Коли Юркові було чотири роки, світ складався з частин, ледь пов’язаних між собою, і нагадував викрійку: просторе біле поле, на якому різнобарвними лініями позначені деталі якогось одягу, а між тими деталями – порожнеча. Юрків дім і двір, оселі бабусь-дідусів, село на березі Лиману, Дніпро, ліс за Дніпром, татове пароплавство на далекому південному півострові, парк, кінотеатр – всі ці місця ще не були частинами цілого. Єдине, що їх об’єднувало, - це він сам, Юрко, коли відвідував ті місця. Юркові навіть іноді снилася та викрійка, схожа на ті, які він бачив в маминих журналах, присвячених шиттю, кухарству та іншим побутовим мистецтвам. Мабуть, в ті часи центральне місце на тій викрійці посідали Юрків двір та простір «за домом».
Юрків двір був величезним, квадратної форми, з усіх сторін його оточували сіро-білі панельні «дев’ятиповерхівки» новенького мікрорайону. Стики панелей будинків регулярно підфарбовували вохрою, від чого будинки нагадували неохайні картаті скатертини. Двір безладно загромаджували будівлі та конструкції: дитячий садок та спортивний майданчик за огорожами з іржавої «рабиці», поламані гойдалки, закіптявіла котельня, трансформаторна підстанція, що гула, наче вулик, назавжди окуповані доміношниками монументальні «грибки» з бетону та сталі, якісь незрозумілі буди та сараї. Час від часу в дворі виникали котловани та розпочиналися нові будівництва. Подекуди стирчали знесилені кліматом, ґрунтом і дітьми малорослі дерева. Поруч із під’їздами виднілися примітивні лави без спинок – два бетонні блоки, три дошки, ось і вся лава. На тих лавах у будь-яку годину доби можна було побачити пенсіонерок, що вели жваві розмови.
Простір з іншого боку Юркового будинку звався «за домом» і рішуче відрізнявся від двору. Він ніби впритул прилягав до сучасного мікрорайону, але мав з ним мало спільного. Тут, як у давні часи, - околиця, передмістя, раніше віддалене від Старого міста. Але тепер місто щільно притиснулося своїми промисловими та житловими зонами до цієї місцевості, з її одноповерховими будиночками, величезними робініями*, занедбаними й захаращеними садами та городами, мереживом стежин, що як заманеться єднали хати, криниці, городи, сараї та льохи. Однак межу «між містом і селом» остаточно знищити не вдалося. Символом цієї межі могла слугувати глибока, мов яр, звивиста канава, що тягнулася від вулиці вздовж Юркового будинку та зникала в болотистій, зарослій очеретами річці на образливе прізвисько «Вонючка». Справжнього гарного імені річки – Веревчина – вже майже ніхто не пам’ятав. Після потужних злив канавою вирувала здичавіла каламутна вода; якщо б ґрунт «за домом» не був таким глинистим і щільним, ті потоки давно б вже розмили канаву до розмірів Гранд-Каньйону. В періоди посухи канава лежала похмура, розпечена, мертва, а грудки глини на її схилах ставали твердими, мов камінь. Прочитавши десь про Долину Смерті, Юрко довго уявляв її саме такою. Ось за тією канавою й розкинулась місцевість під назвою «за домом».
Те, що двір і «за домом» були самостійними, не пов’язаними, не зшитими в одне просторами не лише в Юрковій уяві, але й в реальності, підтверджувалося відмінностями в населенні цих просторів. Постійними мешканцями двору були пенсіонери та малюки, а також діти старшого віку, але з полохливих. «За домом» геть не траплялося малюків, а тамтешні старші діти на сусідніх територіях мали славу шибеників і навіть хуліганів.
Малий Юрко був стихійним бунтарем. Якщо його зараховували до зразкових дітей, він починав бешкетувати, а якщо до хуліганів, він поводився, наче лорд-хранитель печаті на прийомі в англійської королеви. Тому Юрко погулював і в дворі, і «за домом», а також підтримував дипломатичні стосунки з мешканцями обох берегів канави. Інакше було неможливо; якщо такі відносини не встановлювалися з володарями місцевості «за домом», вважалося, що сторони перебувають у стані війни. У дворі ж це загрожувало мовчазною ізоляцією та повним виключенням з колективних розваг.
Одним з постійних мешканців простору «за домом», з яким Юрко встановив приятельські стосунки, був Володька. Насправді ж до чорноти смаглявий, чорноволосий і кароокий Володька був Юрковим сусідом і мешкав в одному з ним під'зді, але був на півтора роки старшим, на голову вищим та без жодних сумнівів належав до клану хуліганів і, здається, навіть цим пишався.
Якось літнім вечором, коли сонце вже сховалося за верхівками дерев, Юрко подався гуляти «за домом». Кілька днів тому пройшов рясний дощ, але нині канава вже висохла, і Юрко сподівався знайти на її дні щось цікаве чи корисне, принесене дощовою водою.
Юрко чимчикував уздовж канави та уважно оглядав її схили та дно в пошуках того, що дорослі вважали б сміттям, а хлопчина чотирьох років – скарбом. Нічого вартісного йому не трапилося; а вже за кілька кроків він збагнув, чому. На дні канави стояв Володька та роздивлявся щось під ногами; він задоволено всміхався, а кишені його вимащених глиною шортів туго випиналися двома півсферами. Отже, він вже зібрав у канаві все, що могло становити бодай якийсь інтерес. Юрко махнув рукою Володьці та пішов швидше, сподіваючись, що той ще не ходив канавою далі. Але Володька, мабуть, вирішив подражнити Юрка та похвалитися своїми знахідками; він гукнув Юркові зачекати та почав видряпуватися з канави. Юрко слухняно зупинився. Етикет є етикет.
- Диви, що знайшов! – сказав Володька, зробивши при цьому великі очі та щосили тягнучи щось з кишені. Та кишені були так щільно набиті знахідками, що Володька ніяк не міг видобути звідти потрібну річ. Від нетерпіння він притупував ногою по краю канави, зазубреному, мов стара пилка. Коли ж таємнича знахідка, нарешті, почала піддаватися та вже визирнула з кишені, сталася катастрофа.
Мабуть, глина ще не встигла остаточно висохнути після нещодавнього дощу і не досягла своєї звичайної кам’яної твердості. Володька ще раз тупнув ногою, і край канави обвалився, з шерехом потягнувши за собою Володьку. За мить він опинився на дні канави, вкритий рудим порохом та присипаний грудками глини. Хлопець верещав від болю та тримався руками за праву кісточку. Юрко стояв наверху, роззявивши рота від подиву та несподіванки.
Володька поверещав ще трохи, а тоді втупився в Юрка злими, повними сліз очима. Певно, він вирішив, що Юрко від заздрощів зіштовхнув його в канаву. «Дурень!» - вигукнув Володька ридаючим голосом. Він підхопив із землі ту штуку, яку роздивлявся, коли його помітив Юрко; це був іржавий металевий диск діаметром сантиметрів із двадцять. Володька скочив на ноги, щось промурмотів, якимось хитрим чином крутнувся, махнув тим диском та жбурнув його в Юрка.
Через багато років, коли Юрко вже покинув секцію боксу та на деякий час захопився штовханням ядра та метанням диску, тренер саме так навчав його метати диск. Юркові той кидок довго не давався, а Володька опанував його з першої ж спроби та без жодного тренування. Володька метнув свою зброю помсти ідеально, у спосіб, що гарантував дальність і влучність кидка. Можливо, те сталося випадково; а може, хлопець мав вроджений хист, талант до цього спорту.
Сонце, що вже сховалося за деревами, раптом знову засяяло просто в Юркове обличчя на повну силу. Його несподіваний блиск був таким яскравим, що хлопчику заболіло в лобі, скронях та очах. Іноді від болю люди кричать та стрибають, вимахують руками, сичать та лаються. А Юрко від того болю, навпаки, заслаб, ноги його підломилися, і він осів та скоцюрбився на краю канави. Тоді сонце знов сховалося за деревами та, здалося, зникло за обрієм. У сповненій гудіння та гупання півтемряві Юрко спостерігав, як Володька, шкутильгаючи на поранену ногу, тікав дном канави.
Юркові стало надзвичайно сумно, його охопило пронизливе бажання опинитися вдома, на маминих руках, просто зараз, негайно; та він не міг навіть підвестися. Руки й ноги стали якимись ватяними, чужими, вони безладно стирчали навсібіч з тулуба та геть не слухалися.
Поступово сонце знову визирнуло з-за обрію, в Юркових очах проясніло. Від цієї миті його спогади стали уривчастими. Він пригадував, як підвівся та пошкандибав уздовж канави додому. Якесь неслухняне щільне пасмо волосся весь час падало йому на очі, щось липке текло й крапало з того пасма на обличчя й руки. Він згадував пенсіонерок, які разом підскочили з лав з беззвучно роззявленими ротами, вибалушеними очима та піднесеними вгору руками, немов уболівальники футбольної команди, яка щойно забила гол. Пам’ятав гудіння й гупання в голові та незнайомий присмак у роті. Дерматинову поверхню власних дверей, в які ледь зміг постукати слабкими руками. Потім, через деякий непевний проміжок, кахляні стіни, людину з марлевою пов’язкою на обличчі та вікна, зафарбовані білим до половини…
Минув деякий час, і Юркові спогади знов набули безперервності та насиченості, але Володька з’являвся в них епізодично, мов пунктиром. Будь-які стосунки між хлопцями перервалися, хоча Юрко й досі гуляв і в дворі, і «за домом». Тепер його лоба прикрашав довгий білий шрам, перекреслений коротенькими вертикальними дефісами швів, що робило шрам схожим на колючий дріт – саме таким дротом були огороджені сади й городи «за домом».
Юрко ріс, і світ у його уяві поступово складався в цілісну картину. Прогалини між окремим, давно й напевно знайомими просторами та місцями заповнювалися новими просторами та місцями, припущеннями або й знаннями про них. А світ і надалі розширювався, розростався, якісь дивовижні, неймовірні простори відкривалися Юрковим очам, а ще дивовижніші – його уяві. Юрко дорослішав, але дитинство ніяк не відпускало його, лишалося з ним завжди, а Юрко й не бажав його відпускати. Бо такі то вже були чудові часи!
Володька також став епізодом Юркового дитинства, таким же невіддільним від Юрка, як і шрам на його лобі, залишений іржавим диском. Володька також підростав, він перетворився на підлітка, далі – на юнака, високого та плечистого, потім зник на два роки – служив у війську. В армії Володька ніби ще підріс; він входив до під’їзду, низько схиляючи голову та трохи боком, аби двері пропустили його широчезні плечі.
А потім Володька ніби почав рости в зворотному напрямку. Юрко бачив його зрідка, може, двічі-тричі на рік, і йому той злоякісний розвиток був дуже помітним. Володька худнув, бліднув, його зріст зменшувався, плечі вужчали, він зсихався, зіщулювався, займав все менше простору та ніби губився в ньому. Він став наркоманом. Невідомо звідки занесена гидота не знала жодних кордонів і відмінностей; тоді, в останнє десятиліття двадцятого сторіччя, вона вабила та вбивала й тих, хто колись належав двору, й тих, хто панував «за домом». Тоді ті простори помітно знелюдніли та занепали: від під’їздів зникли лави разом з пенсіонерками; пропали огорожі з «рабиці» довкола дитячого садка та спортивного майданчика; долину Веревчини скопали під городи та пошматували парканами з колючого дроту, а сама Веревчина майже висохла; хащі бур’янів оточили хирляві дерева в дворі; стики між панелями «дев’ятиповерхівок» почали фарбувати чорним – ніби в колір тих часів. І якось Володька, як і багато інших, зник. Він помер від передозування в підвалі власного будинку.
А шрам в Юрка лишився на все життя.
2012-2016
ПРИМІТКИ: Робінія - правильна назва рослини, яку зазвичай оспівують як "білу акацію".
Оповідання "Дискобол" відкриває збірку "Юркові хроніки" (у російській версії "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської.
Інші оповідання Хронік:
Скарб http://gak.com.ua/creatives/1/43228
Сила мистецтва http://gak.com.ua/creatives/1/43093
Репатріація ложки http://gak.com.ua/creatives/1/42827
