Жив собі колись у одному місті каштан – великий, дужий, із широкою кроною, що високо здіймалася над дахами будинків та над іншими деревами, що мешкали на тій же вулиці та за рогом у парку. Щовесни каштан рясно вкривався біло-червоними пірамідками суцвіть. Потім квіти перетворювалися на м’якенькі зелені кульки, які впродовж літа наливалися соками, їжачилися голками та підростали, а у вересні з них виходили каштанові діти – блискуче важке насіння. Лусь! Торох! Грюк! – так насіння гатило по бруківці, дахах та автівках, що рухалися вулицею.
Якось навесні каштан зацвів, як завжди, ба навіть рясніше, - він стояв над вулицею уквітчаний, наче до свята. Перехожі дивилися на квітучий каштан і справді відчували святкове піднесення, хоча єдиним святом, що завітало в місто, була весна. Та вона видалася такою веселою, квітучою та запашною, що містянам цього було цілком достатньо, аби частіше посміхатися та навіть інколи вигукувати подумки: «Життя все ж таки прекрасне!»
Аж раптом те весняне свято закінчилося....
Фрагмент. Повний текст видалено автором за умовами видавничого договору
