Найулюбленіше заняття сучасних українців - мітингування.
Дехто вже навчився робити це професійно: наготував прапорів усіх кольорів, намет із водонепроникним покриттям, уклав збірку гасел і кричалок найрізноманітнішої форми та змісту. Їм байдуже, за кого й за що вони мітингують, головне - що їх "у тілівізорі покажуть".
Інші учасники мітингу - це ті, хто не уявляє свого життя без протесту. У дійсності виявляється, що вони просто втратили гармонію з навколишнім світом і хочуть йому помститися за те, що "обіделі мишку, напісялі в норку".
Але жоден український виступ проти свавілля можновладців не обходиться без тих, хто справді вірить, що можна змінити щось на краще.
І лише 1% з останніх знає, ЩО саме треба змінювати.
Характерною особливістю "хрестових походів" на Майдан Незалежності є те, що мітингують за (або проти) тієї чи іншої ОСОБИ (або групи осіб). Гасло "Геть кучмізм!" придумали набагато пізніше, ніж "Кучму геть!". Чому? Бо "кучмізм" ототожнювали з Л. Кучмою, наївно вважаючи, що якщо посунути президента, його режим ліквідується сам собою. Потім - Помаранчева революція, де головними персонажами були Ющенко і Янукович... нібито все залежить лише від них. Мать моя женщина, та якщо все вирішує одна особа, чому ми свій державний устрій називаємо "республіка"? Скажіть правду - мовляв, визнаємо, що нам потрібен "цар-батюшка"! Навіщо це викаблучування? За кожним ім"ям - тисячі безіменних, які насправді й керують відомими персонами.
Та й не це головне. Головне те, що ми, прагнучи змінити все на краще... як би так лагідніше сказати... не з того починаємо. Ось. Ми прагнемо підкорити вершину, не видершись на підніжжя. Ми його просто не бачимо і свято віруємо, що варто нам посадовити на крісла Верховної Ради інших дядічок і тьотічок - і на землі настане рай. А насправді більшості пересічних громадян (чим далі від столиці, тим справедливіша моя теорія) начхати, як прізвище того бандюка, який ними керує. так само їм начхати, якою мовою їх спитає стоматолог - свердлити зуб чи хай догниває. Їх (мабуть, і нас з вами теж) цікавлять трохи інші питання:
- Коли лікар перестане вимагати в тяжкохворих бабки, щоб просто підійти до них у палаті?
- Коли викладачі (а й вчителі середніх шкіл) почнуть боятися брати з кожного студента на сесії по 150 гривень, щоб купити собі ікру?
- Коли перестануть на місці дитячих виправних колоній робити склади чи фірми, а дітей викидати туди, звідки їх підібрали?
- А в магазинах, де продавець так зіпсує тобі настрій, що ти ладен будеш рік голодувати, ніж з"являтися у тому хлібному? Чому не намалюємо плакат: "Чорноротий продавець став мішенню для яєць", а витрачаємо свій талант на політиків?
- Якщо вже когось розганяти, то чому саме Верховну Раду, а не т. зв. "туристичні фірми", які забирають у туристів паспорти і зникають у невідомому напрямку?
- Чи винна Верховна Рада - чи все-таки місцеве керівництво? у селах навіть Київської області немає аптек, бібліотек, подекуди й транспортних сполучень. Якщо на це виділяють гроші, то де вони? Чи їх Верховна Рада назад вимагає?
- Ми тупцюємо перед білою будівлею й кричимо: "Ганьба!", бо та чи інша партія не пройшла у парламент... вимагаємо перерахунку голосів... а коли ж ми перерахуємо, скільки пасажирів в електричці чи "безкондукторному" тролейбусі не заплатили за проїзд? Та на ці кошти можна було б новий тролейбусний маршрут побудувати й вагони для нього закупити!
- Те, що в нас президент не такий, як треба - це "ганьба", а те, що автомобіліст може серед білого дня на тротуарі перехожого роздушити - то це так і треба?
Якщо я щось пропустила, то це тому, що список невирішених питань можна продовжувати до нескінченності. І за ці проблеми на Майдан чомусь не виходять.
А може, не треба? Може, залишити все так, як є? Як казав стоматолог (усе одно, якою мовою) - свердлити зуб чи хай догниває?
