Мишка
Я її назвав Мишкою. Геть-геть непомітна, у сірій курточці з штучним сірим хутром і кожного ранку – на тому ж сидінні. Руки в рукави, капюшон – під голову і до вікна тулиться.
А взагалі, вранішні маршрутки – річ стала. Ти щоранку бачиш на зупинці майже тих самих людей і тішишся їм, як старим знайомим. Байдуже, що не знаєш імені жодного з них. Важливо – мати в цьому місті бодай якусь сталість. Константу. Точку відліку. Моєю точкою відліку є вранішня маршрутка. І он той старий, який щоранку найпершим приходить на нашу зупинку. Поважно займає місце в центрі лавки, завбачливо пристеливши її газеткою. Спирається на різьбленого (я готовий сперечатись на що завгодно – автентичного, гуцульського) коштура і мовчки спостерігає за всіма. Хоч я і приходжу зразу після нього, він все одно пильно мене оглядає, наче сканує. І хоч не хоч, а доводиться підтягувати живота і поправляти куртку. Щось не хочеться виглядати…абияк. Хоча не раз вже сам із собою сварився: що тобі той старий?! Але щоранку, підходячи до зупинки, знову і знову втягую живіт та поправляю куртку. Після мене майже одночасно одна за одною підходять ще троє жінок, потім – мама із вічно неслухняним хлопчиком і двійко студентів. Час від часу прибивається ще хтось, нам незнайомий, але то швидше винятки із правил. Наша компанія – хай і вдає, що незнайома і байдужа однин до одного – залишається незмінною щоранку. І вже коли ми всі заходимо у маршрутку, завжди оглядаємось. Бо точно знаємо, кожен собі, але й всі водночас – зараз наздоганятиме панянка з вічно розтріпаним рудим волоссям. Сьогодні вона не зрадила своїй традиції.
Я не зразу помітив її – Мишку. Просто одного разу втиснувся у задні двері і втупився поглядом у карі, шоколадно-шоколадні очі. Дивно, але такого ж насиченого кольору було і її волосся. Волосся в тон очей. Або очі в тон волоссю. Гм. Дівчина тут же відвела погляд у вікно. Відтоді я вигадав забавку – щоранку заходити саме через задні двері і втуплюватись поглядом у неї. Видно, у цієї Мишки теж був свій ритуал – вона сідала завжди на одне і те ж місце, в одному тому ж одязі і завжди – в одну і ту ж позу. Наче хотіла стати меншою, дрібнішою, непомітнішою. Думками літає десь далеко. Іноді усміхається сама до себе, але ледь-ледь, самими кутиками вуст. Іноді щось беззвучно шепоче губами і тоді я жалію, що так і не навчився читати по губах, хоча це було моєю дитячою мрією – як пірати і Шерлок Холмс. Чи Холмс не вмів? А, не важливо! Просто страх як цікаво – про що вона шепоче крізь брудне і мокре вікно вранішньому місту. Вітається з ним? Розповідає таємниці? Молиться невидимим своїм богам? Богу? Кляне чи заклинає когось? А ще неймовірно сильно хотілось дізнатись, куди вона їздить щоранку. Цікавість гризла мене, як хом’як сухарика – двома великими передніми зубами. Цікавість змушувала мене проводжати її поглядом щоразу, коли витискалась із вже переповненої маршрутки і прошмигувала, намагаючись не торкатись нікого. Але це не вдавалось і вона щоразу зачіпала мене то рукою, то пасмом волосся, або й банально – ставала на ногу. Дурню, зізнайся! Ти сам намагався стати так, щоб вона тебе зачепила! А потім з жалем дивився їй услід і вкотре обіцяв собі, що кинеш ту кляту роботу, щоб не пхатися через ціле місто у тому довбаному автобусі із дурним рюкзаком і не витріщатися на якусь кубіту із зовнішністю миші. Але роботу я не кидав. Ще три зупинки після того, як Мишка виходила, я додумував різноманітні варіанти її дня. І протягом всього робочого часу уявляв, що ж Мишка робить зараз. І свято переконував себе в тому, що мені пофігу.
Одного сірого-сірого, такого, що сірість аж просочувалась крізь небо і сипалась незрозумілою мжичкою, дня Мишка в автобусі не з’явилась. На її місці сидів лисуватий дядько і колупався у носі. Я став навшпиньки і обдивився всюди – її не було. І наступного дня теж. І ще через день. Мені стало нудно і навіть трохи страшно – може, щось із нею сталось?Але перевірити я цього не міг – хіба змиритись і надіятись, що у неї просто змінились плани, або змінилось життя. Сіра маршрутка стала ще сірішою. Дивно. Сіра Мишка додавала барв. Тоді я і вирішив – як тільки вона знову стане їздити цим автобусом – вийду слідом за нею і нарешті дізнаюсь, що вона робить і чим живе.
Я її зустрів абсолютно випадково. Навіть не зустрів – перечепився, коли після роботи вирішив нарешті не їхати автобусом, а розігнати зайвий жирок і прогулятись. Я перечепився об музику. Звідкілясь линула музика. Ні, не линула. Тяглась містом, як нитки пристигаючої карамелі, такої ледь-ледь прирум’яненої, що і не затвердне повністю, а буде липнути до всього, чого торкнеться. Я торкнувся. І пішов навмання, як щур з мультика.
А вона стояла під передчасно постарілим кленом, заплющивши очі і виводила смичком по струнах. Наче граючись. І дерево плакало разом із скрипкою. І сміялось із нею – трусило листям, регочучи. Дівчина стояла під тим листопадом – їй байдуже. Вона жила музикою. І в музиці. І сама – була музикою. Заплющила очі – не тут, на холодній вулиці, не тут, під кленом. Сама в’ється, як той звук. Пнеться вгору, напуває з долонь спрагле, випите, виснажене небо – і падає, розбивається, розтріскується, розтраскується по калюжах, розтинає повітря – і простір навколо скручує в тугу спіраль. Конфетті. Конхвета. Солодко… І весело. Викидає руку вгору – свято, свято! І знову сумної заводить. Очі розплющити, я впевнений – боїться. Сама для себе грає… Хоч місце їй не тут, а десь там, де блистять софіти, а не бліді зірки міського неба, де ледь рипуча підлога, яка всотала в себе найпрекрасніші звуки світу, а не сірий бездушний асфальт, де завіси, антракти і акти, а не гаряче - жовтий, такий, що руки обпекти - клен, і публіка, що тече цівкою крізь цю магію.
Я впізнав її зразу, хоча вона стояла до мене впівоберта. Та сама сіра куртка, та сама шапка… Але вона сама – геть інша. Не сіра. Незвичайна. Надзвичайна. Як…як янгол. Стоїть собі в обіймах жовтого клена і крила під курткою ховає. Світиться.
Я стояв і слухав. Слухав-стояв. Ноги наче приросли. Затерпли - залипли в карамелі. Боявся підійти ближче. Просто боявся. І слухав. Чи не вперше – музику. Знав одне точно – завтра, ні ще сьогодні ввечері з плеєра в телефоні видалю нафіг все.
Вона раптом перестала грати, хоча щойно виводила щось тужливо – мелодійне, таке щемке і ніжне, що хотілось плакати – мені, чоловіку! – плакати, і дякувати цілому світу, обціловувати той світ і подзвонити мамі. Але відняла – як відірвала від живого! – смичок від струн і опустила скрипку. Хтось зааплодував і вона усміхнулася:
- Дякую…
Згребла гроші із футляра, що, як вірний пес, лежав біля ніг, засунула їх в куртку, вклала інструмент і розтерла руки. Сутінки м’які-м’які, як павутина в квартирі холостяка, обплутали місто. Але стало холодно – вперше відчув. Я підійшов до Мишки ближче і нарешті наважився заговорити. Дурень! – але почервонів, як дитя і серце застрибало в грудях.
- Ви прекрасно граєте! – Сам свій голос не впізнав і від того почервонів ще більше. А далі що, йолопе? Гроші їй всунеш? Зіжмакану п’ятірку, що готував для автобуса? Чи дістанеш портмоне – та гаманця звичайного дерматинового! – і почнеш поміж чеків і іншого мотлоху щось солідніше шукати?
Вона звично усміхнулась – як тим, попереднім:
- Дякую… - Підхопила футляр і повернулась, щоб йти.
Вона мене не впізнала. Ех…
- Кави хочете? – Я сам від себе не сподівався такого, але робити треба було бодай щось. Бо павуки далі ткали ніч і ця Мишка з-поміж ліхтарів могла загубитись.
Вона обернулась і смішно піджала губи. Як дитя.
- Ну…Е-е-е… Цей…- Я стенув плечима і густо почервонів знову. Дурню, це, напевно, найоригінальніше знайомство з дівчиною у твоєму арсеналі і напевне, зараз вона тебе відшиє! Бо мало кому захочеться говорити з істотою, що двох слів зліпити не може.
- Знаєш, я тебе одразу помітив…
- Не бреши, я- перша! Ти щоранку такий смішний в автобус запихався!
- Так, Мишко!
- Я не Мишка!
- А мені все одно….
