Софійка внесла дві філіжанки пахучої кави, та детектив ґречно подякував, чим пошвидше збіг сходами і уплигнув у свій автомобіль.
- То може ми з тобою поп'ємо кави, якщо вже Карл відмовився, - запропонувала Софійка Лазеру, - підійматися в ресторан я вже не рискну. Відчуваю, що цей метеор за лічені хвилини знову сюди примчиться.
- Він по-справжньому занята людина. Коли вже йому зателефонували, так і знай: зараз зірветься й кудись помчить у невідкладній справі, - виправдав детектива чоловік.
Знову у Лазера завібрував мобільний. Софійка розсміялась:
- Ну що я казала?..
Та це був не Карл. Хоча він справді дуже швидкий, та не настільки ж... Дався чути Бастіалі. Розпитував про новини. Лазер освоїв науку обережності, запроваджену детективом, й запросив товариша, коли має хвилю часу, завітати до них у готель. Бастіалі був Софійці симпатичний. Від нього йшли лише позитивні флюїди. Цьому візиту дівчина була рада.
Поки Софійка замовляла в готельному ресторані каву й витягала напої, що були в барі, Лазер розповів товаришеві останні новини в справі викрадених у нього раритетів. Коли дівчина зайшла в кімнату, Бастіалі проспівав:
- Де моїх двадцять років?! Я б повоював з Лазерем за ваше серце, люба панно...
- Не прибіднюйтесь, - тут же парирувала Софійка. Ви й зараз кавалер хоч куди!
- Який до дідька кавалер? Та я взагалі ніхто! Я помер і досить давно... - випалив банкір.
- Що ви таке кажете, аж слухати лячно! - кокетливо проспівала Софійка.
- Бачите, Софіє, - розважливо розпочав Бастіалі, - якщо людина до чогось себе примушує, це скорочує її життя. Я ж кожен день змушений робити те, що повинен робити інший, який зробить це краще за мене... Але спадковий бізнес... Куди вже тут дінешся?
- Багаті теж плачуть! Уперше бачу банкіра, який невдоволений своєю долею, - іронізувала дівчина.
- Не вдоволений, бо хотів би як Лазер, віддатися любимому заняттю. До речі, можливо, ця вістка іще не долинула до тебе, - Бастіалі, - перевів усю увагу на Лазера: Фахівці з Оксфордського університету, виявили прихований текст в манускрипті доколумбової епохи. Це так званий “Кодекс часів” , про який ти, безумовно, чув. Зараз експерти виявили якесь таємне послання, заховане в ньому...
- Вік дивовижних знахідок - так би я охарактеризував наш час, - ствердив Лазер, - іще не розшифрували кумранські згортки, а вже знайшли іще старшу книгу на свинцевих пластинах з наплавленими літерами... Знову ж - частина тексту чомусь зашифрована. Чому так педантично найстарша християнська ґенерація приховувала свої секрети?
- Християнство завше було містичним, - зауважив Бастіалі, - але "Кодекс часів" міштеки створили на теренах США вже в XIV-XV столітті нашої ери. Уявляєш, початковий текст автор ретельно замазав крейдою, поверх якого зробив новий напис. Добре, що тепер є томограф...
- Звісно цікава головоломка. У мене таке враження, що ти намагаєшся накинути на мене сильце, - посміхнувся Лазер, але я, як програміст, годен працювати лише над однією програмою.
Лазер детальніше не пояснював, а Бастіалі із делікатності не став розпитувати над чим зараз працює букініст. п
Софійка тим часом почала розливати каву, яку принесли з ресторану.
Усі з насолодою попили смачнющої кави, а Софійка з Бастіалі іще й запашного ананасового лікеру.
- Ви минулого разу так цікаво розповідали про дивну економіку Швейцарії. Я заслухалась, - вступила в розмову дівчина, якій сьогодення, безумовно, ближче далеких епох, про які так полюбляють пасталакати ці колекціонери.
- Знаю, правда, більше з історії, - продовжувала вона, - що колись на території Швейцарії, яка завше була нейтральною країною ворогуючі сторони вели перемовини.
- В цьому плані теж нічого не змінилось, - не без гордості запевнив банкір. Як гадаєте, мила панно, чому Росія зібравши могутній військовий кулак нараз зупинила своє вторгнення в Україну?
- Насправді я аж так глибоко не цікавлюся політичними перипетіями, - засоромлено промовила Софійка. Бачила в новинах, що до кордону росіяни підвели велетенські сили, та там і зупинились...
- Можливо, їх хтось зупинив? - зблиснув хитринкою в очах Бастіалі.
- Натякаєте, що Швейцарія? - дуже щиро й наївно запитала дівчина. Я й тямки не мала, що Швейцарія це ще й військова потуга...
- Ні, звичайно, - посміхнувся банкір, - але в наших колах балакають, що Путіну пригрозили конфіскувати його гроші, які знаходяться в швейцарських банках. Політологи пов'язують цю подію з візитом президента Швейцарії до Путіна, після якого, підготоване вторгнення було зупинено.
- Я не думаю, що особисті гроші Путіна і його найближчого оточення, були причиною відмови від вторгнення, - скромно зауважив Лазер, - це надто дешевий прийом для світової еліти.
- Звісно. Маєте слушність, - погодився Бастіалі, - але у світової еліти, частиною якої є Путін, існує непорушний пакт, така собі "джентльменська домовленість про ведення війн і розбоїв". Суть його в тому, що воювати можна де завгодно, коли завгодно й з ким завгодно, але! - на цьому банкір зробив наголос, - не причиняючи шкоди транснаціональним корпораціям, грошам й інвестиціям великих світових гравців.
- Я чув цю теорію про змову світового капіталу. Але ніколи на сто відсотків не приймав її на віру, - визнав Лазер.
- Аби в цьому переконатись, вартує проаналізувати останні події, з виглядом знавця рецитував Бастіалі: Путін міг напасти на нікому не потрібну Осетію й Абхазію, але не міг воювати з Грузією, бо там гроші Заходу. Те ж саме з Сирією, а ще раніше з Лівією й Іраком. Бойові дії проходять там, де немає інтересів Великого Капіталу й Великої Політики, яка стоїть за ним.
- Цьому, справді, важко щось заперечити... - погодився букініст.
- В сучасному світі залишилося дуже мало місць, де можна повоювати, не порушуючи негласний пакт світової еліти, - запевнив банкір.
- Але війна в Україні все ж ведеться... - ледь чутно промовила Софійка.
- А чи не дивина, що Україна не називає роки бойових дій війною? - запалився швейцарець, -войовничому Путіну відвели галявинку де він може воювати. Це Крим і Донбас. Вони нікому не цікаві. Йому дозволили розхитувати український човен в межах, які не зачіпають інтереси Заходу.
Екскурс в політику було перервано настирним дзвінком мобільного телефону. Лазер вибачився, але виходити з кімнати не став. Уважно слухав так добре знайомий Софії голос детектива. Врешті промовив:
- Гаразд. Я під'їду. Зі мною тут Бастіалі. Якщо він забажає, може прибути з нами, чи не так?
Банкір, почувши в чому справа, тут же дав згоду поїхати з ними до людини, в якої побував перед своєю смертю Фабіон, де ймовірно залишив украдені раритети, й де його швидше за все й отруїли...
***
Лазер в купі з Бастіалі зустрілись з Карлом, як і було домовлено біля двоповерхового будинку Сімона Крестелі, який легко було відшукати, бо стояв він на вулиці останнім. Був усуціль обвитий диким виноградом, виблискували лише бійниці вікон. Карл одразу ж повідомив чоловіків, що пані Лара Келлер спочатку віднєкувалась, що поняття не має куди ходив її чоловік. Все ж після годинної розмови, а головно після того, як запевнив її, що поліція все одно дошукається правди Тоді її саму можуть звинуватити у співучасті в злочині, або й взагалі учинити головною обвинуваченою. Врешті визнала, що в цей злощасний вечір він пішов до свого доброго знайомого Сімона Крестелі, який колись мав у місті свою антикварну крамничку, та опісля, захворівши, продав її, й тепер взагалі не виходить із хати.
Лазер був помітно схвильований, коли вони довго тиснули кнопку дзвінка старого, добротного, але давно не ремонтованого будинку. Воно й не дивина - багато залежало від того, що скаже зараз цей чоловік... Врешті в домофоні почувся жіночий голос, який довго допитувався хто вони і в якій справі. Карл довго тримав перед оптикою своє посвідчення. Опісля вони чекали іще хвилин п'ять, очевидно жінка інформувала господаря хто до них завітав. Врешті двері відчинились. Старенька жінка уста якої своїм кольором нагадували виноградні грона Ізабели, бо були вкриті сірим нальотом, зустріла їх не вельми привітно:
- З якого дива вам стрелило в голову турбувати хвору й немічну людину? - паркотіла собі під ніс, та все ж провела відвідувачів до великого кабінету, на порозі якого їх зустрів у інвалідному візку пан Сімон Крестелі. Світло в кімнаті було таке, як у кроні великого, густого дерева. До того ж, вологе, як у колодязі, від того здавалось зеленуватим й рухливим, ніби крізь стіни пропливала вода.
Господар очевидно полюбляв лише один сорт кімнатних квітів - сциндапсуси. Вікна, як і уся кімната була обвита ліанами - повітряними коренями цих рослини, які не переносить протягів, сухого повітря й прямих сонячних променів, - одразу зметикував Лазер. Видко господар за своїх підопічних дуже дбав і рослини постійно обприскували.
- В якій справі мене навідали? - першим вступив у розмову пан Крестелі. Голос у чоловіка був настільки низький і глибокий, що, Лазеру здалось, ніби звук його пронизав усе його тіло до п'ят.
- У тій самій, що навідував вас й пан Келлер, - вирішив взяти бика за роги Карл.
- Загадками зі мною краще не говорити, шановний детективе, - прогудів господар.
- Ну чому ж загадками? Адже пан Келлер наносив вам візит, - ствердно констатував детектив.
- В цьому, що стару, немічну людину відвідав його давній знайомий ви схильні вбачати щось кримінальне? - не міняючи інтонації запитав господар.
- Ні, лише в тому, що він приніс вам саквояж з рукописами й книгами, які мають величезну вартість.
- Ви хіба жартуєте? Фабіон ніколи не цікавився літературою, - розсміявся Крестелі.
- Але ви нею цікавитесь. Ви знали, що вони не могли йому належати й усе ж повели з ним справу... - детектив був майже переконаний у слушності викладеного, тому говорив впевнено й рішуче.
- Я, шановний, на превеликий жаль уже давно нічим не цікавлюсь. Власне відтоді, як захворів ревматоїдним артритом. Мені важко ложку в руках втримати, не те, що книжку... Він з великим зусиллям простягнув кістляву, з покрученими пальцями руку, яка дрижала, й чимось нагадувала кадр із фільму жахів. Цей красномовний жест не вплинув лише на Карла, відтак, він якнайспокійніше продовжував:
- Гаразд. Фабіон за останні дні відвідав вас двічі. Якою була мета його останнього візиту?
- Кажете двічі? Щось такого не пам'ятаю, - холодно промовив господар.
- І все ж він був у вас двічі. Останній раз позавчора. Невже так важко запам'ятати? - атакував Карл.
Шалений вогонь, що спалахнув в очах Сімона Крестелі свідчив про рішучість і жорсткість людини, можливо й про те, пекло, що утримує його душа і виривається назовні при перших ознаках протистояння, - відчитав детектив, що був добрим фізіогномістом. Ви не дуже розумні, пане Крестелі, такі емоції не виникають на порожньому місці, - відзначив подумки детектив.
- Вам щось подати? Кави, чи може чогось міцнішого? - заглянула в кімнату, років п'ятдесяти жіночка, в мові якої Лазер одразу упізнав польський акцент.
Розлючений Крестелі лиш махнув рукою, мов на докучливу муху. Вона вже було зникла в прочілі дверей, та Лазер устиг делікатно притримати старшу пані за лікоть.
- Я з вашого дозволу попросив би трохи води, - мовив виходячи разом з жінкою, що була так непривітно прийнята господарем.
- Нехай пані не звертають уваги, - враз заговорив з нею польською букініст, - хвора людина часами виходить із себе через будь-яку незначну дрібницю.
- Обличчя жінки розцвіло посмішкою:
- Пан, напевно, приїжджий, що так добре володіє польською?
- Овшім, я тут у справах зі Львова, - охоче відгукнувся Лазер.
- О wschodni kresy!*- .. - не раз бувала у вашому місті, - манірно прикрила рукою очі, якби щось пригадуючи жінка.
Лазера, як корінного львів'янина, "wschodni kresy" трохи вивели з рівноваги, але пропустив репліку повз увагу, й розпитував Ядвігу, так звали жінку, про те, чи давно працює в будинку Крестелі, й як їй тут поводиться?
- Більше п'яти років, - охоче почала розповідати пані Ядвіга, - приїхала сюди на заробітки. Була доглядачкою матері господаря, відколи ж здолала хвороба його самого, то й за ним мушу приглянути... Спочатку почувалась тут дуже не комфортно - пан Сімон, він завше був відлюдьком, спілкувався з клієнтами рівно стільки, скільки було потрібно аби залагодити справу. З часу, як вхопила його хвороба, став іще твердішим відлюдьком. Навіть старенькій матері не завжди вдавалось видобути з нього слово. Казав, що ніхто ним по-справжньому не цікавиться, що нікому він не потрібний. Хоча, насправді, це йому ніхто не потрібний, - зробила свій висновок жінка, -мені видається, вся причини в його мізках - замість двох півкуль у нього один куб, моноліт зі спресованих цитат якихось там філософів.
- Видко важко вам одній інваліда та його стареньку матір доглядати...- поспівчував Ядвізі Лазер.
- Не так, щоб дуже. Хвороба його часами попускає й тоді він нормальна, здорова людина. Коли ж той артрит ухопить - тоді - біда, - визнавала жінка, - тижнями доводиться самій в ліжко укладати, з ложки кормити...
- Зараз в нього я так розумію, загострення? - жваво поцікавився букініст.
- Так, знаєте, цим разом напад стався несподівано, - згадувала пані Ядвіга, - колись той клятий артрит, якби поступово розливався по тілу. Спочатку розпухав один суглоб, за ним інший, й так за тиждень господар вже й пересуватися сам не міг. Зараз же якось все й одразу сталося...
- Відвідувачів у вас не вельми багато. Не пригадаєте... Лазер не встиг закінчити фрази, коли двері в кухню сильно грюкнули - їх своїм візком атакував Крестелі.
