Рука з фотоапаратом не опускалася вже кілька хвилин. По ту сторону об’єктиву життя видавалося справжнім, не викривленим людськими емоціями та вчинками. Новий Canon ловив моменти, намагаючись зупинити той особливий і неповторний. Він мріяв зробити знімок, який змінив би його життя, возвеличив, перевів від аматорів у ранг профі.
Притулившись до скам’янілого в німому очікуванні лева, він жадібно переглядав відзняті кадри у пошуках саме того, єдиного і неповторного. Поглянувши на черговий, сполотнів. Дівчина на зупинці. У коротенькій футболці і подертих джинсах. Тендітні обриси її тіла злизував дощ. Живий і уважний погляд. Вона дивилася так, як може дивитися лише Мадонна. В тому погляді застиг всесвіт…
Коли він зробив той знімок? Десять-п'ятнадцять хвилин тому? Кинувся шукати, наздоганяти. Невідомо що або кого …
Знайшов, наздогнав. Останньої миті заскочив до автобусу, в який сіла та, чия світлина вразила його з першого погляду, ув’язнила своєю незвичністю і красою, загадкою, яка не потребувала відповіді. Бо її просто не існувало. Як у найвеличніших у світі загадок.
Не випускав її із виду у маршрутці, проводжав, повільно рахуючи кроки, до старого будинку на околиці. Одного з тих, які бачили, як змінювались світ та люди, який обов’язково має свою легенду.
Кілька наступних днів хворів. Тим знімком, тією зустріччю. Відчував перед ним полохливий неспокій, майже священний страх. Роздрукував його, розмножив, обклеїв ним свою майстерню. Показував друзям, а ті посміхались: «Гарненька!» Хотілося стерти їх в порох. А як же колір, глибина різкості, відтінки, ракурс, погляд дівчини врешті-решт? Цей знімок – чисте натхнення. Він досконалий!
Чим більше мав перед очима світлину, тим наполегливіше думав про ту, яка дивилася на нього зі стін великими ясними очима. Ця дівчина не могла бути звичайною, пересічною, нецікавою. Невже та, котра стала його музою, назавжди зникне з його життя?
Кілька днів стежив за нею, полював. Аж доки не наважився підійти, мовити найбанальнішу із фраз: «Ви найкраща»! Дивина. Хотів сказати: «неймовірна», та все наплутав під уважним поглядом сумних карих очей. Долаючи зніяковілість (смішно, бо вже давно не хлопчак), подав їй руку, запрошуючи йти з ним. І вона пішла…
Того дня всі ніби змовились. Проти неї. Погані новини добивали. Вони все гнули і гнули її спину. Доки він не простягнув їй руку…
Люди вважали її дивною, а щастя сахалося. Знала, що народилася випадково, завдяки банальній помилці. Що зайва. Як у власній родині, так і у всесвіті.
Вечірні прогулянки містом – єдиний порятунок. Вони допомагали віднайти рівновагу у тому хиткому світі. Блукала вулицями старого міста, запалюючи ліхтарі і зірки. Приміряла на себе чергове «не», доки не відшукала ідеальне: «непотрібна».
Він назвав її особливою. Провів долонею по її щоці, поцілував у чоло, зцілюючи від сумнівів і страхів. І вона вхопилася за нього як за рятівне коло.
Щастя ніколи не буває абсолютним. Завжди знайдуться певні домішки. Вона була музою, дівчинкою, яка застигла у бездоганній миті. Здавалася ідеальною. Сяяла, притягуючи погляди. А краса є найсильнішим гачком для чоловіка. Що б там не казали…
Вони любили одне одного, але не знали. Вона шукала в тих стосунках затишку, він – жагучої пристрасті. Намагався віднайти в ній втрачену весну; вона в ньому – не знайдене досі тепло.
Він забрав її до себе, у свій світ. Хотів відгородити від проблем, а тим самим затуляв їй сонце. Вирвав з корінням, викинув на невідомий їй берег. Сподівався, що рятує. Прагнув посадити в золоту клітку. Щоб вона співала лише для нього. А пташка не прижилася. Клімат виявився несприятливим. Все прагнула волі. Якоїсь дивної, своєї. Блукати містом у потертих джинсах, танцювати під дощем, грати на гітарі у підземному переході, читати до ранку книжки. Він відчиняв перед нею двері найвідоміших музичних студій, спокушав гарною освітою, а вона одверталася і кидала через плече: «Це не моє».
Він мав усталене уявлення про життя. Був певен, що все в ньому має бути вчасно. Навіть кохання. Вона блукала в тумані, прислухаючись до сонного бурмотіння міста. Чекаючи того, хто переведе її через глибоку ріку зневіри, зробить сильною, поведе за собою. Він намагався. І вести, і робити. Але не вистачало чогось головного. Без чого все інше намарно…
Він додав її знімок до свого електронного портфоліо. І про нього заговорили. Світлина ширилась мережею, потрапляючи на очі критикам, які виявили дивну одностайність суджень: «Це скарб». Його телефон ледь встигав приймати усі дзвінки. На нього посипались замовлення. І слава, яка тепер здавалася не надто доречною…
Доля не поєднала їх, а штовхнула одне одному в обійми. В той час, коли двоє розгублено стояли на життєвому роздоріжжі. Він думав, що вона сонячна. А вона виявилась гіркою. Її надихали незвідані ним світи. Він любив те, що завдавало їй болю. Занадто обізнана у житті, непокірна. Він шукав в ній шаленство, і знаходив з лишком. Гарячі обійми, п’янкі поцілунки, які, здавалося, випивали його душу, розкладали його на молекули. Це лякало.
Її світ ніколи не знав системи. Він мав звичку відповідати лише на приємні йому запитання, хаос виводив його з рівноваги. Вона чекала від нього всього і відразу. Мала минуле, проблеми, борги, неспокійне серце. Воно то шалено тремтіло в грудях, то завмирало.
Її не навчили любити. Себе, оточуючих. Вона не знала, де завершується та загальноприйнята, дозволена межа любові. Могла бути нав’язливою, липкою. Посягала на його особистий простір і не надто охоче впускала у свій. Іноді відданість теж вада. Чи завада. Як кому ліпше. Їхні світи не сходились, не гармоніювали. Поєднуючись, вони одне одного чавили.
Завдяки тій світлині його ім'я тепер було на слуху. Усі цікавились особою невідомого майстра, а йому хотілося стати невидимим. Він більше не міг фотографувати. Ні її, ні оточуючих. Ті знімки видавалися нічого не вартими, порожніми. Натхнення зникло. А, можливо, його ніколи й не було. Просто полуда самообману, яка стільки років слугувала для нього ширмою, нарешті спала з очей. Вона його зцілила, але змусила захворіти собою.
Він не віддав її знімку до жодної з галерей. Як його не вмовляли. Ті місця були її не варті, а ціна – смішною. Камера заростала пилом на полиці, а замовлення, які надходили на його електронну адресу, він видаляв, не відкриваючи. Навіщо йому ув’язнені у фотопапері образи, якщо у нього є Вона?
Поряд з нею він щодня наче балансував на канаті. Один невірний рух – і кінець всьому. Так не могло тривати завжди…
З часом терпіння вичерпалось. Дійшло до мовчазних протестів. Іноді серед тиші вивергався вулкан нерозтрачених емоцій. Вона сипала сіль на свої рани, ятрила його. Він катував її невиконаними обіцянками, нездійсненними телефонними дзвінками. Все більше занурювався у розчарування. Іграшка виявилась бракованою, не придатною до любові, вона дарувала не натхнення, а всепоглинаючий сум. Не вміла посміхатися за командою, погоджуватись, довіряти. Її любов лишала на вустах присмак полину, а він прагнув меду.
Вони вже не чули одне одного. Перегукувались через зведену із непорозуміння стіну, а та не передавала точних звуків, викривляла слова. Утворившись між ними, тріщина все розповзалася, аж доки вони не опинилися по різні боки провалля. Розійшлися, все ще не порвавши усіх невидимих ниток, які й досі сплітали їхні долі.
Він знав, що вона за ним не ходитиме. Чекав, але не робив кроку назустріч. Іноді вона набирала його номер, та, чуючи знайоме: «Алло!», клала слухавку. Він досі, за звичкою, писав їй листи. Не електронні, а живі, паперові. Вона не перечитувала їх, а переживала. Пробігаючи пальцями по літерах, в уяві пестила його обличчя. Продовжувала молитися дротам, які з’єднували, та все не з тими.
Обоє намагалися жити в теперішньому, але й досі не розпрощалися з минулим. Затуляли дірки в серці спогадами, доки не застрягли в них, неспроможні рухатися вперед.
Та зустріч в осінньому парку була випадковою. Вони зійшлися, як сходяться день і ніч. Вперед її підштовхнуло кволе: «А може…». Його знову загіпнотизувала її посмішка.
Тільки розмова потекла не туди. Як ріка, що заблукала між крутими гірськими берегами. Складалася не з тих слів. Перетворилася на уривки банальних, не важливих фраз, німе зітхання, замаскований під усмішкою відчай. Не розгорілося втрачене полум’я, не відбулося звичне поєднання сердець.
Її сліди змивало дощем, засипало багровим листом. У темній квартирі, слухаючи сумну увертюру осені, він довго дивився на її знімок. Той був досконалий…
