Після тісної лікарської палати я нарешті вирвався на свободу. Місто мене зустріло звичною метушнею, нескінченним, рухливим, живим ланцюгом автомобілів і літньою безжальною спекою, яка вже зранку, по-злодійськи заповзала мені під теніску вичавлюючи з тіла вологу. Я не поспішав, а спека ще не встигла дошкулити мені так, щоб шукати затінку. Я просто йшов нескінченною вулицею насолоджуючись повним відчуттям єдності з міськими кам’яними джунглями. Душа співала. О! яке це щастя бути вільним від докучливого лікарського нагляду, від неадекватного сприймання реальності хворими сусідами по палаті, де так гостро відчувається межа духовної людяності і звичайного тілесного єства, яке так легко долається втратою розсудливості за певних обставин.
В редакції знали, що мене виписують сьогодні, але я, в розмові по телефону з Інгою, просив надати мені спокій. Мені хотілося побути деякий час наодинці з самим собою. Мій лікарський лист був ще відкритим, я, аби швидше оклигати від психічної травми, певний час мав бути під амбулаторним наглядом психотерапевта по місці проживання, а тому хотілося уникнути якомога на довше зайвих запитань, докучливих поглядів співробітників, атмосфери винятковості, пов’язаної з подією моєї дивної хвороби.
Додому, в однокімнатну квартиру на Шулявці, де вони останнім часом проживали з Інгою, йти не хотілося. Мене, нібито якась незбагненна сила, вела в напрямку історичного центру Києва, на вулицю Цитадельну, звідки я, того рокового дня, вирушив пішака на зустріч з Директором. Мені хотілося знову поглянути на ту монументальну цегляну будівлю Лабораторії, щоб перевірити самого себе в реальній обґрунтованості побаченого і почутого, що це було не марево схибленого з невідомої причини розуму, а дійсно саме той факт, що потребує подальшого журналістського розслідування. В мене вже почали вимальовуватися контури гостросюжетної вбивчої статті, яка змусить жахнутися громадськість можливістю генномодуляції людської особистості.
Попереду, на тролейбусній зупинці, гуртувалися люди. Я пришвидшив ходу. За мить, поскрипуючи своїм незграбним тілом, під’їжджав тролейбус-гармошка тридцять восьмого маршруту – на Цитадельну. Я з натовпом влився до салону і вмістившись біля вікна задньої платформи обмірковував сюжет майбутньої статті. В цю мить я спіймав на собі прискіпливий погляд чоловіка, того, що встрибнув на підніжку тролейбуса слідом за мною. «Дивно», – подумав я, – «здається він за мною слідкує». «Можливо це фантоми втраченої пам’яті переслідують мою грішну душу?» – почуття занепокоєності знову охопило мене, при згадці слів сказаних Директором: «Рукопис нашої бесіди може бути наданий розголосу лише після мого особистого затвердження». Отже, вразі оприлюднення статті без особистої на те згоди самого Директора, мене можуть покарати за розголошення державної таємниці, а на газету будуть накладені штрафні санкції, чого неможна допускати заради дотримання професійної етики. Не писати я теж не міг, бо цього потребував мій обов’язок журналіста – моя повторна зустріч з Директором була ним передбачена і розрахована в деталях, – зрозумів я лише зараз.
– Цитадельна! – пролунав голос контролера.
Я вийшов, озирнувся і з жахом зрозумів, що не знав куди йти далі. В моїй пам’яті згубився саме той відрізок часу коли я, з цієї зупинки тролейбуса, ішов пішки до Лабораторії. У повній прострації я чимчикував у напрямку Києво-Печерської Лаври вздовж залізобетонної, здавалося нескінченної огорожі, що відділяла вулицю від свавілля будівельників. На перехресті з Лаврською вулицею, я не усвідомлено звернув у напрямку «Мистецького Арсеналу».
Кам’яні будівлі колишньої цитаделі Арсеналу навівали нудьгу і якусь безвихідь. По уривках пам’яті, вони чимось нагадували вже знайому мені старовинну будівлю Лабораторії. Я, ніби ховаючись від самого себе, спішно відчинив помпезні двері входу в демонстраційні зали Національного культурно-художнього і музейного комплексу «Мистецький арсенал».
Не очікувано для себе я потрапив у вир фантазій сучасного мистецтва, на виставку ART-KYIV Contemporary.
Раніше, по репродукціях знаменитих картин Енді Воргола «Мерілін Монро», «Квіти» і «Банки з супом «Кемпбелл», я був знайомий з напрямком сучасного мистецтва. Ну, ще відомий «Чорний квадрат» Малевича, якось шкрябав свідомість, але не зачіпав моєї уяви про пізнання дійсності через абстрактне мислення художника, а тому до сучасного мистецтва я був байдужим і символізм в мистецтві був для мене за межею розуміння, але те що я побачив в експозиційних залах мене дійсно потрясло.
Я подовгу затримувався біля кожного з витворів мистецтва намагаючись піймати себе на якійсь раціональній думці щодо авторського задуму, безнадійно шукав ту точку опори з якої б можливо було зрозуміти сюжетну лінію на полотні, чи інсталяції витвору на підлозі. Особливо мене вразив експонат з кучі дерев’яних колод викладених пірамідою вздовж стіни з розміщеною поряд металевою емальованою ванною наполовину заповненою водою з встромленими в неї електрокип’ятильниками, а поряд з ванною лежав старий розтрісканий дерев’яний стовп з обірваними наїжаченими дротами, які мертвою удавкою вчепилися в набалдашники білих фарфорових ізоляторів. Все було геніально просто і зрозуміло. Але назвати це мистецтвом в мене це слово не лягло б на язик.
– Ви цікавитися сучасним мистецтвом? – жіночий голос опустив мене на землю. – Я вже декілька хвилин слідкую за вашим прискіпливим розгляданням витворів наших сучасних митців. Цьогорічний форум представлений багатьма провідними художниками українських і зарубіжних арт-інституцій. А як вам Хосе-Марія Кано?
Молода, гарна, спортивного вигляду дівчина, витончено одягнена в стилі мілітарі, дивилася на мене в очікуванні критичних зауважень, можливо сподіваючись на моє розуміння художнього спрямування сучасного мистецтва.
– Ви помилилися. Я вперше присутній на такій виставці. Для мене сучасне мистецтво, це терра інкогніта. Я взагалі не розумію сенсу цього показу.
– Дивно, але ж ви не подаєте вигляду необізнаної людини.
Дівчина явно улещувала мене словами заради звичайного діалогу, чи банального знайомства з чоловіком в публічному місці. Її широко відкриті очі гіпнотично дивилися на мене. Я відчув її енергетичне посилання жіночої привабливості, яке неможливо описати словами – я не пручався, вичікуючи на подальший розвиток цього зовсім непередбаченого знайомства.
– Я журналіст, а тому до кожної таємниці завжди старанно підбираю ключі. Ось і в цьому випадку намагаюся зрозуміти сенс виставлених напоказ цих витворів мистецтва, які, на мою особисту думку, ніколи не матимуть комерційного зиску.
– В цьому ви маєте рацію. Сучасне мистецтво позиціонує не заради протиставлення себе академізму в мистецтві, воно дійсно унезалежнене від ринкової конюктури, воно активно реагує лише на стан сьогодення в суспільстві. На думку художників-модерністів сучасне мистецтво набирає популярності і незабаром стане інструментом влади пост демократичного суспільства. Ці витвори не передбачають розуміння авторського задуму, вони впливають на підсвідомість глядача викликаючи асоціації в баченні нових форм, образів аж до дематеріалізації об’єкта.
– Це так складно. Ви маєте відношення до цієї виставки, чи можливо ви й є одним з авторів цих інсталяцій?
– В мене є пропозиція. Давайте спершу познайомимося. Скажу відверто, заочно я вже з вами знайома.
Дівчина загадково посміхнулася і простягла мені руку.
– Аліса, – промовила вона виконавши ледь помітний реверанс, що здавався якимось фальшивим для жінки в одязі стилю мілітарі. Її замшеві, рудого кольору жіночі берці, мали вигляд швидше комічний, а ніж притаманний для панночки з вищого суспільства. Я машинально стиснув її малесеньку долоню і навмисно, заради інтриги, промовив у відповідь: – Артур.
Аліса, чи як там її, на мить зніяковіла. Посмішка з її обличчя миттєво щезла, а очі спалахнули неприхованим здивуванням.
– Ви кажете неправду, – її лагідний оксамитовий голос пролунав з докором. – Ви Юрій, я знаю. Ваше досьє я добре вивчила перш ніж простягнути вам руку, – вона намагалася оволодіти ситуацією.
Тепер я впевнився, що був у когось на гачку. Я згадав чоловіка в тролейбусі, який нібито слідкував за мною.
– Ви не дивуйтеся і не лякайтеся мене, – дівчина питливе поглянула мені в вічі. – Я маю доручення від нашого Директора, – утаємничено промовила Аліса, – вибачитися перед вами за деякі незручності, які були причинені вам під час відвідин Лабораторії, а публічне місце Арсеналу, на мій погляд, змусить нас краще порозумітися, адже ці витвори мистецтва нівелюють почуття реальності.
– До біса ваше вибачення! – скипів я. Ви мене ледь на той світ не запахторили. Що вам потрібно від мене?
– Ще раз вибачте, це був нещасний випадок. Ми зробили все необхідне, щоб відновити ваше здоров’я.
Вираз обличчя дівчини виказував глибоке співчуття.
– Е ні, тепер ви лукавите. В мене й зараз торічелієва пустота в голові, коли намагаюсь згадати свої пригоди відвідин тієї бісової Лабораторії, де мені було дано добро на інтерв’ю з Директором для нашої газети.
«Алісі було над важливо дізнатися, що я пам’ятаю після відновлення пам’яті, а що залишилося неусвідомленим», – подумав я.
І дійсно, вона пішла в наступ.
– Здається ви не до кінця зрозуміли всю послідовність подій, що трапилися з вами останнього часу, і ця наша зустріч геть не випадкова. Саме тут, серед експонатів виставки, є нагода поспілкуватися з вами, бо сучасне мистецтво невід’ємно пов’язане з дослідами і практичним надбанням Лабораторії – створення нової генерації людей. Вас, як журналіста, цікавила обґрунтованість використання нами бюджетних коштів, але для вас було й повною несподіванкою дізнатися, що ці кошти йшли на генетичне вдосконалення людини майбутнього, а сучасне мистецтво допомагає нам у вирішенні цієї проблематики.
– Я нічого не пам’ятаю і зараз не розумію ходу вашої думки. Як пов’язане між собою генетичне моделювання з сучасним мистецтвом?
Аліса задоволено посміхнулася усвідомлюючи свою зверхність. Вона була впевнена, що я не пам’ятаю свого спілкування з Директором.
– Юрію, я має надію, що ви розумієте еволюційну послідовність в розвитку художнього мистецтва – від академічного малярства до абстрактного мінімалізму. Суспільство, а разом з ним і мистецтво поступово деградує в своєму естетичному розвитку. Гляньте вдумливо на ці витвори мистецтва і ви зрозумієте стан суспільства. Воно хворе. Хіба це не так?
В мене аргументів для заперечення не було. Аліса поставила мене в ступор.
– Цікава паралель. Я не замислювався на цьому. Мене турбує корупція в сферах влади – і не більше, – нарешті невпевнено промовив я.
– Моральна деградація завжди починається з корупції. Потім виникає присиченість життям і, як наслідок – занепад суспільства: бунти, кольорові революції і таке інше. Сучасне мистецтво наглядно показує нам катастрофу емоційного сприйняття процесів суспільного розвитку, а демократичний нігілізм сприяє цьому процесу. Ось чому генетиків з Лабораторії турбує вдосконалення людини з метою запобігання неконтрольованих суспільно-політичних процесів. Наша Лабораторія вибрала саме вас, здібного і талановитого журналіста, для комунікації з суспільством через засоби масової інформації, а ваш щотижневик має довіру в читацькому середовищі.
– Так що, я вибраний? Мій голос прозвучав іронічно.
– Я поздоровляю вас.
Аліса не звернула увагу на мою іронію, вона вже сприймала мене як члена їх Лабораторного братства.
– Це виглядає накштал масонської ложі.
– Ви іронізуєте. Я просто хочу вам допомогти знайти точку опори, щоб піднятися над сьогоденням і зазирнути в майбутнє. Дирекція Лабораторії буде надавати вам вбивчі матеріали корупційного змісту щодо певних високо посадовців. Ви будете плідно працювати під нашим прикриттям. Тема вашої статті по генетичному модулюванні нами вже підготовлена. Ось вона, – Аліса вийняла з потайної кишені куртки флешку і вложила її мені в долоню. – Ваші прикрості з тимчасовою втратою пам’яті будуть щедро компенсовані, а в лікарському листі буде зафіксовано: «Частковий амнезійний синдром пов'язаний з перевантаженням нервової системи та надмірним вживанням специфічних антидепресантів, що не викликає зміни функцій головного мозку». Для публічних людей це доволі звична хвороба.
«Це традиційний спосіб вербування об’єкта спецслужбами – спершу піймати на привабливу наживку, а потім пропонувати співробітництво», – подумав я.
– Працювати на замовлення для мене огидно. Адже я відразу втрачаю свою професійну орієнтацію.
– А копирсатися в чужій білизні не огидно? А щоб не втратити орієнтацію будьте обережним з вибором партнерів.
Останні слова Аліси мали двояке значення і прозвучали погрозливо.
– Ви, Юрію, обраний нами. Ваше майбутнє в ваших руках. Ви людина розсудлива, ви самі напросилися на інтерв’ю з Директором, так будьте послідовним до кінця. На флешці записано мій телефон для одноразового дзвінка. До зустрічі.
Аліса, через якусь мить зникла в глибині демонстраційного залу, а я залишився стояти у повній невизначеності і розгубленості посеред диковинних інсталяцій.
