Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86665

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

На межі Частина 5

© hopeNVP, 04-09-2016
Це було набагато легше вирішити, як зробити. Чагарі на тій непримітній стежці наче б стали ще тісніше, як минулого разу. Тож коли я дісталася галявини, хекала важко й ніженьки мої бідні гуділи. Тому, коли я побачила розтерзаний труп, то не кинулася навтьоки, хоч моя бідна сполохана душа хотіла звідти притьмом бігти. Але зморене тіло на волання мозку не зважало. Спочатку воно віддало природі її щедрі дари, якими я так ласо напихалася раніше. А вже після того, як мене знудило, я без сил опустилася на травичку, швидше впала як сіла. Мозок же, набагато стійкіший та тренованіший, ніж тіло, радо накинувся на новенькі факти, що їх важко було не помітити: он поряд докази лежать. Блажена його вбила, ну, того дивного похмурого типа, якого я зустріла напочатку. (Напочатку чого? - от що б дізнатися.) І який щось там белькотів дивне. Зрозуміло тепер, чого не принесла здобич як Зоряна їй наказувала... Які тільки думки не лізуть у голову, коли перелякана. Наче страх відкриває двері, куди вони всі юрбою тиснуться навипередки... А може... Зоряна теж багато пропадає в лісі. Тільки в неї алібі є, мовляв, по зіллячко... Чим вони тут удвох з Блаженою займаються? Вони геть подуріли, чи то я вже не при своєму розумові? Думай, моя голівонько, думай... Куди я потрапила? Це що ж виходить - я вскочила в якийсь... таємничий орден... кіллерів. Нічогенький сюжетик в цій іграшці. Хвилиночку, які ігри? Там за три кроки труп, дуже реалістично пошматований труп. Играшкове ж насильство, задля розваги має бути дозоване і... несправжнє, от. Про це навіть якийсь закон прийняли ще за... скільки там століть?.. до мого народження.
А може, той тип ще живий? Від цієї думки мені стало, чомусь, ще страшніше. Я зиркнула крадькома в бік тіла. Та ні. Наче лежить непорушно. А коли він раптом встане... мертвий, а встане? Я б не здивувалася. Я зиркнула в той бік ще раз. Яка ж огидна і страшна картина... Я піднялася, вогонь наче сам по собі виник в моїй правиці, і я кинула ним у бік трупа. Згоріло все дуже швидко, як я й хотіла. Недарма бабця казала, що той вогонь не звичайний. Навіть кісток не лишилося, лишень трошки попелу, посеред якого лежав меч.
Та хоч мертве тіло зникло, проблема, яку воно породило, нікуди не поділася. Як би це її так сформулювати, щоб без паніки. Де я? Хто я? Що відбувається? За один кінчик потягнеш - весь клубок зачепиш. Якби знати де я, то зрозумію й що відбувається. Або коли дізнаюся, чого і як я тут опинилася, яким вітром мене сюди занесло, то зрозумію чого місцеві прийняли мене за свою. І, мабуть, не помилилися. Такі як Всевіда, взагалі, коли небудь помиляються?
Ну, не стовбичити ж тут як пам'ятник наївності, помилок своїх чи чужих, хто зна. Піду-но я подивлюся, куди веде та стежка, якою на галявину приходив Тхір, коли був ще живий.
Як задумала, так і зробила. Спочатку пересувала ноги жваво, наче за мною щось гналося з тієї нещасливої галявини, потім стишила ходу, але все одно не йшла помалу, адреналін підганяв. Зосередилася на фізичному русі, щоб не думати... про усе. Але навколишня дійсність спочатку забованіла яскравою червоною латкою між дерев, а потім я вже вийшла на велику галявину, де стояв намет з тієї тканини. Вся трава тут була примята, кілька купок попелу вказували на ті місця, де палили вогнища, та вони вже згасли, бо ніхто не підкидав хмизу з оберемків поряд. Судячи з усього тут було багато людей. Куди ж усі поділися? Тут я побачила червону калюжу біля намету. Мені стало моторошно. Що тут сталося?
І тут по моїх напнутих нервах вдарили звуки, я сахнулася від них і опинилася в лісовій гущавині перш ніж зрозуміла, що то перегукуються люди (і безтурботно так перегукуються, хай їм грець) та хрустять гілки під їх ногами. Я посунулася трохи глибше в кущі та присіла. І вчасно, бо на галявину за якусь хвильку вийшов хлопець... і остовпів. Що дало мені чудову нагоду його роздивитися, та зрозуміти, що я його вже сьогодні бачила в загоні Ларса. Тим часі і сам бравий дядечко вийшов на галявину, побачив порожній табір, спохмурнів, відсунув "живий стовбчик" вбік та якось повільно, але водночас похапцем, перетнув галявину та зазирнув у намет. Його хлопці вже встигли вийти на галявину та насторожено роззиралися.
- Що б тут не сталося, вже кілька днів минуло, - роззвернувся від намету Ларс. - Дивно, але тут нікого немає. Куди всі поділися?
- Чому ж тоді досі кров не згорнулася? - вказав хтось з його супутників.
- Дивне щось чую у повітрі: без чар не обійшлося, - пояснив ватажок. - Тому й звір ніякий на кров не прийшов. А її багато, один мрець точно має бути. Якщо хижаки тут ні до чого, то...
І тут позаду мене тихесенько хрустнула суха гілочка. Я скочила мов ужалена, не знаю як і розвернулася. Серце ще калатало, та від душі відлягло: навпроти мене у кущах стояв Житомир і... посміхався... безсовісний.
- Хіба можна отак підкрадатися, - видихнула я рештки свого переляку йому в лице сердитим шепетом.
- А хіба можна отак в кущах чаїтися, - передражнив він мене.
- Ну... там щось погане сталося... а тут чую хтось іде... от і сховалася. Я ж не знала, що то ви, - плутано пояснила я.
- А як ти тут взагалі опинилася?
- Там стежка є. Позаду намету. Нею можна аж до Всевідиної хати дістатися. Тобто я, звичайно, навпаки шла.
- А чого ми пошепки говоримо?
- Так страшно ж.
- Ясно, - Житомир обійшов мене, спритно так прослизнув межи кущами й вибрався на галявину.
Я й собі вийшла за ним. Але поки борюкалася з гілками, що мов навмисно чіплялися за одяг, Житомир встиг перетнути галявину і вже щось тихо говорив Ларсу. Хлопці з його загону розвернули голови в їх бік, але знайшовся один такий, що дивився на мене. Я й спитала в нього сміливо, щоб показати - я тут маю право бути:
- А що там в наметі?
- Повір, ти не хочеш цього знати. Я й сам не хочу.
Я подумала і вирішила, що, мабуть, він таки правий: нащо мені зайвий клопіт. Менше знаєш - краще спиш. І взагалі - тільки-но зрозуміла - не моя справа тут стовбичити. І бродити по лісу - теж. Досить з мене на сьогодні відкриттів, бо чомусь вони всі неприємні. Треба повертатися.
Отак розмірковуючи, я поволі сунулася до того проходу в лісових хащах, яким прийшла на цю галявину. То що, піти не прощаючись?
- Зачекай, - звернув на мене увагу Житомир, який закінчив розмову з Ларсом, - і зараз вирішив знову підійти до мене. - Ти нічого в лісі не бачила дивного, поки сюди йшла?
Ой, знов морока. Симпатична, правда морока. Що ж робити? Брехати і ще раз брехати. Головне - зі спокійним виразом обличчя.
- Та наче нічого.
А з іншого боку, це ще треба розібратися - що можна назвати незвичайним, а що - ні. Я тут багато вже чого бачила такого, що можна так назвати, але місцеві вважали інакше...
- Кажеш, ця непримітна стежка веде прямо до хати тієї лісової бабусі?
А ось тут обережно. Уточнимо:
- Так. Тобто спочатку там буде ще одна галявина. І ця стежка там закінчується. Але звідти є ще одна, яка вже прямо йде до хати Всевіди.
- Ходімо, покажеш, - і Житомир вгвинтився в зелену гущавину.
Ти диви - який спритний. Я й собі пішла за ним. Все одно ж збиралася повертатися.
Сподівалася, що йти будемо мовчки, але Житомиру закортіло поспілкуватися і він запитав:
- То як тебе звати?
- А ти як думаєш? - відмахнулася я одразу від гілки, його цікавості та своїх тривог.
- Як це? - сторопів хлопець.
- А отак. Вгадай.
- Та це ж важлива річ. Як таким можна жартувати?
- А хто сказав, що я жартую?
Мені й справді було не до жартів. Це з одного боку. А з іншого... Мій мозок вперто відмовлявся вірити у реальність навколишньої дійсності. І через одну з цих причин, а може - через обидві одночасно, думки мої опанувала неймовірна легкість й пустотливість. А може то було через постійні прогулянки на свіжому повітрі подалі від звичних мені обставин.
Житомир замовк на якусь хвилину, обдумуючи мою пропозицію, потім зронив обережно:
- Лисиця.
- Де? - здивувалася я тому, що він зміг помітити тварину в тій гущавині, якою ми пробиралися.
- Та ніде. Це ж я вже вгадую, - пояснив Житомир. - Але розумію, що невдало. Мабуть, інші тварини теж не підійдуть?
- Ага.
- Ну тоді, дай подумати... може, Весна?
- Ні.
- Воля?
- Ні.
- Живосила?
- Ні.
- Зоряна?
- Ні.
- Свобода?
- Ні.
- Зореслава.
На Зореславу я мало не спокусилася, таке воно було гарне. Але все ж подумала, що так було б нечесно.
- Теж ні.
Житомир помітив мою маленьку заминку, але витлумачив її по-своєму:
- І як я одразу не сдогадався, що твоє ім'я має закінчуватися славою. Одразу ж видно, що ти знатного роду.
- І з цим не вгадав, - безжально обрубала я всі кінці його здогадів.
- То яке ж? Треба ще подумати, - Житомир явно відчув смак до цієї забавки. - Дзвенислава?
- Ні.
- Володислава?
- Ні. Ніякої слави.
- Справді?
- Авжеж.
- Як же я можу вгадати, коли так мало тебе знаю. Може розкажеш щось про себе?
- Щоб ти знайшов підказку?
- Так. Або просто підкажи. Хоч натякни.
- Е ні.
- Та нічого, складні завдання мене не лякають - сам здогадаюся. Може - Звенимира?
- Ні.
- Веселка?
- Ні.
- Божедара?
- Ні.
- Либідь?
- Ні.
Житомир раптом спинився й замовк. Переді мною непорошну кам'яніла його спина. Може образилась, що я отак безжально раз по раз дзьобаю її своїм "ні"? Я обережненько видихнула майже в неї:
- Що таке? Чому ми зупинилися?
- Ми вже прийшли. Здається, тут нікого немає, - пояснив хлопець і швидко відступив убік.
Я й собі за ним вибралася на галявину. Там не було нічого, що могло впасти в око. Лишень чорніла латка. Звичайно Житомира вона зацікавила й він підійшов поближче, щоб роздивитися. Я дивилася йому в спину, йти за ним до згарища в мене не було ніякої охоти. Куди більше мене хвилювало, про що Житомир зараз думає. От би дізнатися! І тут без будь-якого переходу чи попередження в моїй голові з'явилися слова: "Схоже на те, що Тхір знайшовся... Але вогонь дивний. Сильний. Звичайний ніколи б такого з кістками не зробив. Невже та балакуха казала правду і тут справді водиться дракон? Бо як би ще таке сталося... Того хитруна хіба з неба можна було застати зненацька... Треба повернутися, доповісти... Одному тут небезпечно. А дівчина? Назад зі мною не піде, та як же її лишити одну... Але, коли тут водиться щось небезпечне, то місцеві мають знати, а вона спокійно ходить лісом..."
Я захвилювалася: зараз почне розпитувати, захоче провести до Всевідиної хати, ще й у баби щось випитати, а ми ж з нею маємо маленького такого секретика у вигляді пораненого, який точно зчепився коли не ларсовою ватагою, то з тими, чий пустий табір ми сьогодні надибали. Але й це ще півбіди. А ціла біда та, що з Тхором пов'язана. А яким боком тут Зоряна з Блаженою приткнуті - то вже аж дві біди. Як би це позбутися свого супутника, що в тяжких роздумах стоїть над згарищем, та притьмом до тих двох податися, бо відчуваю є розмова. А ще ж і ніженьки мої натомилися, хочуть відпочити. Що їм до того, що в їх господині ще багато справ. Ну чому в цьому місці нема ніякого громадського транспорту? Я на хвильку заплющила очі. Це було трохи по дитячому: начеб коли я більше не бачу галявини, то її не існує, наче мої проблеми кудись поділися...
Розплющила й отетеріла: я стояла на подвір'ї зоряниної хати. Це вже занадто! Ну як воно може бути справжньє, коли викидає отакі коники! І з Житомиром я не пропрощалася. Негарно якось вийшло. Але ж як таке може бути? Чи я чогось не знаю за навколишній світ? Стривай моє серденько, не спіши так гепати об груди - треба пригадати, що Всевіда мені розповідала. Щось же таке казала про мої здібності...
В селі ж у ту хвилю все було тихо й спокійно, лиш десь віддалік прокукурікав півень та якась мила пташина у садочку поряд витьохкувала щось приємне для слуху. Сонечко на небі світило начеб так само, як хвильку тому, коли я ще була на галявині, але середину неба вже поминуло. Мабуть, саме такою порою я й дісталася б села, коли б від бабиної хати пішла сюди, а не по лісу блукати. Але зараз не про те думати треба, а якнайшвидше знайти Зоряну. Може, вона ще й не вдома, а, як це частенько в неї ведеться, пішла до лісу по трави. За Блажену мені було якось лячно і думати. Щоб там не було, а треба ж щось робити. Я штовхнула з досадою двері до хати - вони й прочинилися.
- Хто там? - озвалася з глибини свого житла Зоряна.
- Це я! - видихнула назустріч й одразу полегшало на душі, немов всі тривоги вийшли з голосом.
Я сміливо вступила до хати й пішла туди, звідки чула зорянин голос, та й дорога мені вже була знайома. Зоряна сидила в тій же кімнаті, де приймала відвідувачів та перебирала свіжі оберемки якоїсь зелені.
- Треба поговорити. Дещо сталося, - взялася я негайно до діла, бо дуже вже хвилювала мене ця тема.
Я почала переповідати Зоряні свої ранкові пригоди. Поки розказала про візит Ларса з його хлопцями до Всевіди, то встигла вже остаточно заспокоїтися. Ми вже вдвох всмак пореготали над бідолахою Житомиром, що не те бовкнув при Всевіді.
- До речі, вона просила тебе зайти, - нагадала я.
- Мабуть, щось допогти треба. Для пораненого настій якийсь зробити, - висловила здогад Зоряна. - Так, коли б його знайшли, то погано було б. А може й ні. Всевіда б викрутилася. Сказала б щось, чи взагалі морок накинула. Але все одно то не причина так от вбігати до хати. Полохлива ти якась.
- Та це ще не все, - почала виправдовуватися я... і тут зрозуміла, що Зоряна багато що про мене не знає... І, мабуть, не треба її те все й розповідати. Тому мені довелось подальшу розповідь трохи скорегувати.
- Далі я пішла до лісу й на якійсь галявинці знайшла мерця. Такий був, наче його дикий звір роздер. Мабуть, то якраз той хлопець, що зник із загону Ларса. Я кинулася звідти навтьоки, але з переляку щось наплутала і втрапила не на ту стежку. І нею дісталася на дивну галявину, де стояв намет, був табір, але нікого не було. Тільки моторошна тиша. А потім туди іншим шляхом прийшов Ларс з хлопцями. Житомир взявся мене провести, але коли ми дісталися до тієї галявини, то труп уже хтось спалив...
- Дивно... - перебила мене Зоряна. - Але чого було так притьмом бігти до мене?
- Так того вбитого звали Тхором. А пам'ятаєш яка вранці була Блажена й що казала? До речі - де вона зараз?
- Та викупалася й спить. Вона завжди як по лісі наганяється, то... - Зоряна вмовкла на півслові, задумалась на хвилинку.
Я не хотіла їй заважати. Отак ми трохи помовчали, думаючи кожна про своє. Нарешті Зоряна заговорила:
- Щось мені підказує, що той Тхір був не з приємних людей. Ба більше - колись би його ще в пупянку принесли перепікати, щоб долю змінити. Блажена завжди сердилася на таких людей, на кого більше на кого менше, але не так з ними поводилася як з іншими. Люди думали - чудна, та й я також, аж поки мені Всевіда не пояснила. А з того, що за нього хлопці тобі із Всевідою розказували, то геть був пропащий. Та невже Блажена могла людину роздерти, так само як тварину? Вона ж тільки на дрібних полювала. Ні, я таки не втерплю, піду розбуджу та спитаю. А ти поки тут посидь - я швидко.
І Зоряна зникла за дверима. А я що. Я нічого. Посидіти - то й посиджу. На купки й пучечки всілякого різнотрав'я повитріщаюся. А пахне ж тут як.
Зоряна повернулася вся схвильована. Я ж чомусь була вже геть спокійна.
- Спитала?
- Спитала ж. Чи той тхір, якого вона вбила був людиною. Ледве добудилася. Сказала мені: "Так. Але ти не сердься: так треба. Йому було погано на цьому світі. Тому й такий злий був." - та й знову до подушки. І хоч би що. А я ж тепер чи й засну з таким клопотом. А вона за всіх нас виспиться. Здається, це вперше, бо чужих тут раніше не було, а зі своїх ніхто не пропадав. Що ж тепер робити?
- Всевіді розкажемо?
- Та треба, але як і сказати.
- То я мабуть зараз і піду, - запропонувала я, бо мені вже кортіло спробувати телепортуватися. Може й вдруге вийде?
- Та ні, підемо разом. Все одно втрьох треба радитися.
- Але ж комусь треба наглянути за Блаженою, - знайшла відмовку я.
- А й справді, - Зоряна замислилася. - Та ні, таке діло я нікому в селі не довірю. Хіба що почекати поки Вернидуб додому прийде. Він би міг наглянути за Блаженою поки вона спить, а навіть коли й прокинеться - то мого чоловіка вона добре знає і довіряє йому.
- То може ти його почекаєш, а потім прийдеш до нас. А я одразу побіжу до Всевіди й усе їй розповім, - мені так кортіло опинитися біля бабиної хати якнайскоріше ще й на самоті, бо та версія подій, що я хотіла Всевіді розказати, мала багато розбіжностей з тим, що я говорила Зоряні. Отож їй те зовсім не треба було слухати. А обдурювати бабцю та притримувати інформацію - таке неодмінно вилізе мені боком.
- Мабуть так і зробимо, - погодилася з моєю пропозицією Зоряна. - Іншого виходу я не бачу.
Я притьмом вимелася з хати, мов пилюка з під віника вправної господині, поки Зоряна чого не запідозрила. Але здається пересторога була марною: вона щиро переживала за Блажену, тому не думала більше ні про що, як про наш несподіваний клопіт.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49588990211487 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …