Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43650
Рецензій: 85082

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вічність (моє улюблене)

© Таня, 25-09-2016
- Ходи, Олесику, вечеряти… Вже-м все зготувала… Ох, йой, день той швидко пролетів, але видиш – усе встигла до зірки, не барилася... Ходи, рідний, вдвох повечеряємо, бо діти певно нинька не приїдут. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, памֹ’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – Тихі слова самі мимоволі злетіли із поморщених, як сушені ябка, вуст. Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькому обрусі, що сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі томились голубці, пахнув борщ, юшка грибна… Великий полумисок пампухів грів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски.  За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть… Та й куди їм по такій погоді – з дітьми? Тяжко зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, стала навколішки:
- Отче наш, же єси на небесах… - Губи шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до картки, що біля неї висить, вернуть. Олесик там її... Коханий Олесик, що лишив саму, а сам пішов у сиру землю. Он штири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Так і норовить покликати в пустку, чи виглядати у вікно знайому постать, забувшись на хвилину, що – нема. Ось і тепер – надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати, і кутю поблагословити…Нема з ким сісти за стіл святковий,  з ким молитву проказати. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч певно не приїдуть – чи ж доберуться до села глухого крізь таку погоду?
Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від серця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу:
- Поблагослови, Боже!  - Взялась їсти, а в горло ніц не лізе. А треба ж, треба всього розпробувати! Як Господь велів… Негоже вечерею святою гидувати. От якби Олесь був… Він кутю любив. І вареники, нею ліплені…Мимоволі усміхнулась. Згадала, як колись чоловік ганьбив сусідку, що надто сильно свої вареники розхваляла. «Ти, - сказав, -Галько, свою пельку заткни своїм вареником. Він же в тебе як постіл – одного з’їв – та й більше не годен. А от моя Катря дрібоньких наліпить – і смачні, і гарні такі, всі як до виставки!»  Ой, сміху тоді було! А образи скільки! То ще ж та Галька довго з Катериною не говорила – все ті вареники пам’ятала.
Глянула на портрет:
- Що ж ти, Олесику, не їж нічого?  Ти ж святвечірнє любив… Ходи ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться… Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці… Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не лишав ніколи! А пам’ятаєш, серце, наш перший Святий вечір? Ти так гордився тоді – що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш… Пам’ятаєш, якої я куті тоді солоної наварила? Молода була, зелена, двічі посолила в поспіху… А ти ж казав – смачнішої не куштував! І як я на ніч ще одну  в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же б мене на все село ославила… І ти тоді ніц не сказав їй, не видав мого сорому, тихо ту кутю солону худобі вранці згодував… А згадай, як Василько народився! На перший Святвечір ти ще живіт мій цілував, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже на другий ми втрьох були… Знаєш, а я ж тобі тоді й не подякувала, що ти всеньку вечерю майже й зготував, бо я слаба була. Ох, пам’ятаєш,як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого… Своє робив… А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грішила я на худобу, грішила… То не Зорка з шнурка стягнула, а я порвала, лиш боялася зізнатися тобі, думала – лаятимешся…
Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли по кімнаті, зависали в повітрі і далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забулася й їсти – все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла з серця. Плакала, сміялась… Свічка тихенько горіла, лиш кланяючись в такт її диханню. По стінах танцювали ритуальні танці тіні, а, змучившись, тулились по кутах, як сиротята.
Він сидів на лаві і слухав її  мову, по звичному заклавши руки. О, так, він все пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльозу і крадькома змахував долонею, хоча міг би й не встидатися своїх сліз – й так вона не могла їх бачити. Та й його самого -  теж… Не час – так йому сказали. Прийде її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. На цей раз  - навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не боліло, нічого не турбувало… Він знову був молодим, повним сил.  Але без неї, без його зернинки – Катеринки,- сумно. Не вистачало її щебету, що й при старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла… Не вистачало її. Він тужив. Крадькома, як хлопчисько, заглядав у всі щілини, лиш би бодай одним оком побачити…Ловив вітер, що летів від їх хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі серцю запахи, почути її сміх, слова…
В цю ніч йому нарешті відчинили двері. Та всім - відчинили… Сказали – покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть – то… То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, що сиділи, похнюпившись і лиш сумними поглядами проводжали тих щасливців, котрих кликали на землю. Він лиш почув тихе:
- Олесику… - І вже летів стрімголов то рідної, теплої,  - його. Додому…
Як же хотілось торкнутись… Як же хотілось поговорити… Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Цілувати кожну її зморшку, гладити сиве, але все ще пахнуче ромашкою і любистком волосся. Красива…Яка ж вона красива…
Спершу спробував було поговорити, але потім залишив марні спроби і просто сидів, дивився на неї і молив час, щоб стишив свій плин, щоб бодай в цю ніч побути поруч. Дивна річ – ціле життя жити разом і не цінувати її присутність так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плакала на столі, слухав Катрину мову і плакав уже, не витираючи сліз.
- Олесику… Ти плачеш? – Аж здригнувся від того, що  голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави  і дивилась на нього. Тоді підняла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш!
- Ти…мене бачиш? – Кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обняв міцно – міцно, провів рукою по волосі. Встав. – Йдемо?
- Ходім…Куди скажеш… - Усміхнулась і взяла його за руку.

- Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно?Бо з тою погодою…. – Рипнули сінешні двері і мороз влетів у теплу хату, як хуліган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш, викликай «швидку»! Юль, не пускай дітей в хату! Мамо!
- Оленко, тут «швидка» вже не поможе…
- Василю, викликай!!!Мамо!!!!

Вони стояли, обнявшись, на порозі хати. З жалем дивились,як донька ридала біля тіла, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть…Все вони переживуть…
Йшли заматеним шляхом, взявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плач, синьо-червоне миготіння «швидкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки.
Попереду починалась вічність…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

майстерно

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 28-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 27-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 26-09-2016

Справді зворушливо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 25-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 25-09-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25222897529602 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …