По стіні пробіг зблиск від хвіртки – хтось прителющився, забрів на подвір’я. Як рік тому остаточно згнила стара дерев’яна хвіртка, то ледь розколихала Мирона до побудови нової. Пішов він десь по слюсарях та зварювальниках, зварганив металевий каркас, а оскільки жерсті не знайшов, то приліпив до каркаса оцинковану бляху; тепер, як тільки вітер, то гуде та бемкає, а як хто в подвір’я входить – спалахом на стіні оповіщає. Спалах короткий, як мить, а знак подає. Тож біжить Ванда Михайлівна Пацюк на ганок – стрічає гостей.
Гості не абиякі, казна-що, а не гості – Лукерка, посильна з сільради.
- Пантелеймонович гукають, - сповіщає.
Радості від візиту до сільського голови, звісно, не ждати, але йти треба. Знову, певно, листям, опалим з дерев, що землю побіля бібліотеки встелило, мулятиме очі. Порядок чоловік у селі пантрує, ковбань серед доріг не бачить, а листя опале має за непростимий гріх перед чистотою сільською. Що йому шурхіт того листя, котрий для душі бальзамом, йому голу землю подавай з купою попелу осторонь, аби стугоніти, як примерзне, по тверді кованими «ластами» і в гупотінні глухому відчувати велич власну, як господаря, що спопелив бальзам і спопелить усе інше, як матиме на те волю, і як воно, інше, не вмоститься в ночви його хазяйського розуміння.
Відкриває завідувачка сільською бібліотекою двері кабінету голови й уже наміряється забити в розкриту керівну пельку кілка обіцянки згребти й спалити листя, як пелька чомусь не згадує про листя, а натомість заводить іншу пісню:
- У вас, Михайлівно, батьківська хата, чув, вакується.
- А що вам з тієї халупи? – дивується Ванда Михайлівна.
- Маю для вас квартиранта. Якщо приймете, звісно.
- Що за один?
- Та вчитель математики прибився до школи. В нас же, знаєте, географами можна греблю гатити, а істориками з сусідами ділитися, тоді як математику читали всі, кому не лінь, але всі не в той степ. А це знайшли фахівця, йому б житло хоч яке – і був би свій математик.
- Що, заманили в нашу нору якесь бідне дитя після інституту? – насмішкувато поцікавилася Ванда Михайлівна.
- Не дитя, - погладив черево Микола Пантелеймонович, - але й не наших літ птиця. Якраз у соку чолов’яга, тридцять чотири роки від роду, сам, без прив’язі, тож і кажу, що не потребує хоромів. Це ж не ми, розсімейнені діди-баби, яким блага старечі подавай у вигляді лежанки та теплого вечора з соняшниковим насінням на газеті для розминки вставлених зубів.
- Еге, Пантелеймоновичу, та тобі вже пора кидати сільраду, раз до лежанки приростати почав, - укусила Ванда Михайлівна голову. – Я думала, ми з тобою ще козак та козачка, а ти, дивлюся, кам’яніти почав.
- Хе-ге, - хмикнув голова, - коли Бог на лисині малює фломастером п’ятдесят п’ять, то хвицати вже навряд чи доведеться.
- У мене лисини, дякувати Господу, немає, - сміялася Ванда Михайлівна, - ніде Богу розписатися. Тож іще тримаюся. Ти глянь на мене – хіба тільки бабського в мені, хіба жіночого ні грама в мої п’ятдесят п’ять?!
Обдивився голова бібліотекарку.
- Та ще як намастишся, то здалеку на щось скидаєшся, а зблизька… Ти ж глянь, які від очей борозни орються. Скільки соломи не стели, а ріллю не сховаєш.
- З тебе, Пантелеймоновичу, такі, бачу, компліменти пруть, наче з купи попелу після доброго вітру. Яким би милом дорогим та пахучим в лазні думок своїх не милася, біля тебе марою станеш. Чи й Марію свою такими частуєш?
- Марія вже приземлилася, її до компліментів не тягне, а тим, кому в передзим’ї ще мариться літо, іноді треба сказати правду про прийдешні морози, аби гуртувались у вирій і не надіялися на смачну комашку серед снігового марева.
- Та я, Пантелеймоновичу, не надіюсь, але ж і кам’яніти не треба в п’ятдесят п’ять. Бо який з тебе, скам’янілого, буде голова, коли на всю голову одна лежанка, на весь рот вставні зуби та соняшникове насіння, а село та його проблеми одним лиш ваблять – зарплатою.
- Ну-ну, - набурмосився голова, - забалакалися ми, Вандо Михайлівно. То берете квартиранта, чи це для вас, не скам’янілої, важко вже в таких-то літах?
- А й візьму. Хай живе людина, та й до бюджету щось доточить, бо з вашої бібліотекарської платні ні кози не видоїш, ні цапа за інтимне не вхопиш.
- Уже пенсію маєте, Вандо Михайлівно. За цапа з інтимним не скажу, не ті літа, а козу вдвох з Мироном Марковичем на дві пенсії якось вицяпаєте. Не з корови удій, звісно, та все ж… А за вчителя дякую. Він у школі з валізами чекає. Поселяйте, хай живе, бо хто ж, крім нас, старих та заїжджених коней, пертиме в цьому селі плуга? Га, Вандо Михайлівно?
- А чи варто того плуга перти взагалі, - мовила у дверях, - чи варто землю з дня у день чикрижити та гризти? Може, вартніш було б її просто любити. Таку, як вона є. Певно, тоді б не копитами змучених кляч, розумом світ крили. Та ще красою й любов’ю. Отак, Миколо Пантелеймоновичу, отак.
Закрилися двері.
- З дитинства була вивіркою, то й на старості лишилася, - бурчав Микола Пантелеймонович. – Усе кудись летить, чогось шукає, а в житті все розгубила, що могла б надбати. Високо себе береться нести та не помічає, що по дну каньйону йде. Ет, не від цього світу людина. Взагалі десь поза світом.
