- Ну як, Геннадію? – таким запитанням зустрів Григорій Олексійович свого шефа безпеки, - Як тобі наш новий експерт?
- Нічого, - “Гейдріх” зупинився в дверях, - Не в смислі “нічого хорошого”, а дійсно толків хлопець.
- На скільки він нам підходить?
- Ще рано говорити. Я повинен знати його повністю.
- Це так важко?
Геннадій знаком попросив дозволу присісти.
- Давай, розташовуйся.
Отримавши таким чином паузу на обдумування, шеф безпеки зручно вмостився на стільці і промовив:
- Не стільки важко, як потребує затрат в часі. Хоча і певного роду труднощі також присутні.
- В тебе не так багато часу, - господар кабінету відкинувся наспинну крісла, - Думаю, не бажано нагадувати про небажаність провалу.
- Ви вже нагадали, - “Гейдріх” сумно посміхнувся, - Я більш ніж впевнений, що це саме та людина, котра нам потрібна.
- Тоді в чому річ? – перебив його Григорій Олексійович.
- Вибачте, я не закінчив, - Геннадій промовив це з погано прихованою інтонацією невдоволення. Він вмів себе ставити, крім того, завдяки симпатіям шефа, йому багато прощалось.
- Так от, - продовжив “Гейдріх” , - Це та людина, що нам потрібна. Зараз я збираю про нього інформацію, для того, щоб виробити найбільш раціональну лінію використання. Для цього, об’єкт, потрібно знати повністю. Так би мовити, влізти в його шкіру, інакше можемо наламати дров.
- Цього би не хотілося, - Григорій Олексійович опустив погляд на стіл і почав розглядати акуратно розставлені канцелярські предмети. Нарешті промовив, - Як довго буде тривати твоє “влізання в шкіру”?
- Я би просив ще два місяці.
- Хм! Два місяці, - господар кабінету тепер дивився в широке вікно, міміка обличчя видавала всі його сумніви, - Думаю такий час в тебе є. Але не більше. Час сильно піджимає. До речі, - тепер було видно стурбованість, - Він здогадується?
- Ні, - Геннадій відповів одразу і впевнено, хоча сам такої впевненості не мав.
- Добре, - Григорій Олексійович підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, - Через два місяці чекаю на конкретний результат, а поки до цього питання повертатись не будемо.
З ранку я був на роботі. Робочий день шефа не був нормованим. І це само собою зрозуміло. На людині стільки зав’язок, що іноді дивуєшся, як він все встигає. Однак зараз він працював в офісі і мені абсолютно не було чим зайнятись. Сидів у своїй комірчині і грав у шахи з комп’ютером. Ще давно мені хтось сказав, що гра в шахи має велику кількість плюсів при жодному мінусі. І я зараз, тільки зараз, це зрозумів. В моїх першостях, по цій грі, з комп’ютером, розумна машина була абсолютним чемпіоном, але я вчуся.
І ось, дограючи абсолютно і безнадійно програну гру, мені прийшла в голову ідея. Чи не пора вводити в гру третього гравця. Третього – образний вираз, адже їх грі і так достатньо. Маю на увазі з своєї сторони. Для чого? Про всяк випадок. Мені поки потрібен сторонній спостерігач. Тут є свої плюси. По-перше – людина буде просто в курсі подій. По-друге – він зможе вичислити “топтунів” ”Гейдріха”. Ну і врешті решт він зможе мене підстрахувати у разі потреби.
Зацікавлений цими думками я відкинувся на спинку крісла. Питання кого вводити не виникало. В мене не було вибору і якщо Рустам не погодиться, мені буде дуже важко.
Сперте повітря “комірчини” погано діяло на думку тому я вирішив вийти провітритись. Прямував по коридору зайнятий своїми думками. Йшов на автопілоті не звертаючи уваги навкруги.
Раптом хтось ззаду підбив мою ногу. Завжди пишався своєю реакцією. І на цей раз вона не підвела мене, не дала, на сміх іншим, розтягнутись у повний зріст на підлозі.
Відштовхнувшись опорною ногою, крутонувся кругом своєї осі в повітрі і спрямував своє тіло спиною на стіну. Завдяки такому піруету знову став на ноги, але вже обличчям до жартівника.
Само собою це був один з охоронців. Людина “Гейдріха”. На прізвисько, чи прізвище Жбан. Так його всі називають. Ім’я цього індивідууму мені невідоме й досі. Високий, тіло будова культуриста і великими міцними кулаками. Досить пропорційна для його розумових здібностей голова покоїлась на міцній шиї. Ніс прямий, можна сказати індіанський, не ламаний, значить в бійках бував рідко. Але маленькі глибокопосажені очі абсолютно не підходили до його мужнього широкоскулого обличчя.
Жарт є жарт, але і на нього потрібна реакція. Це чувирло стояло склавши руки на грудях і примруживши одне око нахабно посміхалось.
Я глибоко вдихнув, видихнув, намагаючись заспокоїтись. Серце немов сказилось. Руки тремтіли і це було видно моєму супернику. Його посмішка стала більш нахабнішою. В наступний момент мені вдалось вичавити з себе саму злу, яку міг, посмішку і хитнути головою у бік кімнати охорони, запрошуючи туди жартівника. По моїм підрахункам там нікого не повинно бути, так як всі хлопці знаходились в приймальні заграючи з секретаркою Григорія Олексійовича. З тою холодною лялькою. Хм! Хоча смаки у всіх різні.
Нахальна посмішка не сходила з обличчя Жбана. Він також не був противником продовження. Я пішов вперед обмірковуючи свої наступні дії.
В кімнаті дійсно нікого не було. Зупинився посередині. Розвертатись не спішив. Почув як зачинились двері. Повільно обернувся. Суперник стояв на відстані двох кроків продовжуючи посміхатись. Я підняв, повільно, праву руку до свого обличчя, потер носа, немов намагався щось сказати і обдумував слова. Проте в наступну мить різко скоротивши дистанцію вдарив жбана кісточками пальців правої руки в горло. Не сильно, але достатньо.
Хлопець моментально зблід. Хаотично закриваючи і відкриваючи рота, мов риба витягнута з води, почав осідати. Я плавно зайшов йому за спину. Підхопив під руки невдалого жартівника. І посадив його на один зі стільців, що стояли по під стінами. Різко стиснув горло вказівним і великим пальцем, повертаючи кадик Жбана в нормальне положення. Після чого дав два легких ляпаси по щоках шепочучи:
- Дихай! Дихай!
Підступний це удар і досить небезпечний. Крім того я давно в ньому не практикувався. Міг переборщити. Хлопець почав приходити до тями і мені полегшало також. Я не мав намірів вбивати його, та і взагалі погано відношусь до вбивства, хоча і знаю як це робиться.
Скоріше почув, ніж відчув, що двері відчинились. Різко розвернувся. В дверному проймі стояв “Гейдріх”. Геннадій Васильович ковзнув поглядом по кімнаті.
- Що сталось? – умісне запитання промовлено було тоном не дуже грізним, як для такої ситуації.
- Хлопець свідомість втратив, - відповідь, досить глупа, вже була готова тільки но я його побачив.
- Сам, - шеф безпеки єхидно посміхнувся.
- Так, шеф, сам, - цей голос належав Жбану, він вже прийшов до тями, - Щось голова закрутилась.
- Ну-ну, - “Гейдріх” зміряв мене поглядом, - Арсен, ти мені потрібен.
Ми вийшли разом. Прямуючи по коридору до свого кабінету Генадій мовчав, щось обдумував.
- Шеф збирається балотуватись до Верховної Ради, - його голос був трохи приглушений, - З цього приводу організовується штаб. Зараз підбираємо регіон звідки він туди буде висуватись. Якщо з’являться якісь думки по цьому приводу, одразу звертайся. Добро?
- Добро.
- В принципі все.
Ми зупинились біля його приймальні.
- Зараз він нікуди не їде?
- Ні. Сьогодні виїздів не буде. Так що можеш бути вільний.
- А-а. Ну гаразд. Погнав я додому.
- Бувай, - “Гейдріх” потис мені руку.
Вже коли нас розділяло декілька кроків почулось:
- Арсен!
- Так, - я обернувся.
- Не бий більше моїх хлопців. Згода?
- Згода, - промовив я.
Семьонова вдалося купити всю збірку, на “Петрівці” на розкладках книжок, котрі вже були у використанні. Читав мов навіжений. Постійно жертвуючи часом на відпочинок. Міцна кава і врешті решт таблетки кофеїну тримали в формі, однак довго це продовжуватись не могло.
- Що сталось? – “Генріх” відверто розглядав мої круги під очима.
- Безсоння, - майже пошепки вдаючи винного промовив я.
Геннадій ще раз з цікавістю і трохи з жалем оглянув мене.
- Старий, так не годиться, - його слова також не звучали голосно, - З тебе в такому стані абсолютно ніякого толку. Ні реакції, - він вийняв другий, не постійний мобільний телефон, якийсь час шукав номер, - Ні спостережливості, - приклав слухавку до вуха однак слухаючи гудки продовжував говорити зо мною, - А у випадку чого, с тобою справиться будь-який фізично міцний вихованець ясельної групи.
Нарешті опонент відповів.
- Ало! Денисович!? Це Геннадій, так, так, я, угу, - деяку частину розмови я не чув і небагато від цього втратив, - Так от я чого телефоную, - “Гейдріх” перервав лавину слів, - Тут у мене з хлопцем щось лихе... Так... Скоріше психологічного плану... Безсоння... Ні він не буде розмовляти з психоаналітиком... Ні не я йому це забороняю... Він просто не буде і все... Коротше... Потрібне заспокійливе здатне звалити слона... Він знає, що гробить своє здоров’я. Це йому розповісте... Давайте поспоримо... Домовились.
Якийсь час шеф безпеки мовчав ховаючи телефон в нагрудну кишеню.
- Так от, - промовив він немов тільки мене помітив, - Діма зараз тебе відвезе до однієї людини. Хочеш говори з нею, хочеш ні, твоя справа, але заспокійливе він тобі дасть в будь якому випадку. От. Потім тебе одвезуть додому. Дві доби на відсип, - черговий раз глянувши на мене, - Н-да, старий, ти сильно здав, що ж тебе так накрило?
- Незнаю.
- Вірю, сам такий. Добре йди до машини.
Сам же підійшов до свого водія і дав йому якісь вказівки.
Ми не довго блукали вулицями, проте дорогу я б не наважився згадати. Зупинились біля під’їзду, де розташовувалась приймальня якогось лікаря-психіатра. Мабуть того ж Денисовича.
- Діма заскоч візьми ти, - я скорчив якомога благальну гримасу.
- Угу, - тому явно це було не ново, а на рахунок мене розпорядження він отримав, моє прохання не йшло з ними в розріз, тому розігрування акторських сцен мало невдячного глядача.
Недовго не було водія. Так само мовчки відкрив дверцята, протягнув мені таблетки, сів за кермо і рушив.
Вдома, від машини до ліфта Діма мене не супроводжував, таких вказівок, певно, не було.
Піднявшись у квартиру я сів на диван, уважно прочитав інструкцію до таблеток. Взяв одну з упаковки, спусти її в унітаз. Перевірив замки, поставив пару сигналок і ліг спати.
Прокинувся о третій. В мене ще валом часу. Дякую Геннадію.
Завдяки вищеперечисленим маніпуляціям збірку було прочитано. Я завжди читав швидко, пам’ятаю вчителі літератури звинувачували, що ковтаю книжки і ловлю тільки сіль опускаючи всю красу. Однак перевчитись мене так і не заставили. Згодом просто більш вдосконалився в своєму стилі читання. Це давало багато плюсів.
Ш от Семьонов. Прочитав на диханні. Не розумію чому Валентина Григорівна казала, що його важко читати? Само собою відповідей на запитання так і не знайшов, але це було б вищому ступені наївно і глупо шукати тут відповіді на свої запитання, однак знайшов багато того, що могло б реально допомогти.
Наприклад перші основи, слова Алена Далеса:
“Будь який пошук – це архів, той самий архів без якого неможливо починати серйозну справу”.
З цієї цитати в наступному автор виводить правило головного героя:
“З архіву починається будь яка розвідувальна акція”.
Аркуш паперу, ручка, як все просто. Архів! Невже так важко здогадатись самому? Древні були праві: “Всі глибокі відповіді – на поверхні”. А дійсно ж не вища математика взяти в цілому що маємо розсортувати його по поличкам і від цього вже починати гру, від цієї інформації робити висновок, або шукати яка інформація ще потрібна.
Так. Почнемо з малого. Моє влаштування на роботу. Устим. Знає, чи не знає він про мою роль у грі “Гейдріха” і шефа? Ні, не знає. Добре, звідки така впевненість? З досвіду. Хм! Цікаво, чому я так впевнений?
Добре, будемо переконувати себе по дорослому. Устим, звичайно, добра і чуйна людина, але він вже досить давно займається чоловічими іграми і тому, якщо виникає потреба десь кимсь пожертвувати, але при цьому залишитись в виграші – він це зробить. Але тут, на мою думку, було не так. Можливо, в свій час, мій нинішній шеф надав допомогу польовому командиру, а в оплату поросив послуги у відповідь. Дії командира прораховуються в такому напрямку: під рукою завжди є певна кількість спеців приблизно однакової кваліфікації, але вони потрібні, не зараз, так на майбутнє, кадри вирішують все і ними не гоже розкидатись. Але це лірика, вернемось до суворої правди життя. І тут як по манію чарівної палочки один зі зграї захотів на волю, тай годі б на вільні хліба, ще б зрозуміли, а тут взагалі вирішив життя змінити. Непорядок. Дати б по зубам для годиться, так свій же, неначебто. От тут і підходить варіант шефа. Трупом від нього серйозно не тхне, та ще і відбив шийся від зграї попервах буде вдячний, адже цивільну роботу підкинули, хоч ти нас і кинув, а ми своїх не забуваємо. Кидають йому, тобто мені ласий шматок. І “онноє отродьє ” його “клац”. Чарівно! Просто казково! Далі йде ефект кинутого в воду щеняти: випливе – молодець, ні – туди йому й дорога. Він уже не наш, і інші задумаються на рахунок зміни життя. Жорстко. Навіть жорстоко, але справедливо. Мене насильно ніхто сюди не тягнув, а за помилки завжди і всі відповідають.
Так з цим розібрались, хоча це здогадки. Однак здогадки на основі досвіду і напрацьованих схем. Так добре тут опустимо, тим паче, що ця частина не потребує ювелірної точності.
Тьфу...! Макс Отто як не професійно! Відчуття, здогадки, може бути, має місце, точності не потребує. Факти, де факти.
Фактів немає, одні відчуття.
“Бійтесь відчуттів не народжених логікою ”- цьому нас вчив “Дикий” Білл Донован.
Ні. Мені здається, що вище обдуманому все логічно.
Тьфу!... Знову здається?
Та цить ти! Все логічно.
Відкинувся на спинку стільця. Потягнувся. Глянув на годинник. Двадцять один нуль нуль. Другий день відведений “Гейдріхом” на мою боротьбу з безсонням. Ой і негарно обманювати. Так ще можна дві години по обмислити і відбиватись. Завтра буду свіжий і хижий. Беру цигарку і рухаюсь в бік балкону. Відучую себе палити в квартирі.
Так! З Устимом розібрались. Він тут ні при чому. Так би поступив і я на його місці.
Що далі?
Я знову сидів за столом. На білому аркуші паперу з’явився напис “Устим”. Обвів його неправильним прямокутником. Навіть якимось корявим. Посміхнувся. Далі. “Послідовність і ще раз послідовність”. Хто це сказав? Не відволікайся.
Накреслив стрілку і почав акуратно вимальовувати “Григорій Олексійович”. Так! Наступна розмова була з ним. Згадуємо її якомога точно.
“Мені рекомендували вас я спеціаліста з кризових ситуацій”, - здається так звучала фраза. Вона була ключовою в розмові.
Підписую під своїм шефом “кризова ситуація”. Знову обвожу чотирикутником. Тут все. Хоча є думка, що до цього ще не раз повернусь, а може й ні. Далі коротка стрілка вказує на зловіще псевдо “Гейдріх”. Хм! Аж моторошно. Думаю не даремно. Може я сам створив своїй уяві монстра? Можливо, але краще відштовхуватись від гіршого.
І так, розмова з “Гейдріхом”.
Перша. Мене підводять до думки, що шефа замовили. Вдало. На якийсь час я в це повірив. Рука пише слово “замова” одразу під псевдо.
Друга. Я йому даю дві поради. Що пам’ятного в цій розмові? Погляд. Він подивився на мене зовсім по іншому. Стоп! Було ще запитання. Яке?
“Ти впевнений, що не працював Міллером?”
Що це може означати? Або дуже багато, або взагалі нічого. Про всяк випадок зробимо помітку.
Третя. Це була не зустріч, не розмова. Зовсім просто я помітив за собою стеження. Сто проти одного це люди “Гейдріха”, і в цій ставці не боюсь програшу.
Четверте. Випадок зі жбаном. Навряд хлопець пішов на це з власної ініціативи. Хлопці у Геннадія вишколені далі нікуди. Відчувається хватка професіонала. Підстава. Такі є, без сумнівів, без жодного і те що я їх не знаю – нічого не значить.
Далі була розмова. Шеф балотується до Верховної Ради. Відмітимо.
Мої роздуми і дослідження перериває телефонний дзвінок. Хто б це міг бути? Беру слухавку.
- Ало!
- Ало! Добрий вечір, - почувся знайомий голос.
- Добрий!
- Будьте люб’язні Кіма Ізраіловича!
- Ви помилились, такі тут не проживають.
- Вибачте, - почулись короткі гудки.
Т-а-ак! Я пам’ятаю. Знову сів до столу. Під прямокутником курінного просто написав “людина” і поставив вердикт “ні”. Знову подивився на схему. Що вимальовується.
“Гейдріх” зустрів мене біля КПП.
- Привіт, старий, - він у доброму гуморі, - Ти знаєш, мені подобається коли підлеглі приходять на півгодини раніше ніж потрібно, це що, службове рвіння?
- Вітаю, - я також посміхнувся, - Скоріше самодисципліна.
- Також не сама погана риса. В тебе в роду японців не було?
- Навряд. Я не трудоголік.
- Да? – він розіграв здивування, - Ну добре, з цим закінчуємо, тепер добрі новини.
- І такі бувають? - здається я переграв.
- Бувають, - тепер Геннадій подивився з докором, - Григорій Олексійович зранку вилетів на Захід. В країнах розвитого капіталізму його безпеку забезпечує інша сторона і тому ми на тиждень потрапляємо в довільний графік.
- Геннадій Васильович, поясніть будь ласка, тупому українському селянинові, що таке довільний графік?
Засміявся.
- Можеш не приходити на офіс. Тільки кожен день в одинадцять набирай мене на мобільний, щоб знати, що все нормально. Зрозуміло?
- Так.
- Чим займешся?
- Відверто кажучи ще не знаю.
- Проведи зі смаком. Щиро раджу, потім почнеться справжній аврал, - промовив шеф безпеки дивлячись повз мене, - До самих виборів.
- Стоп, - я зобразив здивування, - Вибори у березні. Дозвіл на агітацію дадуть лише за три місяці до виборів, тобто з грудня, а сьогодні лише кінець липня.
- Свята простота, - Геннадій промовив це трохи сумно, - Гонка вже почалась. І ми, вже, не встигаємо. Все, бувай. Не забувай телефонувати.
- До побачення.
На імітації двобою, або, говорячи боксерською термінологією, під час бою з тінню, з’являється багато думок. Ці думки з’являються, зникають, блимають на обрії, або спалахують ясним сяйвом, їх хоровод шалений і на перший погляд хаотичний, в принципі як і рухи бійця.
Рухався по кімнаті плавно і швидко. Ніяких різких рухів, повні пропорції амплітуд, виваженість і точність нанесених ударів, чіткість блоків, тонкий, майже математичний розрахунок уклонів і нирків. Різкість і хаотичність дратує вдачу, а вона не зайвий атрибут. Суперник впевнений у собі, ти вдаєш з себе лоха. Сила і м’якість, швидко і плавно, чіткість і точність, спокій і виваженість, ось гаранти успіху. Так вчили так і слідую, скажіть, що це не схоже на життя.
Вперед і вліво з легким нирком, провокуючи на удар і виводячи праву свою руку на найкращу ударну позицію, ступні ледь відриваються від землі при кроках. Сторонньому спостерігачу повинно здаватись, що ти на ковзанах. Однак ти ковзаєш по жорсткому килиму, імпровізованому татамі, своєму полі бою. Удар, прямий правий, приладдя закінчено починаються справжні танці. Ліва нога відходить на 180 градусів назад. Розворот корпусу, ліва рука б’є на відмах ребром долоні. Небезпечно для суперника. Удар дуже небезпечний і розрахований по шиї. Права нога по дуговій траєкторії. Підсіст. Правий кулак врізається в сонячне сплетіння уявного суперника.
“Вибори”.
Удар коліном. Майже фізично відчуваю як ламається носовий хрящ ворога. Поворот. Вихід в основну стійку. Ні, не базову, їх ще троє. В смислі суперників.
“Всій йдуть на вибори зі своїми програмами”.
Секунда. Перехід. Нирок. Блок. Прямий удар ногою. Лівий лоу-кік. Правим ліктем в область виска. Продовжуємо амплітуду. “Метелик” на відмах, відганяючи шакалів. Пригин до землі, адже всі намагаються поцілити в голову. З розвороту по ногах, «хвіст», тепер сестричку «хвоста», «коса» її так називають. Вихід в стійку.
«Шефу потрібен номер, щось незвичайне, але дуже правдоподібне, щоб зробило його мучеником в очах громадськості, Боже як у нас люблять мучеників». «Ха!». «А цей номер – я!».
Рухи плавні і швидкі. Я досягну! Я зможу! Я вмію! Ліктем, «прямий», «боковий», ногою, коліном, «приставка»., з верху ліктем по хребту! Є!
«Йому потрібен номер!? Йому потрібен я!? Але я не хочу бути сліпаком. Зовсім не хочу. Ну що, Геннадію, через тиждень розкриваємо карти. У мене не «прямий флеш», але, навіть, з простецьким «каре» я зможу зіграти. Маю надію – гра варта того».
Рукою! Ногою! Двійка! Маваши! «Приставка»! Коліном! Зверху! Добий!
Все! Бій закінчено. Мокрий від поту. Задоволений? Навряд. В мене по переду ще дуже серйозна гра. Я в такі ігри ще не грав. Однак, я думаю, коли закінчуються екзамени і труднощі, життя втрачає свій сенс.
Я можу зіграти. Я можу виграти. Я хочу цього. Людина може все. Все! Все! Все! І тут я впевнений.
Пора діяти. Я вийшов із дому і рушив старим маршрутом. «Хвіст», на те він і «хвіст»,висів я к того і потребували отримані ним інструкції. Маршруткою добрався до «Петрівки» спустився в метро. Добрався до «Майдану Незалежності». До сих пір я бачив лише одного. Ні. Це не те. Повинен бути ще один, а то і два. Хоча я можу перебільшувати. Як добре тим людям які не сумніваються, хоча десь читав, що це перший признак обмеженості, хм, або геніальності. Піднявся по Костьольній і далі по Трьохсвятительській вийшов до Михайлівського собору. Трохи постояв біля пам`ятника Княгині Ользі, згадуючи де є безпечний таксофон. Не міг згадати. Добре ідемо просто і шукаємо. Повільною ходою пройшов повз Міністерство зовнішніх справ шукаючи одинокий таксофон однак знову задумався, знову сумні думки. Знову роздуми, варто, чи не варто. Оговтався, аж біля Андріївського узвозу. Повернув на ліво в бік Софійського майдану. Нарешті побачив підходящий телефон-автомат. Підійшов, зняв слухавку, вставив катку. Номер я запам`ятав ще вдома.
- Ало! – голос змінився, але я його впізнав.
- Привіт! Впізнаєш?
Тривала пауза і нарешті голос.
- Арсен, тебе дуже важко забути, практично не можливо.
«Топтун» рухався в мій бік і скоро міг досягнути критичної відстані.
- Якщо ти не зайнятий я на протязі півгодини пере телефоную. Гаразд?
- Згода.
Повісив слухавку. Рушив далі. Благо в Києві багато таксофонів. Знайшов одинокий. Ті ж самі маніпуляції.
- Ало!
- Без зайвих слів. Що таке Інтернет знаєш?
- Так.
- А чат?
- Звичайно, - в голосі було неприховане здивування.
- Через три години я буду в чаті «Бізар», під псевдо «Скелелаз 19793». Зайдеш в приваті, пароль про слов’янську шафу, зрозумів?
- Так.
- Зможеш? –я трохи нервував, тим більше топтун знову наближався.
- Звичайно.
- Давай старий, потім все поясню.
- Я вже дещо зрозумів, - в слухавці почувся смішок, - Бережи себе.
- Спробую.
Ми разом засміялись і я повісив слухавку.
Відвертаючись від телефон-автомата я згадував всю розмову. «Н-да, хтось інший би послав мене нахрєн. Слава Богу Рустам не такий. Однак, якщо він відмовиться мені допомогти, я й не знаю що робити. Запасного варіанта немає. Потрібно провести деякий фінт вухами, а без допомоги він не можливий».
Прийшов додому. Не знати чому, але ця прогулянка втомила мене. Нерви ні в дугу. Звірився з годинником. До «виходу на зв’язок» залишилось 15 хвилин. Хм, звучить якось занадто по шпигунськи. Ввімкнув комп’ютер. Поки загружались програми пішов на кухню палити. Якийсь час димів і тупо дивився на газову плиту. «Н-да». Запалив конфорку і поставив чайник на вогонь. «Дурна звичка», в роті аж гірко від випалених цигарок, але все одно тягне, ілюзія спокою, чи заспокоєння. Скільки разів збирався покинути, але, здається, не покину ніколи і легені курця в розрізі не справляють на мене ніякого враження.
«Моя смерть буде не від раку легень, будь певен». Стоп! Кому належать ці слова. Аскер! Так, точно, від нього я їх почув вперше.
Повернувся до кімнати. Розумна, але бездушна машина, вже закінчила всі необхідні операції. На моніторі вишикувані, мов на плацу, застигли значки команд. Мені потрібна лише одна. Курсором «миші» вибираю Internet Exploer. Модем зайнявся дозвоном і я щоб скоротити час знову рушив на кухню. Чайник вже кипів викидаючи в атмосферу клуби пару. Повернув ручку на плиті. Вогонь зник якось неохоче. Кава набридла. Чай, чай і тільки чай.
Повернувся в кімнату, з монітора на мене дивився головний сайт Ramblera. Я в сітці великих можливостей, але зараз мені потрібен лише зв'язок.
Чат зустрів мене набором пустих фраз і різного роду глупих прізвиськ. Ігноруючи всіх хто намагався щось мені сказати в приваті я тупо дивився на монітор. Нарешті з’явилась знайома фраза про Слов’янську шафу і підпис «Датві».
Хм! Датві. В перекладі з картлі значить «ведмідь». Так назвали ми щеня кавказької вівчарки котре прибилось до нашого загону. Господи! Як давно це було.
Пробігаюсь пальцями по клавіатурі друкуючи:
- Шафи немає, однак є дві чарівні тумби.
Тиша. Монотонно гудить куллер в системному блоці, доносяться звуки вулиці крізь відкриту кватирку. Однак ці звуки лише на мить затонули мене, далі я відокремився від навколишнього світу. Сам весь перетворився в одне чекання, адже перша фраза, навіть не сказана, а надрукована може дати уявлення про стан людини, особливо, якщо ти її колись добре знав. Очі тупо дивились на не широку смугу «привату».
- Тільки такий неосвічений індіанець як ти, міг спохабити такий чудовий відгук. Привіт, старий. На цей раз вже без сторонніх, – з’явилось там де чекав.
- Вибач, я академій не закінчував, - здається Рустам був у доброму гуморі.
- Я також. Друже, тобі не говорили, що ти маєш дуже дурну звичку зникати і навіть не повідомляти про своє існування людей, яким ти не зовсім байдужий?
- Але ти і загнув, - його фраза потиху підняла і мій настрій, - І де вчать так вишукано розмовляти?
- Не скажу, - здається пора жартів закінчувалась, - Що трапилось? До чого такі шпигунські фінти?
- Важко мені, друже!
- Якщо ти вирішив поплакатись в жилет то, вибач, не за адресою, - він завжди вмів пожаліти товариша.
- Потрібна твоя допомога.
- Я зрозумів, що ти зв’язався зо мною виключно із-за того, що давно не бачились і скучив. Конкретизуй своє прохання, - така була фраза.
Я зітхнув і відкинувся на спинку стільця. Заплющив очі. Потрібно зосередитись. Зібратись з думками і точно сформулювати прохання. Все. Час. Зайве до бясу. Пальці швидко забігали по клавіатурі.
- Ну-с, - «Гейдріх»свердлив поглядом свого «топтуна», - Що розповіси цікавого?
«Топтун», невисокого зросту і неприглядної, як того вимагає його робота, зовнішності, поглядом запросив дозволу присісти. Отримавши його, сів за стіл поклавши перед собою картонну папку.
- З цікавого, його голос прозвучав тихо, - «Об’єкт» багато гуляв містом. Якихось конкретних вподобань місцевості я не помітив. Декілька разів наш підопічний телефонував з таксофонів. Кожен раз дуже обережно. Ні «змалювати» номерів, ні почути бесіду не вдалось. Обережний, неначе відчуває, що за ним слідкують, або це вже звичка, однак спроб зірвати «хвіст» більше не було.
Геннадій Васильович задумливо крутив ручку між пальцями.
- Слухай, - нарешті пролунав його голос, - А ти сам як думаєш, звичка, чи таїться? Ти ж повинен був помітити як давно він в таких іграх.
- Толком і не скажу, - підлеглий зобразив на обличчі роздум, саме зобразив, - Часто він себе веде незрозуміло як для аматора, так і для профі.
- Добре, це залишимо на потім, звідки і скільки разів телефонував, - голос шефа безпеки став занадто тихим.
- За п’ять днів чотири рази. Два рази у вівторок. Один раз в четвер і сьогодні зранку. Ось список місць, - хлопець протягнув аркуш паперу, - Географія досить різноманітна.
«Гейдріх» бігло глянув на аркуш.
- Що? Тільки гуляв?
- Так. Контактів ні з ким не було.
«Топтун» трохи злякано дивився на свого шефа, той підвівся і почав повільно ходити по кабінету.
- А домашній телефон?
Ще один аркуш перекочував із картонної папки до рук шефа безпеки.
- Пару раз міжміські дзвінки, судячи з розмови – батькам. Один раз телефонував господарці квартири, щоб прийшла за грошима. Був дзвінок йому, але не зовсім йому, хтось помилився номером. Просили якогось єврея до телефону.
- Все? – Геннадій Васильович здивовано звів брови. Потім трохи замислився, - А що в тій квартирі колись жили євреї?
- Та хто його знає? Квартира здається в найм вже більше десяти років. А може просто хтось не туди потрапив.
- Цілком можливо. Є щось незвичайне в поведінці.
- Часто сидить в Інтернеті. А так, більше нічого.
- Та-а-к! Ну а баришня в нього якась то повинна бути. Молодий же хлопець.
- За весь час, що ми спостерігаємо за ним, було три контакти, але марна справа. Весь час різні і … професіоналки.
- Повії? – «Гейдріх» здивувався знову.
- Так.
- А підвести когось не пробував.
- Не пішов на контакт.
Геннадій сів на своє місце і довго дивився у вікно роздумуючи.
- Спиртні напої? – запитав не відриваючи погляду від вікна.
- Рідко і дуже обмежено.
- Твої особисті думки що до нього.
Тепер вже хлопець по справжньому замислився.
- Так не живуть, - нарешті випалив він.
- Тобто?
- Він не живе. Він чогось очікує. Він здогадується про нагляд і пробує вести якусь гру. Скоріше за все він впевнений, що з ним гра вже ведеться. Поки він веде її пасивно, але я думаю, ні майже впевнений, що скоро слід чекати якогось фортелю.
- Залиш мені поки звіти і рапорти. Продовжуйте нагляд. Все. Виконуй.
Хлопець вийшов з кабінету, а «Гейдріх» продовжував сидіти дивлячись у вікно. «Так, Арсен. Ти почав грати і грати почав давно. Хто ж з тобою грає в команді». Думки розходились. Потрібно змобілізуватись, щоб зібрати їх до купи, але це не виходило. Він підтягнув до себе папку і заглибився у звіти. Кожен день з життя «об’єкта» був розписаний. За весь цей час його втратили лише один раз і він з кимсь зустрівся. Коли ж він помітив стеження. Судячи з біографії навиків оперативної роботи Арсен не мав. А от відчуття небезпеки… «Н-да, - Геннадій відкинувся на спинку стільця даючи роздих напруженим м’язам спини, - Це відчуття знайоме всім хто грає з небезпекою в небезпечні ігри. А я це впустив. Шляпа! Так, що може йому дати одна зустріч. Зв'язок? Так. Точно вони пробили тривожні явки і термінові виходи на зв'язок. Для розбору місцевості він часто гуляє». «Гейдріх» посміхнувся холодною і дико жахливою посмішкою.
- Кажеш фортель? – це було сказано в голос.
«Якщо цей хлопець не підійде…- ця думка боляче кольнула його, - Так чи інакше, але на підготовку іншого не має часу. Однак, щось дуже багато запитань, а відповіді, або їх немає, або вони невичерпні».
Відклавши вбік папери Геннадій почав детально згадувати всі власні бесіди з Арсеном. «Він не схожий на хитруна. Може вдало маскується? Та-а-ак, а якщо поставити себе на його місце, - ця гра починала захоплювати, - Я, без освіти, з темним минулим і специфічним досвідом, запрошений на роботу. Так. Посада досить таки туманна. Деякі натяки. Власний висновок. Поради. Сутичка зі Жбаном. Стеження. Звичайно виникнуть підозри. Що робити? Коло знайомств досить обмежене. Хлопець повинен бути здатним до аналізу ситуації. Само собою, його і характеризували не як башибузука, а як думаючу і розсудливу людину. Аналіз. Аналіз. Так. Цікаво він вже вирахував, що його перевіряють, але чи вирахував до чого?».
Щось в середині шефа безпеки говорило, що цей хлопець підійде для справи, але тільки в тому випадку якщо його не заженуть в кут, або він сам себе не зажене. Таке трапляється з аматорами, навіть із дуже здалими аматорами, коли вони заганяють себе в уявний кут не бачачи широкого виходу.
Таке може трапитись і в цій ситуації, а може й не трапитись. Геннадій давно зрозумів, що цвинтарі буквально переповнені людьми, котрі вважали себе розумнішими за інших.
«Добре. Якщо виходити з того, що він нас прорахував. Який його наступний крок? Все говорить за те, що крок буде активним. І дурню зрозуміло, що зараз йде підготовка до нього. Потрібна рекогносцировка. Тобто вихід і ознайомлення з місцевістю. Ще точніше, потрібно детально обдивитись його помешкання. Це може дати багато не знайдених донині відповідей».
«Гейдріх» зняв слухавку і почав набирати номер.
В плануванні я більше всього боюсь помилок. Звучить навіть смішно. Хто ж цього не боїться, але я боюсь аж занадто. Пам’ятаю як курінний, в минулому житті, глузував з мене і називав перестраховщиком, хоча сам він людина в край обережна.
Сидячи за столом у себе в квартирі, чомусь згадався епізод із фільму «Привид і Темрява». Там мисливець, у ролі Майкл Дуглас, говорить головному герою, Вел Кілмер:
- У призових бійців є приказка: «Кожен має свій план на поєдинок, поки йому не врізали».
От так от. Мені ще не врізали. Все, що відбувалось до цього, лише підготовка до сутички. Сутичка ще попереду, а я вже сумніваюсь.
Сумніваюсь і боюсь. Боюсь помилитись, боюсь не додумати, або перемудрити. Боюсь втворити дурницю на яку вже не маю права, тому що задіяв інших людей. Звичайно вони знають на що йдуть, але я вже за них відповідаю.
Аматор! Типовий аматор. Якщо вже рішення прийняте, в бік сумніви, потрібно діяти і ситуацію підправляти по мірі можливості, або міняти плани в залежності від ситуації.
Безумовно, сумніви брали всіх: Цезаря перед Рубіконом, Суворова перед Ізмаїлом, Наполеона перед Аустерліцом. Господи! Які паралелі!
Сумна посмішка. Сумніви залишаються, але на них вже шкода часу і думок. Пора йти. Початок гри. І в моїй голові пролунав свисток невидимого арбітра.
- Шеф! Він вийшов з дому, - почув Геннадій піднісши до вуха мобільний.
- За ним пішли?
- Так.
- Який в нього вигляд?
- Як завжди.
- Добре. Чекайте на мене.
«Гейдріх» вимкнув телефон. «Так. Як завжди. У хлопця залізні нерви. Знає, що за ним слідкують. Здогадується хто. Відчуває, що втягнутий в чужу, невідому йому, гру, з незрозумілими правилами. І… спокійний. Гра стає цікавішою, від неї починаєш отримувати якесь естетичне задоволення. І, що саме смішне і не зрозуміле, боїшся її закінчення ».
Машина зупинилась. Геннадій ще якийсь час сидів нерухомо, мов збирався з думками. Потім, немов прокинувшись, здригнувся. Оглянув місцевість. Судячи з опису старшого по нагляду, це сусідній з об’єктом двір. Нарешті відкрив дверці авто. Прохолодний осінній вітер м’яко і лагідно обдув запалену роздумами голову. «Саме лагідно. Стаю схильним до романтизму. Старію. Ще трохи і почну писати вірші і вирощувати квіти», - шеф безпеки вийшов з машини, захлопнув дверці, кивнув водію і рушив у бік дому Арсена. На ходу набрав номер спостерігачів.
- Ви де? – промовив почувши, що хтось з’явився на зв’язку.
- Піднімаємось.
- Входьте без мене. Сигнал як звичайно.
Своїх підлеглих він постійно тренував і натаскував на різних ситуаціях. Ні для кого не секрет, що великий бізнес практично ніколи не буває чесним і тому служба безпеки повинна вміти все і саме тому «Гейдріх» вчив своїх підлеглих всьому. Його боялись і поважали, не любили, та і не потрібна була йому їх любов. Від підлеглих вимагав лише справи, якісного і чіткого виконання, справедливо судив, щедро нагороджував, але й карав – немилосердно. Не дивлячись на зовнішню м’якість Геннадій був людиною вкрай жорсткою, навіть жорстокою.
«Будь який механізм, навіть самий надійний – дає збої. Ну і до чого тут ця аксіома?» - думка спалахнула в мізках, але враз осіклась. «Гейдріх» відкрив двері під’їзду і рушив по сходах. Підійшов до ліфта.
«Так, механізм складений з багатьох деталей, рано чи пізно починає давати збої, - не дивлячись на ступор думка знову виринула з далеких закутків мозку, саме в той час коли її господар натискав кнопку виклику, - Ніколи не знаєш напевне, яка з деталей дефектна. Аж страшно, одна-однісінька дрібна деталь примушує стояти цілий механізм. Але коли один. Дві руки, дві ноги, одна голова. Надія на свої навики, вмінн, рефлекси. Все взаємозв’язане все працює синхронно і підвести може лише в випадку травми, та й тоді немає на кого нарікати, так як у всіх своїх негараздах винен лише сам. Сам - не додумав, сам - недоробив, сам - недокрутив, недорахував. Да-а! А в мене такого не було. Постійно щось могутнє стояло за спиною».
Шеф безпеки зайшов в кабіну і натиснув кнопку з номером необхідного поверху.
«Навіть дивно, чому? Чому я так захоплююсь цим хлопцем? Адже він ще нічого не зробив, - двигуни монотонно гуділи підіймаючи кабіну, - І якщо бути остаточно правдивим перед собою – всі його навики досить посередні. Все про це говорить. Вся зібрана інформація. Чому тоді? Чим же таким він міг мене вразити? Тим, що не володіючи навиками, не маючи вмінь і, практично, без інформації, прийняв виклик».
Кабіна зупинилась. Двері знову роз’їхались випускаючи пасажира. Геннадій вийшов. Зупинився. Якийсь час прискіпливо розглядав площадку. Маломощна лампочка не давала необхідного освітлення.
«Ось і номер його квартири, - гість втупився в двері, проте рухатись в тому напрямку не спішив, - Хлопці вже в середині. Добре. Цікаво з чого це я вирішив, що він прийняв виклик?».
Він зробив декілька кроків і зупинився біля потрібних дверей.
«Він нічим не виказав цього. В мене є лише один епізод, коли він зірвався з гачка нагляду і все. Чому все? Є ще думка старшого за наглядом. Як він там сказав? Так не живуть. Точно, так не живуть. Так чогось чекають, або до чогось готуються».
Великим пальцем натиснув кнопку дзвінка. Видав необхідну мелодію. Двері майже одразу відчинились. «Гейдріх» зайшов в середину.
«Привіт, Арсене, показуй як живеш». Підлеглий відійшов вглиб коридору даючи шефу пройти. Знявши взуття, щоб не наслідити, останній пройшов до кімнати.
«Так. Кімната звичайна шістнадцять квадратів. Прямо вікно і вихід на балкон. Перед вікном комп’ютерний стіл. Комп’ютер на ньому досить простий. Бачу модем. Ну да, старший над спостерігачами говорив, що об’єкт часто сидить в Інтернеті. Що він там шукає? Рухаємось далі, - Геннадій повільно вів поглядом вправо від комп’ютерного столу, - Етажерка. Так-так-так. Давно забуте минуле. Такий предмет вже давно застарів. Навряд чи його десь зустрінеш в квартирах. Хоча, я не так часто ходжу по гостях. Етажерка повністю забита книжками. Може бути, що залишилось від господарів. Далі. Крісло, журнальний столик і знову крісло. На журнальному столику книжки. Це потім. Так далі, вліво від мене диван. Засланий. Навіть тут відчувається армійщина. Навіть кантик зроблено. Стільці. Одяг на них складений акуратно. Далі розкладний стіл з телевізором і DVD-плеєром. Нетипова для холостяка акуратність. Арсен – ти акуратист».
Геннадій вийшов у коридорчик.
«Порядок навіть у розташуванні взуття на поличці. Все в чітко визначених місцях, мов по статуту. Звичка – друга натура, - пройшов на кухню, - Чорт, аж не цікаво. Ні тобі брудного посуду. Ні хлібних кришок на столі. Хм! Телефон на кухні. Записника біля телефону немає. Толково. – відчинив холодильник, - Ні грама спиртного. Так, це не холостяцька квартира, це – казарма. Навіть не чути запаху тютюнового диму. Палить, мабуть, на балконі».
Один з хлопців увімкнув комп’ютер. Системний блок, якось, неприродно загудів, однак через деякий час шум стих. Поволі загрузились програми. На моніторі з’явилось зображення гарного пейзажу з середньовічним замком і значки програм.
- Ну що там? – почув хлопець позаду.
- Нічого, паролю немає, - повернувшись він нарвався поглядом на холодний погляд свого начальника.
- Дай но я, - «Гейдріх» сів на стілець перед монітором.
Переглянув масу папок архіву і документів. Купу текстових файлів. Нічого цікавого. Фото середньовічних замків розташованих за географічною ознакою. Копії гравюр, схеми битв, малюнки зброї, історико-географічні мапи.
«Цікавиться історією середньовічної Європи. Ні, це досить таки цікаво, але навіщо воно йому?».
Встав з-за столу.
- Вимкни, так щоб він нічого не запідозрив, - кинув наказ підлеглому сам же перейшов до етажерки.
Тут також було декілька книжок по середньовіччю, але більшість мали марку іншого жанру.
«Ого! «Шпіонаж», «Своя розвідка», «Служба безпеки», - «Гейдріх» посміхнувся, - Це не серйозно. Далі більше: «Червона капелла», «Велика гра», повна збірка Семенова, «Лабіринт», «Війна лисиць», «Орден єзуїтів». Шпигуни зацікавили хлопця. Ні, це не серйозно».
На журнальному столі в стопці лежало чотири книжки. Геннадій передивився обкладинки:
Сунь-цзи «Мистецтво війни», Ніколо Макіавелі «Государ», «Адмірал Канаріс», «Розвідники нелегали».
«Щось його не на жарт зацікавив жанр шпіонажу. Однак читає хлопець дійсно дуже багато. Добре. Ідемо далі».
За півгодини було оглянуто всі закоулки квартири, але ніяких записів, телефонів, адрес знайдено не було.
- Прослідкуйте, щоб все виглядало як до нашого приходу і адью звідси, - Промовивши це Геннадій покинув квартиру.
«Топтун» був правий, так не живуть.
Свою подорож почав як завжди. Цей маршрут мабуть вже в печінках сидить моїм спостерігачам. Поблукав «Петрівкою», в смислі книжковим ринком, просто розглядав книжки, нічим конкретно не цікавився. Не той час, голова забита іншим. Черговий раз відмітив як побільшало цього товару. Як шкода, що в роки мого далекого дитинства, та і, що говорити, юності, такого вибору не було. Я ще пам’ятаю, як батьки записувались «на черги» щоб придбати збірки відомих авторів. Як для того, щоб придбати щось «стояще» необхідно було здати певну кількість макулатури. А зараз… Валом. Нємєряно, як би сказав один з моїх давніх друзів.
Колись, я примружив очі, коли буду мати власну домівку і покину різні ризикові ігри, зберу власну бібліотеку і буду проводити в її тиші майже весь час. Господи! Це мабуть рай. Жити серед занотованих висловів мудрих людей. І просто пити із цього колодязю мудрості, пити тамуючи свою затягнуту спрагу. Хоча знаєш, що воно тобі все вже не знадобиться. Хм! Чи настане колись таке майбутнє? І чи дійсно я його хочу?
Пірнув у метро і поїхав в бік центру. Мрія про власну велику бібліотеку все чіткіше вимальовувалась в моїй уяві обростаючи все новими, більш детальними подробицями. Від цього ставало якось затишніше на душі. Однак різка, мов удар блискавки, думка пробилась в мозку: «На ведмедя, про ведмедя». Давнє прислів’я мисливців. Так воно має сенс. Справа в тому, що ми з Рустамом, домовились зробити невеликий «фінт вухами» і час вже підходив.
Прорахувати «Гейдріха», або поставити себе на його місце – я не міг. Не виходить. Бракує знань, досвіду, школи в решті решт. Однак спровокувати його на дії котрі можна прорахувати… це зовсім інше, і це не тільки можна, це просто необхідно спробувати.
План був. Наскільки він добрий покаже час. Поки потрібно зосередитись на його виконанні. Для цього необхідно вибрати район в якому я до сих пір не бував, тобто мене там не бачило спостереження. Після довгих роздумів і перебору, вибрали Лісний масив. Це було добре ще й тим, що там проживав один з наших спільних знайомих. Хай Геннадій помучиться, думаючи чому саме туди. Може в чомусь ще помилиться, але розрахунок на це не робився. Просто, це було б непогано і цілком можливо. Ще одне но, туди я повинен потрапити через центр. І так мій хід.
Вийшов на «Майдані». Піднявся на гору. Біля Головпоштапу підійшов до телефон-автомату. Швидко набрав номер «від фонаря». Прослухав гудки. Ніхто не зняв слухавку однак я «домовився про зустріч» на Лісовому масиві. Чоловік, котрий, чомусь зупинився біля моєї будки, хоча поруч було кілька порожніх, не чув більше половини «розмови», але про Лісовий, скоріш за все, почув.
Вийшов з кабіни. Подивився примруженими очима на ясне осіннє небо. Припалив. Цікаво, як вони спрацюють. Зателефонують своєму шефу, чи приймуть рішення самостійно. Інформація то не дуже важлива, але за весь час спостереження за мною не було взагалі нічого цікавого. Мене влаштовувало обидва варіанти, тому поринув у ці дослідження виключно з цікавості. Пора на «місце зустрічі», яке, як говориться, змінювати не можна.
До вагону в метро мене довів вже знайомий по телефонній будці. Здається в шпигунських фільмах їм одразу дають псевдо. Цілком можливо, що це так робиться і в реаліях, для зручності. Ну що ж не будемо порушувати традицію, хай буде «Телефоністом». Хм! Якось аж занадто просто, але хай буде.
Лісовий масив. Вийшов направо, до базарчику. Хай трохи понервують. Хоча знайомих облич не видно, але це не значить, що їх не має. Пройшовся базаром, вийшов до зупинок. Їхати чи йти? Слушне запитання. Показувати, що я про щось думаю не варто. Тут я повинен бути впевнений в собі. Тому іду пішки. Це дає деякий шанс для маневру у виборі місця.
Поволі простуючи по тротуару повз ліс, роздумував куди направитись. Мені потрібен телефон автомат десь на видному місці. Так, щоб мене могли бачити, та і почуте їм небагато розкаже. Наскільки я пам’ятаю, цікавлячий мене пристрій є на невеличкій площі, перехрестя вулиць Жукова і ще якоїсь там. Так і зробим.
Побачив зупинку. Біля телефону нікого не було, пересік проїжджу частину. Підійшов. Зняв слухавку. Набрав номер, знову від фонаря. Хтось підняв слухавку. Я поніс повну ахінею з серйозним виглядом. Здивований голос запитав куди я телефоную, проте ахінея продовжувалась. Мене послали. Однак закінчив фразу і повісивши слухавку зробив задумливий вигляд. Щоб це вийшло краще спробував перемножити в умі 34 на 26. Ну що сімсот, це зрозуміло, а що далі. Арифметичний тренінг відволік від насущних проблем. Не заспокоївся поки не вичислив повну суму 884. Далеко не сімсот. «Могём!». Однак до справи спектакль одного актора продовжується. Я глянув на годинник, крутонув головою в ліво-право і рушив повз якусь пивнуху далі по вулиці. Заглибився в двори.
- В тебе такий вигляд, неначе хочеш сказати, щось неприємне, - такими словами зустрів «Гейдріх» старшого по нагляду.
Останній увійшов в кабінет і почувши ці слова кисло посміхнувся, пройшов до столу і сів на стілець. На стіл перед собою він поклав папку і задумливо мовив:
- Не те щоб неприємне, а незрозуміле.
- Да, - Геннадій здивовано протягнув голосний звук слова, - Тоді давай розбиратись. Одна голова добре, а дві вже не гарно.
- Старий жарт, - старший відкрив папку, - Сьогодні наш підопічний помітно активізувався.
- Продовжуй, - «Гейдріх» не виглядав здивованим.
На цей раз підлеглий відкрив папку і заклопотано почав перебирати папірці рапортів. Потім час від часу підглядаючи в рапорти почав доповідь. Майже щохвилинно перебрав день Арсена. Коли закінчив в кабінеті повисла тиша. Господар задумливо дивився у вікно, а «гість» не хотів його відволікати від роздумів.
- А що на цю поведінку говорять твої хлопці? – так Геннадій перервав паузу
- Думки різні, але всі сходяться на одному – мала відбутись зустріч.
Шеф зацікавлено спостерігав за ручкою, котру крутив між пальцями правої руки.
- Кажеш, виглядав стурбованим?
- Так.
- Часто телефонував?
- Часто, хлопці зафіксували п’ять дзвінків з різних телефон-автоматів.
- Розмови не були довгими?
- Як завжди.
- Однак зустріч не відбулась?
Питання було риторичним. Гейдріх думав.
- Щось тут не клеїться, - промовив він в порожнечу продовжуючи думати.
- Чому?
- А твої хлопці не помітили стеження за ними?
- Ні.
Ручка випала з пальців шефа безпеки і дзвінко стукнулась об поліровану поверхню столу.
- Добре. Вільний.
Старший підвівся і рушив до дверей однак оклик шефа зупинив його.
- Хто в тебе завтра за ним дивиться?
- Ці самі.
- Заміни на інших.
- Слухаюсь, - промовив підлеглий і зник за дверима.
Сказати те, що активність Арсена здивувала «Гейдріха», було б неправдою. Чогось подібного він чекав і чекав давно. Однак не міг зрозуміти маневрів. «Хм! Хитрий, да!»- Геннадій зло посміхнувся.
Поки модем натужно випискував зрозумілу лише йому мелодію я тупо дивився на монітор. Повільно прокручував всі події нинішнього дня.
