Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43901
Рецензій: 85514

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ 4

© Анатолій Азін, 13-09-2016
                                                              

Лікарня навівала нудьгу. Мені вже хотілося якомога швидше вирватися з цього своєрідного «білого братства», що дивним відголоском нагадувало відвідини «Лабораторії» – не вистачало лише «Директора». Вже через тиждень моя сплюндрована пам'ять відновилася. Хотілося думати, що це було всього-на-всього жахливе сновидіння навіяне сучасними фільмами жахів, які я полюбляю дивитися з дитинства. Амнезія мені була відома до цього часу лише зі зведень криміналістів, та телешоу «Чекаю тебе», а зараз вона вдерлася в моє життя так підступно і з такими жахливими наслідками для здоров’я, що мені стає моторошно від однієї лише думки –  залишитися назавжди людиною-рослиною за стінами закладу для душевно хворих.
Я вже неодноразово прокручував подумки всі події того злощасного дня, від самої домовленості про інтерв’ю і до втрати свідомості. Десь в глибині моєї сплюндрованої пам’яті жевріло відчуття якоїсь небезпеки від знання чогось такого, чого я не повинен був знати, воно і змушувало мене шукати адекватного захисту від душевного страждання.
Слова Директора Лабораторії про державну таємницю і мою персональну відповідальність за розголос побаченого і почутого під час інтерв’ю, мені глибоко запали в душу. Я мав право опублікувати лише дозоване і старанно відрецензоване інтерв’ю, яке б мало, на моє переконання, вигляд закамуфльованого звіту звичайної науково-дослідної установи по вивченню дії генномодуляції при лікуванні деяких успадкованих хвороб. Але що ж пішло не так? За собою помилок я не відчував. Можливо моя настирність у пошуках виходу на керівництво Лабораторії викликало підозру в відвертості моїх домагань? Тоді чому мені відкрили доступ до державної таємниці? Що хотіли «вони» доказати редакції моєю амнезією? І тут, від здогадки, мене перейняв жах. Чіп!!! Ось, що зайве бовкнув Директор. А для перестраховки він пішов проторованим шляхом банальних злодійок-кофелінщиць – амнестичний синдром – і кінці в воду. Мені поступово стали зрозумілими послідовність подій, а наслідками їх буде моє несподіване одужання і моя подальша журналістська діяльність під контролем людей Директора. Якщо мені дали шанс вижити, тоді хтось обов’язково має сподіватися на подальшу гру зі сполоханим, по їх розрахункам, журналістом. Я кульгаве каченя! Ось в чому їх розрахунок. Тепер вони будуть намагатися використати мене як провідник своїх інтересів поміж Лабораторією і суспільством, а газета «Сенсація» буде їх рупором. Меч приборкання неугодної газети має от-от опуститися на голову головного редактора і цим мечем, по задумці Директора, маю бути саме я, відомий всім журналіст своїми зухвалими розслідуваннями в розкраданні бюджетних коштів посадовцями на самих верхніх щаблях влади – хитромудрий задум, свербіло в голові.
Лабораторія, з її подвійною функцією, це саме той «коник» який використовує спецслужба, аби сховати свою справжню діяльність за ширмою звичайних досліджень у генному інженерінгу. Я відчував на своїй шкірі, що став об’єктом в якійсь задумці сильних людей світу цього. Мені вибору не лишилося. Я став інструментом в чиїхось нечистих руках, а це означає, що крок вправо чи вліво – смерть. Мені стало моторошно від усвідомлення своєї карми, а тому я вирішив не робити поспішних висновків, щоб не нашкодити в першу чергу собі, а також друзям які бути в моєму оточенні. В першу чергу мені необхідно вивести з-під удару Інгу – над нею нависала реальна загроза, адже вона знає таємницю моїх відвідин Лабораторії. Мене охопив жах. Я ще раз проаналізував усе мною сказане їй в запалі.
Нарешті в мене визрів план – я мав контролювати ситуацію заради своєї ж безпеки і безпеки своїх близьких, щоб мати змогу в подальшому довести своє журналістське розслідування до логічного завершення і розкрити суспільству всю потворну сутність Лабораторії. Я вперше за цей буремний тиждень заснув з повним відчуттям екстраполяції.

Лікарський обхід зазвичай розпочинався о десятій годині. Ця процедура відбувалася кожного дня, але звикнути до неї було неможливо, адже кожного разу після обходу і особистої розмови завідуючого відділенням з хворим, консиліум лікарів вирішав методику подальшого лікування кожного пацієнта по результатам добового спостереження медперсоналу за процесом одужання. Саме в цей час також приймалося рішення про виписку з лікарні одужавших пацієнтів.
Я почував себе добре. Ніяких ознак недавньої амнезії я не відчував. Навіть головний біль, що докучав мені декілька днів, та марево видіння «мамлюків» у бурдюках, якось розчинилися у міцному нічному сні, залишився лише недокучливий дзвін у вухах про який я відразу забував ледь кліпнувши вранці очима.
Перш ніж підійти до мене завідуючий неврологічним відділенням про щось розпитував мого особистого лікаря. Медсестра Віка показувала записи, тикаючи пальцем в журнал лікарських призначень. На мій погляд моє подальше перебування в лікарні було недоречним, а тому я був готовим до виписки.
– Юрію Максимовичу, як ви себе почуваєте? – голос завідуючого відділенням прозвучав обнадієно.
– Як король на іменинах, – несподівано зірвалося в мене з язика.
– У нас є інформація, що ви порушуєте лікарський режим, – лікар пильно дивився мені в очі.
У мене мурахи поповзли шкірою.
– Чи ви рахуєте за благо для хворих чути свої протагоністські розповіді про благородність у вбивстві злодіїв?
Досвідчений психолог навмисно намагався негативною екстраполярною інформацією спонукати мене до неадекватної відповіді з явним натяком на сюжет популярної комп’ютерної гри «Амнезія», яку я активно пропагував моїм новим друзям по палаті.
Я відразу зрозумів хід його думки, а тому реакція моя була блискавичною і адекватною: – Я не Даніель і не збираюся вбивати людей.
Завідуючий відділенням напружено вивчав мою психосоматику.
– Хворий до нас потрапив з явною ознакою амнестичного синдрому Корсакова, пов’язаного з дією психоактивної речовини, зараз дисоціактивного розладу свідомості в пацієнта не спостерігається, можливість психогенної фуги маловірогідна, – монотонним голосом повідомив мій лікар завідуючого відділенням.
Я не усвідомлював цієї словесної лікарської еквілібристики, але відразу відчув намір Аарона Мойсейовича позбавитися моєї присутності в його відділенні.
– Нам постійно дзвонить ваш головний редактор, – в голосі Аарона Мойсейовича почулися нотки роздратування. – Доречі, як його звати?
Запитання було поставлено з метою контрольної перевірки мого сприймання подій та імен особистого значення.
– Анатолій Борисович більше піклується за репутацію свого видання, а ніж за моє здоров’я?
Моя відповідь запитанням на запитання цілком задовольнила лікарів.
– Добре.
Завідуючий відділенням вперше посміхнувся.
– На мою думку за хворим ще потрібно декілька днів нагляду в стаціонарі і гайда писати статті на замовлення, – якось зловіще промовив Аарон Мойсейович, поглянувши пильно на мене.
Медсестра занотовувала розпорядження в журналі.
– Я думаю три дні досить. Хворий має всі ознаки реактивного сприймання дійсності. А нав’язливі марення післяамнезійного шоку вже більше не будоражать уяву Юрія Максимовича – це явна ознака одужання, – виказав свою думку мій особистий лікар. – Ми раді за вас, – завідуючий по-дружньому поплескав мене по плечі. – А галюцинації хворого з уявними «мамлюками» в моїй практиці зустрічаються вперше. Цікаво було б дослідити витоки цих подразників підсвідомості. З «наполеонами» і «нельсонами» все зрозуміло, а в вашому випадку не зрозуміло де «собака зарита».
Аарон Мойсейович помітно нервував, йому явно не хотілося далі розвивати цю тему. Можливо з ним уже відбулися контакти спецслужби Директора, тому він мені підігрував намагаючись якомога швидше витурити мене з лікарні.
– Так, так! Цікавий випадок. В Юрія Максимовича є всі шанси до оновлення комп’ютерної гри «Амнезія» синдромом Кепочки, – вдало пожартував мій лікар.
Хтось в палаті хіхікнув. Антон, якого нещодавно вивели з психозу білої лихоманки, відразу підхопив жарт: – Відтепер у нас, окрім своїх «імператорів» та «адміралів», можливо будуть і «кепочки»!
Я сміявся аж до сліз над самим собою вже не уявляючи, що є дійсністю, а що є глюками моєї підсвідомості.    
          

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 18-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 17-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-09-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45229697227478 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Тибет» Марка Гендрікса: У пошуках нірвани
Що уявляє собі пересічна людина при слові «Тибет»? Більшість хіба що згадає Еверест та величні простори …
«Це Далі»: Книга-знахідка, що продовжує серію про геніальних митців
Зайве вкотре перераховувати чесноти Видавництва Старого Лева, яке знову зробило все, щоб ви придбали …
«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …