Якщо їхати від Сянока, то село Улюч розташоване між Сяном з лівого боку, та горами Сторожиска, Дівина і Дубник - з правого. 11 і 12 червня, тобто у суботу і неділю опісля свята Вознесіння Христового, черговий раз було відзначено сумну подію, а саме – 70 років, коли польське військо разом з бандами з околишніх сіл у 1946 році спалило Улюч – велике українське село, село моїх предків а також і МОЄ РІДНЕ СЕЛО, хоч я народився, коли в селі не було вже хат, а вітер розкидав по усій околиці попіл чудового українського села. На той день, як щороку, вже у 27 раз з’їхалися УЛЮЧАНИ , їх нащадки, а також сусіди з околишніх сіл і містечок, щоб відзначити цю сумну подію.
І як кожного року, всі ми зійшлися на дорозі, від якої веде нині стежина, заросла з обох сторін бур’янами і хащами, з поміж яких дивились на нас спрямовані до сонця і світла сади, саджені нашими батьками або й дідами в мирні часи. Так, то тут колись було теж село, гарне село Грушівка.
У цьому році на молитовно історичну зустріч прибуло нас дуже багато. На місце зібрання, з якого всі присутні громадою, співаючи церковні пісні, з піднесеними хоругвами вибрали напрямок до ГРУШІВСЬКОЇ КАПЛИЧКИ, щоб там помолитися за жертви бувших жителів Грушівки і Улюча, про могили яких знає лишень сам Бог. Серед присутніх були поляки і українці. Були Православні , Грекокатолики і Римокатолики. Були усі ті ЛЮДИ, яким історія двадцятого сторіччя породила біль у серцях, у пам’яті, у душі...
При капличці в Грушівці молитва лунає. Оплакують село всі, якого немає...
Вперше в тому році на ці суботні сумні святкування прибув і очолив спільне моління Наш Високо преосвященний Владика Кир Євген Попович - митрополит і голова Української Грекокатолицької Церкви у Польщі. Тут нагадати треба, що ця капличка стоїть тут півтора сторіччя. Її поставили люди тих земель в подяці Пречистій Діві Марії за знесення панщини в Галичині, а тим самим селянам Грушівки і Улюча. Після молитов при капличці дуже гарними християнськими словами звернувся Високопреосвященний Владика Кир Євген Попович до присутніх. Тут нагадав долю нашого народу, якому прийшлося віддавати кров за те, щоб бути СОБОЮ. Молитовне відзначення трагедії сімдесятих роковин спалення Улюча і Грушівки очолив сам Митрополит, а разом з ним служили отець декан Сяніцького деканату ... і отець Микола Костецький, парох з Гломчи, якому ці наші землі підпорядковані нині. На жаль, при капличці не став разом, щоб помолитися, отець митрат Іван Антонович – парох сяніцької Православної Церкви. Він стояв окремо і тихо молився... Я був присутній на майже усіх святкуваннях, але щоб разом не молитися при капличці Православні і Грекокатолики, того ще не було. Допоможи Боже, щоб це був перший і останній раз. Я ввесь час мрію, щоб разом з нами, українцями, в відзначенні тих сумних роковин взяв також участь священик Римо-католицької Церкви. Долю Грушівки, як і Улюча, відвідали у ті сумні роки для нас, неприязні нам «брати» поляки, щоб пустити з вогнем ті чудові села. Про їх минуле можемо почитати в історичних книжках, а також в спогадах світлих улючан – Ярослава Холявки і Степана Чебеняка. Під капличкою подяку усім за присутність і молитву склав Пан Володимир Шуль – уродженець з Грушівки, який разом з Паном Ярославом і Софією Холявка є організаторами УСІХ З’ЇЗДВ в Улючі і Грушівці. З-під каплички у Грушівці всі ми перейшли, або й переїхали, до Улюча на площу, де колись стояла гарна, дерев’яна церква під покровом св. Миколая, побудована у двадцяті роки минулого сторіччя. Вона перетривала жорстоку війну, лиш не була в силі сама оборонитися перед комуністичною владою Польщі, коли то був спалений Улюч, а його жителів у 1947 році розігнано по усьому світі. В п’ятдесятих роках її зруйновано і розібрано. Залишилося тільки декілька пам’ятних могил з хрестами і зняті залізні хрести з бань церкви, яких з хащів у дев’яності роки віднайшли наші люди...
Храм Святого Миколая, якого нині немає... Розібрали... Зруйнували поляки... Поодинокі могили говорять, що ми тут жили, працювали, молились через роки... Улючанам всім кланяюсь, які рідне зберігають - мову, вишивку, молитву і церкви... Беруть доню, беруть сина перед хрестом на колінах
не соромляться сказати ким вони...
І там під проводом головного целебранта, яким був Високопреосвященний Владика Кир Євген почалися чергові молитви за усіх тих, які терпіли зневажання й кров від своїх «братів» поляків в час післявоєнної нашої трагедії. Також і тут не стояли РАЗОМ отці НАШИХ Церков. Знаю, що тих, які люблять свою віру і молитву це дуже боліло. За молитву на «поцерковиському пляцу» Владик, отцям духовним і всім присутнім склав подяку пан Ярослав Холявка, який є організатором від першого до останнього З’їздів Улючан. Дозвольте, що я складу щиру подяку Панству Софії, Ярославу і Їх родині. То завдяки Їм, свято в Улючі ТРИВАЄ.
І так Пан Ярослав запросив усіх на гостину, яка мала місце як щороку над Сяном. Заграв вогник, а на всю околицю нісся аромат печених ковбасок. Людей ставало більше і більше. Одні одних угощали чаркою «горівки», пива або вина. Люди почали співати народні і партизанські пісні. Врочистість тривала до пізньої нічної пори. Субота «пішла» спати.
У неділю всі численно зійшлися біля церкви Вознесіння Христового, яка мов сирітка залишилася на горі Дубник, щоб бути присутніми на Святій Літургії, яку відправив отець доктор Микола Костецький – парох з села Гломча, що за Сяном. Літургія була відслужена під хрестом, що біля церкви, якого поставили УЛЮЧАНИ в час Першого З’їзду. Хто не знає, нагадаю. Що біля хреста є вмурована пам’ятна дошка, присвячена НАШОМУ Великому композитору – Михайлу Вербицькому, синові тих земель, авторові музики до нашого національного гімну – ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА. Після Святої Літургії отець Микола посвятив освяченою Йорданською водою всіх присутніх і могили померлих, які спочили на цвинтарі біля церкви. Коли ішов Він зі свяченою водою до гробів померлих, просив, щоб присутні співали ХРИСТОС ВОСКРЕС, так, щоб ті померлі знали, що і ВОНИ ВОСКРЕСНУТЬ, як Воскрес Спаситель наш Ісус Христос.
Дубник. Церква. Липа стара...
І хрести старинні...
Улюч не здався татарам.
Спалили "невинні"...
До церковці на гору,
наче по драбині
помалесеньки іду
помолитись нині,
за тих, що сном вічним сплять
померлих і вбитих.
Вбивцям не несу проклять.
Гріх треба простити...
На церковному пляцу
Митрополит нині
молиться за бувшину
в улюцкій родині...
Сіло сонце на хресті.
Сяйвом пригощає.
Нагадує в чужині
шлях рідного краю...
На закінчення цьогорічних святкувань, біля церкви, біля хреста і пам’ятної дошки, присвяченої Михайлові Вербицькому, я мав нагоду зачитати два свої вірші про долю НАШОГО РІДНОГО УЛЮЧА, а дальше бандуристки з Дрогобича дали свій концерт. Хочу нагадати, що як щороку, так і в цьому році в наших святкуваннях взяв участь Пан Єжи Адамський – віт з Дидні, якому підпорядкований нинішній Улюч. За Його прихильне ставлення до усіх нас Улючан і Грушівчан щиро дякую від імені організаторів і запрошую на Ювілейні, сумні роковини Сімдесятиріччя "Операції Вісла" і жорстокого виселення нас на північні і західні землі Польщі у 1947 році.
БУДЬМО!
З повагою Василь Шляхтич
