За кухонним столом, наминаючи хліб та салат з капусти, мій знайомий Григорій Гаркуша читав газетку. Вона повідомляла з гумором, що якась співачка чи то знову виходить заміж, чи то розлучається. Що президенту куплені броньовані лімузини. Що застрелили чергового «крутого». Що скоро вибори депутатів ...
Безробітний Григорій ні за кого з них не переживав. Та й саму цю несвіжу газетку принесла дружина Галя, прибиральниця. Може, з чужої поштової скриньки витягла або хтось викинув. Невідомо. «Що діється? --- думав Гаркуша, смачно хрумкаючи капусту і криво посміхаючись. --Війна не війна. А повний розгардіяш!»
У двері подзвонили. Григорій навіть здивувався, що пілікалка працює. Воду, світло відключають, а вона, паршива, тілінькає, відволікає. То прийшла Галя, кругленька, гостроглаза, з ганчіркою в руці.
-- Бери гак! -- зажадала.
-- А що таке?
-- Тобі б тільки газетки почітивать. У нас сміттєпровід забили до другого поверху!
-- А де той гак? -- запитав Гаркуша.
-- Ти ж їм командуєш. Ну, так шукай.
Григорій вийшов в коридор, де пахло смаженою картоплею та ковбасою. «Живуть же люди!» -- позаздрив. Крюк могли потягти в металобрухт. Але на щастя він знайшовся в наступному під'їзді за трубою. По дорозі Гаркуша зустрів знайомого діда Петра з нагородними планками. Що вони позначали? Радянські ордени або бандерівські, а, може, власовські? Сьогодні вже мало хто знав це. Дід поцікавився:
--За кого кинеш голос, Гриша? За патріотів або ...
-- Бачиш гак? -- перебив Гаркуша. -- Іду ловити обранця.
Дід недовірливо оглянув довгий, загнутий сталевий прут.
-- Так він же без наживи! -- пожартував якийсь кострубатий, начебто кимось ображений ветеран.
-- А ми її зараз добудемо, -- весело пообіцяв Гаркуша.
На тому й розлучилися. Дід пошкандибав в аптеку або магазин. А Григорій натиснув кнопку ліфта і, поки той спускався, згадав, що розповідали про Чехословаччину. Там жили в різних нових будинках наші сімейні офіцери і місцеві. Так ганьба яка! Наші під'їзди обшарпані, брудні, лампочки розбиті або викручені. У ліфтах написи хуліганські. «Напевно, ми все-таки дикі, як кабани очеретяні», - вирішив Гаркуша.
Галя вже намагалася відкрити лоток сміттєпроводу. Його заклинило чимось. Григорій розвернув довгий гак, щоб вставити в лоток, і зачепив кватирку. Скло її жалібно брязнуло і тріснуло.
-- Недо-тепа, -- зітхнула дружина засмучено. Гаркуша почухав потилицю.
-- Я ж не хотів. Воно саме цокнулось ...
Крюк не ліз під лоток. Щось щільне не пускало. Григорій підналіг. Прут зігнувся, і лоток відпав.
-- Ось дай я! - дружина просунула в отвір обидві руки і нервово потягнула. Показалося сіре сукно. Чоловік теж вчепився, і вони удвох ледве витягли армійську шинелю. Без погонів та інших відзнак.
Сміття посипалось вниз.
-- У-у, дурили! -- вигукнув Григорій. -- Війну сховали.
-- Та не в тому річ, -- сказала Галя. -- Мізки у когось поїхали. Винесли б на вулицю, віддали бомжам.
-- Може, злість яка? -- розмірковував Гаркуша. - Шинеля начебто власовська або бандерівська. Глянь, пробита кулею або осколком. А тут вибори на носі!
-- Ну, ти й фантазер, -- посміхнулася Галя. За вигадки вона і любила Гришу. -- Віднеси її на смітник.
-- Та ти що? У ній, може, Запоріжжя брали в сорок третьому році. Танк стоїть на площі.
-- Причому тут танк? -- обурилася Галя. - Його ж в сміттєпровід не заштовхають безпам'ятні!
Гаркуша взяв шинелю на руку і поніс до сміттєвих баків. Ще здалеку, проте, помітив діда Петра, який шкутильгав додому. Григорій дбайливо поклав шинелю на край бака і пішов. Біля під'їзду щось змусило його озирнутися.
Дід Петро стояв над шинеллю, і тіло його здригалося. «Плаче, чи що?» -- подумав Гаркуша і попрямував до старого. По щоках того текли сльози.
-- Ваша, мабуть? -- співчутливо запитав Григорій. Дід хотів щось відповісти, та не зміг і безнадійно махнув рукою.
Тут із рукава шинелі раптом випурхнули якісь сірі метелики, схожі на міль, та й кинулися до Гаркуші. Той відмахувався, ловив їх, підстибуючи та вигукуючи:
-- Ось-ось переможемо! Ось-ось!
