Журналістська стаття, реальний історичний факт і реальні люди. Чи не сюжет для оповідання, або повісті?
Сергій Веселовський.
Якби це розпечене до білого, розплавлене ядро реактора торкнулося води, воно б викликало масивний, забруднений радіацією парової вибух. Результатом могло бути радіаційне забруднення більшої частини Європи. За кількістю загиблих перший чорнобильський вибух виглядав би незначною подією.
Так, журналіст Стівен Макгінті (Stephen McGinty) писав: «Це спричинило б за собою ядерний вибух, який, за розрахунками радянських фізиків, викликав би випаровування палива в трьох інших реакторах, і зрівняв би з землею 200 квадратних кілометрів [77 квадратних миль], знищив би Київ, забруднив систему водопостачання, яка використовується 30 мільйонами жителів, і на більш ніж сторіччя зробив би північну Україну непридатною для життя »(The Scotsman від 16 березня 2011 року).
Школа російських і азіатських досліджень в 2009 році зробила ще більш похмуру оцінку: якби розплавлена серцевина реактора досягла води, вибух, що б стався за тим «знищив би половину Європи і зробив би Європу, Україну і частину Росії безлюдними приблизно на 500 тисяч років».
Працюючі на місці експерти побачили, що розплавлене ядро пропалює бетонну плиту, проїдає її - з кожною хвилиною наближаючись до води.
Інженери негайно розробили план щодо запобігання можливих вибухів реакторів, що залишилися. Було вирішено, що у затоплені камери четвертого реактора в аквалангах зануряться три людини. Коли вони досягнуть теплоносія, то знайдуть пару запірних клапанів і відкриють їх, так, щоб звідти повністю витекла вода, поки з нею не стикнулася активна зона реактора.
Для мільйонів жителів СРСР і європейців, яких чекала неминуча загибель, хвороби та інша шкода через вибух, що мав статися, це був чудовий план.
Чого не можна було сказати про самих водолазів. Не було тоді гіршого місця на планеті, ніж резервуар з водою під четвертим реактором. Всі прекрасно розуміли, що будь-хто, потрапивши у це радіоактивне варево, зможе прожити досить, щоб завершити свою роботу, але, мабуть, не більше.
Радянській владі роз'яснили обставини, що неминуче приводили до другого вибуху, план по його запобіганню і наслідки: по суті це була неминуча смерть від радіаційного отруєння.
Зголосилися три людини.
Троє чоловіків добровільно запропонували свою допомогу, знаючи, що це, ймовірно, буде останнім, що вони зроблять у своєму житті. Це були старший інженер, інженер середньої ланки і начальник зміни. Завдання начальника зміни полягало у тому, щоб тримати підводну лампу, так, щоб інженери могли ідентифікувати клапани, які потрібно відкрити.
На наступний день чорнобильська трійця наділа спорядження і занурилася в смертоносний басейн.
Під водою панувала непроглядна темрява, і світло водонепроникного ліхтаря у начальника зміни, було тьмяним і періодично гасло.
Просувалися в каламутній темряві. Пошук не давав результатів. Водолази прагнули завершити радіоактивне плавання якнайскоріше: за кожну хвилину занурення ізотопи швидко руйнували їхні тіла. Але вони досі не виявили зливні клапани. І тому продовжували пошуки, навіть не дивлячись на те, що світло могло в будь-який момент згаснути, а над ними могла зімкнуться непрглядна темрява.
Ліхтар, зроблений під час радянських "п'ятілеток" дійсно перегорів, але сталося це вже після того, як його промінь висвітив з суцільного мороку трубу. Інженери помітили її. Вони знали, що труба веде до тих самих засувок.
Водолази в темряві підпливли до того місця, де побачили трубу. Вони схопилися за неї і стали підніматися, перехоплюючи руками. Світла не було. Не було ніякого захисту від радіоактивної, згубної для людського організму іонізації. Але там, у темряві, були дві засувки, які могли врятувати мільйони людей.
Водолази відкрили їх, і вода ринула назовні. Басейн почав швидко порожніти.
Коли троє чоловіків повернулися на поверхню, їх справа була зроблена. Співробітники АЕС і солдати зустріли їх як героїв, якими вони і були насправді. Кажуть, що люди буквально стрибали від радощів.
Протягом наступного дня всі п'ять мільйонів галонів радіоактивної води витекли з-під четвертого реактора. До того часу як розташоване над басейном ядро реакції проклало собі шлях до резервуару, води в ньому вже не було. Другого вибуху вдалося уникнути.
Результати аналізів, проведених після цього занурення, сходилися у одному: якби трійця сміливців не занурилася у басейн і не осушила його, то паровий вибух змінив би хід історії, загинули і постраждали б сотні тисяч або навіть мільйони людей.
Життя сотень тисяч людей врятували три людини.
Протягом наступних днів у всіх трьох почали проявлятися неминучі і безпомилкові симптоми: променева хвороба. Через декілька тижнів всі троє померли.
Чоловіків поховали в свинцевих трунах з запаяними кришками. Навіть позбавлені життя, їх тіла наскрізь були просякнуті радіоактивним випромінюванням.
Багато героїв йшли на подвиги заради інших, маючи лише невеликий шанс вижити. Але ці троє чоловіків знали, що у них не було жодного шансу. Вони вдивлялися у глибиниу, де на них чекала вірна смерть. І поринули у неї.
Їх звали Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов.
Три людини, які врятували мільйони.
