо, сам? А де жінка, діти? Чи парубок перезрілий?
- А вас як величати? – ухилився від відповіді.
- Ванда я, Михайлівна.
- Полячка?
- Така, як ти негр.
- Незвичне, погодьтеся, для наших місць ім’я.
- Нічого незвичного. В батька була полячка, він її любив, та була війна, він її згубив, зустрів мою матір, мене народив, та коханка не забулась, доні ім’ячко вчепив. Майже поема.
- Ясно. Ну, в мене історія простіша. Гриша я, Гриші син.
- А ось, Гришин сину, і моя хата. Бачиш, хвіртка бляхою бита, більше таких у селі немає – не сплутаєш. Баба Бляха-Муха – це так сусідський онук дражниться. Та нічого, в кожної бляхи є свій спалах проти сонця. У моєї хвіртки – це сигнал про прихід гостя.
- А в баби Бляхи-Мухи? – усміхнувся молодик.
- Який у мене спалах? – зупинилася. – Сільський голова запевняє, що я вже відгоріла, а я думаю, що ще палахкочу. От як ти, незнайома людина, оціниш ситуацію, баба я вже, чи ще бляха-муха?
- Ну, я ж вас не знаю, - знітився молодик.
- Не знаєш, то пішли до хати. Сухий логарифм ти, хлопче, не годен хоча би брехнею втішити бабу. Он дитя сусідське – і те думає, що я ще блисну й політаю. А ти, вчитель, агроном людських душ, а – не знаю.
Попхалася з чемоданом до хвіртки, гепнула ним об стовпчик – аж загуло.
- Обережно, - аж підскочив молодик, - розіб’єте.
- Сальця матуся в банки напакувала, чи яєць курячих? – єхидно зауважила баба.
- Та ні, телескоп.
- Ще й у небеса зиримо? – здійняла брови Ванда Михайлівна. – А я думала, так у цифри хлопець уріс, що й світа поза ними не видить.
- Ви не праві, Вандо Михайлівно, - набундючився молодик, - не можна цифрами замінити світ, ними до нього можна лише йти, аби розкласти по поличках і пізнати.
- До світу йдуть, узагалі-то, розумом, - заперечила Ванда Михайлівна, - цифрами далеко не зайдеш, вони крихкі, повсякчас ламаються, тож треба підбирати нові, а розум – вічний і постійний. Він – творець і руки золоті; а цифри – це так, інструмент, та й тільки.
- Вандо, - гув з ганку Мирон, - не забивай людині баки своїми видумками. Не в бібліотеку ведеш, а додому. А що це за гості до нас?
- Квартирант наш майбутній, - відрекомендувала Мирону зайду Ванда Михайлівна, - а це чоловік мій, Мирон Маркович, - отримав і квартирант інформацію.
- То це ви мене додому привели? – вжахнувся молодик. – А мені говорив директор школи, що голова села знайшов окрему домівку.
- Не панікуй, хлопче, - поставила Ванда Михайлівна чемодан на ганку, - переночуєш ніч у нас, бо в тій хаті холодно, не топлено, не прибрано. Завтра наведу там лад, обігрію – і переберешся. Недарма, бачу, математикам не присуджують Нобелівської премії, вони такі переляки, так світ увібгали в цифру, що жахаються навіть безневинного людського вчинку для їх же блага, одно думають, що з них добуватимуть квадратний корінь. Зводьте думи свої у квадрат, шановні математики, себе в куб зводьте, ви ж люди, а не засохлі цурпалки, несіть себе дощиком рясним по світу, а не іржавою трубою котіться, тістом з діжі сходьте, а не паляницею зсохлою цвітіть, бо скришитеся, зійдете на ніщо.
- Вандо, - захитав головою Мирон, - не довби людей своїми дивацтвами. Не дивуйте, чоловіче, це вона мене філософськи сколупнути не може,  то в інших длубається.
- Дурну скелю над річкою й радіацією не проб’єш, куди філософії братися, - буркнула Ванда Михайлівна. – Отак і живу, пане Григорію, куди не ткнуся - всюди скелі; де не йду – скелі; до кого не забалакаю – скеля, скеля, скеля. Навіть якщо телескоп умостили на її маківку й назвали в честь цього обсерваторією, скеля однак є скеля. Образливо висловлююся, так? Уже звиняйте, яка є. Я ж казала, бляха – вона, знаєте, блищить, іноді сліпить. Але цим же й сяє.
Почовпли в хату.
-  Бляха, Вандо Михайлівно, - мовив, товплячись у сінях, молодик, - що об людину вдариться, що об камінь, однаково гуде та бринить, тож і думає, що лиш об скелі б’ється.
- Ти диви, - аж зупинилася Ванда Михайлівна, - розм’якає пересушений хліб, уже й алегорії з нього ліпляться. Може, й не скеля ти, хлопче. На скелю скільки перцем не сип, стоїть, як бовдур, хіба матюччя пре, - глипнула на Мирона, - або просту, як гвіздок у дверях, дурню верзе, коли Бог дасть каменю вуста розверзнути, а людина, вона сльозиться від перцю і сльозою руку з недобрим зіллям омиває, як рікою, словом межи очі сипле не простим, а химерним, від того й бесіді людській немає кінця, як воді на землі, а гуркіт каменю глохне по лісах та нетрях, ховається, як зранений вовк, у чагарниках, де й здихає з часом. Від того й ділю людський світ на камінь та річку. Камінь глухий та сірий, мені нецікавий, річка ж нескінченна, грайлива, сяюча – до неї напитися завжди тягне; бо слово, як і вода – суть живого світу.
- Матері його ковінька, - почав заводитися Мирон Маркович, - впусти врешті-решт людину до хати, дай їй що-небудь з’їсти, бо від твого базікання мухи дохнуть, скоро й люди почнуть.
- Коли гуркотить камінь, - увійшла в хату Ванда Михайлівна, - плюскіт річки не чути. Але камінь стихає, а річка хлюпоче завжди. Заходьте, пане Григорію, мийте руки та сідайте до столу, лийте в пельку борщ та не втопіть у ньому слово. Воно ж не цифра, що гостра, то пролізе крізь будь-що, воно тендітне – може й утопитися, і згоріти, й придавленим бути. А з цифри думки не зродиш, а як зродиш, то суху, тарабанитиме лиш по землі, а злетіти – не злетить, ні.
- Сухість – поняття відносне, - заперечив молодик, - іноді можна день лити воду, та від того світ чистішим не стане, забагниться лиш, а можна сухим вітром за мить змести пилюку – й усе засяє. Не можна борщем замінити слово, але й борщу словом – також. Іноді мовчати можна результативніше, ніж балакати. І цифра одна іноді вартує тисячі слів. І заблудлому буває корисніше сісти й дочекатися допомоги, ніж добу блукати поміж скель, застлавши потом очі, що й люди каменями здаються. Не в лабіринтах слів, стократ закручених, людину шукають, а в глибині її. І не кожна людина хоче, аби в глибинах її бовталися всі, кому не лінь. Не кожне ж чистими руками в джерелі воду зачерпує, інше з чоботиськами в нього забреде, не стільки нап’ється, скільки лайна з чобіт намиє.
- Ов-ва, як наш юнак образою плюнув. Уже й до лайна дійшов. Невже у ваших глибинах хтось бовтався в чоботях? То придивіться краще, зоставлене вам лайно вже всілося, чи ще хилитається в товщі глибин? Як недобачаєте, то спрямуйте телескоп для огляду. Навіщо ви його з собою тягаєте, куди ще спрямовуєте, як між людей щось розібрати незугарні?
- Телескопи спрямовують до зір, вони значно приємніші за оце земне стовпотворіння, де кожен має себе за цабе, варте права копирсатися в комусь, осуджувати когось, прираховувати до скель чи річки чистої, хоча самому собі не здатне виколупати навіть козу з носа, не кажучи вже про накип невдач життєвих з душі. Телескопами, Вандо Михайлівно, невдачі не колупаються, в телескопи зирять на небо, аби поміж світів загубитися від них, невдач гірких, хоч на мить, аби не тиснули щосекунди й не терзали душу, рвучи на ганчірку, якою дехто потім намагається кожному стрічному втерти носа, думаючи, що здатен на це, бо старший, бо краще змочалив душу, тож є чим похвалитися. Хоча хвалитися, в кого краще розтріпана ганчірка замість душі – доля тих, хто не може її знайти, душі тієї, або ж не знає, куди її приткнути, коли, гляди, знайшов. Вандо Михайлівно, я пропоную, як буде ясне небо, глянути й вам у мій телескоп – ви побачите, що зорям не треба наших душ-носовичків та кпинів з незнайомих людей, зорям треба наш політ, аби могли їх дістати й осягнути; бо їм також хочеться ймення та розуміння сутності буття свого, яке дати можемо лише ми – гомо сапієнс…
- От слава Богу, - аж у долоні заплескав Мирон Маркович, - хоч один вечір спокійно, без коментарів та словоблуддя, подивлюся телевізор. Вандо, йди краще витріщайся на небо, припни язика, причепися ліпше до Місяця, ніж усе село доконувати маєш.
- Юначе, - ставила на стіл наїдок Ванда Михайлівна, - я можу глянути у вашу трубу. Але це балів вам не додасть, бо я, підсліпувата, бачила та зрозуміла у високостях словом набагато більше, ніж ви своїм механізмом.
- Як сказати, - відповів Гриша.
На тому й пообідали.
На диво Мирона Марковича, геть тихо – без набридлих до одуріння Вандиних словес, у яких коли щось і тямив, то лише те, що баба скоро остаточно з’їде з глузду, а він як не мав за життя щастя-долі навіть на крихту, то на старості не матиме й на півкрихти.

                                                               (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 28-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 28-09-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73961710929871 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …
Актуальна міфологія: свіжий погляд на книгу Ніла Ґеймана
Фото автора з першим віддрукованим примірником книги «Скандинавська Міфологія». Скандинавська міфологія у сучасному …